Урочистості розпочнуться у м. Кам’янка Черкаської області 16 травня о 18.00 у Будинку культури. Участь у концерті візьмуть народна артистка України Світлана Мирвода, кобзар Василь Лютий, лідер гурту Тінь Сонця” Сергій Василюк, заслужений артист України Дмитро Лінартович, дитячий танцювальний гурт “Самоцвіти”, камерний хор “Кам’янка”, скрипалька Марійка Щавелєва.
Представлять свої книги письменники Лариса Ніцой та Роман Коваль.
У суботу, 17 травня, у Мельниках, на цвинтарі, об 11.00 буде вшановано Головного отамана Холодного Яру та братську могилу холодноярців, де спочивають козаки Петро Оверкович Токовенко, Прохор Іванович Деркач, Руденко та Гаврилко “Полтавець”, закатовані більшовиками.
О 12.00. у центрі Мельників – урочисте покладання квітів до монументів загиблим у боротьбі за Україну козакам і козачкам села, а також до пам’ятників Юрієві Горлісу-Горському та славній родині Чучупаків.
Об 13.00 ляжуть квіти і до монументів на місці останнього бою Василя і Петра Чучупаків на Кресельцях.
Вклонимося і могилі гайдамацького ватажка ХVІІІ ст. Гната Голого, що неподалік Гайдамацького ставу (13.45). А в Мотриному монастирі – біля могили сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця відбудеться громадська панахида (14.30).
О 15.00 – на хуторі Буда розпочне роботу Літературно-музична сцена (ведучі Василь Ковтун і Андрій Купчин). Виступлять: Роман Коваль, народна артистка України Світлана Мирвода, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, кобзар Василь Лютий, заслужені артисти України Дмитро Лінартович і Олександр Шнайдер, поетки Мальва Кржанівська і Валентина Коваленко, письменники Лариса Ніцой, Владлен Ковтун та Євген Букет, вокальне тріо “Жоржини”, Леся Козенко, бандуристи Юрко Слюсар та Лариса Веселова, дитячий співочий гурт “Гайдамаки з Головківки”, юний співак з Медведівки Михайлик Крохмаль та виконавці з м. Кам’янки, серед них скрипалька Марійка Щавелєва. Можлива участь народного артиста України Тараса Компаніченка і кобзаря Святослава Силенка.

У неділю, 18 травня 2025 р., о 12.00, в Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям (біля Мотриного монастиря), будуть урочисто відкриті пам’ятники полеглим борцям за Українську державу. Ось імена героїв:
БУКАРЬОВ-“БІЛОТУР” Дмитро (19.04.1971, Хмельницький – 28.07.2022, с-ще Оленівка Донецької обл.). Заступник командира Окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” (з артилерії), полковник (посмертно).
ВОРОБКАЛО-“ГРЕК” Андрій (24.06.1996, с. Хутори Черкаського р-ну – 2.04.2023, м. Бахмут). Доброволець УДА, командир мінометного розрахунку 9-го Окремого стрілецького батальйону ЗСУ, бойовий медик.
КАРАСЬ Володимир (28.06.1982, Київ – 3.03.2022, с. Мотижин, Київщина). Козак 142-го Центру ССО ЗСУ.
СТРІЛЕЦЬ-“ТЯЖ” Ярослав (25.05.2003, Черкаси – 10.09.2024, Курщина). Чемпіон світу з панкратіону (2021), старший матрос (водолаз-підривник) ССО з 2019 року.
НАЗАРЧУК-“ФРІЦ” Олексій (30.03.1997, с. Піщаний Брід – 9.10.2024, с. Ступочки, Донеччина). Доброволець ОДЧ “Карпатська Січ” (із 28.02.2022), командир відділення 5-ї ОШБр (з 27.04.2022).
ЛЮБУНЯ-“ІНСТРУКТОР” Володимир (21.10.2003, Вінниця – 20.12.2023, с. Терни Донецької обл.). Козак Вінницького полку ім. Івана Богуна (2007), доброволець полку “Азов” (2022), козак спецпідрозділу Нацгвардії “Донбас” (2023, гранатометник-протитанкіст).

Скульптор усіх пам’ятників – Ігор Семак, архітектор Олександр Бучацький.
Буде відкрито і пам’ятний знак полеглим воякам 31-го полку НГУ (Черкаси; скульптор Роман Турецький).
Чин освячення здійснять високопреосвящений Іоан, митрополит Черкаський і Чигиринський ПЦУ, голова Синодального управління військового духовенства, та митрофорний протоієрей Василь Циріль, настоятель храму святих апостолів Петра і Павла ПЦУ в Чигирині.

На Меморіалі козакам-добровольцям будуть вшановані й могили Героя України Георгія Тарасенка та Андрія Лугового, який загинув неподалік м. Суджі на Курщині 6 грудня 2024 року.
Під час урочистостей на Меморіалі козакам-добровольцям відбудеться вручення нагород “Лицар Холодного Яру” – і полеглим героям, і живим, які продовжують боротьбу.
О 14.30 на хуторі Буда митрополит Іоан освятить дзвіницю храму святого праведного Петра Багатостраждального Калнишевського.
О 15.00 – 18.00 – працює Літературно-музична сцена.
18.00 – завершення ХХХ вшанувань героїв Холодного Яру.

Пожертви на вшанування просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту);
PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, голова оргкомітету ХХХ вшанувань героїв Холодного Яру
Леся ОСТРОВСЬКА, заступниця голови оргкомітету
Богдан ЛЕГОНЯК, заступник голови оргкомітету

До ХХХ вшанувань героїв Холодного Яру ми заснували нагороду – “Лицар Холодного Яру”.
У статуті відзнаки зазначено, що нею нагороджуються “За лицарське служіння Україні та вірність визвольним ідеалам полку гайдамаків Холодного Яру”.
Право на нагороду мають особи, в яких поєднано такі чесноти: участь у Визвольній боротьбі, причетність до збереження пам’яті про отамана та козацтво полку гайдамаків Холодного Яру, відтворення слави лицарства Холодного Яру та вшанування полеглих героїв. Зазначено, що це має бути людина честі.
Нагороджені будуть полеглі за Україну і козаки, які продовжують боротьбу.
Всього виготовлено 12 нагород.
Нагородження відбудеться 18 травня 2025 р. під час ХХХ вшанування героїв Холодного Яру.
Імена нагороджених опублікуємо після нагородження.
Автор – Сергій Шевченко.
Подяка за сприяння Арсенію Білодубу.

