Це розділ із книги “Хоробре серце Олега Куцина”. Його повна назва: “Погляд іспаномовних вояків: «У “Карпатській Січі” ніхто не здається, ніхто не кидає побратимів і не потрапляє в полон»”. Інтерв’ю в іспаномовних вояків “Карпатської Січі” взяв їхній побратим Назар Кузьмін-“Наз”, одесит, який 20 років прожив в Аргентині. І повернувся зі своїм братом “Арго” боронити рідну землі. Тарас Кузьмін-“Арго” поклав у боротьбі своє життя. Пам’ятник йому ми цього року поставили в Холодному Яру.
“Наз” узяв інтерв’ю на Донеччині в жовтні 2022 року. Для українського читача підготували його Леся Козенко, Василина Наконечна та Роман Коваль.
І ще. В Окремій добровольчій чоті “Карпатська Січ” воювали вояки не менш ніж 49 національностей. Цю важливу інформацію з’ясував дослідник життя і боротьби Олега Куцина-“Кума” Роман Коваль, співупорядник книги “Хоробре серце Олега Куцина”. І ніде їм не було краще, як у “Карпатській Січі”! Коли таке кажуть іноземці, серце наповнюється гордістю за нас, за Олега Куцина, за його побратимів.
Інтерв’ю публікується вперше.
– Mi nombre es… Mi nickname… y soy de Colombia (Мене звати… Мій позивний… Я з Колумбії), – представився колумбієць.
– Mi eh… Capitán, son de Pan (Мій… “Капітан”, я з Панами), – сказав “Капітан” (Ryfkoger Almegor Efrain Alexis-“Панама”. – Ред.).

– Мене звати Назар. Я живу в Аргентині. Але я українець, – усміхнувся Назар. – Я приїхав захищати свою країну.
– Чи знали ви командира Олега Куцина-“Кума”?
– Надзвичайний командир! Ми за ним сумуємо, – відповів “Argento”. – Але він залишив хлопців на своєму місці, вони будуть робити свою роботу.
– “Кум” відкрив дорогу іспаномовним в Україні, – додав Назар.
– Чому ви приїхали в Україну?
– Я вірю в суверенітет та свободу українського народу, – відповів “Argento”.
– За страждання та біль стількох дітей і літніх людей, які були змушені залишити свої землі, – сказав “Капітан”.
– Кажуть, що приїхали захищати Україну від усього, що чинить Росія, і через те, що страждає наш народ, – переклав Назар.
– Це був батальйон, який не здавався і не брав полонених.
– Каже, що найбільше, що його вразило, – це те, що в “Карпатській Січі” ніхто не здається, ніхто не кидає побратимів і тут не беруть у полон, – переклав Назар.
– Чи підтвердились очікування щодо “Карпатської Січі”?
– Виправдались більше, ніж очікував. Цей батальйон – це щось неймовірне. З погляду вірності, боротьби, братерства та довіри, – сказав “Argento”.
– Саме те, що мені було потрібно, – відповів “Капітан”.
– Що ви можете сказати про свого сотенного?
– За “Британцем” (Микола Присняк. – Ред.) – хоч у вогонь – можна йти куди завгодно, – переклав Назар.
– Які ваші найяскравіші враження про батальйон?
– Кожен день добрий, – відповів “Капітан”.
– Кожен день у “Карпатській Січі” – добрий, – сказав “Argento”.
– Але я ніколи не забуду цей танк, – додав “Argento”.
– Ніколи не забудуть, як затрофеїли танк, – пояснив Назар.
– Росіяни кажуть, що туди, де “Карпатська Січ”, вони не хочуть заходити. Що там, мовляв, шість чи сім тисяч вояків, – усміхнувся “Капітан”.
– Де “Карпатська Січ”, кацапи не хочуть заходити, бо думають, що нас тут 6 – 7 тисяч, – переклав Назар.
– Як вам воюється пліч-о-пліч з українцями?
– Українці – воїни від серця.

Так називається книга, яку готують Роман Коваль та Ірина Гармасій. Це книга спогадів про командира 49-го ОСБат “Карпатська Січ”, 1-го віце-президента Історичного клубу “Холодний Яр”. Автор ілюстрації для обкладинки – Сергій Снурник. Андрій Шевченко – шрифт. Вже змакетовано 441 сторінку. Робота наближається до завершення.
Дякуємо тим, хто відгукнувся на наш заклик допомогти у виданні цієї книги. Станом на 27 жовтня 2025 р. на картку секретаря проєкту Оксани Герасимюк надійшли пожертви: два невідомі жертводавці по 47 грн, Ковач Й. – 50 грн, Приступа Наталія 99,5 грн, Юрцунь В., Поліщук М. по 100 грн, Малюгін В. – 135 грн., Смірнова Дарія, Маслак Віталій, Шевченко Дмитро – 199 грн, Гава О., Щокін С., Прусак Алла, Козуля Ю., Ямкова Надія, Шевченко О. по 200 грн, Немеш Марія – 248,75 грн, Лещенко Ігор – 278,6 грн, Мірошніченко Юрій, Корбутяк Микола по 298,5 грн, Федоришин Й., Леут В., Мельник М., Долиняк О. по 300 грн, Касинець Н., Зінько М. по 400 грн, Момот Олександр, Олексій Погорілий по 497,5 грн; Каут Олексій – 385 грн, Тебешевська Оксана 400 грн, Гаврищишин Ігор, Швед М., Купріянець Тетяна, Казаков В., Новик С., Блажчук С., Данченко Л., Матвійчук Лілія, Вішталюк М. по 500 грн; Кривобок Володимир – 888 грн, Парчук Іван – 993 грн, Віннік Надія, Трещак І., Тарасенко В., Зетченко В., Кадучка І., Квіт Сергій, Бичко І., Голубович А., Коров’яковський Анатолій, Івасюк Євген, Холодний В., Гутник А. по 1000 грн, Легоняк Богдан, Лібич А., Грицаченко Володимир, Бабиченко Ігор по 1000 грн; Коваль Олеся, Мазурок Віра, Тістик В. по 2000 грн, Андрійко Руслан – 4000 грн, невідомий благодійник – 4965,05 грн, Островська Леся, Черкашин Юрій та Роман Коваль по 5000 грн, Берездецький Мар’ян – 8000 грн, Томаш Лелекач та Юрій Бойко – 10000 грн.
Готівкою Романові Ковалю передали Ігор Сметанський (1400 грн) та Владлен Ковтун – 1000 грн.
Разом 88125,91 грн.
А ще Іван Куцин пожертвував на книжку про сина 20000 грн.
Василина Наконечна зібрала на видання книги 39887 грн.

