19 вересня 2017 р. у с. Синявці, на батьківщині старшин Армії УНР Василя Шкляра та Павла Дубрівного, на будівлі школи встановлено меморіальну дошку на пам’ять про Василя Шкляра, “голови СБУ Української Народної Республіки” (вислів Олександра Ясенчука).
2005 року в книжці “Багряні жнива Української революції” я вперше оприлюднив біографію Василя Шкляра. Мріяв, що колись про це прочитають у Синявці. Але спочатку прочитав це Олександр Ясенчук з Чернігова. Він і став промотором встановлення меморіальної дошки.
Коротка довідка:
ШКЛЯР Василь Прокопович (25.02.1887, м-ко Синявка, тепер Менського р-ну Чернігівської обл. – 5.03.1950, м. Комарно Львівської обл.). Член Центральної Ради, начальник політичного департаменту МВС уряду УНР, інженер-економіст, директор повітового союзу кооперативів; звання – підполковник Армії УНР. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах.
Як з’ясував Віктор Моренець, Василь Шкляр – ініціатор створення концентраційних таборів для ворогів нашого народу, зокрема, для полонених з російських армій.
Дошку було встановлено з ініціативи Олександра Ясенчука, члена проводу Фундації “Вільні люди”, та за фінансової підтримки підприємця Ярослава Заїки і Фундації “Вільні люди”. Складаємо подяку й уродженцям Синявки – членові НСПУ Ганні Ткаченко, Миколі Бережному, старості Синявської об’єднаної територіальної громади Ганні Філь, директорові Синявської школи Леоніду П’ясковському, а також краєзнавцям Дмитрові Розенку та Вікторові Моренцю, депутатові Менської міськради Наталії Чичкан і волонтерові Віталію Курачу.
Участь у вшануванні взяли дочки Василя Шкляра Леонтина і Лідія, онуки Ярослав і Тарас, які приїхали зі Львова, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, Тарас Силенко, Ігор Гаврищишин з Києва, діти і вчителі школи, збудованої 1897 року, коли Василеві Шкляру було 10 років…
Олександр Ясенчук має намір до Покрови поставити меморіальну дошку Павлові Дубрівному, також випускникові подєбрадської академії. Ось коротка довідка про ще одного синявського козака, героя т. 1 енциклопедії Визвольного руху “Подєбрадський полк” Армії УНР”:
ДУБРІВНИЙ Павло Омелянович (14.01.1894, м-ко Синявка – 10.07.1975, м. Віппани, США). Начальник культурно-освітнього відділу 1-ї Сірої дивізії Армії УНР, редактор газет “Воля” (м. Конотоп, 1918) і “Вістки сірих” (Луцьк, 1919), редактор журналу “Сільський господар” (1929 – 1932), агрономом пов. Калуш (1929 – 1932) і пов. Яворів, окружний агроном Калуського, Галицького і Долинського пов. (1941 – 1944), член-кореспондент НТШ (1970) та УВАН, доцент і професор УТГІ (Нью-Йорк, 1974), голова Товариства українських інженерів у Філадельфії; звання – сотник Армії УНР.
Один з організаторів 1-ї Сірої дивізії. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста (1920). Співорганізатор Подєбрадської парафії УАПЦ.
Друзі, долучайтеся до добрих справ! Шануватимемо своїх героїв, відбудемося як нація!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

“Українська Господарська Академія”… Відкрив, перелистую, придивляюся – рідні, дорогі образи професорів, студентів, як тіні, один за другим проходять, тягнуться мережкою спогади. Все особисте, що з тими тінями зв’язане, потопа в далекім тумані, і яскравіше виступають обриси тих, подвигами яких була с[т]ворена славна доба української еміґрації в Чехії. Німбом осяяні вони на тлі сьогоднішнього дня! Як дорогі стають спогади о роках, прожитих в оточенні людей, що унаслідували традицію захисту ідеалів свого народу. Сум обгортає душу, коли бачиш, як круто обійшлося життя з ними.
Сьогодні більшість з них уже зійшла з рампи життя, і довгий рядок могилок стелиться перед очима… Святі вони для нас! То могили Батьківщини, що сховали великий скарб дорогих нам надій, вірувань.
Ми, живі свідки їх шляхетної праці й смерти, повинні на прощання з життям висловити їм слово вдячности. В своїй безмежній любові до народу вони принесли йому в жертву свою молодість, знання, сили й життя. Дай Боже, щоб нова, будуча Україна так виконала свою національну і культурну ролю, як виконали вони!
Читаючи книжку “Українська Господарська Академія”, я прощаюся з людьми, що вчили працювати, берегти і шанувати гуманні традиції і заповіти наших дідів, що вчили любити Україну та її нарід.

Інженер Федір ЛЕЩИНСЬКИЙ,
Ню Йорк
В травні 1960
Бюлетень Контактного Комітету абсольвентів і студентів УГА-УТГІ.
– 1960. – Ч. 13. – Вересень. – С. 3.