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, голова оргкомітету ХХХ вшанувань героїв Холодного Яру

Я вперше побачив відзнаку “Лицар Холодного Яру”.
Перше враження: дуже гарно!
Сріблястий колір медалі втілює чистоту ідеалу та відблиск холодної сталі меча визволення.
Тризуб у геральдичному обрамленні, об’єднаний з образом сокола, символізує Українську державність і бойовий дух гайдамаків Холодного Яру. І причетність до Історичного клубу “Холодний Яр”. Вона є містком між козацькою звитягою і сучасним лицарством – боєць сьогодні є спадкоємцем не тільки зброї, а й духу гідності, який веде націю крізь випробування.
Також є менші розміром тризуби, які нагадують нарукавний відзнак війська УНР часів Петлюри і які сьогодні використовуються в символіці українського війська як правонаступництво мілітарної традиції.
Напис “Лицар Холодного Яру” є посвятою у братство нескорених, тих, хто стоїть на варті духу волі.
Стрічка кольорів неба і поля нагадує про Батьківщину, синьо-жовтий прапор як символ нескореного народу, з вкрапленням білих та блакитних смуг – символів вірності, правди і незламності під ударами історії.

Максим ЛОБОДЗІНСЬКИЙ, капітан патрульної поліції

Закликаю передплачувати книги Історичного клубу “Холодний Яр” та її газету “Незборима нація”.
Це газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Завдяки невтомній праці редактора газети до нас повертаються із забуття і небуття невідомі імена наших предків-козаків, які боролися за незалежність від Московії.
Роман Коваль через газету та книги доносить до нас історичну правду, щоб українці знали, що вони незборима нація, яка ніколи не стане на коліна.
Саме на прикладах героїчної боротьби за волю і незалежність виховується молоде покоління, яке буде вільне від комплексу меншовартості, від запобігання і толерування ворожого нам усього російського світу, його мови, культури, історії.
Такої газети не зустрінеш і не знайдеш ніде!

Люба КРИВОРОТ, військовослужбовець

Передплатний індекс газети “Незборима нація”– 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.

Книгарні навчальних закладів та місцевих бібліотек міста Погребища, що на Вінниччині, поповнилися книгами літописця українських повстанських рухів Романа Коваля. Радіємо, що погребищани отримали можливість дізнатися про героїчний життєвий чин свого земляка, повстанського отамана, полковника Армії УНР, генерала-хорунжого УПА Івана Трейка.
Вихованці погребищенських ліцеїв, читачі Центральної дитячої бібліотеки взяли участь у вшануванні пам’яті відважного земляка, що майже 30 років свого життя присвятив боротьбі за вільну Україну. Просвітницькі зустрічі відбулися з нагоди чергової річниці народження Івана Трейка, що став символом українського переможного духу.
Вивчаємо історію, наснажуємось духом звитяжців, накопичуємо сили для перемоги.