Звіт Василини Наконечної станом на 28 жовтня 2025 р.
Мелечко Станіслав – 49 грн, Кучінка Анна, Кеннс Віталій, Атом і два невідомих благодійники по 100 грн, Олійник Юрій, Оліфірук Наталія та невідомий добродій по 200 грн, Носко Данило – 300 грн, Дорош Тарас – 400 грн, Зінько Микола – 450 грн, Козурак Микола, Дюрдь Віталій, Фатєєв Анатолій, Вінницький Олександр, Танчин Тетяна, Костякін Сергій, Сусол Андрій та 5 невідомих благодійників по 500 грн, Любченко Ірина, Доктор Степан, Омеляненко Маргарита, Стойкевич Михайло, Байло Людмила, Товстоус Руслан і чотири невідомі благодійники по 1000 грн, Кизін Сидір – 1500 грн, Федорів Дмитро, Наконечна Василина, Семенюк Михайло, Білей Сергій по 2000 грн, Костюк Ігор – 2088 грн, Захаренко Ігор та Лелекач Томаш по 5000 грн.
Загалом: 39 887 грн.

Роман КОВАЛЬ, упорядник книги

17 жовтня (за новим стилем) – день народження полковника Петра Болбочана. З цієї нагоди голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров ініціював урочисте покладання квітів до пам’ятника полковнику, який створив сл. п. Михайло Горловий – у Києві, навпроти кінотеатру “Київська Русь”.
Заступник голови Інституту національної пам’яті Володимир Теліщак запросив узяти участь в урочистостях Романа Коваля – фундатора цього пам’ятника. Промовляли голова Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, Олександр Міщенко, заступник міністра закордонних справ; Ольга Куришко, постійна представниця Президента України в Автономній Республіці Крим; Ліана Юнак, старший лейтенант, представниця 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана “Спартан” НГУ; Андрій Іванець, представник Крайової ради українців Криму; делегації Інституту національної пам’яті та Історичного клубу “Холодний Яр”, ліцеїсти Київського ліцею № 101, їхні викладачі, майор 24-ї ОМБр ЗСУ Іван Татауров, поет Владлен Ковтун, інші маркантні особистості.
У своєму виступі Роман Коваль від імені Історичного клубу “Холодний Яр” запропонував співпрацю Інституту національної пам’яті у питанні увічнення пам’яті діячів Визвольного руху доби Української Народної Республіки.
Слава полковникові Болбочану!
На світлині Тетяни Човган – Олександр Міщенко, Ольга Куришко, Олександр Алфьоров, Владлен Ковтун (позаду) і Роман Коваль.

На Покрову говорив з мудрими і щасливими людьми.
Художній керівник хору “Чумаки” Василь Триліс народився 1937-го.
Поет Олекса Різників прийшов у світ того ж року.
Поет Владлен Ковтун з’явився за ними, у 1938-му.
Страшні роки, а наші жінки привели у світ майбутніх творців української культури!
Усі при світлому розумі, продовжують натхненно творити.
А перед ними спілкувався з художником Іваном Юхном. Він ще старший (народився 1 серпня 1936 р.), але головне, що на 90-му році життя захопився гончарством. І каже: виходить! У цій новій справі знайшов радість.
Їхній приклад надихає.
А ще троє з них передплачують газету “Незборима нація”!
І дай Боже передплачувати їм ще не менш як до ста років!
Передплачуйте її і ви!
Щоб не шукати в каталозі, нагадую індекс нашої газети – 33545.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Владлен Ковтун, член Національної спілки письменників України, козак Історичного клубу “Холодний Яр”, передплатник газети “Незборима нація”.

Войташівку залишили близько 9-ї ранку. Досягнути мали Раївки. Та за Войташівкою повстанців розшукала кавалерія 45-ї совєтської дивізії. Її наскоки стримував ар’єргард колони. Козаки 4-го куреня мусили прийняти бій, щоб дати можливість докторові Плітасу перев’язати поранених. Тим часом червоні перетяли шляхи відходу. Щоб вибратися з оточення, довелося переходити через напівзамерзлу болотисту річку Білку – притоку Тетерева. Хлопці промокли, а мороз – 20 градусів!
Козаки вкрилися льодовим панциром.
У Раївці хотіли погрітися, але де там – знову наскочили червоні!
Треба було відходити.
“Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили”, – засвідчив трагедію полковник Роман Сушко.
Так вчинили ще кілька козаків, серед них і кулеметник Андрійко.

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Олександр Плітас, дивізійний лікар 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР (1919 – 1923), учасник Другого зимового походу УПА Юрія Тютюнника.

Шановний пане Романе! Щиро дякую Вам за те, що пишете про козаків, про війну, про нашу історію. Дякую, що нагадуєте людям, якою сильною є наша нація і скільки всього пережили наші предки.
Для мене, мами загиблого сина, ці рядки дуже важливі. Бо кожне Ваше слово – це правда про боротьбу, про силу духу, про любов до України.
Такі книги – як ковток повітря. Вони дають віру, що ми вистоїмо, бо маємо гідне коріння.

Оксана СИРІГОС, мама Андрія Воробкала-“Грека”

На світлині – горельєф Андрія Воробкала-“Грека” скульптора Ігоря Семака.

