8 вересня 2025 р. в Києві, у сквері Андрія Жованика, з обіду лило як з відра, гриміло і блискало. Організатори й чимала делегація учнів та вчителів ліцею № 177, де колись навчався Андрій Жованик, прийшли на годину раніше, тож іще до початку урочистостей були мокрі до нитки. Але школярі не розбіглися, не посоромили вишиванок, у які були вбрані. Якби Андрій побачив цю картину, як друзі і зо два десятки дітей сховалися з квітами під дірявим дашком артезіанської свердловини, усміхнувся б із симпатією: “Ну що? Прийшли вшанувати? Тепер помокніть трохи…”
Не дочекавшись ласки Перуна, ми й почали під отим ненадійним дашком, скупчившись одне біля одного. О 15.05 у сквері пролунала мелодія “Був у мене один товариш” композитора Фрідріха Зільхера. Виконав її трубач Олександр Пришиба.
Цю мелодію любив лейтенант ЗСУ Андрій Жованик, хотів, щоб його поховали під неї. “Загинути в бою за Україну – це честь та привілей”, – казав він. “За смерть у бою!” – не раз повторював у 2022-му, останньому році свого життя. Життя для України йому було мало, він прагнув смерті за Україну.
На початку меморіального мітингу промовляли капітан ЗСУ Арсеній Білодуб та Олександр Карасьов, співфундатори пам’ятного знака. Арсеній Білодуб зачитав свій переклад пісні “У мене був товариш”.

У бою за Україну Андрій Жованик-“Татарин” був з початку 1990-х. Він брав участь у десятках ближніх боїв з московським ворогом. Розганяв російські марші. Вже на початку війни, у 2014-му, на його рахунку було 8 убитих москалів, з них чотирьох знищив у ближньому бою, сам проти чотирьох. Андрій міг іти в атаку на ворога в повний зріст, зі снайперською гвинтівкою, по мінному полю. Хоч це й суперечило воєнній науці, але він тоді здобув ворожі позиції.
На вшанування приїхали Андрієві товариші, які продовжують його шлях. Щире слово про друга сказали Олександр Войтко (офіцер 413-го ОБ Сил безпілотних систем “Рейд”), капітан ЗСУ Дана Виноградова, побратим з V Легіону Володимир Авдєєнко (учасник останнього бою Андрія Жованика), доброволець ОДЧ “Карпатська Січ” Руслан Андрійко (тепер офіцер 49-го Окремого штурмового батальйону) та гранатометник роти вогневої підтримки 5-ї Окремої штурмової київської бригади Сергій Бойко, який воював під проводом Андрія Жованика в ОДЧ “Карпатська Січ” у 2022 році. Сергій залишив таку згадку: “У ситуаціях, коли здавалося, що небо і земля на нас зараз впадуть, але поруч був друг Андрій – у підрозділі панував ейфорійний настрій!” Ось такий був Андрій – не тільки особисто хоробрий, а й спонукав до хоробрості інших.
“З Андрія дуже важко було видобути інформацію, він не любив хвалитися, – сказав і я своє слово. – Через його маломовність я й не зможу написати про нього книгу, хоч завжди хотів це зробити. Не раз про це казав Андрієві, переконував, що йдеться не про похвальбу, а про фіксування історії Визвольної боротьби. А він завжди відповідав: «Пане Романе, ви перебільшуєте мою роль. Є значно достойніші, ніж я, люди, про них і напишіть»”.
Кобзар Василь Лютий під дощем виконав свої пісні “Мчать козаки” і “Меч Арея”. Виконав улюблену пісню свого батька і кобзар Василь Жованик, військовослужбовець 413-го ОБ Сил безпілотних систем “Рейд”. А заслужений артист України Михайло Кукуюк заспівав свою пісню про 5-й Легіон, у лавах якого воював і загинув друг “Татарин”.
Від вихованців ліцею № 177 виступила учениця 11Б класу Кіра Силенко. За нею промовляв майор поліції, керівник курсу Академії патрульної поліції, козак Історичного клубу “Холодний Яр” Максим Лободзінський, який багато зробив і робить для того, щоб наша поліція була українською не тільки за формою, а й за духом. Він очолив делегацію Академії патрульної поліції (17 осіб!). Шестеро з них стали у почесну варту біля пам’ятника Героєві України.
А ще Роман Коваль представив Григорія Іванченка, онука і правнука вільних козаків с. Гусакового в 1917-му, сина політв’язня Михайла Іванченка – першого лауреата Літературної премії ім. Юрій Горліса-Горського. Пан Григорій (доктор наук, професор, завідувач кафедри та декан Київського національного університету будівництва і архітектури, випускником якого був Андрій Жованик) привів на вшанування делегацію своїх студентів.
З Холодного Яру приїхали вшанувати свого побратима ветерани “Карпатської Січі” Богдан Легоняк і Сергій Щербина-“Свобода”, славні козаки Історичного клубу “Холодний Яр”. Почули ми і їхню думку про побратима.
Наприкінці Роман Коваль навів свідчення Миколи “Британця”, командира англомовного взводу ОДЧ “Карпатська Січ”.  Американці і канадійці, які брали участь в операціях “Карпатської Січі” під командою Андрія, стверджували, що “не бачили більш відважного і безстрашного воїна”, ніж Андрій Жованик.
Коли захід завершився, приїхав кобзар Тарас Компаніченко. Він усе ж встигнув вшанувати Андрія, а для тих, хто ще не розійшовся, виконав дві пісні. Оператор Юрій Дереневський узяв у нього і вояків короткі інтерв’ю – для відеопередачі про цю подію, яку він зафільмував. Щира подяка й Анатолію Бабичу, який забезпечив озвучку нашого заходу.
Ось так, у колі друзів та однодумців, відбулося вшанування козака Історичного клубу “Холодний Яр” – з нагоди 50-ліття з дня народження. Не звик Ти спочивати, Андрію, та мусиш! Серце Твоє, упевнений, усміхнулося б, побачивши побратимів, які зібралися у дружнє коло. Попри страшну зливу, прийшли вклонитися Тобі понад сотню українців. Та латишка Семі – бойова медикиня “Карпатської Січ”, яка після поранення повернулася у стрій захищати Україну.
Не забуваймо шляхетних воїнів рідного народу!
Андрію Жованику тричі: слава, слава, слава!!!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Марк Мазероль із канадської провінції Нью-Брансвік плакав, коли дізнався, що його син Патрік, 24 років, загинув у лавах української армії на Харківщині.
Ще в лютому Патрік сказав батькам, що їде до Польщі, але насправді поїхав воювати проти Росії. “Ти не можеш ухвалювати таке рішення зопалу!” – благав його батько. Та Патрік зізнався: він готувався до цього кроку два роки – займався спортом, відвідував стрілецькі тири, тренувався фізично й морально.
“З дитинства він завжди прагнув допомагати тим, хто в біді”, – згадує Марк.
27 травня Патрік повідомив батьків, що вирушає на передову і більше не зможе виходити на зв’язок. Він сказав: “Тату, я повернусь і змушу тебе пишатися мною”.
Тиша тривала довго… І от 1 вересня 2025 р. американський побратим передав жахливу новину: життя Патріка обірвалося під час удару дрона. “Це біль, через який жоден із батьків не має проходити”, – сказав Марк, згадуючи сина.
Вічна слава тим, хто обрав шлях боротьби за свободу українського народу!
Герої не вмирають!