Павло Горбатюк – козак 1-ої сотні 28-го, Максима Залізняка, полку.
1919 р. 4-го липня, в часі боїв українського війська з більшовиками біля Чорного Острова на Поділлю, в с. Хутенці був зловлений більшовицький роз’їзд кінноти, в складі 30 душ. Коли полонених більшовиків привели до штабу 28-го полку, то козак Павло Горбатюк серед червоноармейців пізнав свого брата Івана Горбатюка. Ця несподівана зустріч братів відбулася дуже хмурно. У балачці з Іваном Павло переконався, що для його брата Визвольна боротьба українського народу цілком байдужа, що йому там добре, де можна більше заробити і т. п. Побачивши, що з братом справа пропаща, Павло Горбатюк став просити К-ра полку, аби йому дозволив забити власноручно брата-зрадника. К-р полку цього прохання не задоволив. Усі полонені були відправлені до штабу корпусу, в м. Проскурів. У Проскурові ці 30 більшовиків попали до табору полонених... Через деякий час Проскурів був здобутий більшовиками. Всі більшовицькі полонені опинилися знов у своїх частинах.
В одному з боїв на лінії м. Фрамполь (тепер с. Косогірка Ярмолинецького р-ну Хмельницької обл. – Ред.), Ланскорунь (тепер с. Зарічанка Чемеровецького р-ну Хмельницької обл. – Ред.), Нове Село українським військом було розбито декілька полків червоної армії, при чому в наші руки попала багата здобич і більше як 600 душ полонених. Серед полонених був й Іван Горбатюк. Треба було випадку, що в дорозі партія полонених зустрінула вищезгаданий 28-ий кінний полк... Серед полонених Павло Горбатюк пізнав свого утіклого брата Івана.
Побачивши його, П. Горбатюк заявив К-ру полку, що на цей раз він не випустить вже зрадника, і щоб там йому не було, але таку ганьбу для себе більше зносить він не хоче. Зі словами “собаці собача смерть” Павло Горбатюк на очах усього полку і решти полонених власноручно застрелив свого брата Івана.
Труп поховано біля с. Рудки, тієї ж волости, Кам’янецького повіту на Поділлю.

Антон КОРШНІВСЬКИЙ, сотник Армії УНР
Син України. – 1920. – Ч. 11. – 16 жовтня. – С. 3 – 4.
Публікація Юрія Юзича.

На світлині – Антоній Коршнівський. Каліш, 29 грудня 1923 р.

У житті кожної державної нації найсвятіше – вшанування оборонців цієї землі, цієї держави. І чим більше оборонці вб’ють напасників, тим більше шануватиме їх народ.
Нам нема чого соромитися рік крові, пролитої в обороні нашої землі.
У незакомплексованої людини це може викликати лише радість.
Тому 2000 року з натхненням і радістю написав я книжку “Отаман святих і страшних” – про Якова Орла-Гальчевського та його люте і веселе козацтво. Перед тим був розділ у моїй книжці “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” (1999). Називався він “Яків Гальчевський-Орел, отаман Подільської повстанської групи”. Це була перша в Самостійній Україні публікація про видатного українця, всіма на той час забутого.
У 2005 р. на батьківщині Гальчевського, в Літині, вийшла друком моя книжечка “І нарекли його отаманом Орлом”. Уже наступного року я опублікував спогади Якова Гальчевського “З воєнного нотатника”. Маю намір ще випустити історіософічні “Думки про долю України” Якова Гальчевського та перевидати його спогади “Проти червоних окупантів”, щоб остаточно закарбували в пам’яті нашого народу, насамперед “у серцях хоробрих, мовчазних і вірних”, шляхетну постать полковника Якова Гальчевського – подільського отамана Орла. Пам’ятаймо, що саме йому належить геніальний вислів: “На питання в російській мові відповіддю повинен бути стріл”.

Роман КОВАЛЬ

10 вересня 2017 р. у Болехові, що на Івано-Франківщині, відбулося свято великого сина України Михайла Гаврилка. Саме в цьому бойківському містечку він творив образ Тараса Шевченка у глині та гіпсі. Це він, січовий стрілець, навесні 1915 року у складі 2-го куреня УСС визволяв місто від московського ворога. Тепер цей геніальний скульптор і відважний воїн назавжди залишився в Болехові у бронзі й граніті.
10 вересня біля пам’ятника Михайлові Гаврилку, побудованого три роки тому, було встановлено гранітний камінь з анотацією до монумента. Про це подбав мер міста Богдан Мельник, фінансово підтримавши цю патріотичну справу. Він і розпочав меморіальний мітинг.
Відхилити заслону (а це були два старовинні полтавські вишиті рушники) ведуча свята Надія Романюк запросила міського голову та народного художника України Михайла Риндзака. Перші квіти до каменю поклала учениця школи № 2 Вікторія Латик. В урочистій тиші о. Володимир посвятив камінь із граніту, де золотими літерами написано: “Пам’ятник відкрито 7 вересня 2014 р. митцеві-воїну, творцеві шевченкіани, організатору українського війська, учаснику боїв за волю України (навесні 1915 р. визволяв Болехів). Восени 1920 р. більшовики спалили його в топці локомотива.
Споруджено Історичним клубом “Холодний Яр” (Орест Абрагамович, Роман Коваль), клубом українських художників та Союзом українок Болехова. Скульптор  Василь Ярич, арх. Орест Скоп”.
Козакам і митцям слава!