Володя Самайда. Як багато спогадів – поїздки, співи, мандри, співи, репетицїї, концерти, “Чумаки”, “Рідна пісня”, співи, співи. Він народився для піснї, він мав до співу і вроджений дар, і непідробну любов, і безлїч друзів слухачів. Послухайте лиш його “Постій, не йди”.
Але коли я перебираю в пам’ятї всї наші зустрічі й спільні роботи, то чомусь незмінно на передньому планї зринає Кінбурнська коса, її Днїпровий лиман – і ми з Володею в тому лиманї по груди в лагідній солоній водї, на головах якісь причандали від липневого сонця, на шиї в кожного баночка з неперевершеними водяними черв’яками, а в руках спінїнги. Йде карась. Це не так собі півторакілограмовий карась, а лиманний, нагуляний, впертий – і без жодного болотного запаху. Королївський карась. Ми стоїмо за метрів сто один від одного, закидаємо снасть подалї в бік фарватеру, зрідка перекидаємося словом, а частїше ведемо танцї з карасем. Володїні бронзові плечі, бронзове обличчя і сяйво-музика веселого сміху… То була казкова риболовля! З коси ми потім повезли по мішечку підсушених на очаківському сонцї карасїв і нїяк не пов’язані з піснею спогади.
Але насправдї то теж була пісня. Де б він не був, з ким би не водився, в які пригоди не вплутувався – він завжди був з піснею. Вона або дзвенїла на повний голос для повного залу чи повної лїсової поляни, або незримо народжувалась, росла й кипіла в ньому.
Вперше я його побачив на репетицїї “Чумаків” десь у 1993 – 1995 роках. Тодї було багато безликих новачків, які, правда, за три-чотири репетицїї тихо випаровувались, але його неможливо було не помітити. Високий, стрункий, спортивний. Видїлявся він, проте, іншим: його обличчя просто випромінювало увагу, інтерес до піснї, а коли він під час репетицїї сидїв, то клав руки на колїна долонями догори…
Припрягти його до постійної роботи з “Чумаками” менї так і не вдалося. Та водночас, парадоксально, він нїколи й не покидав нас. Просто його природа не дозволяла йому затримуватись на якійсь копіткій, нехай архіважливій роботї. Він з’являвся тодї, коли це було таки необхідно, він міг навіть проводити репетицїї хору, коли я десь пропадав, але міг і покинути колектив під час турне по Галичині, спокушений якоюсь несподїваною творчою акцїєю. Я нїколи не мав на нього тривалого зла за такі сюрпризи. Я розумів, що це його природа, його ВОЛЯ.
Та все ж і з “Чумаками”, і з жіночим гуртом “Рідна пісня” він залишив дуже цїкаві спільні записи. Дарма що технїчно недосконалі, цї записи багато чого скажуть справжнїм шанувальникам народної піснї.
Особливу сторінку становлять його дуети з Надїєю Боянівською. “По садочку ходжу” і “Під облачком” можна знайти в інтернетї й переконатись, яка несправедлива доля, що не дала цьому дуетові розкритись повною силою…
Україна не повинна забувати таких своїх дїтей.
Світла тобі пам’ять, Володю, прощай! Прощаємося сумно, але й вдячно: як добре, що ми таки були! І не так собі були, а й пісень гарних заспівали. А що не доспівали… Та це теж не страшно: піснї нашого роду завжди були й залишатимуться недоспівані: вони завжди чекатимуть нових співцїв. Таких, яким був Ти.

Правопис залишено без змін.

Василь ТРИЛІС
Село Добраничівка, 15 жовтня 2025 р.

На світлині – Володимир Самайда.

Ми не часто зустрічалися з ним. Красень зі світлою душею, з постійною легкою усмішкою, безмежно закоханий у пісню. Гітара – вірна подруга, де б він не був і що б не співав – чи то власні пісні, чи українські народні. Мав почуття ансамблю – прислухався до тих, хто співає поруч, умів чисто вибудувати інтервали у двоголоссі. Чого вартує імпровізований акапельний дует з Ніною Матвієнко на фестивалі в пісні “На тому каменьові”! Голоси зливаються, бринять, і зачудовуєшся від цього дійства. І це без репетиції, отак з ходу…
Незабутньою була наша поїздка в Холодний Яр у 2023 році. Всю дорогу спілкувалися про її величність Пісню. Я дивувалася, скільки їх знає Володя, і не просто трішки, а всі куплети. На Дикому Хуторі в колі друзів з ним так легко співалося, навіть і незнайомі пісні, бо він голосом вів. Ненав’язливо, але впевнено.
Володимир Самайда був учасником хору “Чумаки”, його поважав художній керівник і засновник Василь Триліс. У цьому колективі народна пісня звучала по-справжньому, без застольного надриву, а вдумливо, сердечно – як співає українська душа.
Боляче від втрати таких світочів… Не почуємо живого, оригінального, впізна?ваного, оксамитового тембру Володі.
 У кращих світах хай тобі легко і дзвінко співається, дорогий друже!
 
Світлана МИРВОДА, народна артистка України

28 вересня 2025 р. в Києві, у Національному комплексі “Експоцентр України”, на ярмарку “Книжкова країна” Роман Коваль представив свою книгу “Сто історій Визвольної війни”. Допомогли її презентувати козаки Історичного клубу “Холодний Яр” – кобзар Святослав Силенко, капітан ЗСУ Ігор Гаврищишин, краєзнавець Владислав Карпенко, видавець Марко Мельник, а також поет Артем Лоїк. А почалося дійство з пісні “Про отамана Зеленого” (сл. Миколи Щербака,  муз. Тараса Силенка) у виконанні Святослава Силенка.
“Ця книга документальна, – сказав Роман Коваль. – У ній немає вигадок, художнього вимислу, додавання драматичних деталей. Я мусив обмежувати в собі творця – адже не маю права порушувати страшну логіку нашої поразки чи домальовувати образи ідеалістів-романтиків, які військовим хистом і великим українським серцем уславили нашу Батьківщину”.
Ось назва одного з розділів: “Смертельна пригода сотника Гарячого”. Нарис написано на основі спогаду Павла Гарячого, командира 1-ї кінної сотні 2-го Запорозького полку ім. Я. Кармелюка 1-ї Запорозької дивізії в 1919-му. Сотник казав: “Той, хто йде на відверту боротьбу, про наслідки для власної особи не турбується”.
Павло Гарячий описав день, коли мав загинути. Бо проти нього був з десяток озброєних російських зайд.  Його, знесиленого, в останню мить на коні виніс бунчужний Басюк. “Уже в лісі поїхали повільною ходою. Ось тут сотник відчув страшну втому і пронизливий холод – скривавлені клапті сорочки вмерзли в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах... Що було далі, він уже не пам’ятав.
Бунчужний Басюк знайшов десь підводу і привіз сотника до полку... До пам’яті Павло Гарячий прийшов через два тижні в польському військовому шпиталі в Шепетівці. А «добрий бунчужний, царство його душі, був убитий у кінній атаці під Могилевом-Подільським року 1920 червоними москалями»”.
Розповів Роман Коваль і про братів Блажевських, які продовжували відчайдушну збройну боротьбу проти російських окупантів і зрадників до 1930 року. Четвертий з них (Андрій) загинув у бою 8 березня 1930 року. Але навіть смерть не вирвала нагана з його руки.
Образ Андрія зберігся в пам’яті земляків. Був він, як і всі брати, “високий, чорнявий, до людей привітний. Мав дужий, гарний голос”. Любив співати “Ой піду я лугом, лугом-долиною”. Святослав Силенко нагадав цю сумну народну пісню:

Ой піду я лугом, лугом-долиною,
Ой чи не зустрінусь з родом-родиною.
Ой чого ти, сестро, така горда стала,
Сказав тобі “здрастуй” – “здоров” не сказала.

Наостанок на пам’ять про козаків-добровольців усіх часів Святослав Силенко виконав пісню Романа Купчинського “Добровольці”.

