 Володя Самайда. Як багато спогадів – поїздки, співи, мандри, співи, репетицїї, концерти, “Чумаки”, “Рідна пісня”, співи, співи. Він народився для піснї, він мав до співу і вроджений дар, і непідробну любов, і безлїч друзів слухачів. Послухайте лиш його “Постій, не йди”.
Але коли я перебираю в пам’ятї всї наші зустрічі й спільні роботи, то чомусь незмінно на передньому планї зринає Кінбурнська коса, її Днїпровий лиман – і ми з Володею в тому лиманї по груди в лагідній солоній водї, на головах якісь причандали від липневого сонця, на шиї в кожного баночка з неперевершеними водяними черв’яками, а в руках спінїнги. Йде карась. Це не так собі півторакілограмовий карась, а лиманний, нагуляний, впертий – і без жодного болотного запаху. Королївський карась. Ми стоїмо за метрів сто один від одного, закидаємо снасть подалї в бік фарватеру, зрідка перекидаємося словом, а частїше ведемо танцї з карасем. Володїні бронзові плечі, бронзове обличчя і сяйво-музика веселого сміху… То була казкова риболовля! З коси ми потім повезли по мішечку підсушених на очаківському сонцї карасїв і нїяк не пов’язані з піснею спогади.
Але насправдї то теж була пісня. Де б він не був, з ким би не водився, в які пригоди не вплутувався – він завжди був з піснею. Вона або дзвенїла на повний голос для повного залу чи повної лїсової поляни, або незримо народжувалась, росла й кипіла в ньому.
Вперше я його побачив на репетицїї “Чумаків” десь у 1993 – 1995 роках. Тодї було багато безликих новачків, які, правда, за три-чотири репетицїї тихо випаровувались, але його неможливо було не помітити. Високий, стрункий, спортивний. Видїлявся він, проте, іншим: його обличчя просто випромінювало увагу, інтерес до піснї, а коли він під час репетицїї сидїв, то клав руки на колїна долонями догори…
Припрягти його до постійної роботи з “Чумаками” менї так і не вдалося. Та водночас, парадоксально, він нїколи й не покидав нас. Просто його природа не дозволяла йому затримуватись на якійсь копіткій, нехай архіважливій роботї. Він з’являвся тодї, коли це було таки необхідно, він міг навіть проводити репетицїї хору, коли я десь пропадав, але міг і покинути колектив під час турне по Галичині, спокушений якоюсь несподїваною творчою акцїєю. Я нїколи не мав на нього тривалого зла за такі сюрпризи. Я розумів, що це його природа, його ВОЛЯ.
Та все ж і з “Чумаками”, і з жіночим гуртом “Рідна пісня” він залишив дуже цїкаві спільні записи. Дарма що технїчно недосконалі, цї записи багато чого скажуть справжнїм шанувальникам народної піснї.
Особливу сторінку становлять його дуети з Надїєю Боянівською. “По садочку ходжу” і “Під облачком” можна знайти в інтернетї й переконатись, яка несправедлива доля, що не дала цьому дуетові розкритись повною силою…
Україна не повинна забувати таких своїх дїтей.
Світла тобі пам’ять, Володю, прощай! Прощаємося сумно, але й вдячно: як добре, що ми таки були! І не так собі були, а й пісень гарних заспівали. А що не доспівали… Та це теж не страшно: піснї нашого роду завжди були й залишатимуться недоспівані: вони завжди чекатимуть нових співцїв. Таких, яким був Ти. Правопис залишено без змін. Василь ТРИЛІС
Село Добраничівка, 15 жовтня 2025 р. На світлині – Володимир Самайда. 
|