Минуло майже чотири роки, поки я зважився написати атрибуцію на цю картину [рис. 1], зі сумнівним провенансом (походження, попередня історія. – Ред.). З таким провенансом я купував біля десятка живописних шедеврів у львівських антикварних крамницях та місцевому ринку старожитностей у Львові. Майже у всіх попередніх випадках: десь під профілем рами, або під зворотною проклейкою ховався підпис або нерозбірлива сигнатура автора. Інколи для остаточної певності займало місяці, або й роки, щоб знайти доказовий матеріал з особливостей авторського художнього методу чи художніх принципів.
Найважче траплялося з творчістю тих митців, що не відображені в державних музейних колекціях України, або з такими, чий спадок майже втрачений, і тобі в руки потрапляє екземпляр, яких у природі – на пальцях однієї руки порахувати.
Так трапилось із живописними творами геніального українського скульптора, творця революційної Шевченкіани – Михайла Гаврилка. Його перший з цього порядку пейзаж було знайдено десять років тому в антикварній крамниці, поміж малюнків польських авторів. Поганий фізичний стан олійного малярства на чеському мануфактурному картоні, нерозбірливий, “школярський” підпис у кутку – справляв враження “нетоварного вигляду” [рис. 2]. Мені сподобалися барви літнього пейзажу, міцна динамічна композиція, а бравурна живописна манера, специфічна тепла палітра з проклеєним картоном замість підмальовку – нагадували пейзажний клас Яна Станіславського у Краківській академічній школі початку 1900-х рр. Пейзаж із кам’яним хрестом на передньому плані я зустрічав у довоєнних творах пензля Антона Манастирського, Олени Кульчицької, Юліана Буцманюка… коли писав кандидатську про “краєвид Галичини”. Тоді такі різновиди жанру мали робочу назву: “етнографічний та символічний пейзаж”. Кракелюр (тріщинки, які з часом з’являються по олійних полотнах. – Ред.) та живописні втрати мене не лякали, тому взявся оглядати твір ретельніше: здивуванню не було меж, коли прочитав ледь помітний авторський підпис чорною тушшю “Гаврилко”. Туш майже вся обсипалась, обсипався і рік, яким було датовано пейзаж на лицевій стороні. Але стара туш могла мати в собі вуглецевий барвник, отже, я сподівався побачити цей підпис в інфрачервоному спектрі. Напис чорною тушшю був також на звороті: “Шманьківці, 1912 р.”.
Підпис Гаврилка в мене був у пам’яті, бо якраз тоді Національний музей у Львові готував масштабну шевченкіану, і як працівник експозиційного відділу музею тримав щойно перед тим його гіпсову плакету 1911 року. Далі було звіряння історичних фактів і зображень, і тут усе би зупинилося на скупих відомостях довідника Краківської академії мистецтв та праць львівських енциклопедистів, якби не вийшла у світ ґрунтовна історико-документальна праця Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ, 2011; Київ, 2012).
Саме у Шманьківцях, що на Тернопільщині, мешкала студентка малярського відділу Краківської академії мистецтв Олена Гордієвська, з якою Михайло Гаврилко познайомився в академії, і 1912-го вже ліпив її скульптурний портрет [“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, с. 421]. Наречена М. Гаврилка була донькою місцевого греко-католицького пароха в с. Шманьківці, й ми точно знаємо, що Гаврилко гостював  у цій родині, тепер же завдяки підпису знаємо, що це було влітку 1912 р. (шлюб відбувся 23 вересня 1917 р. в с. Пісочній) [Там само, с. 381]. Тому цей пейзаж, – “шманьківський етюд” Гаврилка, очевидно, садиби о. Порфирія Гордієвського.
Техніко-технологічний аналіз малярства, ряд фізичних досліджень потвердили автентичність твору. Дослідження з допомогою мікроскопії виявили старий кракелюр (із забрудненими щілинами, тупими краями розколів та спорами цвілі) й автентичність підписів (лінія кракелюру в зоні підпису). Окремої певності надало дослідження авторського підпису в ІЧ та УФ променях, де у першому випадку проявилося дифузне проникнення туші у шари авторського малярства (темний слід у місцях осипаної туші), у другому – виявився весь рисунок авторського підпису поверх фарбового шару, навіть ті букви, які не читалися.
Проявилося також датування “1912 р.” на лицевій стороні, що було невидимим в звичайному світлі. Авторський підпис М. Гаврилка на лицевій стороні та звороті був дуже вдалим матеріалом для графологічного аналізу почерку, в якому прочитувалися психологічні характеристики його твердого імпульсивного характеру, життєвий досвід та особливості творчої харизми.