Історичний клуб “Холодний Яр”

– А йди-но сюди.
Дід Станіслав бере у свою вузлувату, просочену якимись неземними маслами руку мої біленькі пальчики і веде вниз, нижче хати, втоптаною стежкою, до кузні. А на мене вже струменить той вогонь, що пашить із дідової руки, чи з того горна, що червоним сонцем вмостилося в самому куточку серед купи всякого заліза, коліс та якихось незбагненних візерунків. Дід відпустив мене і підійшов ближче до вогню. Ворухнув довгим прутом жар, поштурхав його, подюґав, перевернув розчервонілого запеченого вугільного коржа, потягнув за хвоста страшенного закопченого змія-міха, і вогонь прокинувся, загомонів, показуючи біло-сині язички. Змій дихав на вогонь ще і ще, не даючи заснути, а дід промовляв тихо до вогню:
– На тобі духу та сили Богів, – і клав у розпечене жариво шматок заліза. Через хвилину виймав, ставив на ковадло і моцував молотом.
– Діду, я теж хочу поцюкати. Дай і мені.
– Он візьми молоточок, той, маленький, і цюкай.
Беру з полиці молотка і разом з дідом, під такт його молота, б’ю щосили по іскристому металу. Дід сміється, бере мене на руки, бо ж не дістаю ще до того вкопаного в землю вербового горбатого пня, що мовчки терпить усю дідову роботу.
– Отако, – каже, – його треба любити...
– Пня? – питаю.
– Сам ти пеньок маленький, – сміється дід. – Крицю, залізо треба любити, вигладжувати, і тоді воно прийде до тебе, – легенько підтримує мою долоньку, яка вже так само набирається перемішаної з вогнем і димом оливи, і, присмакуючи, гладить, як мені здається, синіюче крило того ворона-крука, що весь час сидить на високій акації над кузнею: так-так-так-дзень, та-так-так-дзень... Він уже й не бачить мене, робить своє діло.
Дід був знаним на всю округу каретних справ майстром. Навчався в технічному художньому училищі. Мав велику ковальську робітню, яку лише і пам’ятаю з дитинства.
На жаль, я його ніколи не бачив, лише чую досі тепло смолистої кріпкої руки та дивний – кр-р-р-так-так-так, кр-р-р-так-так – голос великого чорного птаха на високій, висушений вітрами акації...

За ці жорна в 37-му розстріляли мого прадіда Лаврентія. “Свої” ж заклали, бо “куркуль”. А в документах записано, що мій прадід чинив дії, ворожі радянському режиму.
Незабаром 25 років, як на вікні літньої кухні сохне калина. Баба Лєна нав’язала і розвісила її цугом уздовж вікна. Які там ягоди – сама труха, але в ній – бабині руки.
На печі у вузликах – насіння. Коло хати колодязь, з якого всі пили воду.
На горищі бджолині соти, отак наполовину оброблені, як дід їх і лишив. Квапився, чи що. Тільки потемніли.
На стіні календар – 31 березня, яке застигло на цій стіні. Темні флакони з ліками, речі в шафі, сільничка на припічку і ложка в ній...
Посиділа трохи на лаві і стала маленька.
Сидить моя огрядна баба коло печі на ослінчику і лупить бульбу. На плиті шкварчить сало. Наді мною – радіо пікає. Тепер я знаю, так пікає система “Рада”. Рік приблизно 1996.
Мочаю в юшку уварену картоплину і дмухаю, пече в пальці. Розглядаю сніжинки на рожевій мисці і жовту легку, як дідова вдача, преженю.
Яйця колотяться просто на сковороді, ніяких омлетів. Алюмінієві ложки цокають об миску з густим кисляком. Старші грають у тетріс. Я, очевидно, ні.
Добре мені.
Сьогодні я була в діда й баби. Тут народився й виріс мій тато, а тоді брат і три старші сестри провели своє дитинство. Я заледве черпнула цього щастя. Але добре пам’ятаю, як дід ловив хрущів нам.
Тоді ми їздили в Підлуби на зеленому “волинцю” дядька Феді – то був звір, нереальний якийсь джип, куди всі поміщалися, і їхав він битим шляхом як по асфальту. Але й дорога тоді була ширшою, і хата – більшою. А тепер все змаліло.
Місцеві пияки розтягли що могли, але головного звідси не забереш. І жорна стоять як вкопані.
Здається, плакали тепер тільки ми, а все до нас всміхалося.
Я в батьків всерйоз пізня, тому заледве вловила обох дідів і трошки татової мами, маминої не стало ще до мого народження.
Я так мало їх знаю.
Тому сьогодні я забрала платівки, якийсь мотлох і навіть колгоспні звіти, написані дідом. Який почерк, ох, не те що в мене.
Хочу вивчити рід, наскільки це можливо.
У хаті пахне, як тоді. Подушки у цвіточок служать тепер ознакою моїх ранніх літ.
Тут живуть баба з дідом.
І вони були, як ми, веселими, дужими й молодими.
Життя надзвичайно обмежена штука. Час, який ми маємо, дуже швидко вичерпується.
Я теж люблю калину: товчу в чай, ложкою можу їсти. Може, і я розвішу свої вузлики на мотузочці для онуків.
Ми ж тут, доки про нас пам’ятають.

З ініціативи Українського інституту національної пам’яті в Полтаві відкрили меморіальну дошку співзасновникові Революційної української партії та Легії українських націоналістів Юрію Жерадовичу Колларду.
Він – син бельгійця та українки козацько-шляхетського роду. У 1885 – 1892 рр. навчався в Полтавському реальному училищі – нині це політехнічний коледж. Юрій Коллард – вірний послідовник Миколи Міхновського, борець за Українську державу. Коллард називав Міхновського “людиною безкомпромісовою в українському національному питанні”, писав, що Міхновський “защіплював молоді дух революційности в національному питанні”.
У добу Української революції Коллард – міністр шляхів і транспорту УНР. Опікувався створенням бронепоїздів для Армії УНР. На еміграції, в ЧСР, до 1939-го дбав про Студентську громаду та інші організації української еміґрації.
Пожертви на створення меморіальної дошки зробили випускники коледжу, бійці ГУР  “Ілом”, “Некр”, “Горинич”, “Ріко”, “Любисток” та “Арісто”, а також депутат облради Ігор Процай, викладачі коледжу і працівник УІНП Олег Пустовгар.
Відкриття дошки присвятили 125-річчю створення РУП та 150-річчю від дня народження Юрія Колларда. Урочистості завершилися спільним виконанням знакової патріотичної пісні “Червона калина”.
Слава Юрію Колларду!