Алла ПРУСАК

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. його ім’я в багатьох було на устах, адже він у перших лавах боровся за Самостійну Україну – організовував найрадикальніші тоді формації – Львівську філію УГС і Львівську обласну організацію УРП, де завідував ідеологічним відділом. Юрій Микольський був прихильником радикальних дій, проповідником націоналізму. За що й поплатився. Богдан Горинь, який виступав за створення “мільйонної УРП”, тобто партії різнонаціональних демократів, толерантних до ворогів України, організував кампанію цькувань і шельмування Микольського і врешті виключив його з УРП. Тоді Юрій Микольський подався в більш радикальні організації – став заступником голови Української міжпартійної асамблеї Юрія Шухевича, головою секретаріату Антибольшевицького блоку народів Слави Стецько, членом Проводу ОУН, членом Головної булави Братства вояків УПА.
Юрій Микольський – палкий трибун. Хто бував на львівських чи київських мітингах тих революційних часів, мабуть, і досі не забув запальне слово безкомпромісного і задерикуватого Микольського. Він справді запалював людей, підштовхував їх до революційних дій з метою змести постколоніальну погань, розчистити майданчик для будівництва величної Української держави.
Він ніколи не приховував поглядів, часто загострених до некоректності. Його полемічний жар інколи переходив у шал – він навмисно не збавляв швидкості, коли віщував правду чи намагався спровокувати її виверження в інших. Там, де хтось би промовчав, щоб не нариватися на неприємності й не наживати ворогів, пан Микольський по-козацьки рубав із плеча, безпардонно випихав із трону тих, хто безцеремонно намагався вилізти на нього.
Юрій Микольський бурхливо поводив себе не тільки на мітингах чи в телевізійних студіях. І вдома теж. Наприклад, на кухні, під час вечері, яка заповідалася як тиха розмова про сокровенне... Ні, пан Микольський, по-юнацькому завзятий, імпульсивний, гарячий, зіскакує з табуретки і починає рубаними фразами, голосно, як на мітингу, вправляти мізки... Інколи складалося враження, що він навмисно провокував співрозмовника, прагнучи вивести його з рівноваги, – щоб той на хвилину перестав себе контролювати і зопалу й сам сказав правду.
Коли на вічно прохолодній кухоньці вілли-музею Микольського в Карпатах, куди він запрошував легіони своїх друзів “відпочити”, зчинялися гармидер і пекельна суперечка, пан Юрій раптово заспокоювався і як ангел тихий мирно й уважно слухав. Він свого досяг. Він почув правду від людини, яка не збиралася її промовляти. Пан Юрій стає ввічливим, коректним, москалі сказали б “уміротворьонним”.
Він і мене запрошував не так, щоб я відпочив, як поспілкуватися-подискутувати. Так і сказав:
– Спілкування зі мною – це ваша плата за перебування тут.
– Пане Юрію, – несміливо подав я голос, – мені ж треба рукопис вичитати…
Але, побачивши ультимативний блиск очей, я капітулював. І починалися розмови “про Юлю”, якої пан Юрій був вірним прихильником.
– Тільки Юля, і все, – альтернативи немає…
Хоча від активної політичної діяльності пан Юрій відійшов, але політика ніяк не могла вийти з нього: його вілла притягувала багатьох діячів: прем’єр Віктор Ющенко, віцепрем’єр Микола Жулинський, народний депутат України Ігор Юхновський та інші політики бували в музеї у Славському на вул. Січових стрільців, 2.
Гостювали в нього діячі Визвольного руху: Василь Кук, Марійка Савчин, Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Юрій Шухевич, Петро Дужий, В’ячеслав Чорновіл, родина Тараса Кузя з Великобританії, Ірина та Ігор Калинці, Тимофій Яцук, Михайло Зеленчук, родина Омеляна Коваля з Бельгії, Григорій Приходько, Веніамін і Донка Дужинські, син патріарха Мстислава Ярослав Скрипник із дружиною та багато інших.
Юрій Микольський – чи не найобізнаніша людина у всьому, що стосувалося українського життя та його проблем. Попри те що пан Юрій жив у горах, він краще орієнтувався в політиці, ніж його численні гості – з Києва чи Львова, Франції чи Австрії, Австралії, Польщі, Словаччини, Чехії, Німеччини, Бельгії, Великобританії, США, Канади чи Росії. І запорукою цього – його потужна антена, яка давала можливість слухати новини в різних редакціях, інтерпретаціях та різними мовами (Юрій Микольський, окрім рідної та “общєпонятного”, знав ще й німецьку та польську). Пан Юрій втішався своєю всеобізнаністю...
Карпатський музей Визвольної боротьби, який він створив у своїй оселі, та повстанська криївка, вхід до якої був майстерно прихований за кладкою із дровами, стали місцем паломництва для тисяч туристів зі всієї України, Росії та багатьох країн світу. Сам не раз був свідком того, як пан Юрій у футболці, на якій був зображений Степан Бандера чи Роман Шухевич, вправляв мізки делегаціям учителів зі Східної України, читав лекції школярам, студентам, пластункам, родині Чучупаків та багатьом іншим, хто приходив до його гостинної оселі. У його музеї відбувалися конференції УНС і ДСУ.
Музейна збірка Микольського розміщена у двох будинках. Дві третини експонатів – військової тематики: ордени, шоломи, шаблі, гвинтівки, снарядні гільзи (найбільша – від страшної австрійської мортири “Merzer” калібром 30,5 сантиметра), автомати, гранати, міни, люфи, фляги, радіостанції Красної армії, Вермахту та U.S.Army, багнети, шоломи німецьких та австро-угорських вояків з написом на гербі “З Богом – за короля і Батьківщину”…
На стіні музею – стенд із військовими відзнаками, починаючи від нагород січовиків Кирила Трильовського, УСС, карпатських січовиків Августина Волошина, поліських – Тараса Бульби-Боровця, вояків Армії УНР Симона Петлюри й УПА.
“Мирна” експозиція: книжки (на почесному місці – раритетні “Кобзарі” видання 1862, 1907 та 1912 років), різноманітні знаряддя праці, медальйони, горнятка, ножі, виделки, відро ґудзиків тощо. Багато оригіналів підпільних видань УПА, і серед них – самвидавний некролог на смерть Романа Шухевича. Є різні давні речі з побуту бойків, гуцулів та лемків. Велика скриня, яку його дід привіз з Америки.
Про кожну знахідку чи подарунок із колекції Юрій Микольський міг оповідати й оповідати.
Екскурсію до криївки пан Юрій зазвичай починав так:
– Таваріщ палковнік, в радіусє пяті мєтров абнаружен бункєр банди буржуазних националістов. Папробуйтє єво найті.
Людина здивовано роззирається. А пан Юрій, витримавши паузу, підходить до кладки із дровами і тихо, по-змовницьки промовляє:
– Степане, Степане, це я.
Невелика ділянка кладки виявляється дверима, зі схованки витягується ключ.
– Заходьте.
У криївці багато чого було: криничка, пічка-буржуйка, гасова лампа, радіоприймач і рація, зброя, друкарська машинка, протигази, мапи і ще багато потрібних речей. Усі експонати – оригінали. Муляжами є тільки фігури Романа Шухевича, Василя Кука та радистки – криївка задумана як штабна. Юрій Микольський каже, що ця екскурсія справляє неабияке враження на іноземних туристів, особливо німців та французів, а група жінок-учительок із Донецька, побувавши в музеї та криївці, промовили хором: “Ще не вмерла і не вмре!”
Пан Юрій принципово не брав грошей за відвідування свого музею, ніколи не брав коштів з товаришів, які жили в нього тижнями. Я не один рукопис вичитав у Микольського у Славському, але потім почав шукати затишніших місць, бо все ж пан Юрій – буйний і неспокійний дух, який увесь час влаштовував політичні баталії. Та й гостей у нього! Не приїхав до нього 30 вересня минулого року на 85-літній ювілей, бо вичитував у Сімеїзі рукопис книги про отамана Орлика – подалі від нього та легіонів його гостей і друзів (одного разу до пана Микольського приїхало 187 школярів зі Львова!).
[Слід сказати, що саме інженер Микольський перетворив Славське на гірськолижний курорт, запроєктувавши підйомники на усіх горах довкола Славського].
Пан Юрій був енергійним і веселим чоловіком – як справжній отаман. Я й називав його карпатським отаманом. Він без кінця сипав дотепами та повстанськими анекдотами.
На знак поваги та вдячності за гостинність упродовж 20 літ я висилав йому “Незбориму націю”. У невеличкому списку осіб, яким я висилав нашу газету, навпроти його прізвища було зазначено: “до кінця”.
І ось тепер цей кінець настав.
Більше не висилатиму газету до Славського, на вулицю Січових стрільців, 2.
До речі, це пан Юрій назвав так свою вулицю задовго до офіційного рішення. Ще на початку 1990-х я запитав:
– На яку адресу висилати газету?
– Січових стрільців, 2.
– Так вулиця ж має іншу назву.
– Нічого. Пишіть, як я сказав. Звикнуть…
Так і сталося.
Юрій Микольський став окрасою Славського, його найголовнішим “туристичним об’єктом”. Адресу його музею було зазначено у всіх можливих проспектах та туристичних довідках.
Хто замінить його? Хто нестиме українську ідею – так гаряче і безкомпромісно? Хто відчинить двері його багатого музею і проведе екскурсію місцями бойової слави українського народу?
Не будуть уже на СТБ, IСTV, Першому національному, Новому каналі, 5-му, російських ОРТ і ВТБ та інших телевізійних каналах показувати Юрія Микольського та його унікальну криївку, не буде вже інформаційного приводу сказати щось добре про Україну.
Бо пан Юрій відійшов.
І учасники щорічних святкувань на Маківці вже не побачать експозицію його музею, яку він щороку демонстрував біля Меморіалу полеглим, щоб побільше людей доторкнулися до історії Визвольної боротьби.
Для нього це було важливо, адже пан Юрій – син сотника Армії УНР Миколи Микольського і через усе життя він проніс ідеал свого батька – Визвольний ідеал нашого народу.
Вічна пам’ять і щира подяка за все добре, що Ви зробили, дорогий друже Юрію!