Global News | Euromaidan Press

У Холоднім Яру – віють вільні вітри?,
Дуб залізний гойдає гілляки.
Тут за волю колись підняли прапори?
І зібрались на бій гайдамаки.
Чорна хмара лягла до святої землі,
І душа стала мороком вкрита.
Козаків назбиралось у кожнім селі,
Що супроти пішли московита.
Запалали ліси, збагровіла рілля,
Зашкварчало у ворога сало,
Порубали на славу тоді москаля,
Але й хлопців лягло там немало…
У цім краї з тих пір не бувають чужі,
Бо закони панують суворі.
На могилах освячують знову ножі
І вимолюють битву в соборі.
У Холоднім Яру віють вільні вітри,
А на дубі всихають гілляки.
Тут героям в уклін шелестять прапори?,
І новітні встають гайдамаки.

Василь КОВТУН

12 вересня в Національному музеї літератури України відбувся вечір пам’яті поета Юрія Тітова. Минуло 5 років відтоді, як душа поета полинула у вічність. Нині співцю кохання, честі й духу виповнилося б лише 47…
Модерували подію поет Владлен Ковтун та журналістка Неллі Даниленко.
Літературну премію імені Юрія Тітова в чесному творчому змаганні здобув поет, репер, молодший лейтенант Національної гвардії України Артем Лоїк. Артем прочитав свій вірш “На таке здатні лиш українці”. Він викликав овації. Кожна строфа – гімн українству:

Не коритись царям – бунтувати!
Вдома, в лісі, в окопі, в криївці!
“Заповітом” в собі вбити “вату”!
На таке здатні лиш українці.

