 16 квітня 2019 р. у Львові помер історик-борець Валентин Мороз. У добу СССР його називали символом української національної ідентичності. У часи Самостійної України замовчували, бо він… національний мислитель, а такі не потрібні, коли офіційний курс узято на розмивання національної ідентичності.
Валентина Мороза вважаю своїм учителем. Його праці та лекції з історії доби УНР були для мене формотворчими.
Пропоную увазі читача “НН” рецензію на “Есеї, листи й документи” Валентина Мороза (“Сучасність”, 1975). Її написав та опублікував 1995 року.
“Філософські роздуми Валентина Мороза занотовані наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років. У той час найвищим виявом національної свідомості вважалися антисовєтизм та комуністичне дисидентство, які мали протирежимний характер. А отже, борцями, героями вважалися люди, які насмілилися у вузькому колі говорити про порушення «ленінських норм» та «соціалістичної законності» (читай – імперських законів). І цих людей, що стиха мріяли про «соціалізм із людським обличчям», про дотримання «ленінської національної політики», що толерантно (і часто лише на вухо) критикували порушення прав «радянської людини», Москва чомусь намагалася виставити злочинцями. Нині [у 1990-ті] з дисидентів ліплять образ національних героїв – для того, очевидно, щоб ми не знали своїх справжніх героїв, які можуть привести наш народ до національної перемоги.
Рівень національної свідомості українських дисидентів був невисокий – вони зациклилися на критиці “деяких негативних суспільних явищ” і за деревами не бачили лісу. Їм і на гадку не спадало, що їхній народ поневолений російським народом. І саме в цьому причина всіх “викривлень” і “порушень”! Скажемо прямо: чимало шістдесятників сіли у в’язницю ні за що – ніякої боротьби вони взагалі не вели. Ну, сказали зайве слово у вузькому товаристві друзів, серед яких виявився сексот, або дали почитати іншому працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”… Сили, не зацікавлені в побудові української України, саме їх пропонують нам у герої. Маючи патріотичний імідж, діячі-комашки напередодні виборів мчать у Галичину, і добрі, душевні, патріотичні галичани обирають їх до Верховної Ради – і ми досі не маємо національної опозиції.
Валентин Мороз був ув’язнений за діло – за український націоналізм. На суді себе винним не визнав, пощади не просив, з погордою і зневагою ставився до тих, хто просив простити. [На думку Василя Овсієнка, причиною повторного арешту Валентина Мороза в 1970 р. було те, що Мороз на той час став “найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, обстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю”].
Валентин Мороз гідно пройшов довгі роки тюрем, карцерів, таборів. Він – ідейна людина, слова і діла в нього не розходяться. Серед політв’язнів він вирізнявся високою національною свідомістю, інтелектуальною перевагою, принциповістю. Мороз творив національними категоріями. А більшість шістдесятників мислили, на жаль, примітивно. Якби ж не порушувалися закони СССР, якби дотримувалися “ленінські норми” і Декларація прав людини (які протилежні поняття!), вони і не протестували б проти російської тюрми народів.
Валентин Мороз теж викривав порушення прав людини, але ця тема в нього звучала як порушення прав української людини. Головним поняттям для нього було національне, і він його ставив переконливо, ясно, однозначно, без вибачень чи запобігань перед ворогам! “Маємо силу-силенну людей, – писав Валентин Мороз у лютому 1970 р., – які, сказавши добре слово про Україну, негайно роблять три реверанси в бік Росії”. І ніби про себе додавав: “Україна спрагла за такими, що ні від чого не відрікаються і ні перед ким не виправдовуються” (“Серед снігів”).
Читаєш есе “Серед снігів”, читаєш прискіпливо (з висоти 1995 р. написане в 1970-му легко судити!), вишукуєш якісь огріхи, які б могли підтвердити ідейну неоформленість шістдесятника Валентина Мороза, і не знаходиш! Навпаки, відшукуєш фрагменти (наприклад, психологічні характеристики дійових персон тих років) і переконуєшся в геніальності автора.
Велике значення для нас має історичний оптимізм Валентина Мороза. Його роздуми про українську живучість і обов’язкове випростання нашого народу переконливіші, ніж не завжди аргументований оптимізм Юрія Липи. Стати песимістом на згарищі легко. А Валентин Мороз не згідний, що стоїть серед руїни! І доводить, що це не так. І ти починаєш вірити, і віра додає сил! Я усвідомлюю, що моє добре слово про Валентина Мороза не сподобається тим, хто “теж сидів”, хто “теж націоналіст”. Вони поруч із Морозом мали вигляд банальних пішаків…
Уточнюю для друзів: я нікого не засуджую. Напевно, добре, що шістдесятники були. Але не треба героїв закривали тими, хто й досі не бачить формули зла і формули визволення.
Шістдесятники були ковтком повітря. Але це було не вільне повітря карпатських гір, де жили і боролися вояки УПА, а тепле повітря кухні, де скаржилися на долю українські радянські інтелігенти.
Прикладом стали одиниці. І ми повинні знати, хто є хто. Ми повинні знати ціну тим, хто серед нас. Ціну Валентину Морозу і ціну [його антиподові] Дмитрові Павличку, який оспівував “кремлівські зорі”. Ми повинні нарешті зрозуміти: серед нас живе великий український мислитель Валентин Мороз!
Офіційний Київ і далі замовчує Валентина Мороза. Голова державного телерадіокомітету України Зиновій Кулик ігнорує офіційні звернення партій і громадських організацій дати можливість Валентину Морозу на державному каналі радіо чи телебачення прочитати курс лекцій з історії України. Зухвале мовчання З. Кулика свідчить про його низький національний та культурний рівень. Він повинен би ухопитися за таке унікальне явище, як Валентин Мороз. Але Кулик є кулик, він хвалить лише те болото, з якого годується. Кулик знає, що Валентин Мороз скаже таке, що не влізе у вузькі режимні рамки, і за це йому, слухняному та обережному Куликові, можуть дати по дупі, знімуть премію, не пустять знову за державний рахунок до США чи Канади. І він тиражує в ефірі дебільних комуністів і обережних у слові дисидентів-шістдесятників, які в національному питанні або темні, або вдають із себе темних, які не скажуть про національне поневолення українського народу.
На жаль, Україна сьогодні не знає Валентина Мороза. Про нього чули лише галичани (і навіть трохи читали). Знає про нього прошарок національної інтелігенції. Знають деякі політики. Знає українська діаспора. І все.
А офіційний Київ ганебно замовчує діяльність великого сина України, видатного українського мислителя.
Невже Валентину Морозу треба померти, щоб про нього заговорили як про національного героя?!»
[Навіть смерть не допомогла. Тепер замовчують його спадщину]. Роман КОВАЛЬ
Київ, 1995 – 2019 рр.
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2019. – Ч. 5 (399). – Травень. – С. 4. 
|