Представництво УІНП у Полтаві

Іван Демидович Трейко народився в с. Старостинцях, тепер Погребищенського району на Вінниччині. Його землячка Зоя Загородня згадала розповідь старожилів про отамана...
У центрі села, біля греблі, є криничка, яке звуть святим джерелом. Поруч – гарне панно в українському стилі. Виконав його Федір Глущук, народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Саме тут, оповідає пані Зоя, Іван Трейко влаштував публічну страту першого комуніста в селі, організатора “парт’ячейки” Самійла Загороднього.
Дізнавшись від свого помічника Назара Кругляка, що Самійло перебуває у Старостинцях, отаман швидко прибув у рідне село.
Саме біля джерела Трейко зарубав зрадника.
Чи багато сьогодні націоналістів, здатних на такий вчинок?
Вороги ж в Україні не перевелися…
Слава Іванові Трейку і його хлопцям!
А пані Зоя про смерть свого далекого родича не жалкує, бо знає, скільки лиха завдали комуністи її народові.

Володимир БАРЦЬОСЬ, депутат Вінницької обласної ради
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2018. – Ч. 11 (393). – Листопад. – С. 4.

На світлині Володимир Барцьось, автор згадки про Івана Трейка.

Підсумковий реліз

Меморіал козакам-добровольцям у Холодному Яру. 4 жовтня 2025 року. Біля могил Георгія Тарасенка та Андрія Лугового – почесна варта.
Лунає мелодія “Був у мене один товариш” композитора Фрідріха Зільхера. Біля мікрофона – Роман Коваль, Богдан Легоняк і Леся Островська. Поруч співаки – Василь Лютий, Олекса Бик, Світлана Мирвода, Артем Лоїк, Володимир Гонський, Руслана Лоцман, Оріяна Лоцман, Ігор Гаврищишин і Данило Носко.
Після виконання Гімну України голова оргкомітету Богдан Легоняк відкрив ХХХI вшанування героїв Холодного Яру і запросив рідних покласти до дорогих нам могил і пам’ятників квіти. Запросив також покласти квіти Романа Коваля, Лесю Островську, заступника голови ЧОВА Олександра Шамрая, заступника командувача Національної гвардії України Валентина Острижного, полковника Володимира Єсікова, голову Медведівської ОТГ Андрія Іванченка, командира в/ч 3061 полковника Олексія Туруна та інших учасників вшанування. Під час покладання квітів лунала пісня “Чорна рілля ізорана” (у виконанні кобзаря Василя Лютого).

Далі урочистості вів Роман Коваль. На його прохання голова Синодального управління військового духовенства митрополит Іоан, митрофорний протоієрей Василь Циріль та інші священники освятили пам’ятники полеглим борцям за волю України. Поруч із православними панотцями участь в обряді взяв священник УГКЦ о. Михайло.
Пам’ятники встановлено і освячено славним козакам-добровольцям.
Ось їхні імена:
Кузьмін-“Арго” Тарас, командир 3-го (іспаномовного) взводу 3-ї сотні ОДЧ “Карпатська Січ”, головний сержант 3-ї сотні 49-го ОСБат ЗСУ.
Ющенко-“Капа” Олександр, командир відділення 25-ї Окремої бригади охорони громадського порядку НГУ, головний сержант 13-ї бригади оперативного призначення НГУ “Хартія”.
Коновал-“Норд” Сергій, командир 2-ї роти “Сталева сотня” 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Бобанича-“Хаммера” 67-ї ОМБр ЗСУ, лейтенант.
Собко-“Папай” Павло, стрілець 118-ї Окремої бригади ТрО ЗСУ.
Педченко-“Step” Степан, головний сержант 1-ї піхотної роти 99-го ОПБат 61-ї ОМБр ЗСУ.
Стороженко-“Творець” Руслан, старший матрос, старший оператор 1-го загону ССО 73-го морського центру ім. кошового отамана Антіна Головатого.

Промовляли Віталій Пясецький (головний сержант 93-ї ОМБр “Холодний Яр”), Олександр Шамрай (заступник голови Черкаської обласної військової адміністрації), бригадний генерал Валентин Острижний, командир 118-ї Окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ підполковник Ярослав Попко, заступник командира 73-го Морського центру ССО капітан 2-го рангу Геннадій Дьомін, командир полку зв’язку ССО полковник Вадим Вінярський, заступник командира 13-ї бригади “Хартія” Володимир Лисюк та голова Корсунь-Шевченківської громади Віталій Мацюк.

Від родини полеглого Сергія Коновала-“Норда” з Тернополя до урочистого зібрання звернувся Артем Коновал-“Вікінг”, брат “Норда”, а від побратимів – Олександр Сачко-“Прут”, начальник штабу ДУК “Правий сектор”.
Від родини “небесного” Тараса Кузьміна-“Арго” з Одеси виступили двоюрідний брат Олександр Вдовіченко та побратим Андрій Стаднік, представник 49-го ОШБат “Карпатська Січ”. Дідусь Тараса Кузьміна Олександр Санжар ще в 1980-х казав малому Тарасові, що Україна має вийти з СССР і стати самостійною. Разом наприкінці 80-х, уночі, розвішували листівки на одеських вулицях із закликом про вихід України з СССР.
З Чорноморська приїхала Тарасова мама Ольга, із Сум – брат Назар – побратим Олега Куцина і свого брата. Всі вони служили в “Карпатській Січі”. Тепер Назар Кузьмін-“Наз” – у 47-й ОМБр “Магура”.
На честь борців за волю України Гімн ОУН виконали заслужена артистка України Руслана Лоцман і її донечка Оріяна.
Віддали ми шану й Степанові Педченку-“Step” зі Смілянщини. Він – головний сержант 1-ї піхотної роти 99-го Окремого пішого батальйону 61-ї Окремої механізованої Степової бригади ЗСУ. Поліг 10 серпня 2022 р. на Херсонщині. Опізнали його по чубу… Приїхали вшанувати дорогу людину дружина Марія та діти Наталія і Сергій. Марія Педченко розповіла про чоловіка, а доповнив розповідь майор ЗСУ Олександр Мозговенко-“Каменяр”, ветеран 61-ї ОМБр. На пам’ять про полеглих кобзар Василь Лютий виконав пісню “Мчать козаки”.

Віддано почесті й Русланові Стороженку-“Творцю”, старшому операторові 73-го Морського центру спеціальних операцій ССО. Теплим спогадом згадала сина мама Світлана, а побратим Ілля Мар’ян-“Фестиваль”, координатор ГО “Поклик Яру”, зачитав “Молитву українського націоналіста”.
З Корсуня приїхала і мама Олега Собченка, пам’ятник якому на Меморіалі козакам-добровольцям встановлено у минулі роки, – Ольга Федорівна Собченко. Роман Коваль щиро привітав її.
Поклала квіти до пам’ятника своєму братові полковнику “Білотуру” його сестра Тетяна Лісова.
На пам’ять про полеглих героїв військовослужбовець Олекса Бик виконав свою пісню “Добровольці Божої чоти”, а молодший лейтенант НГУ поет Артем Лоїк прочитав свій вірш про Холодний Яр.