Вручила премію очільниця Київської організації Національної спілки письменників України Тетяна Фольварочна.
– Почав писати ще у школі, – розповів про себе Артем. – Пишу як дихаю. І раніше був знайомий із творчістю Юрія Тітова, але коли Владлен Кузьмович подарував кілька його збірок – я зачитався. Зрозумів, що це світла людина, дуже сильна. Його творчість надихає: деякі вірші розпалюють вогонь спротиву, а деякі дарують тепло і ніжність. Я вперше взяв участь у літературному конкурсі. Не ставив собі за мету перемогти, просто хотів потрапити в середовище однодумців. Премія для мене як бонус. Дуже вдячний за підтримку! Оскільки я є керівником групи національної ідентичності та моральної підтримки Національної гвардії України, то грошова винагорода піде на допомогу війську.
Зараз моя творчість – про військових і для військових. Новий альбом називається “Моя війна”. У ньому розповіді військових з передової, про які, переконаний, мають знати всі. Це мій вибір: працювати із сильними людьми.
Вважаю своїм обов’язком підвищувати рівень національної свідомості та патріотизму військовослужбовців. Тому що майбутнє наше – за військовими. Виступаю на передовій, на полігонах, у військових частинах. У мене є проєкт “НГУ-Рекавері” (відновлення). За освітою я психолог, у роботі використовую творчість як ключі до підсвідомості. Багато хлопців закриваються через війну, а творчість допомагає... Зараз створюємо реабілітаційний хаб. Військові, які повернулися з полону, розповідають, що творчість допомагала їм витримати страшні тортури. Вони на певний час відволікалися, складаючи та запам’ятовуючи вірші й тексти для своїх пісень. А там за кожне українське слово – побої... Наш нацгвардієць Влад створив у полоні 16 пісень, закарбовував їх у пам’яті, постійно повторюючи. Ми його привезли в студію, запросили звукорежисера та вокалістів… І він уперше записав свою пісню. Присвятив її мамі. Таких хлопців чимало. Творчість рятує. Творчість – це конвертований біль…
Учасники вечора висловили вдячність Владленові Ковтуну – ініціаторові заснування Літературної премії імені Юрія Тітова. Актор Кирило Яблучанський прочитав поезію-присвяту Юрія Тітова своєму старшому побратимові Владлену Ковтуну.
Піснеспівами та віршочитаннями щемливих строф Юрія Тітова прикрасили вечір пам’яті Анатолій Паламаренко, Тетяна Мирошниченко, Олександр Василенко, Тетяна Школьна, Маркіян Свято та ансамбль української пісні Центру творчості “Печерськ” під орудою Андрія Желізка. Зворушливо звучали поезії Юрія Тітова у виконанні студентів Міжнародного університету розвитку людини “Україна”, де свого часу навчався Юрій.
Вітаємо Артема Лоїка зі здобуттям літературної премії імені поета, який у найтяжчих життєвих обставинах творив українську культуру!

Ольга ДУБОВИК
На світлині – Артем Лоїк, Владлен Ковтун та Олена Савицька, тогорічна лауреатка премії ім. Юрія Тітова

12 вересня 2025 р. в Центрі дитячої та молодіжної творчості Корсунь-Шевченківської міської ради Роман Коваль представив свою книгу “Сто історій Визвольної війни” – про сто історій української жертовності й любові до рідної землі в добу УНР.
Розпочав вечір лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк історичною піснею “Чорна рілля ізорана”…
“За весь час визвольної боротьби нашого народу так багато було випадків самопожертви, відданости й любови до рідного краю, що годі й перелічити їх”, – писав Макар Каплистий, сотник Армії УНР.
Історії ці відтворені завдяки споминам учасників боротьби. Вони документальні.
“Магічне, чародійське занурення в ті страшні і святі часи, – так написав про книгу поет Олекса Різників. – Читаю книгу – не відірвешся! Це просто занурення, упірнання в ті часи, коли справжня, генетично козацька, Україна вибухнула, хотіла відродитися, а не змогла… Ти тільки повторюєш слова Олександра Олеся «Яка краса відродження країни!», а з іншого боку – слова Володимира Сосюри: «Німій, обдуреній, забитій – невже не встать тобі від ран?!»”.
“«Сто історій…» звернені до кожного українця, але насамперед до вояків, волонтерів і дітей, які прагнуть швидше вирости, щоб стати вояками, – людей високого духу, людей, у грудях яких б’ються хоробрі серця, – сказав Роман Коваль. – Нехай знають, що вони не самотні у своїй любові до України”.
Промовляв і капітан ЗСУ Ігор Гаврищишин, командир роти 135-го батальйону 114-ї бригади (у 2022 – 2025), козак Історичного клубу “Холодний Яр”, нагороджений багатьма відзнаками, серед них і відзнакою “Лицар Холодного Яру”.
Святослав Силенко чудово виконав пісні “Про отамана Зеленого” та отаманну Марусю (“Ромен жовтий, цвіт ружовський”), а гурт “Манжари” – пісню “Буде нам з тобою що згадати” та “Запрягайте, хлопці, коней” (сл. Владлена Ковтуна, муз. Петра Лойстри).