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Юрій Микольський // Незборима нація (Київ). – 2010. – Червень. – Ч. 6 (292). – С. 2.

У Києві 31 березня, у день народження Миколи Міхновського, відбулася унікальна державотворча подія: внесок Міхновського в побудову Української держави відзначили державні, наукові та громадські установи, а саме: Адміністрація державної прикордонної служби України, Національна академія правових наук України, Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького; співорганізаторами події виступили Український інститут національної пам’яті, Національний університет оборони України, Інститут держави і права імені В. Корецького НАН України, Інститут правотворчості та науково-правових експертиз НАН України, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Національний університет “Острозька академія”, Національна академія внутрішніх справ, Державний науково-дослідний інститут Міністерства внутрішніх справ, Військовий інститут Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, ВНЗ “Національна академія управління” та Історичний клуб “Холодний Яр”.
Науково-практична конференція “Міхновські юридичні слухання” відбулася в ошатній залі Адміністрації державної прикордонної служби України за участі великої кількості науковців, прикордонників, народних депутатів – у залі було близько 150 осіб, у зумі – понад сто...
Голова Державної прикордонної служби України Сергій Дейнеко висловив упевненість, що “Міхновські юридичні читання” не лише науковий захід, а й “потужний інструмент виховання національної свідомості молоді” та всіх оборонців нашої держави.
Чудово виступив заслужений юрист України, професор Олександр Бандурко (депутат Верховної Ради України 1-го скликання, учасник проголошення Самостійної України 24 серпня 1991 року). Він назвав Миколу Міхновського “потужною постаттю” і публічно пообіцяв Романові Ковалю стати партнером у встановленні пам’ятника Миколі Міхновському в Харкові. Пообіцяв підтримати ініціативу Романа Коваля й голова підкомітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності Олександр Бакумов, обраний від Харкова.
Змістовним був виступ доктора історичних наук, керівника Головного юридичного управління Верховної Ради України Михайла Теплюка, який ствердив, що ідеї проєкту Конституції України Миколи Міхновського перегукуються зі статтями чинної Конституції України, зокрема статтями 21, 24, 29, 34, 35, 36, 40, 53, що засвідчує “тяглість думок конституційного процесу”. Михайло Теплюк наголосив, що саме в проєкті Конституції України Миколи Міхновського ще на початку ХХ ст. проголошено рівноправність чоловіків і жінок, свободу віросповідання, свободу думки, свободу об’єднання у спілки, неможливість поділу громадян на касти, особисту свободу людини, а покарання людини можливе лише на підставі закону, на підставі судової постанови. Михайло Теплюк упевнений, що ідеї Міхновського треба “врахувати під час оновлення сучасної Конституції України”.
Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль представив книгу, яку створив разом з Юрієм Юзичем, – “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”. Це найповніше видання про діяльність ідеолога державної самостійності України, творця українського війська, української преси та української юриспруденції.
Роман Коваль привітав учасників конференції із днем народження Миколи Міхновського і подякував Державній прикордонній службі за шляхетне вшанування його пам’яті. “Самостійна Україна, проголошена в 1990 р. Миколою Міхновським, – сказав Роман Коваль, – передбачає існування кордонів держави, а отже, і Державної прикордонної служби, тож Микола Міхновський є вашим патроном”.
Роман Коваль нагадав слова великого Дмитра Донцова, що Міхновський проголосив ідею Самостійної України тоном “певним себе, ясним, виразним, відважним... [тоном] панським, шляхетним, в якім не було й тіні запобігливо-покірного тону до «старшого брата», тоном мужнім, подекуди трагічним, тоном політичного заклику до великих діл”. Міхновський апелював “до людей віри, чести і характеру”. “До нас із вами”, – підсумував Роман Коваль.
Промовляли також заступник міністра МВС України Олексій Сергєєв, народні депутати Павло Сушко, Олександр Бакумов, генерал-полковник Михайло Коваль, державний секретар Міністерства юстиції України Олександр Буханевич, академіки Володимир Журавель, Анатолій Гетьман, Олександр Святоцький, професори Микола Кабачинський, Станіслав Філіппов, а модератор конференції генерал-майор, доктор історичних наук Володимир Нікіфоренко поставив Миколу Міхновського в один ряд з Вашингтоном, Бісмарком та визначними діячами інших народів.
Жаль, що не можемо згадати всіх видатних науковців, які взяли участь у конференції, але обов’язково маємо подякувати ініціаторам конференції – Олександрові Луцькому (ректорові Національної академії Державної прикордонної служби України) і проректорові академії Сергієві Білявцю.
У резолюції учасники конференції визнали “важливість ідей державної самостійності, правового суверенітету та національної ідентичності, викладених у працях Миколи Міхновського щодо модернізації конституційного ладу України... продовження подальших наукових досліджень у сфері права та державотворення, що ґрунтуються на засадах ідей незалежності та самостійності Миколи Міхновського”.
У день 152-річчя Миколу Міхновського вшанували генерали, полковники, академіки, ректори, доктори історичних та військових наук, народні депутати, письменники... “Титанічна постать”, “знатна постать у юриспруденції”, “апостол української державності” – ось слова, якими характеризували Миколу Міхновського науковці, державні й громадські діячі.
А ще цього дня козаки Історичного клубу “Холодний Яр” Максим Лободзінський і Євген Чубук (разом з фермерами Згурівщини) поклали квіти до пам’ятників Миколі Міхновському в Києві та м. Згурівці Київської області.
Україна набуває національного обличчя.
І стверджується в повазі до себе і своїх батьків!
Слава Миколі Міхновському і його духовним нащадкам!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Пропонуємо уривок з майбутньої книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні”. Це фрагмент  спогаду заступника чотового кінної чоти зв’язку 1-ї Кінної бригади УГА Лева Шанковського “1920 рік на Херсонщині” – про щасливий Великдень 1920 року в одному із сіл Херсонщини, “населення [якої] не визнавало жодної іншої влади, крім влади УНР” (вислів Л. Шанковського).