Хай стукається горе в гості,
гей, козаки, тримаймо стрій!
Так наказав нам Горліс-Горський,
ступивши в Мотрин монастир.

Віддано шану й Олександрові Ющенку-“Капі” з Луцька. Він – учасник АТО з 2014 року. Поліг 23 квітня 2024 року. Вшанувати його приїхала делегація “Хартії” на чолі із заступником командира 13-ї бригади “Хартія” полковником Володимиром Лисюком.
Почесна варта “Хартії” виконала сальву на честь полеглих борців.

Урочисто відкрито й пам’ятник Павлові Собку-“Папаю” з Чорнобаївщини, козакові-добровольцю 118-ї Окремої бригади тероборони ЗСУ, учасникові Революції гідності, голові чорнобаївської “Свободи”. Він загинув 25 квітня 2022 р. на Луганщині, під Попасною, де три тижні перед тим поліг Юрій Руф, також увічнений на цьому меморіалі.
Роман Коваль запросив на меморіал маму Тамару, батька Івана, дружину Марину, доньку Надію та сина Богдана. Промовляли Марина Собко і побратим Олександр Носенко.
Виступив щиро й Богдан Войцехівський-“Бандера”, начальник штабу “Фрайкору”, перший командир якого Георгій Тарасенко похований на холодноярському пантеоні.

У відповідний момент Роман Коваль урочисто оголосив лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2025 рік. Першим лауреатом цієї премії став сл. пам. Михайло Іванченко, автор “Думи про Вільне козацтво”, поет і художник, син і онук Вільних козаків із с. Гусакового, політв’язень російських тюрем (за українські вірші, опубліковані в українській газеті в Німеччині). Лауреатами наступних років стали головний архівіст Вінницького державного обласного архіву, кандидат історичних наук Кость Завальнюк, кобзар Тарас Силенко (за цикл пісень Визвольної боротьби) та поетка Ольга Страшенко – за збірку поезій “Прочитайте тую славу”.
2016 року цю премію здобув (за книжку спогадів “На барикадах Кенгіру”) член ОУН, вояк УПА, політв’язень, один з керівників Кенгірського повстання Володимир Караташ.
2017 року лауреатом премії ім. Юрія Горліса-Горського став кулеметник дивізії “Галичина” Леонід Муха – за книжку спогадів “Від Австрії до Колими”.
2018 року премію здобув поет і політв’язень, прекрасний козак з Донбасу, багатолітній борець за волю України Олекса Різників.
Наступного року лауреатом Літературної премії ім. Горліса-Горського став Тарас Компаніченко, народний артист України.
Лауреати 2020 – 2021 рр. – автор книжки спогадів “Жадання фронту” Марко Мельник і дослідник Гайдамаччини в Холодному Яру Євген Букет.
Наступного року лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став Василь Лютий – за створення циклу пісень Визвольної боротьби. 1 жовтня 2023 р. премію здобув лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, а 4 жовтня 2024 р. історик Юрій Юзич, співавтор книжок про Петра Болбочана, Миколу Міхновського та інших дорогих нам людей.
І от 5 жовтня 2025-го урочисто оголошено лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. Премію здобув поет, бард, боєць Революції гідності, доброволець “Правого сектору”, співтворець 3-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ Олекса Бик – “за вірне служіння і захист України та створення визвольної поезії, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу та утвердження національних цінностей…”

“Минає вже 20 літ, – сказав наприкінці Роман Коваль, – як Історичний клуб «Холодний Яр», Українська православна церква Київського патріархату, а останні роки – Православна церква України, відновили традицію освячення зброї захисників українського буття. Прошу голову синодального управління Військового духовенства ПЦУ митрополита Іоана здійснити чин освячення зброї.
Коли митрополит Іоан та інші священники освятили зброю, Роман Коваль запросив до слова голову оргкомітету Богдана Легоняка і його заступницю Лесю Островську. Вони й підсумували урочисту подію.

На меморіальних знаках викарбувані слова героїв. У кожного своя думка, але за всіх висловився Андрій Жованик: “Загинути в бою за Україну – це честь та привілей”.
Вічна слава славним синам і донькам України, які віддали своє життя за волю України! Подяка всім, хто допоміг гідно вшанувати українських героїв!
А наприкінці – коментар отця Михайла (УГКЦ), який зі славного міста Городка, що на Львівщині, привіз делегацію “Апостольської чоти”. “Хочу поділитися теплими спогадами з нашої поїздки до Холодного Яру, – написав він, – це була справжня зустріч світлих людей і щирих сердець. Ми були свідками освячення й урочистого відкриття барельєфів та пам’ятних знаків на честь наших героїв – момент, що глибоко вразив і залишив теплий слід у душі. Було багато справді прекрасних людей: і ті, хто організовував це дійство, і ті, хто прийшов вшанувати пам’ять разом. Особлива подяка Лесі Островській, Богданові Легоняку та другові Сергію Щербині-“Свободі” за організацію та Романові Ковалю – за ініціативу та натхнення, які об’єднують нас навколо пам’яті та шани до героїв.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Загинула пластунка. Під час виконання бойового завдання, разом із двома побратимами. Молодший сержант. Бойова медикиня 3-ї штурмової, пластова виховниця Марина Гриценко-“Мері”. Мама 15-літньої донечки.
“Мері” захоплювалася музикою, вивчала українську історичну обрядовість. Із 2008 року працювала науковою, а потім – старшою науковою співробітницею Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана. Перед повномасштабним вторгненням обіймала посаду головної зберігачки фондів музею. Під час оборони Чернігова разом з дитиною переселилася до музею, щоб врятувати його від мародерів.
Долучилася до чернігівського Пласту у 2021-му разом із донькою. Була підсестричкою в рої “Соколи”. Брала участь у багатьох заходах свого пластового осередку, який тільки народжувався.
Входила до пластового проводу чернігівського Пласту. Влітку 2022-го – писар крайового (національного) табору для дітей новацького та юнацького віку “Експедиція” на Буковині – за пластовим освітнім методом (для діток, які постраждали від війни).
Від березня 2022 р., під час наступу на Чернігів, вступила до тероборони, згодом перевелася до бойових медиків 3-ї Окремої штурмової бригади.
Пройшла кваліфікаційний вишкіл дійсного членства Пласту (ч. 244) – у Львівській області. Пластову присягу склала у фортеці Батурин на вишколі “Попіл Батурина” в жовтні 2023 року. На той час уже виконувала на фронті обов’язки бойової медикині.
Брала участь у звільненні Харківщини. Відзначена особисто Президентом України орденом “За мужність” – як медикиня 1-го штурмового батальйону 3-ї Окремої штурмової бригади. Бригада тоді написала: “Довела свою відданість і хоробрість, рятуючи побратимів на передовій”.
У Марини залишилася донька, Юлія Гриценко, – членкиня Пласту в Чернігові, для підтримки якої курінь “Степові відьми” (до якого належала Маринка) відкрив банку і просить долучитись:
https://send.monobank.ua/jar/6AigSLnUVZ