2023 року на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру історичний клуб спорудив пам’ятник корсунцю Олегові Собченку – поруч із пам’ятниками Героям України “Да Вінчі”, Тарасові “Хаммеру”, Андрієві Жованику, Юліану Матвійчуку, поетові Юрію Руфу, командирові “Карпатської Січі” Олегові Куцину та іншим героям.
А цього року, 4 жовтня, в Холодному Яру, на найвищій його точці – на Меморіалі козакам-добровольцям, Історичний клуб відкриває ще шість пам’ятників полеглим у цій війні. Серед них і Русланові Стороженку-“Творцю”, почесному громадянину Корсунь-Шевченківської громади (посмертно), лицареві ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
На пам’ять про Руслана Стороженка-“Творця” Сергій Василюк виконав пісню Василя Лютого “Мчать козаки”. Роман Коваль запросив до слова Русланову маму Світлану Стороженко. Вона сказала: “Болем у душі мого сина відгукувалося занедбання державою української мови, яка, на його переконання, – «мати єдності, батько громадянства і сторож держави». Саме тому він створив ГО «Моя мовна стійкість».  Повсюди пропагував українську мову, обстоював її, створив середовище, де кожен, хто хоче перейти на українську, діставав підтримку”.
На пам’ять про козаків-добровольців усіх часів Святослав Силенко виконав пісню Романа Купчинського “Добровольці”, а Сергій Василюк – “Віють вітри, віють буйні”.
Наприкінці вечора Людмила Сімшаг, заступниця голови Корсунь-Шевченківської громади, висловила теплі слова подяки Історичному клубу “Холодний Яр” за його просвітницьку діяльність.
Наступного дня, під час святкування Дня міста, виступали козаки Історичного клубу Владлен Ковтун, Роман Коваль, Святослав Силенко, а Сергій Василюк запропонував корсунцям концерт. За два дні було зібрано 40100 грн на роту ударних безпілотників “Вирій” 241-ї бригади тероборони ЗСУ, де служить Сергій Василюк.
Щира подяка Іванові Лозовому за цінний артефакт війни, який було використано на аукціоні (контейнер-тубус від американської міни 120 мм, М1101), та Ірині Трунцевій, завідувачці відділу культури Корсунь-Шевченківської громади, співорганізаторові корисної події, а ще нашому другу Владленові Ковтуну, який чимало зробив, щоб подія відбулася належними чином.
Також дякуємо голові громади Віталію Мацюку, який розпорядився закупити книги про Визвольну боротьбу для бібліотек Корсунь-Шевченківської громади. Нехай тепер ці книги пробуджують любов і жертовність у мешканців козацького краю.
А ще 13 вересня 2025 р. делегація Історичного клубу “Холодний Яр” разом з Ларисою Пісковою відвідала станцію Сотники, де поклали квіти до пам’ятного знака лікарю Армії УНР Дмитрові Олтаржевському, якого 1926 року тут, на станції, застрелили чекісти. Святослав Силенко заспівав для Дмитра Олтаржевського пісню “Матусенько, благословляй” (сл. Степана Іванченка).
Вічна слава борцям за волю України!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – зліва направо Святослав Силенко, Роман Коваль, Ігор Гаврищишин, Лариса Піскова та Сергій Василюк. Село Саморідня біля м. Корсуня-Шевченківського, 13 вересня 2025 р.