Велика графологічна база, яку зібрав Р. Коваль у епістолярній спадщині М. Гаврилка, дала підстави зробити порівняльний графологічний аналіз почерків на визначення автентичності. Було зроблено також хімічний аналіз проб пігментів, ряд яких проявили себе в ІФ люмінісценції. Про всяк випадок я тоді записав назви барв, які складали палітру того твору. Всі вони відповідали спектру технології художніх матеріалів, які використовувалися в Європі до Другої світової війни.
 Ця перша зустріч із малярством М. Гаврилка, котрий відомий переважно в царині пластики, можливо б, і не знайшла подібного продовження, бо мало його творів вціліло, якби не випадок…
Я купив цей портрет чоловіка, бо на задньому плані, на стіні, висів Гаврилковий медальйон з Тарасом Шевченком 1911 р., саме той, який тиражували підприємці Болехова і Львова до 50-ліття смерті Кобзаря. Також на другому плані я розгледів етюд дерев’яної бойківської церкви і мені портретований виявився цікавим типажем українського інтелігента періоду міжвоєнного Львова, яких не так багато знайдеш тепер навіть у музеях.
Професійний портретний етюд видавав характерні формальні риси “краківської школи”. Манера ліпити конструкцію обличчя червоною вохрою або англійською червоною там була ще від Яна Матейка. В Краківській академії від кінця 1890-х полюбляли ліпити форму лиця через вохристо-коричневі відтінки. Ці динамічні форми імпресіоністичного портрету з мерехтливим “блукаючим” світлом були властиві великому символістові Яцку Мальчевському – професорові Краківської академії часів Фалатівської реформи. Сама динамічна композиція дихала епохою пізнього модерну – часом тривожної меланхолії, де у бідному інтер’єрі можна було відшукати ознаки розпуки і багатого духовного життя водночас.
 Тільки перегортаючи свої старі малюнки студентських часів, серед яких є автопортрети, я зрозумів, що і це автопортрет: руки були недомальовані рівно до тієї межі, до якої відбувається рух рук із пензлем і палітрою. Окрім того, портрет іншої людини здебільшого домальовували, заповнюючи всі пробіли полотна. Останнім аргументом того, що художник дивився у дзеркало стало усвідомлення того, що овальна бронзова плакета з Тарасом Шевченком обернена в другий бік. Повний ілюстративний каталог цих плакет Гаврилка виконав той же Роман Коваль, чим значно спростив мою порівняльну працю.
Одяг портретованого: сорочка з гострим комірцем і трикотажне поло, яке з’явилося в гардеробі англійців на початку першого десятиліття ХХ ст., якраз входило у моду країн центральної та Східної Європи. Всі обставини вказували на час активної творчості знаного українського скульптора, творця монументальної Шевченкіани – Михайла Гаврилка.
Не можна оминули увагою фізичного стану твору, який був намальований на ледь проклеєному (очевидно, різновидом колагену) дрібнозернистому лляному полотні без малярського ґрунту, що більше скидалося на шмат простирадла, аніж полотна до живопису. Саме полотно було натягнуте на стару соснову раму від фотографії з допомогою шевських цвяхів. Окрім зовнішніх ознак природнього старіння основи (полотна та підрамника), старіння самого матеріалу малярства проявилося в характерних фізичних змінах зв’язуючого: відповідному до дисперсії пігменту – кракелюрі (видно з допомогою мікроскопу). Така обставина навіть не потребувала робити аналіз фарби на відповідність часові. Сама авторська палітра М. Гаврилка, зважаючи на те, що він не був живописцем, могла також мінятися – від 1909-го до 1920 року. Інша обставина: використання підручних матеріалів під основу для малярства потверджує історичний факт його убогого побуту впродовж життя у Львові, на Волині та особливо в останні роки життя в Полтаві, що документально доведено в монографії Р. Коваля.
Залишилося зробити порівняльний аналіз фізіономічних рис портретованого та вцілілих фото відомого скульптора. Майже на всіх фото – Михайло Гаврилко молодшого віку, проте, основні характеристики зовнішності: форма голови, крил носа, підборіддя, очних впадин, вух, малюнок губ, характер волосяного покриву голови, зрештою, характер зморщок – ідентичного характеру з образом скульптора на фотографіях. Є також незначні відмінності: у знайдених фотографіях дещо відрізняється товщина губ та характер надбрівних дуг. Очевидно, буремне життя вояка УСС залишало свої маркування долі на обличчі, а живописний портрет – один з останніх. Право на похибку в аналізі дає різниця технік: малярства та фото, в яких – різний тональний діапазон та принципи відтворення об’єму. Для цього було зроблено робочі колажі з різними половинами обличчя та накладання обидвох фотографій одна на одну [рис. 3].
Мої сумніви мусів розвіяти сторонній погляд на справу, і в січні цього року я відшукав контакти автора згадуваного фундаментального історико-документального дослідження про скульптора – Романа Коваля. Упродовж кількох літ цей дослідник “жив творчістю Михайла Гаврилка”, і я сподівався зустріти в його особі, якщо не арбітра, то бодай людину, котра свідомо чи підсвідомо тримала в пам’яті сотні старих фотографій із життя видатного скульптора.
Хоча інтуїтивне чуття Р. Коваля на той час схилялось у бік позитивних аргументів, він не квапився з категоричною відповіддю. Натомість дав контакти українських пластиків Михайла Горлового та Дмитра Бур’яна, котрі ліпили образ М. Гаврилка та мали досвід аналізу портретних характеристик. Обидва скульптори потвердили авторство Гаврилка. Найцікавішою була відповідь М. Горлового, котрий при першій розмові взяв час подумати, а 8 березня, перед самим днем народження Кобзаря, подзвонив мені й висловив свої аргументи на користь пізнього датування автопортрета саме М. Гаврилка: “У середині та наприкінці четвертого десятку життя у людському обличчі відбуваються природні анатомічні зміни, і ця різниця в набряклих бровах та губах скоріше свідчить про його пізній автопортрет, можливо, найпізніший…”
Роман Коваль висловив припущення стосовно образу церкви на задньому плані, на яку я чомусь не звернув особливої уваги: “Це може бути церква в Пісочній, де відбулося вінчання Олени Гордієвської та Михайла Гаврилка”.
Далі були спроби технічного відновлення підпису на звороті картини, на місці якого залишилася біла вицвіла паперова наклейка. Всі спроби фізичних маніпуляцій з поляризованим світлом та люмінісценцією не дав результатів. Я навіть пробував графітний припорох, що його колись використовували криміналісти для “тиснених слідів втраченого письма”. І, коли спроби виявилися марними, зірвав наклейку. Фрагменти підпису графітом виявилися під наклейкою та мучним клеєм – просто на полотні (ледь видо в ІЧ та УФ променях) [рис. 4].
 Хто і від кого хотів приховати підпис Михайла Гаврилка, для чого це було зроблено – можемо лише здогадуватись. У світлі сумних подій 1950-х років, коли у Львові було спалено тисячі “ідеологічно шкідливих” експонатів, а у приватних помешканнях українських інтелігентів перманентно проводились “пошуки компромату”, цей портрет, який не числився у жодній публічній збірці, міг зберегтися саме так: із заклеєним авторським підписом.
Атрибуція цього твору не остаточна, як і неповною є історія життя славного українського митця Михайла Гаврилка. За волею долі зміст цього сторічного портрету актуальний особливо тепер, коли Україна знову в вогні, й для тих, хто її боронить – Тарас Шевченко є дороговказом. Знову гинуть найкращі, залишаючи по собі талановиті твори і портрети відвертих облич.
 