...Великдень нам довелося зустрічати ще на Херсонщині. Святкували ми його гідно, й треба сказати – гостина була щира й зразкова. Херсонці не дуже спішили нам допомагати, але всі їхні симпатії були по нашій стороні. Не могли ж типові дуки-срібляники (в большевицькій термінології “куркулі”) дійти до порозуміння з різною московською босячнею, що принесла на своїх багнетах большевицьку революцію в Україну, і тому, де це тільки з огляду на природні умовини було можливо, балки й яруги кишіли місцевими повстанцями, що не допускали большевицької адміністрації до своїх сіл. Проте зрозуміння для нашої боротьби, для спільного зусилля багато не було.
Бувало, на квартирах бабусі дивувалися, чому я такий молодий “пішов на війну”.
– Тобі синку, мабуть, удома нічого було робити, коли ти з воєнними пішов по широкому світі. І що твої батьки думали, коли вони таке мале й головусе послали геть від себе, мабуть, не мали тоді що їсти дати, – каже бабуся.
– Та це попович, – кажуть мої друзі-кіннотчики. – Його батько – піп, і в нього їсти хватає і для десять таких, як він.
– Коли ж він попович, то чому не вчиться на попа, але шляється чужиною, – відповідає, недовіряючи, вперта бабуся.
– Якою чужиною, – сердито відворкую, – та це ж Україна, і всі ми українці.
– Еге ж, Україна, – зітхає бабуся, – похитуючи головою. Скрізь тепер тая Україна пішла.
Милі й сердечні херсонські бабусі! Мале й головусе хлоп’ятко, яке ви так щиро гостили в своїх домах на Великдень 1920 року, дуже жаліє, що Україна таки не “скрізь” пішла в цих пам’ятних роках і через те вам прийшлося пізніше випити не одну чашу горя. Але тоді зпересердя від вашої мови хлоп’ятко втекло від вашої щирої гостини під церкву дивитися на чудові херсонські дівчата, як вони виводять свої хороводи.
Бачиш довгий вуж святково прибраних дівчат, що його веде славна чорнобривка, по якій зразу пізнати, що вона командир на ціле село. Дівчата співають:

Ми кривого танцю йдемо
й кінця йому не найдемо.

Але ціла філософія цього кривого танцю така, щоби окружити одного з парубків і взяти його в середину в коло. Тоді він мусить викуплятися. Таке й трапилося мені, несподівано для себе знайшовся в колі. Як сьогодні бачу себе: високий і худий, в англійських чоботах і широченних синіх “галіфе” із жовтою випусткою. Англійський “френч” із жовтою зубчаткою й відзнаками підхорунжого і “петлюрівка” із жовтим отоком набакир. На чоботах – величезні остроги. Дядьки з боку сміються, кажуть:
– Викупляйтеся, Ваше благородіє!
– Яке я вам благородіє, – відповідаю, – чого вони хочуть?
– Викупляйтесь, – сміються, – поцілуйте оту, що вам найбільше подобається, і вона вас пустить на волю з бабського плєну.
Дивлюсь на дівчат і бачу: одна краща від другої. Бо той, хто не бачив, той і не знає чудової краси українських дівчат. Високі, поставні красуні, незабутні у своїх квітках і стрічках та привабливих українських одягах. Стоять, взявшись за руки, й глузливо посміхаються над “благородієм”, чекаючи на викуп. Тим часом, “благородіє” таки справді злякалося іскристих поглядів карих очей і вибрало само волю, чкурнувши дівчатам попід руки. Дівчата аж ахнули від несподіваної образи, догнали тікаюче “благородіє” й таки поставили на свому. Треба було викуплятися. Сміху було немало, і серед місцевих глядачів моєї “поразки”, і серед друзів-кіннотчиків. Бувало, кіннотчики так і згадували:
– Пане підхорунжий, розкажіть нам, як ви в окруження попали, з окруження тікали, та не втекли. Чи добре було в полоні у дівчат? (…)