16 квітня 2019 р. у Львові помер історик-борець Валентин Мороз. У добу СССР його називали символом української національної ідентичності. У часи Самостійної України замовчували, бо він… національний мислитель, а такі не потрібні, коли офіційний курс узято на розмивання національної ідентичності.
Валентина Мороза вважаю своїм учителем. Його праці та лекції з історії доби УНР були для мене формотворчими.
Пропоную увазі читача “НН” рецензію на “Есеї, листи й документи” Валентина Мороза (“Сучасність”, 1975). Її написав та опублікував 1995 року.
“Філософські роздуми Валентина Мороза занотовані наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років. У той час найвищим виявом національної свідомості вважалися антисовєтизм та комуністичне дисидентство, які мали протирежимний характер. А отже, борцями, героями вважалися люди, які насмілилися у вузькому колі говорити про порушення «ленінських норм» та «соціалістичної законності» (читай – імперських законів). І цих людей, що стиха мріяли про «соціалізм із людським обличчям», про дотримання «ленінської національної політики», що толерантно (і часто лише на вухо) критикували порушення прав «радянської людини», Москва чомусь намагалася виставити злочинцями. Нині [у 1990-ті] з дисидентів ліплять образ національних героїв – для того, очевидно, щоб ми не знали своїх справжніх героїв, які можуть привести наш народ до національної перемоги.
Рівень національної свідомості українських дисидентів був невисокий – вони зациклилися на критиці “деяких негативних суспільних явищ” і за деревами не бачили лісу. Їм і на гадку не спадало, що їхній народ поневолений російським народом. І саме в цьому причина всіх “викривлень” і “порушень”! Скажемо прямо: чимало шістдесятників сіли у в’язницю ні за що – ніякої боротьби вони взагалі не вели. Ну, сказали зайве слово у вузькому товаристві друзів, серед яких виявився сексот, або дали почитати іншому працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”… Сили, не зацікавлені в побудові української України, саме їх пропонують нам у герої. Маючи патріотичний імідж, діячі-комашки напередодні виборів мчать у Галичину, і добрі, душевні, патріотичні галичани обирають їх до Верховної Ради – і ми досі не маємо національної опозиції.
Валентин Мороз був ув’язнений за діло – за український націоналізм. На суді себе винним не визнав, пощади не просив, з погордою і зневагою ставився до тих, хто просив простити. [На думку Василя Овсієнка, причиною повторного арешту Валентина Мороза в 1970 р. було те, що Мороз на той час став “найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, обстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю”].
Валентин Мороз гідно пройшов довгі роки тюрем, карцерів, таборів. Він – ідейна людина, слова і діла в нього не розходяться. Серед політв’язнів він вирізнявся високою національною свідомістю, інтелектуальною перевагою, принциповістю. Мороз творив національними категоріями. А більшість шістдесятників мислили, на жаль, примітивно. Якби ж не порушувалися закони СССР, якби дотримувалися “ленінські норми” і Декларація прав людини (які протилежні поняття!), вони і не протестували б проти російської тюрми народів.
Валентин Мороз теж викривав порушення прав людини, але ця тема в нього звучала як порушення прав української людини. Головним поняттям для нього було національне, і він його ставив переконливо, ясно, однозначно, без вибачень чи запобігань перед ворогам! “Маємо силу-силенну людей, – писав Валентин Мороз у лютому 1970 р., – які, сказавши добре слово про Україну, негайно роблять три реверанси в бік Росії”. І ніби про себе додавав: “Україна спрагла за такими, що ні від чого не відрікаються і ні перед ким не виправдовуються” (“Серед снігів”).
Читаєш есе “Серед снігів”, читаєш прискіпливо (з висоти 1995 р. написане в 1970-му легко судити!), вишукуєш якісь огріхи, які б могли підтвердити ідейну неоформленість шістдесятника Валентина Мороза, і не знаходиш! Навпаки, відшукуєш фрагменти (наприклад, психологічні характеристики дійових персон тих років) і переконуєшся в геніальності автора.
Велике значення для нас має історичний оптимізм Валентина Мороза. Його роздуми про українську живучість і обов’язкове випростання нашого народу переконливіші, ніж не завжди аргументований оптимізм Юрія Липи. Стати песимістом на згарищі легко. А Валентин Мороз не згідний, що стоїть серед руїни! І доводить, що це не так. І ти починаєш вірити, і віра додає сил! Я усвідомлюю, що моє добре слово про Валентина Мороза не сподобається тим, хто “теж сидів”, хто “теж націоналіст”. Вони поруч із Морозом мали вигляд банальних пішаків…
Уточнюю для друзів: я нікого не засуджую. Напевно, добре, що шістдесятники були. Але не треба героїв закривали тими, хто й досі не бачить формули зла і формули визволення.
Шістдесятники були ковтком повітря. Але це було не вільне повітря карпатських гір, де жили і боролися вояки УПА, а тепле повітря кухні, де скаржилися на долю українські радянські інтелігенти.
Прикладом стали одиниці. І ми повинні знати, хто є хто. Ми повинні знати ціну тим, хто серед нас. Ціну Валентину Морозу і ціну [його антиподові] Дмитрові Павличку, який оспівував “кремлівські зорі”. Ми повинні нарешті зрозуміти: серед нас живе великий український мислитель Валентин Мороз!
Офіційний Київ і далі замовчує Валентина Мороза. Голова державного телерадіокомітету України Зиновій Кулик ігнорує офіційні звернення партій і громадських організацій дати можливість Валентину Морозу на державному каналі радіо чи телебачення прочитати курс лекцій з історії України. Зухвале мовчання З. Кулика свідчить про його низький національний та культурний рівень. Він повинен би ухопитися за таке унікальне явище, як Валентин Мороз. Але Кулик є кулик, він хвалить лише те болото, з якого годується. Кулик знає, що Валентин Мороз скаже таке, що не влізе у вузькі режимні рамки, і за це йому, слухняному та обережному Куликові, можуть дати по дупі, знімуть премію, не пустять знову за державний рахунок до США чи Канади. І він тиражує в ефірі дебільних комуністів і обережних у слові дисидентів-шістдесятників, які в національному питанні або темні, або вдають із себе темних, які не скажуть про національне поневолення українського народу.
На жаль, Україна сьогодні не знає Валентина Мороза. Про нього чули лише галичани (і навіть трохи читали). Знає про нього прошарок національної інтелігенції. Знають деякі політики. Знає українська діаспора. І все.
А офіційний Київ ганебно замовчує діяльність великого сина України, видатного українського мислителя.
Невже Валентину Морозу треба померти, щоб про нього заговорили як про національного героя?!»
[Навіть смерть не допомогла. Тепер замовчують його спадщину].

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1995 – 2019 рр.
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2019. – Ч. 5 (399). – Травень. – С. 4.