 Особлива подяка від автора публікації видатному досліднику українського Визвольного руху п. Роману Ковалеві та давній колезі, Мирославі Друль, керівникові науково-дослідного сектору відділу реставрації НМЛ ім. Андрея Шептицького, котра виконала всі фото та фізичні дослідження з описаним матеріалом.

Богдан МИСЮГА, кандидат мистецтвознавства
Львів

“Стандарти рукопашу на війні – зовсім інші, – розповідає Олександр. – Наприклад, 2014 рік, село Уткіне. Чищу пістоль Макарова. Дивлюся: до хлопців, що контролюють дорогу, під’їжджає невідоме “тєло” на мопеді. По жестах бачу, що починає щось втирати. Я підходжу тихенько. По ходу аналізую: одяг, мопед – ніби місцевий. Але… Він наче щойно вийшов із перукарні. Хіба одеколоном не пахтіло. І постійно стає так, що хто б із нас не відкрив вогонь – зачіпає і своїх. “Хто такий? Звідки?” А він намагається зі мною зближатися. Кажу: “Стій на місці!”
Знову щось розповідає і знову зближається. Коренастенький такий. Щоб не дьоргався, даю наказ: “На коліна!” Не стає… Продовжує триндіти, хто ви такі, тири-пири. Дістаю пістолет, стріляю біля його ніг. Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів. На прийняття рішення – долі секунди. Ну, я діяв швидше і жорсткіше, уклав його. Як з’ясувалося – воєнспец російський.

У Дебальцевому, в колоні втікачів-переселенців ми виявили підозрілих. У машині з надписом “Діти”. Почали по одному вести до розвідки. У цей момент починається обстріл. Нас тільки двоє. Мій клієнт явно ожив, заозирався. Я дістаю ніж, беру його за шкірку, а ніж заганяю в бочину, трохи під шкуру. Піднімаю на носках його. Він може смикатися, але біль від цього дуже серйозний. Аж отак прогинається. Я його спокійно довів, автомат за плечем.
На війні рукопашний бій – рідкість. Ворога зустрічаємо вогнем. Але він може оминути спостерігачів і прийти на опорний пункт. Тоді да – лопати, ножі, приклади. Зараз на кафедрах воєнної підготовки аналізують прикладний рукопаш. Піхота – у бронежилетах. Якщо навіть без броніка, то на бійцеві шість ріжків, гранати, каска. Є зони, які – стрибай не стрибай – закриті оснащенням. Зони для ураження: ноги, пах, шия – і все. Не буде красивих заломів рук, стрибків із захватом ногами.

Дні Іловайського котла, кінець серпня 2014-го. Навколо нас переміщається техніка противника, танки, бої постійні. І тут, зі сторони сєпарів, від Перевальська їде пожежна машина. Кажуть: “Ми нейтральні, їдемо тушить пожар у Петровське”. Ну, дебілізм?! А з другого боку – справді, все горить і треба гасити. Ситуація ще більше стала підозрілою, коли вони хвилин за 15 уже назад їхали. Отоді ми їх зупинили, поставили на коліна, те-се. У них на спинах написано “МНС”. А в одного, рудуватого, надпис детальніший – “Міністерство надзвичайних справ у Луганській області…” Кажу: “Товариш, у якого на спині написано – і буквально читаю напис, – встати!” Він сидить. Тобто або одяг не його, або не розуміє.
Підходжу ближче – хлопці всіх тримають на прицілі – й кажу: ану давай, я почну, а ти продовжи: “Як умру, то поховайте…”
“Я нє учілса в украінамовнай школє!” Ну приїхав ти, рязань! Щоб не дьоргався – удар. Його вирубаємо, всіх таваріщєй в’яжемо.
Сєпари засікли те затримання і розпочали бій. Вдалося “пожежників” передати в розвідку набагато пізніше. Вони у нас комфортно просиділи в якійсь ямі. Потім з’ясувалося, що троє – справді місцеві пожежники. А двоє – російські “специ”. Підсіли до екіпажу з картою, зробленою під стандарти пожежників – буцім-то в полях розміщені якісь гідранти. Насправді, в ті місця вивозили боєприпаси й робили “закладки”.