Лев ШАНКОВСЬКИЙ

Три роки тому, 11 травня 2022 р., у селі Довгеньке Харківської області під час боїв підрозділів 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади проти російських окупантів  загинув лейтенант Денис Антіпов.
Денис – аеророзвідник 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї ОДШБр, ветеран 81-ї ОАеМБр ЗСУ, викладач корейської мови, асистент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка, випускник Київської школи економіки, громадський активіст, учасник Мовного майдану та Революції гідності, засновник ветеранського бізнесу UA.GIFTS.
Посмертно Дениса Антіпова нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст., медаллю “Честь. Слава. Держава” (Київ),  медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям” (Івано-Франківська обл.), медаллю “Лицар бойового чину” (Івано-Франківська обл.) та присвоєно звання “Почесний громадянин м. Києва”.
Задля збереження пам’яті про свого сина батьки Дениса, Марія і Геннадій Антіпови, заснували благодійну організацію “Фундація імені Дениса Антіпова” (www.dacf.in.ua). Серед ініціатив фундації, зокрема, відкриття виставки “Прапори його усмішок, сліз та перемог” у Музеї окупації Києва на вул. Дениса Антіпова, заснування щомісячної іменної стипендії Дениса Антіпова для 10 кращих студентів-кореїстів Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. З ініціативи та фінансової підтримки фундації відремонтовано приміщення та забезпечено облаштування кабінету “Захист України” новими партами, стільцями, наглядними засобами та іншим приладдям у Обертинському ліцеї Обертинської селищної ради Івано-Франківського району.
Рідний інститут філології КНУ ім. Тараса Шевченка закарбував ім’я Дениса в назві “Центру корейської мови та літератури імені Дениса Антіпова”. У пам’ять про свого випускника та викладача у внутрішньому дворику посаджено символічний бук (псевдо Дениса – “Бук”) та встановлено пам’ятну табличку на Алеї пам’яті.
У Дарницькому районі Києва перейменовано вул. Славгородську на вул. Дениса Антіпова. У жовтні 2022 р. на площі Слави демонтовано бюст А. Пушкіна – символа “русского мира”. На постаменті пам’ятника з’явився напис “За Бука”.
У родинному селі Хотимир Івано-Франківська області вул. Герулівка перейменована на вул. Дениса Антіпова. Біля кургану “Борцям за волю України” (с. Хотимир) встановлено інформаційні банери на честь полеглих воїнів, зокрема і Дениса Антіпова.
У 2023 р. в пам’ять про Дениса встановили меморіальну дошку та два пам’ятники. Дошку встановлено на військовій каплиці біля церкви св. Миколая на Аскольдовій могилі, парафіянином якої був Денис. Пам’ятники урочисто відкрито на могилі Дениса у с. Хотимирі та на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Ярі (з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”).
Пам’ять про Дениса була збережено у піснях “Добровольці” (Святослава Силенка та Сергія Василюка) та “До побачення” (Мирослава Кувалдіна), у відеокліпах, до яких використано фотографії Дениса.
Платформа пам’яті “Меморіал” створила фільм про Дениса Антіпова “Або ми. Або вони” із субтитрами на 9 мовах. Він доступний онлайн. Також платформа виготовила соціальний відеоролик про Дениса, який показували в потягах “Інтерсіті” та в кінотеатрах (перед показами фільмів).
Роман Коваль упорядкував книгу “Шляхетні серця”, присвячену полеглим за Україну – Денисові Антіпову, Олегові Собченку, Юліанові Матвійчуку та Юрієві Дадаку-“Руфу”. Книга вийшла у Видавництві Марка Мельника.
Уже минуло три роки, а Денис залишається з нами – у пам’яті, у вчинках, у справах, які ми продовжуємо в його ім’я.
Фундація має намір видати книгу спогадів про Дениса.

Олег СЛАБОСПИЦЬКИЙ

Один із найстарших карпатських повстанців Василь Скригунець-“Гамалія” – командир сотні “Черемош” (1944 – 1945), заступник шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН, сотник УПА.
Василь Скригунець народився 1893 р. в с. Стопчатові Косівського повіту Станиславівського воєводства.
Воював в УСС. Як старшина створеного в Коломиї Гуцульського куреня УГА під орудою Гриця Голинського пройшов з боями від Львова до Києва й Одеси, хоробро та завзято бився з польськими окупантами та з московитами – червоними й білими.
Хоч вороги і запанували в рідному краю, Василь Скригунець боротьби не припинив – вступив до УВО, 1929-го став членом ОУН. Вищу освіту здобував у Празькому вільному університеті.
1943 року вишколював у рідних Карпатах стрільців у таборі УНС. 1944 року 51-річний старшина створив і очолив сотню важких скорострілів “Черемош”, яка ввійшла до складу куреня “Гуцульський” під орудою “Книша” – Дмитра Горнякевича. Через рік “Гамалія” передав сотню молодому командирові із Жаб’я “Чабану” – Іванові Скульському, а сам посів пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН.
Загинув Василь Скригунець смертю героя в неділю вранці, 15 травня 1948 р. в Щербаковій подині, біля с. Верхній Березів Косівського району. В оточеній чекістами лісовій криївці разом з командиром “Гамалією” загинули повстанці “Ґанджа” – Петро Скільський, “Грізний” – Дмитро Негрич, “Зірка” – Іван Урбанович, “Стародуб” – Микола Арсенич. Тіла вбитих більшовики відвезли до райцентру Яблунева.
Вічна слава!

Борис БУЧИНСЬКИЙ

28 травня 2015 р. в районі опорного пункту шахта “Бутівка” в бою з московськими окупантами загинув боєць ОУН Василь Кіндрацький, позивний “Кіндрат”.
Сорок хвилин медики намагалися його врятувати, але марно.
З аеропорту стріляв сєпарський танк. Пряме потрапляння.
Осколок перебив пахову судину…
Позавчора – “Лютик”, сьогодні – “Кіндрат”. Дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю цього чоловіка. Не можу згадати, звідки я його знаю. Бачу, як волосся на голові сивіє.
Веземо “Кіндрата” додому.
Сильно скучив “Кіндрат” за родиною. Геть стомився від тої во?йни.
Приліг на задньому сидінні у нас за спиною. Так, наче перепочити. Так, наче спить.
Борше – як побачив його, – а він світиться. Обличчя чисте, високе. Так, наче промовляє: “Хтів би ше трохи з вами побути, та вийшов час”.
Спи спокійно, “Кіндратику”. Буду везти тебе до хати поволі. Щоб ще хоч трохи набутися з тобою.
Над Донецьком – сонце, над Дніпропетровськом – грози.
Небесний парастас.

Борис ГУМЕНЮК
29 травня 2015 р.

Командир авіаційних комплексів Андрій Коваль народився 15 травня 1999 р. в Бурштині на Прикарпатті. “Він був чуйною, доброю людиною, найкращим і єдиним сином, – написала Dianka Titanium. – Його серце було відкрите для світу, він завжди бачив світло навіть через темряву… Захоплювався спортом, особливо боксом.
26 лютого 2022 р. Андрій вступив до лав ЗСУ, в ТРО, 75-й батальйон 102-ї бригади, служив у стрілецькому взводі. У 2023-му разом з побратимами пішов в аеророзвідувальну бригаду, у групу «MAHNO GROUP». Андрій завжди був на позитиві, завжди вірив у завтрашній день, і його життєва енергія надихала всіх навколо”.
Загинув козак у м. Гуляйполі Запорізької області 26 лютого 2025 р. – через удар керованою авіаційною бомбою.
Андрія майже два місяці вважали зниклим безвісти…
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ

На війні загинув батько п’ятьох дітей – 45-річний мешканець м. Ворзеля Сергій Корчемний.
Ще у 2015 – 2016 рр. він воював у зоні АТО. У червні 2024-го знову став до лав ЗСУ, виконував бойові завдання на Харківщині та Луганщині. “У нього залишилося багато побратимів після АТО, і він хотів повернутися до них. Казав, що в мирному житті почувався не на своєму місці. Я просила лише дочекатися, поки найменшому синові виповниться рік, – і відпустила”, – згадує дружина Оксана.
11 квітня 2025 р. Сергій загинув. На Луганщині.
Поховали козака 18 квітня у Ворзелі на кладовищі, що на вулиці Семеніївській.
Вічна слава!

