21 квітня я мав намір привітати з 90-літтям кінорежисера Олександра Муратова. Сказав, що прийду з пляшкою коньяку і вип’ємо за його здоров’я та довгі роки життя.
Олександр Муратов не дочекався – за тиждень перед ним, у понеділок, відійшов до своїх предків.
Тепер, ідучи повз його балкон, уже не зателефоную, як завжди, і не скажу по-дружньому: “Хане Муратов, мельдуюсь слухняно”. Казав так, бо він був на чверть кримський татарин, а 1952-го несподівано для себе опинився в боївці УПА на Прикарпатті, де вперше й почув це слово – мельдуюсь…
Ми багато років приятелювали – жили поруч, тож ігнорувати один одного не могли. Він був категоричний і безапеляційний… Мабуть, і я такий. Але ми з ним уживалися. І шанували один одного. І спілкувалися. Постійно. Я розпитував його про Олександра Довженка, з яким він розмовляв віч-на-віч, про Кіру Муратову, Сергія Параджанова, про Юлію Солнцеву, інших діячів. Я знав, що “хан Муратов” може скоро відійти, тож і наполегливо розпитував про унікальні моменти його життя – щоб зберегти для нашої історії.
Останній фільм, у створенні якого він узяв участь, – “Краса правічна Михайла Горлового”. Пан Олександр допоміг мені як консультант, його прізвище є в титрах.
Я був на прощанні з Олександром Муратовим на Байковому, потім – на поминальному обіді у “Вавилоні”, у Будинку кіно. 21 квітня у Синьому залі показали фільм Муратова “Татарський триптих” – за оповіданням Михайла Коцюбинського. Цей фільм із його спадщини мені найбільше до серця. Кримська казка, у якій несподівано опиняєшся і розкошуєш! Подивіться, хто не бачив. А ще раджу прочитати книгу спогадів Олександра Муратова “Розчахнута брама” (2005) – прецікавий роман його життя, яке завершилось.
Вічна пам’ять!
Роман КОВАЛЬ |