Юрій ЮЗИЧ

23 жовтня в актовій залі корпусу № 3 Національного університету біоресурсів і природокористування України відбулося дійство “Україна є. За неї варто боротися!”. Це була зустріч із репером, поетом і офіцером Національної гвардії України Артемом Лоїком.
Бесіда-концерт розпочалася з вітального слова проректора університету Сергія Кваші. Потім я представив Артема Лоїка, переможця багатьох мистецьких конкурсів, фестивалів та телевізійних шоу.
Я ставив Артемові та студентам запитання про сутність і особливості злочинної ідеології “русского міра”; чому ми маємо повернутися до рідної української мови... А найбільше ми говорили про героїв – великого воїна-літописця Юрія Горліса-Горського та його вічний роман-спогад “Холодний Яр”, геніальну поетесу Олену Телігу, Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру та наших сучасників, рятівників України від проклятої московської чуми.
Артем відповідав – словами, піснями, віршами.
Аура розмови-концерту була неймовірною. В апогейні моменти мені доводилося навіть збивати шалену енергетику зали, яка вже переходила у форми “диких танців” і масових братань різних підрозділів нашого університету. А після дуже правильної відповіді Артема на запитання, у якому університеті найкрасивіші студентки, ми разом заспівали романс “Ніч яка, господи, місячна, зоряна”…
А першокурсниця Анастасія чудовим вокалом ледь не затьмарила нас…
Підтримав позитивну енергетику спілкування і фотограф Геннадій Кушанов, який після формального завершення зустрічі видав феноменальну мелодію на губній гармошці.
Найактивніші студенти отримали в подарунок книги Артема Лоїка та Володимира Гонського. Студенти і студентки ще довго не відпускали нас із приємного полону своєї теплої уваги.

Володимир ГОНСЬКИЙ, заслужений діяч мистецтв України

На світлині Геннадія Кушанова – Артем Лоїк.

• Суєта поглиблює безлад.
• Не життям єдиним живе людина.
• Досягаючи успіху завдяки брехні й фальші, ти прирікаєш себе на фальшивий успіх.
• Іноді достатньо піти битим шляхом, щоб збитися з правильного шляху.
• Той, хто вірить у свою безкарність, не відчуває гризот совісті.
• Чудово, коли ворог твій учитель, небезпечно, коли він твій учень.
• До істини можна йти не лише різними шляхами, а й з різними цілями.
• Найганебніші ті, які стали ганьбою свого народу.
• Краще смерть в ім’я життя, ніж життя в ім’я смерті.
•  Вміст чаші терпіння з часом перетворюється на отруту.
•  Хоробрий без здобичі не залишається.
•  Війну виграє той, хто виграє останню битву.
•  Не так важко бути самим собою, як бути кращим за самого себе.
•  Того, хто боїться жити, смертю не злякаєш.
•  Щоб істину зрозуміти, мало її пізнати, треба її відчути і пережити.
•  Небезпечна людина ніколи не почувається в небезпеці.
•  Ненависть невігласів до служителів істини воістину ненажерлива.
•  Одним брехати і красти не дозволяє совість, іншим – гордість.
•  Найсильніший характер у того, хто зумів його приборкати.
•  Якщо ти будеш наполегливим, будь-яка невдача стане тимчасовою.
•  Виправдовуючи свої помилки, ти породжуєш нові.
•  Медитація розширює розум до розмірів космосу.
•  Хто повчає в образливій формі, той принижує, а не повчає.
•  Примножуємо свої сили трьома засобами: перемагаючи силу обставин, долаючи свої слабкості, зміцнюючи свою віру в себе.
•  Прекрасне може бути некорисним, але воно завжди не позбавлене сенсу.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

21 листопада 1920 р. українська армія перейшла на польський берег річки Збруч. Про цю трагедію розповів сотник Армії УНР Іван Калинович із м. Кременчука у спогаді “Останній відворот за Збруч”. Ось фрагмент спогаду: “З боку Волочиська було чути стріли, це 1-ша Запорозька дивізія задержувала ворога, аби дати змогу своїм обозам переправитися за Збруч. Коли я під’їхав до Ожигівців, то побачив величезну силу обозів, парків і війська. Все це гомоніло, скрипіло, снувало… Мене зацікавило те місце, де ми мусіли переходити Збруч. Це був невеликий місток, на скору руку підправлений; на ньому стояли поляки, а збоку лежала купа рушниць, яка ввесь час збільшувалася... Один за одним проходили вози, з брязкотом падали на купу рушниці, та лиця козацькі ставали все більш похмурими. Сиротливо біліла на горбочку церква, а ще більш сиротливим здавалося сіре село. Селян не було видко. Тріск кулеметів щохвилини наближався. Недалеко за горбом загукали гармати. Це Алмазовці казали останнє слово на ріднім терені – московській кінноті, яка мала намір піти в атаку. Біля гармат довгою лавою стояла перша бригада Окр. Кін. Див., кожної хвилини готова прийняти цю атаку, жовті прапори з кінськими хвостами ліниво полоскалися в морозному повітрі. Ген-ген, далеко між кущами, маячила ворожа кіннота. Часами з їх боку важко бухали гармати, але не робили нам ніякої шкоди.
У цей час на переправі почалася страшенна давка: кожному хотілося перебратися скоріше. Гармати бухали все частіше, все ближче тріскотіли кулемети, і обози не видержали; як вода після дощу, розлилися вони на кілька рукавів і сунули просто через Збруч. Поляки теж хвилювалися... У всі боки летіли зіпсуті рушниці, розсипалися набої, котились бочки з медом, переверталися вози, а посеред цього можна було бачити суворі постаті козаків Кінної дивізії, яких було послано прискорити переправу. На тому боці Збруча спішно шикувалася польська компанія, лиця жовнірів були блідні і схвильовані; [вони] опасалися, щоб большевицька кіннота не перейшла кордону. Почало темніти. Тріск кулеметів на хвилину замовк... це дивізія востаннє пішла в атаку. Не хотілося так, без бійки, відходити. Ворог відступив. Уже всі обози переправилися; тихо було на переправі, і сумно на горі щось загомоніло, засіріло, заіржали коні... Це відходила на переправи Кінна дивізія. Було чути, як гомоніли козаки, як дзвеніли стремена... Дійшли до переправи.
– Прощай, Україно! – почулись голоси. – Навесні повернемось!
З торохкотом полетіли на купу рушниці, наповнюючи повітря металевим дзвоном... Плакало залізо... Стало зовсім темно... Нервово похрапували коні; гуркотячи, переїхали по містку гармати [Алмазова]. «Прощай, Україно!» – [так] думалося кожному; нещаслива наша доля – «третій раз відходимо за кордон»… Попереду була українська земля, загарбана тепер поляками... Перед очима всім вставало майбутнє: весна, поворот на Україну... Козаки затягнули пісню. Тільки ті, що вже були в Польщі, що сиділи в таборах, – ті мовчали. Перед їх очима тягнулись безконечні дроти, довгі, сумні бараки, чулось традиційне «пся крев», і навіть мерехтіли в очах таборові цвинтарі. Одним із них був і я”.