Важливо приймати рішення швидко. Скажімо, йде в Нікішиному бій. Сєпари буквально за хатою. Всі стріляють, горить щось. Перед парканом сланцевим ми накидали гілочок, щоб якщо з РПГ ударять, то не знесло нас разом із парканом. Метрів 2 – 3 перед собою накидали. І ось під час бою за цими гілочками з’являється “тєло”. Прошмигнув – і далі. А всі щось кричать, нічого ж не чути. Може, то наш розвідник? Але чого він тут ходить? До командирського посту – 30 метрів. Оббігаю з внутрішнього двору, висовуюсь – а він ось, кувиркається. Хлопці йому ногу прострелили. Починає перевертатися і в руках – дві гранати. “Ефка”, потужна граната, з чекою, а “ергедешка” – без. Висаджую ріжок у загривок чуваку, його перевертає назад і тут вибухає граната. Якби “ефка”, нас рознесло б усіх. А так, слава Богу, тільки його, і то не сильно.
Пізніше сєпари опублікували некролог, “Шуша” його поганяло було. Скотина – із Запорізької області, земляк. Є версія, що він загубився під час бою. В мене думка інша”.

Павло ВОЛЬВАЧ
На світлині Сергія Старостенка – Олександр Корнієнко
Gaseta.ua
Повністю матеріал – у журналі “Країна” від 15 травня 2017 р.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Життя не балувало цього хлопця. Його батько помер, а мати загинула у ДТП на початку 2015 року. Незабаром померла і бабуся, з якою він жив. Хоч і нерідна була йому, але дуже його любила.
З дитинства він був сам, по життю сам, проте це не завадило йому стати добрим, людяним та співчутливим хлопцем. Він мав велике прагнення чогось досягти в житті.
Юрій Васильович Волков народився 24 червня 1989 р. у м. Новограді-Волинському Житомирської області. З трьох років він не знав, що таке батьківська турбота і материнська любов. Четверо його братів і сестер виховувались у дитячих будинках, Юра – в дитбудинку, що в Денишах під Житомиром. Був худий, мов вовченя. Не знав, що таке любов, що таке обняти, пожалітися, поговорити про особисте.
Після інтернату вступив до вищого професійного училища, здобув фах електрика. Переїхав до матері в с. Романівку. Підробляв в м. Овручі у столярному цеху, різноробочим на будівництвах, більше року – охоронцем у ТРЦ “Блокбастер” у Києві.
У квітні 2016 р. підписав контракт із ЗСУ. Став військовослужбовцем 54-го Окремого розвідувального батальйону. Часто дзвонив рідним: “Здоров’я бажаю! Як ви там, як малі?”. Після коротких відповідей, казав: “Спіть спокійно, вас оберігає Юра Волков”.
28 жовтня 2016 р. близько 15.00 біля с. Широкиного Донецької області хлопець потрапив під ворожий мінометний обстріл. Його побратим загинув на місці, а Юрія з важкими пораненнями доправили до лікарні. Наступного дня він помер...
Юрко мав привезти з війни додому два прапори, один – родині брата, інший, підписаний побратимами, чотирьох з яких вже немає в живих, для вчителів у дитбудинку, де пройшло його дитинство, – щоб вони ним пишалися. Але не встиг.
Побратими знайшли ці прапори й обіцяли передати в дитбудинок.
За два дні він мав іти у відпустку, мав їхати до цивільної дружини, яка перебувала на 9-му місяці вагітності, хотів обняти братів, племінників, друзів. Усі чекали, щоб відсвяткувати його повернення, а, можливо, і весілля.
Замість цього – похорон.
Юрію, ми не забудемо тебе.
Тепер ми охоронятимемо пам’ять про тебе.
Спи спокійно.

Ян ОСОКА

– Мамо, в мене 4-5-0. Не хвилюйся, мамо.
– Синочок, рідний мій, що таке 4-5-0?
– Це означає: в мене все добре, мамо.
Такими словами він завжди заспокоював свою матір.
Навіть, коли йшли жорстокі бої пекельного літа 2014-го.