Анатолій ФЕДОРУК

Уже треті роковини від загибелі бійця добровольчого батальйону “ОУН” Фелікса Куртаніча (друга Лиса Подільського). 25-річний аеророзвідник загинув 17 квітня 2022 р. неподалік с. Лозового Донецької області. Він та ще четверо побратимів потрапили під артилерійський обстріл. Не вижив ніхто.
Фелікс – учасник Революції гідності. У 2015-му 18-річний хлопець із Вінниччини добровольцем поїхав захищати Україну на схід у складі батальйону “Донбас”. Пройшов багато гарячих точок АТО-ООС – Авдіївку, Широкине, Піски, Кримське, Попасну. Служив у батальйонах ОУН, “Карпатська Січ”, “Айдар”.
Після широкомасштабного вторгнення у лютому 2022 р. Фелікс одразу пішов до військкомату. Служив в аеророзвідці батальйону оперативного призначення імені генерала Кульчицького. Виконував бойові завдання на Київщині та Харківщині…
30 листопада 2023 р. відбулася прем’єра документального фільму “Фелікс. Лис Подільський”. Створила його Іванна Слободянюк, подруга полеглого вояка.
Вічна слава!

Невдовзі побачить світ 2-ге видання книжки Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни”. У 2015 р. книга посіла 3-тю позицію серед “Лідерів літа” в номінації “Популярні видання”. Пропонуємо рецензію на видання експерта Всеукраїнського рейтинґу “Книжка року” сл. пам. Костянтина Диканя.

Протягом 15-ти років, із 1914-го до 1930-го, неозорі українські простори – від Гуцульщини на заході до Північного Кавказу й Кубані на сході, від південних степів Чорномор’я до Полісся на півночі – нашу стражденну землю рясно скроплювали своєю кров’ю борці за волю України. (…) Агресія Росії на Донбасі довела, що боротьбу з продовжувачами московсько-татарської орди не завершено.
Від початку 1990-х спростовує міфи й псевдонаукові теорії про споконвічну російсько-українську дружбу, “братні народи”, “спільну колиску” Роман Коваль. Його нова книга “Сто історій Визвольної війни: епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії” – вже сьома в серії “Отаманія ХХ століття”.
Сто миттєвих світлин... Таких різних… Декілька сотень імен, вияскравлених пером Коваля з історичної темряви нашої непам’яті.
Ця книга, як і всі інші, цілковито лягає в концепцію альтернативної історії: в дослідженнях пана Романа читач не знайде мемуарів-виправдань невдало-недолугих очільників УНР, Директорії, гетьманату; тільки спогади героїв – козаків, стрільців, отаманів, командирів бойових українських частин, уславлених перемогами над “радімимі” із землі залєшанської. Воїнів, для котрих, як для подільського отамана Якова Гальчевського-Орла, був один сенс життя: “Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу”. Не словом, життям підтверджували козаки щирість цих слів.
Воювали не лише чоловіки, а й дівчата. Гімназистка Саша Соколовська, донька дяка і сестра священика, після загибелі у боротьбі з московськими окупантами трьох братів, набрала у кубанку жорстви, винесла на Дівич-гору й промовила: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам! За Україну без комуністів!” Спускалася з гори вже отаманом Марусею…
Належність до двох імперій змусила українців битися між собою. Братовбивство розпочалося на фронтах 1-ї Світової, продовжилося під час Національної революції: українці воювали у різних арміях (УНР, красній та білій, Махна, польській, у повстанських загонах…).
“За Збручем теж Україна, але не та… Й господарювали тут не брати-галичани, а вороги, “вороги України, на сором, наші союзники”. Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний…” – згадував козак про відступ у липні 1920-го.
Спричинили втечу з рідної землі керівники УНР, яким бракувало волі та державницького хисту. У листопаді 1919-го Армія УНР опинилася у “трикутнику смерті”: між поляками, більшовиками й грабармією Денікіна. Отаман Омелян Волох, командир 3-го Гайдамацького полку, “людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас”, поговорив із козаками куреня охорони Головного отамана, внаслідок чого більшість “синків Петлюри” перейшла на бік Волоха. “Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем, але Петлюра не наважився. Тим часом “ставка вже згорнулась” і від’їжджала на Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії прикрити відхід державних установ… Петлюра тікав від власного війська”.
У грудні 1919-го Симон Петлюра теж утік від армії. Зрадливо залишив її у найтяжчий момент. Тоді ситуацію врятував Михайло Омелянович-Павленко, який зібрав залишки тих, хто не змирився з поразкою, й повів їх у легендарний Зимовий похід, продовжуючи існування України.
Голодні, обірвані, босі, брудні, завошивлені козаки стояли на смерть, гинули в боях, із дрібкою набоїв і зброї, мерли в тифозних бараках без лікування… І все ж не військо не втрачало жаги боротьби, віри в себе, перемогу й Україну. В цей час “провідники” домовлялися з “союзниками”, гендлювали майбутнім людей і держави.
“Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась. На вимогу поляків, які підписали з москалями в Ризі таємний мирний договір, Петлюра зупинив наступ українських дивізій. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення. І після короткого перемир’я, 10 листопада (1920 р. – К. Д.), перейти в наступ”.
Роман Коваль завжди пише з однією метою: збудити суспільство, показати сучасникам, що Росія – ворог. На прикладах новітньої історії він учить очільників держави бути гідними грізним викликам часу.

Костянтин ДИКАНЬ
Київ, 2015 р.