З книги: Роман Коваль, Віктор Моренець, “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 1).

На світлині – Іван Калинович.

Пане Романе! В 1930-х у моєму рідному містечку Рогатині переховувалися втікачі з Великої України від совіцької влади. Серед них був мистець, який не дає мені спокою. З розповідей старших людей (яких вже немає з нами) я запам’ятав згадку про цікаву людину, яка називала себе Степовим. Він, як розповідали мені, не розлучався з бандурою, мав гарний голос. Окрім цього, залишив у містечку декілька своїх малярських творів, виконаних достатньо професійно! Я не вічний, мені вже 83. Не хотілося б, щоб історія про цю групу загубилася в часі!
На його полотнах підпис: Степовий.

Олег БОЙКОВИЧ, 83 роки

Холодний Яр став мені майже другою домівкою. Він надихає мене краєвидами та історією. Попри похмурі дні, пейзажі тут живописні.
Під час першого відвідування Холодного Яру в мене не вистачило часу, щоб насолодитися подорожжю. Почавши читати “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, я настільки захопилася, настільки мене охопили жаль і співчуття до всіх, хто боровся за визволення країни, що надихнулася на низку сюжетно-композиційних робіт… Мені захотілося знову побачити місця подій, відчути, як це було насправді, побачити монументи і місця боротьби за волю нашої країни.
Холодноярський ліс – мабуть, одне з найкращих місць в Україні, які я бачила. Не знаю, як в інші пори року, але влітку він неймовірно гарний, особливо коли промені сонця падають поміж дерев і потрапляють на маленькі рослинки…
Нещодавно випав другий шанс потрапити до Холодного Яру – на 31-ші вшанування героїв Холодного Яру. Я безмежно вдячна пані Ользі Кузьміній – матері загиблого воїна Тараса “Арго”, а також його братові “Назу”, який продовжує боротьбу, її двоюрідному братові Олександрові за те, що погодилися взяти із собою незнайому людину і подарувати можливість побувати тут ще раз.
Попри похмурі жовтневі дні й маленький дощик, у цьому місці я все одно побачила щось рідне й спокійне. Мені, як людині з міста, частенько хочеться відпочити від міської метушні. У Холодному Яру можна побути зі своїми думками наодинці. Намагатимусь улітку приїхати сюди на пленер, бо краєвиди тут справді соковиті.
Цього разу я мала більше часу, щоб уявити й пережити спогади Горліса-Горського. Неймовірні відчуття, коли їдеш повз ліс і розумієш, що десь там, сто років тому, козаки-повстанці їздили верхи та бігали тими лісовими пагорбами; коли розумієш, що маєш змогу йти тією ж дорогою, що й Юрко разом з Андрієм Чорнотою, отаманом кінної сотні Холодного Яру, та іншими козаками – йшли селами, співаючи пісні.
Удруге вклонилася могилі сотника Івана Компанійця – важливе для мене місце. З неї і почався мій інтерес до козаків-повстанців. Вклонилася і могилі Василя Чучупака, Головного отамана Холодного Яру. Дякую Олександрові за те, що відвіз мене сюди.
Мені не вперше стояти поруч і бачити, як люди прощаються із загиблими воїнами, але вшанування пам’яті героїв у Холодному Яру були особливі. Промови побратимів брали за живе: сум і гнів змішалися воєдино. Росія забирає в нас найдорожче, що ми маємо.
Наступного року я випускатимусь із художнього училища. Час уже думати над дипломом. Горю бажанням намалювати якомога більше портретів холодноярців, ще глибше зануритись у таємниці Холодного Яру, щоб написати фінальну роботу на цю тему. Найголовніше – не покладати рук. Тоді все вийде – це буде моїм початком прославлення історії України.

Наталія КІРЯК
Одеса

Дмитро Валерійович Бухало навчався на командному факультеті Академії внутрішніх військ МВС України. Ми з ним були курсантами в групі спеціального призначення та ділили одну парту на двох.
“Сенсей” служив Україні в легендарних бригадах – 92-й, 93-й, 60-й і в/ч 3018 “Рубіж”. Бувши заступником командира батальйону 92-ї бригади, одним із перших (зі своїми бійцями) прийняв бій на Харківщині (відповідав за оборону Харкова). У 93-й бригаді як командир одного з найпотужніших батальйонів пів року боронив Бахмут, де дістав надважке поранення. Потім на посаді заступника командира 60-ї ОМБр вів широкомасштабні бойові дії на сухопутному театрі воєнних дій практично на всій лінії фронту. І ось Дмитро очолив одну з найпотужніших бригад Національної гвардії України – бригаду “Рубіж”.
“Сенсей” зі своїми козаками бив рашистську сволоту по всій лінії фронту! Але здоров’я… Бахмутські рубці по всьому сталевому тілі й обличчю завжди нагадують про ціну його любові до України. Тепер за станом здоров’я – через численні й важкі поранення – Дмитро звільнений зі служби. Знаючи цю людину понад 15 років, можу сказати: “Брате! Ви – легенда ЗСУ! Ви – легенда НГУ! Ви – легенда України!”
Ми з полковником “Сенсеєм” брали участь у 30-х і 31-х вшануваннях героїв Холодного Яру. Перебуваючи з ним на різних заходах, бачив, як козаки, які проходили із “Сенсеєм” службу, підходять до нього, тиснуть руку і кажуть: “Дякуємо, командире, що ви були з нами!” І цивільні люди підходять сфотографуватися з легендою. Це найвища нагорода – повага від людей і своїх козаків. Пишаюся, що знаю тебе! Ти для мене приклад.
Ти герой – для українського народу. Слава Україні! Слава “Сенсею”!
Упевнений, що до друга “Сенсея” ми невдовзі будемо звертатися “друже генерале”!

Володимир ЄСІКОВ, полковник

На світлині Юрія Дереневського – Роман Коваль і Дмитро Бухало-“Сенсей”. Холодний Яр, Кресельці, 17 травня 2025 р.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Передплачуйте видання ОУН “Шлях Перемоги”