Вбили Андрія Парубія. Як колись Бандеру, Коновальця, Петлюру. Для більшості – це вбивство народного депутата, члена комітету з питань оборони і розвідки, у минулому спікера Верховної Ради, коменданта Самооборони Майдану, секретаря РНБО.
Для меншості – це вбивство друга “Вовка”, одного з головних творців українського молодіжного середовища наприкінці 1980-х, яке він готував до здобуття незалежності. Ще до 24 серпня 1991 р. було вирито криївки, проведено чимало вишколів молоді, відбито в московської секти чимало українських церков та відновлено десятки могил героїв УСС та УПА.
Друг “Вовк” – співтворець, мабуть, першої легальної молодіжної організації, яка публічно готувала добровольців до здобуття Української самостійної соборної держави – попри пильні очі гебістів. Друг “Вовк”  готував молодь до служби Україні не колись, а тепер.
Напередодні Установчого з’їзду відродженого Пласту, який проходив у травні 1990 року у Брюховичах, Андрій Парубій у самвидавівському часописі “Спадщина” написав: “Проаналізувавши розвиток «Пласту» і молодіжних організацій, які діяли після його розпуску, ми дійшли думки, що згуртування молоді, запропоноване «Пластом», є найбільш оптимальним і досконалим. Що б ми не організовували, маючи на меті створення організації для виховання молоді, ми, однак, дійдемо до ідеї «Пласту»”.
Уже тоді настільною книжечкою друга “Вовка” стала нелегально сфотографована брошура Дмитра Донцова “Юнацтво і Пласт”, колись видана Романом Шухевичем та його пластовими побратимами. І от, згуртувавшись восени 1988 року, “певною мірою усвідомлюючи всю відповідальність звання пластуна, ми зорганізувались як історико-просвітянське товариство «Спадщина»”.
Згодом, у досі неопублікованому спогаді, Андрій розповів, як це відбувалося. “В університеті моя курсова робота була про молодіжний рух у Галичині до 1930-х років. Вже тоді я багато про Пласт дізнався… за архівними даними (мав доступ до архівів). Там я вперше побачив підписи Бандери, як писаря куреня «Червона калина»… На основі цих архівних даних я вже і сформулював ідею, що «Спадщина» – скаутська організація. Але ми не вважали себе маємо право назвати Пластом, оскільки вважали, що це ім’я може бути надане. Оскільки існує світовий Пласт. І тому ми вважали, що ми скаутська організація націоналістичного типу, яка сформує ґрунт для створення Пласту”.
Андрій і 12 його побратимів з товариства “Спадщина”, всі в польових одностроях і мазепинках, стали учасниками Установчого з’їзду відродженого Пласту. Однак там зустрілися зі ще одним молодіжним лідером та його численною групою – тодішнім очільником львівського екскомсомолу, який уже діяв під назвою Демократичної спілки молоді, Ігорем Гринівим, а також із представниками Пласту діаспори, від яких очікували офіційної передачі традиції українського скаутингу. Андрій згадував про дискусію, яка і через 35 років триває в Пласті:
“В нас відбулася світоглядна суперечка на самому початку. Ми сказали, що ми – пластова організація української молоді, [а] пластуни з-за кордону сказали, що ця тема вже застаріла. Що ця тема вже не працює сьогодні, й тому Пласт не може мати ніяких, скажемо, бар’єрів і кордонів за будь-якою ознакою. Я вийшов, виступив з позицією, що перша позиція Тисовського (основоположника українського скаутингу. – Ю. Ю.) – Пласт це є організація української молоді… Вони сказали, що ця тема неактуальна. Я сказав, що ніхто не має права редагувати Тисовського, а якщо ви редагуєте, то назвіть себе інакше”.
Друг “Вовк” далі. “Ми проголосували. Ми лишилися в меншості, невеликій меншості… І таким чином сказали, що те, що відбувається там, не цілком відповідає духу Тисовського. І, замість стати співзасновниками Пласту, лишилися «Спадщиною». Але з того дня, якщо було Товариство «Спадщина», то додали – Організація української молоді «Спадщина», апелюючи до першоджерела, до Тисовського. Ми розуміли, що не маємо права претендувати на назву, яка існує в світі. Пласт лишився за іншим середовищем. Ми взяли назву – Організація української молоді”.
Обидві концепції виховання молоді конкурували в 1990-х. Був період, коли ОУМ “Спадщина” у Львові була численнішою за місцевий осередок тоді ще Української скаутської організації (УСО) Пласт… І ті, й інші налічували по 500 членів. На початку 2000-х “Спадщина” розбудувала осередки по Україні. Й Андрій мав намір офіційно створити всеукраїнську організацію. Однак Революція гідності спонукала до інших планів.
Коли взимку 2013 – 2014 років вихованці Пласту і “Спадщини” зустрілися під час Євромайдану, то швидко перемішались і почали працювати однією командою в штабі Самооборони Майдану. Ключовим стала довіра, а відчуття були такі, що ніби й виростали в одній організації. Адже всі любили співати пісню “Чорні хлопці” (Андрієвого авторства) та багато інших, які досі співаються переважно на ватрах патріотичної молоді.
Надалі друг “Вовк”, уже як спікер Верховної Ради, став одним зі співтворців закону про державне визнання і підтримку Пласту. Він добре знав і розумів важливість українського скаутингу у формуванні молодого покоління. Офіційно став Приятелем Пласту, тобто членом Пластприяту. Допоміг організувати перший “Тиждень Пласту” у Верховній Раді та першу передачу “під купол Верховної Ради” Вифлеємського вогню миру.
Улітку 2025 року Пласт ховав одного зі своїх лідерів, який загинув на фронті, – командира роти 72-ї бригади ім. Чорних запорожців Романа Орищенка, багаторічного помічника Андрія Парубія. Попрощатися приїхало багато побратимів та посестер. Приїхав і друг “Вовк” (для багатьох із нас це було не лише прощання з Орищенком, а й, як виявилось, остання зустріч з Андрієм). На поминках він сів у колі, де переважали пластуни. І зі здивуванням зізнався, що багато років працював з багатьма з них, але лише в цей момент усвідомив, що більшість належать до одного з Романом Орищенком пластового куреня.
Не знаю, чи друг “Вовк” тоді дізнався, що саме середовище Романа Орищенка повернуло до Пласту польові мазепинки до однострою. Але точно зрозумів, що ті ідеї, які він колись хотів бачити у відродженому Пласті, реалізовані та працюють. Думаю, що йому було дуже приємно. Він тоді, як кажуть, промовив: “У вас є майбутнє!”
Тож, друзі і подруги, найкраща наша шана “Вовкові” та помста за нього – це сотні й тисячі нових борців – тих, хто завершить переможно війну за Самостійну Україну. Збудують Українську Самостійну Соборну Державу. Завершать справу, якій “Вовк” присвятив своє життя. СКОБ!