2013 року Сергій закінчив Жмеринське вище професійне училище, здобув фах “провідник”. Мабуть, мріяв мандрувати Україною. Але встиг попрацювати на потязі лише до жовтня – прийшла повістка на проходження строкової служби. 14 січня 2014 р. підписав контракт, а 7 лютого прийняв присягу. Потім – навчання, а у квітні його підрозділ уже висунувся на Донбас. Сергій – молодший сержант, навідник бойової машини 1-го штурмового батальйону 24-ї Окремої механізованої бригади.
Червень 2014-го Сергій провів у боях біля Білої Гори і Красного Лиману. 10 липня близько 8-ї ранку в запеклому бою біля Сіверська Донецької області дістав поранення і контузію. З його бронежилета витягли 4 кулі. Лікувався в Харкові, потім у Хмельницькому шпиталі.
У жовтні хлопець знову вирушив на війну. І незмінними словами для матері в нього були: “Мамо, у мене 4-5-0”.
У листопаді – грудні 2015 р. перебував на військових навчаннях на Яворівському полігоні. Заскочив і на кілька днів додому. Попередив маму, що приведе їй невістку, адже через пару місяців закінчувався контракт із ЗСУ.
Коли прощався, матір була вражена страшним сумом сина – ніби він знав, що вони востаннє бачать один одного.
Загинув Сергій 20 жовтня внаслідок кульового поранення голови. За офіційною версією, він застрелився на посту. За неофіційною версією, яку підтримують побратими, – вбитий ворожим снайпером.
Коли я збирав інформацію про загиблого, вийшов на одну людину. Зателефонував, а він раптом передав слухавку матері. Я розгубився…
Майже весь час говорила вона. Плакала, страшно, люто плакала за своїм синочком, який три роки захищав свою країну. Я нічого не запитував, просто плакав разом із нею. Вона розказувала, як вона його любить і буде любити завжди, як вона весь час чекає, що зараз задзвонить телефон і вона почує його радісний голос: “Мамо, не хвилюйся, у мене 4-5-0”.
Вона чекає, чекає, чекає…
А телефон мовчить.

Ян ОСОКА

Діяч чеченського, грузинського та українського визвольних рухів. Боєць Чеченського батальйону імені шейха Мансура.
Збройно боровся проти Росії у Дагестані (1999 – 2000), Грузії (2008) та на Донбасі. У Дагестані у бою дістав поранення. Особистий ворог Рамзана Кадирова.
Спецслужби РФ і Рамзана Кадирова здійснили на нього три замахи, зокрема 8 березня 2009 р. в Тбілісі намагалися підірвати його за допомогою СВП у під’їзді житлового будинку.
Загинув внаслідок підриву автомобіля в центрі Києва на вул. Гетьмана України Павла Скоропадського.
Вічна слава!

23 серпня 2017 р. Президент України присвоїв 72-й Окремій механізованій бригаді ім’я Чорних запорожців, а на День незалежності вручив бригаді новий бойовий прапор. Нарешті почався процес повернення до українських історичних традицій! Відтепер ЗСУ вестимуть свою історію не від російських совкових традицій і назв типу “краснознамьонной, ордєна лєніна”, а від частин Армії УНР.
Втілити у життя шляхетну ідею вдалося спільними зусиллями Історичного клубу “Холодний Яр”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, звичайно ж і командира 72-ї ОМБр Андрія Соколова.
72-га Окрема механізована бригада – одна з кращих бригад ЗСУ. Вона уславилася своїми перемогами над російськими окупантами під Маріуполем, Волновахою, Авдіївкою, впертою обороною Донецького аеропорту… Козаки 72-ї виявили стійкість, мужність, боєздатність і зухвалість, як і колись їхні прадіди – Чорні запорожці.
На запрошення командира бригади полковника Андрія Соколова, представники Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр” взяли участь у святковому заході освячення прапора бригади.
До урочистої події освячення нового бойового прапора бригади заклопотані військовослужбовці нашвидкуруч, але акуратно, чорною фарбою, виводили на стіні напис уже нової назви бригади – “72-га ОМБр Чорні запорожці”. Ще рік назад про таке можна було хіба що мріяти!
Для участі в урочистих заходах прибули також керівник АТО на території Донецької та Луганської областей, військові капелани, представники місцевої влади, народні депутати, заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко.
Надзвичайно хвилюючим був початок урочистостей: після виконання Державного гімну України, під звук козацького тулумбасу, група військовослужбовців, чеканячи крок, внесла новий бойовий прапор 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців, після чого священик освятив прапор бригади, а сотник Історичного товариства “Чорні запорожці” Роман Боровик подарував командирові 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців копію прапора 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР та козацьку шаблю.
Радістю переповнилися груди, коли під звук козацького тулумбасу командир бригади Андрій Соколов вручав нагороди та відзнаки кращим військовослужбовцям бригади. Після цього, неначе грім з неба, прозвучала пісня “Меч Арея” у виконанні бандуриста Тараса Силенка, яка вже стала символом бойового духу, стійкості та перемог українського війська.
Під час вітальних промов хтось сказав, що бійці 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців іще встановлять прикордонний стовп на українсько-російському кордоні. На це комбриг Андрій Соколов відповів, що бійці його бригади ще встановлять прикордонний стовп на українсько-китайському кордоні. Слова командира бригади викликали шквал аплодисментів...
Після концерту військовослужбовці фотографувалися на фоні нового бойового прапора бригади і прапора 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. Козаки ніяк не розходилися, знову і знову просили бандуриста Тараса Силенка виконати ту чи іншу козацьку пісню, яку разом з ним і співали.
Маємо надію, що незабаром поряд з 72-ю бригадою Чорних запорожців ми побачимо 93-тю Холодноярську бригаду, бойові частини імені Петра Болбочана, Олександра Удовиченка, Марка Безручка, Олекси Алмазова, Михайла Омеляновича-Павленка та інших визначних українських полководців.
Слава Україні! Слава її козакам-запорожцям!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині Олега Ґанжі – вояки 72-ї бригади Чорних запорожців. Місто Авдіївка, серпень 2017 р.