• Повчати інших краще мовчки.
• Хто знає істину, той випромінює світло.
• Рушійними силами історії є найбільш руйнівні її сили.
• Творчі теракти проти Системи – завжди актуальні.
• Перемагають лише ідеї, впроваджені через переможну організацію.
• Життя пізнаєш, коли тобі погано.
• Взаємозваблення ми часто приймаємо за взаєморозуміння.
• Взаєморозуміння – вершина розуміння.
• Вміння витончено помічати помилки інших не заважає нам грубо помилятися.
• Найгостріша насолода – та, що межує з болем.
• Судді можуть помилятися, Феміда – завжди права.
• Обережність здорового глузду героїв не переконує.
• Реальна історія толерантних не толерує.
• Найчастіше Бог і Диявол зустрічаються у людському серці.
• Бути щасливим неважко, важко уникнути нещастя.
• Обіцянка подумати є делікатною формою відмови.
• Усе прекрасне закінчується невчасно.
• Учні із задоволенням вчаться на помилках своїх учителів.
• Коли горілка дорожчає, росіяни економлять на закусці.
• Чимало тих, що випередили свій час, отримали від нього удар у спину.
• Люди більш постійні у своїх смаках, ніж у принципах.
• Серед незадоволених життям більшість тих, що мають слабку волю.
• У сім’ї педагогів не без важких дітей.
• Росіян ностальгія за пеклом вабить сильніше, ніж рабська насолода.
• Щоб знати істину, треба багато що втратити.

Андрій КОВАЛЬ, історик

21 квітня я мав намір привітати з 90-літтям кінорежисера Олександра Муратова. Сказав, що прийду з пляшкою коньяку і вип’ємо за його здоров’я та довгі роки життя.
Олександр Муратов не дочекався – за тиждень перед ним, у понеділок, відійшов до своїх предків.
Тепер, ідучи повз його балкон, уже не зателефоную, як завжди, і не скажу по-дружньому: “Хане Муратов, мельдуюсь слухняно”. Казав так, бо він був на чверть кримський татарин, а 1952-го несподівано для себе опинився в боївці УПА на Прикарпатті, де вперше й почув це слово – мельдуюсь…
Ми багато років приятелювали – жили поруч, тож ігнорувати один одного не могли. Він був категоричний і безапеляційний… Мабуть, і я такий. Але ми з ним уживалися. І шанували один одного. І спілкувалися. Постійно. Я розпитував його про Олександра Довженка, з яким він розмовляв віч-на-віч, про Кіру Муратову, Сергія Параджанова, про Юлію Солнцеву, інших діячів. Я знав, що “хан Муратов” може скоро відійти, тож і наполегливо розпитував про унікальні моменти його життя – щоб зберегти для нашої історії.
Останній фільм, у створенні якого він узяв участь, – “Краса правічна Михайла Горлового”. Пан Олександр допоміг мені як консультант, його прізвище є в титрах.
Я був на прощанні з Олександром Муратовим на Байковому, потім – на поминальному обіді у “Вавилоні”, у Будинку кіно. 21 квітня у Синьому залі показали фільм Муратова “Татарський триптих” – за оповіданням Михайла Коцюбинського. Цей фільм із його спадщини мені найбільше до серця. Кримська казка, у якій несподівано опиняєшся і розкошуєш! Подивіться, хто не бачив. А ще раджу прочитати книгу спогадів Олександра Муратова “Розчахнута брама” (2005) – прецікавий роман його життя, яке завершилось.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

19 березня в Обухові, незважаючи на повітряну тривогу, Історичний клуб “Холодний Яр” представив документальний фільм “Краса правічна Михайла Горлового” – про геніального українського скульптора і поета.
Михайлові напевно найбільше до серця був би виступ Макара Підтілка, учня 8-го класу обухівської Малишківської школи. Виступ був змістовний і палкий. “Михайло Горловий, – із хвилюванням сказав тринадцятилітній козак, – залишив для прийдешніх у безцінній скарбниці української культури свій внесок для формування національної пам’яті, вічних істин, утвердження української мови, застереження від повторення помилок, зрад самих себе. У своїх творах цей подвижник-патріот «горів, цвів, полум’янів». Його мистецькі роботи, поетичне слово допоможуть не забувати, «чиїх батьків чиї ми діти», ніколи не відчувати меншовартості, а тільки єднання з батьківською землею, усвідомлювати себе українцями, любити все рідне, заповітне, цінувати минуле, щоб не зганьбити майбутнє”.
Ось такі діти ростуть у Самостійній Україні, на батьківщині отамана Зеленого і Михай  ла Горлового!
Повітряна тривога ледь не зірвала прем’єру фільму. Вона тривала майже годину. Дехто так і не дочекався продовження творчої зустрічі, але майже сотня шанувальників Михайла Горлового виявила стійкість і отримала винагороду. Допоміг наш добрий дух – бандурист Степан Щербак, який у бомбосховищі зачарував обухівців своїми піснями.
У той день тепле слово про Михайла Горлового сказали творці фільму – Роман Коваль і Юрій Дереневський, художники Марина Соченко, Ярослав Ткаченко та актриса Леся Козенко. Також промовляли письменниця Наталя Любиченко і журналістка Олена Артюшенко, організаторка зустрічі...
У Трипільському ліцеї на подвір’ї гостей зустрів Тарас Шевченко роботи Михайло Горлового. Директорка Трипільського ліцею Руслана Кухарчук і директорка шкільного музею Катерина Буренко висловили радість приїзду творчої групи Історичного клубу “Холодний Яр” та фільму, який з інтересом переглянули близько тридцяти учнів та вчителів.
Під час зустрічей Марина Соченко намалювала прекрасні портрети вояка з Трипілля Михайла Дзибу та вояка з Обухова Володимира Чаплінського, сина героя Небесної сотні, Героя України Володимира Чаплінського.
Завершимо короткий звіт словами Макара Підтілка, автора реферату про Михайла Горлового. “Я хочу рости в усвідомленні величі своєї нації, – сказав Макар, – з відчуттям поваги до людей, які її відстоювали і боронять нині. Буду славити, романтизувати, ідеалізувати українських героїв і їхні подвиги, усе національне, українське. То все краще, вартісне. То все моє, наше”.
І зачитав уривок з вірша Михайла Горлового:

Нам славу берегти і міць плекать
А давнина у наших генах навіч,
Бояться зайди, вічні вороги.
Хай знає зловорожий набрід,
Ми на своїй землі – господарі
Й боги!

Організатори свята української душі – Історичний клуб “Холодний Яр”, ГО “Материнське серце”, Трипільський ліцей.

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині Юрія Дереневського – Марина Соченко, Степан Щербак і Роман Коваль. Трипільський ліцей, 19 березня 2025 р.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.
Ось ціни без вартості пересилки:

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля  – 140 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 650 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 150 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.