Юрій ЮЗИЧ

25 вересня 2025 р. в Києві, неподалік могили легендарного “Да Вінчі”, поховали захисника Києва від лютого 2022 р. Любомира Соченка-“Рікі”.
Любомир – учасник Революції гідності, син художниці Марини Соченко, старший брат військовослужбовця ЗСУ Мирослава Дейлика.
Провести в останню дорогу козака зібрались його побратими, військові, священники, ветерани українсько-російської війни, рідні полеглих, творці української культури, активісти національного руху – козаки і козачки Історичного клубу “Холодний Яр”, легендарного хору “Гомін”, Конгресу українських націоналістів, ОУН, Спілки ветеранів міста Києва... Не менш ніж 200 осіб.
Найбільше для відновлення справедливості щодо козака Любомира зробив Олександр Ушинський, голова Спілки ветеранів Києва. Саме його воля стала визначальною. Адже міська влада не дала дозволу на поховання – попри офіційні листи-прохання полковника Сергія Малахова (в. о. командира частини 7013, де служив Любомир), ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександра Цугорки (де викладає Марина Соченко) та пароха Української греко-католицька церква Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі Ігоря Онишкевича (парафіянином цієї громади був козак Любомир).
Олександр Ушинський зумів переконати наряди поліції, які були вислані на Аскольдову могилу (4 екіпажі!), не вступати у протиборство з військовими, які ховають свого побратима. Поліція все зрозуміла і від’їхала…
А ще Олександр Ушинський організував копачів. І сам узяв участь у створенні останнього прихистку для козака Любика – так змалечку називала його мати.
Подяка почесній варті від Міністерства оборони і трембітарям – Тарасові Компаніченку, Валерію Гладунцю, Данилові Данилейку, які сумними мелодіями карпатських гір провели в останню путь лицаря…
Пісні хору “Гомін” та кобзаря Тараса Компаніченка створювали печальну урочистість прощанню з козаком, який виконав свій обов’язок перед Батьківщиною в лавах 65-ї ОМБр (в піхоті та в підрозділі “Рубпак” цієї ж бригади – як пілот БПЛА, командир відділення, сержант). Подвиг Любомира Соченка було відзначено такими нагородами: медаль “Честь. Слава. Держава”, відзнака міністра оборони України “За поранення”, нагрудний знак “Золотий хрест”, козацький хрест “За бойові заслуги”, відзнака Президента України “За оборону України”. Він – лицар ордена “За мужність” ІІ ст.

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

Так написав у 1918-му поет Павло Тичина. А ніби про сьогоднішній день.
Поминальний обід відбувся в кафе на вулиці Павла Тичини...
Прощаючись із сином, Марина Соченко сказала:
– Радію, що мій Любомир не зрадив України. Зрада – це було б значно гірше, ніж те, що ви сьогодні бачили… Ми, які віддаємо своїх синів, повинні бути владою.
Слава Любомирові Соченку-“Рікі”, який виконав свій обов’язок до кінця!
Слава козацьким матерям!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлина Надії Віннік

Павло ВОЛЬВАЧ

Від редакції. Це розділ із книги, яку вже макетуємо, – “Хоробре серце Олега Куцина”. Це книга спогадів про Олега Куцина-“Кума”, командира 49-го ОСБат “Карпатська Січ”, 1-го віце-президента Історичного клубу “Холодний Яр“. Хочемо видати її до його 60-ліття – до 23 листопада ц. р. На жаль, відзначатимемо цю дату без ювіляра.
Пожертви на видання книги про Олега Куцина просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту).
На світлині – Олег Куцин.

2 вересня, надвечір, до мене завітали дорогі гості – поет Артем Лоїк (тепер уже хорунжий Національної гвардії!), його покровитель (у найкращому розумінні цього слова!) полковник Володимир Єсіков і славний наш воїн Віталій Романенко, старший лейтенант Національної гвардії України.
Усі вони “підсіли” на книги Історичного клубу “Холодний Яр”. Міхновський, Болбочан, Горліс-Горський, Андрій Чорнота, Лютий-Лютенко, Євген Маланюк приязно увійшли в їхній духовний світ. Володимир закуповує ці книги для своїх друзів – хоче, щоб наші світочі опромінили його побратимів.
Володимир, Артем і Віталій уже брали участь у вшануваннях героїв Холодного Яру та інших заходах Історичного клубу “Холодний Яр”. Планують делегацією Нацгвардії приїхати і на ХХХI вшанування 4 жовтня. Я запросив Артема виступити на холодноярській сцені.
Звичайно, Артем Лоїк читав свої вірші. Бажаю, щоб оці Артемові рядки стали кредо не тільки його поезії-життя, а й усіх творців української культури:

Пиши вірші як Маланюк!
А стане сили – проживи так!