Я уважно перечитав передмову до 2-го тому “Подєбрадського полку” Армії УНР”. Ви, пане Романе, чітко сформували новий підхід до етики наукових досліджень з історії України. Справді, офіційні науковці часом залишають поза увагою долі “простих людей”. Для таких науковців коротка згадка в біографії “пройшов всі походи війська у рр. 1919 – 1920” чи “учасник захоплення Вознесенська у квітні 1920” може мало важити в порівнянні з причетністю іншої особи до Центральної Ради чи апарату Директорії...
Ви вдало перенесли акцент на енциклопедичну каталогізацію усіх (!) учасників українського руху, де почесне місце повинні посідати ті, хто тримав зброю у руках.
Сакральними для національної пам’яті повинні бути імена не лише вояків, а й пастушків-розвідників, сестер милосердя, матерів, які благословляли хлопців йти у смертельний похід, господарів, що надавали свої хати для перепочинку захисників, годували їх, переховували...
Ви конкретно та яскраво виклали завдання для нас, науковців. Ваша передмова – це справжній урок поводження з персональними даними людей минулого з позиції відповідальності за історичну справедливість і долю всього народу – “і мертвих, і живих, і ненарождених”!
Повторюсь: Ви виклали нові етичні вимоги до історичних досліджень. Нехай  науковці переймають Ваші стандарти!
Два томи “Подєбрадського полку” Армії УНР” – це духовний пам’ятник нашому народові, що намагався визволитися з російської неволі!
Зустрічі з людьми минулого невипадкові. Вони притягують нас, а ми – їх. Сподіваюся, що ми всі зустрінемося на тому світі й матимемо можливість дізнатися один про одного, “отримаємо відповіді на всі запитання”, побуваємо на місцях битв. Якщо, звісно, заслужимо своєю працею!

Тарас БЕДНАРЧИК, к. філос. наук
Вінниця

В автокатастрофі загинув мій товариш Олексій Курінний. Ми разом працювали в комісії із фільмів та мовній координаційній раді, тож про багато його добрих справ я знаю не з чуток.
Олексій доклався до закону про захист інформаційного простору, про радіоквоти, у 2015-му разом з нашою громадською групою починав розробляти новий мовний закон, викрив чимало артистів-рашистів і заборонив, мабуть, сотні рашистських фільмів, регулярно моніторив етер, викривав російську пропаганду, доклався до винесення попередження двом телеканалам за антиукраїнську діяльність і до позбавлення ліцензії одного антиукраїнського радіо, ретельно досліджував соціолінгвістичну ситуацію в Україні, вболівав за українську мову й за відновлення історичної пам’яті українців, був одним з активних поборників декомунізації. Це далеко не повний перелік. Завжди делікатний, повний ідей, цілеспрямований, інтелектуальний. Неодноразово чув од нього: “Усе, що роблю, роблю для України”.
І зробив чимало. Світла пам’ять!

Сергій ОСНАЧ

6 вересня 1945 р. неподалік м. Калуша в криївці загинуло шестеро молодих вояків УПА – Володимир Калиній-“Артем”, Іван Магас-“Черемош”, Іван Лилак-“Олексій”, Степан Магас-“Благий”, Данило Когут-“Хмара” і Зеновій Табачук-“Вітер”. Загибелі повстанців передував бій з НКВС, – на місці розкопок відшукали гільзи та фрагменти зброї.
10 вересня 2017 р. в лісі (в районі Калуської центральної лікарні) відбулося урочисте відкриття відновленої криївки та освячення пам’ятного знаку загиблим борцям.
Вклонитися їм прийшло духовенство, члени ОУН, воїни УПА, родичі та небайдужі краяни. Всі разом виконали Гімни України та ОУН, а тоді хвилиною мовчання вшанували тих, хто вибрали смерть, а не полон.
Героїв вшанували салютом нинішні воїни.
Священики, міський голова І. Матвійчук, голова Братства вояків ОУН-УПА Прикарпаття Іван Борович, директор Музею Визвольної боротьби імені С. Бандери Ярослав Коретчук, рідний брат загиблого підпільника Зеновія Табачука Тит Табачук наголошували на важливості неперервності історичної пам’яті. 
Відкриття реконструйованої криївки і пам’ятного знаку – приклад гідного вшанування тих, хто віддав своє життя за Україну.
Особлива вдячність ініціатору відновлення криївки Романові Королю, Богданові Петрині, Дмитрові Жекалу та Володимиру Сікорі.

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ
Калуш

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 44.95 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545. Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/
www.facebook.com/NezborymaN

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця (т. 1) – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 45 грн.
“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” – 33 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 175 грн.
“Отаман Зелений” – 65 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 60 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 50 грн.
Ціни вказано станом на жовтень 2017 р.

Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 125 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР”... Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Орієнтир”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 125 грн. У т. 2 енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 65 грн.  Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 144 с. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 8). – 44 грн. У спогадах козаків та старшин Армії УНР розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, про бої полку Чорних запорожців з більшовиками і денікінцями. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для прочитання військовослужбовцями 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 85 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 35 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 50 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 70 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 80 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 74 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 71 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 88 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 340 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 200 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 70 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.