Роман КОВАЛЬ

• Слабка воля робить сильні пристрасті руйнівними.
• Створили Україну – створимо й українців!
• Найцінніший долі дар – уміння тримати долі удар.
• Істина не абстрактна формула, а код доступу до Всесвітнього Розуму.
• Умови особистого розвитку: звільнення від багатьох умовностей і безумовне самообмеження.
• Відданість шляхетним ідеалам – алібі кривавих тиранів.
• Хто добрий зі злими – зловживає добром.
• Із сильним важко не погодитись, навіть якщо він помиляється.
•  І сильні світу цього слабкі до лестощів.
•  Не так небезпечні круглі дурні, як багатогранні.
•  Хто радіє чужій біді – накликає біду на себе.
•  Невдаха завжди помиляється.
•  Найнебезпечніші плазуни – ті, що лізуть у душу.
•  Недовірливі – це ті, які знають життя краще за інших.
•  Буває так, що вітер у голові, а жодна думка в ній не ворушиться.
•  Ті, що чекають від дітей своїх вдячності, часто дістають справедливість.
•  Лев не зобов’язаний враховувати думку шакалів.
•  Демони почуваються комфортно в темних кутках душі людської.
•  Ти погано робиш свою справу, якщо вона не робить тебе кращим.
•  Сильним вибачають багато слабкостей, слабким не вибачають навіть виявів сили.
•  Той, хто уважно себе слухає, може багато цікавого почути.
•  У підступних украдлива мова.
•  Якщо всі переконані, що війна буде, – війна буде.
•  Не кожен, удосконалюючись, змінюється у кращий бік.
•  Герої служать Батьківщині і після своєї смерті.

Андрій КОВАЛЬ, історик (1956 – 2022)

21 вересня 1999 р. в Київському будинку вчителя відбулося зібрання визначних осіб України, чиї імена увійшли до біоґрафічного довідника “Життя славетних”. Захід організовано Історичним клубом “Холодний Яр”, Американським біоґрафічним інститутом та Київським міським будинком вчителя. Тема зібрання – “Українська культура та зламі тисячоліть”.
“Чи вистоїть на зламі тисячоліть українська культура, занапащена кількасотлітнім пануванням російського народу? – так запитав Роман Коваль. – Відповідь залежить не так від внеску в цю боротьбу кожного з нас, як від керівництва нашої держави... Хочеться вірити, що прийде час, коли з народу-попелюшки ми перетворимося в націю-фаворита світової історії, націю, якій тісно в межах офіційних кордонів, яка прагне свої цінності зробити надбанням світу. Власне, світ уже вчиться на нашому прикладі. Поки що на прикладі негативному – на наших поразках. А як хочеться, щоб світ вчився на наших перемогах!”
На вечорі виступили також співорганізатор заходу д-р Костянтин Трінус, редактор “Вечірнього Києва” Віталій Карпенко, музикант Костянтин Чеченя, підприємець Олег П’ятковський, поети Володимир Косовський і Микола Холодний, лікар-фітотерапевт Євген Товстуха, співачка та лікар Ольга Богомолець, мистецтвознавець Флоріан Юр’єв, грузинський поет Гурам Петріашвілі, художник Володимир Євтушевський.
Вела вечір письменниця Катерина Мотрич. У заході взяли участь письменниця Олена Апанович, народна артистка України Галина Яблонська, геніальний художник Іван Марчук, співак Анатолій Мокренко, митець Володимир Недяк, видавець Людмила Клочан, поет Павло Вольвач, народна вишивальниця, політв’язень Ольга Михайличенко та багато інших визначних осіб України.

На світлині Роман Коваль та Іван Марчук. Із кулуарів зустрічі. Київський міський будинок вчителя, 21 вересня 1999 р. 

Читаю і відчуваю благодать, що глибоко проникає в мене, наповнює мене знаннями. “Сто історій Визвольної війни” – це книга-світоч.
Роман Коваль, не покладаючи рук, несе нам проникаюче світло.
Читаймо українською, читаймо українське, навчаймося жити і бути достойними синами і дочками нашої великої України!

Олександр ХОМА

Коли я вперше прочитав газету “НН”, то в мене було таке душевне піднесення, неначе я після довгих-довгих років розлуки і поневірянь зустрів свого найкращого друга молодості.
Дай Боже, щоб Ваші щирі слова допомогли об’єднати Україну в одну велику сім’ю!
Ми кожен день чуємо по радіо і по телебаченню брехню від агентів різних партій, які один одному “брат и товарищ”; розуміємо, що їхнє завдання одне: дробити державу і націю, сіяти ворожнечу і недовіру. Вони одурили нас, коли проголосували за незалежність. Це вони зробили, щоб всістися за наш стіл. І всілися, і три роки сиплють брехню нашому народові.
Тож, шановна редакціє, сійте зерна правди. Зійде Воля!
 
Василь ХАРКО
Львівська обл.
Дж.: Незборима нація (Київ). – 1994. – Ч. 7 (49). – Квітень. – С. 4.
Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.

Ідентифікатор медіа: R30-03637.

Штрих-код 9786177231157

Наклад 1500 прим.
Газету видрукувано 1.10.2025 р.

Засновник
Роман Миколайович КОВАЛЬ
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14, Київ-03049.