Від цієї мрії я вже був відмовився – як від нереальної.
Але Максим Коляденко запросив мене до Чикаго – на презентацію англомовного видання “Самостійної України” Миколи Міхновського, яке ми з ним сотворили. Я йому відповів: “Не хочу їхати до США, але хочу побувати в Бавнд-Бруці”. І відмовився, бо ніяк не можу з Юрієм Юзичем закінчити книгу “Діти у Визвольній війні”. Тобто в мене горить-палає кузня, яка тут Америка?! За 10 днів Максим запросив удруге. І знову я відмовився. А потім подумав: так можна і товариша втратити. Який уже не один рік допомагає мені –  і книги видає, і на вшанування Холодного Яру весь час офірує. І погруддя Миколі Міхновському для Києва, і пам’ятник полковникові Петрові Болбочану для Кам’янця-Подільського, і меморіальну дошку на пам’ять про славного Петра Болбочана для Харкова він оплатив (профінансував разом з товаришем Олексієм Мушаком). А ще більше він зробив для нашого війська.
Максим робить мені таку гарну пропозицію (пообіцяв оплатити квитки на літак, проживання в готелі тощо), а я, бачте, книгу пишу! І я сам зателефонував йому: “Їдемо!”
Як гарно, що я це зробив!
Максим включив у наш маршрут і Бавнд-Брук, відтак ще одну презентацію у Нью-Йорку, бо це поруч.
Поїздка була незабутня. Сприйняв її як нагороду за багаторічну працю.
Ще була причина, яка мене знеохочувала: не знаю англійської. І не хотів у США відчувати себе інвалідом. Але Максим і про це подбав: сказав, що нас супроводжуватиме Оля Сидій, яка перфектно знає англійську. Вона допоможе в усьому – і у стосунках з американським посольством, де треба оформлювати візу. Це мене заспокоїло.
Оля справді виявилася вправною, вмілою, кмітливою, комунікабельною. Я міг не турбуватися питаннями, до якого терміналу аеропорту їхати, до якого виходу прямувати, коли саме, як викликати таксі в Чикаго, як поселитися в готелі в незнайомому місті, де найкраще здійснити екскурсію містом, як туди дістатися... Олю, щиро вдячний за створення комфортних умов під час проведення наших презентацій! А їх було чимало…
У Чикаго на конференції з нагоди 80-ліття Організації чотирьох свобід України ми представили англомовне видання “Самостійної України” Миколи Міхновського і феноменальну працю Благодійного фонду “Glory.UA”, співзасновником якого є Максим Коляденко.
Презентації провели і в Українському національному музеї, якому подарували прапор 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – з підписами вояків бригади та комбрига “Хантера” (Павла Паліси), який він мені колись презентував.
Дали і два інтерв’ю для Українського незалежного радіо і “Української хвилі Чикаго”, які взяли Оксана Чуйко і Марія Климчак. Ще в Чикаго ми взяли участь у відкритті пам’ятника Героєві України, громадянину США Михайлові Яворському. Під час виступу на його могилі я розповів про працю Історичного клубу “Холодний Яр” із вшанування героїв в Україні. А ще на презентації книги Володимира В’ятровича “Генерал Кук” повідав про Василя Кука, якого знав з 1992 року.
В Українському культурному центрі у Бавнд-Бруці я представив книгу “Самостійна Україна” Миколи Міхновського та фільм “Краса правічна Михайла Горлового”, який створив разом з оператором Юрієм Дереневським. Оля Сидій у цей час узяла участь у важливій конференції у Вашингтоні з питань українсько-американської співпраці. А ще ми з Олею у Нью-Йорку (в “Самопомочі”) представили книгу Миколи Міхновського і Благодійний фонд “Glory.UA”, який дуже допомагає українському війську.
17 червня 2026 р., перед презентаціями в Українському культурному центрі, цілий день з Юрієм Міщенком (активіст “Зеленого світу“ на початку 1990-х) та архівістом музею Бавнд-Брука Михайлом Андрецем ми мандрували Українським православним кладовищем ім. Андрія Первозваного.
Так я здійснив мрію – вклонитися могилам героїв моїх книг на кладовищі в Бавнд-Бруці. Ось лише деякі дорогі мені імена: командир кінного полку Чорних запорожців Петро Дяченко, отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко, чорні запорожці Валентин Сім’янцев і Борис Шевченко, вільні козаки Фотій Мелешко та Данило Лимаренко, кубанець Василь Прохода, генерал Михайло Крат, скульптор Сергій Литвиненко (автор пам’ятника на могилі Івана Франка у Львові), історик Лев Шанковський, Володимир Дармохвал, який у 16 років повісив синьо-жовтий прапор над Стриєм 1 листопада 1918 р. (батько сл. п. Лариси Дармохвал, берегині Історичного клубу “Холодний Яр”), лікар 2-го Зимового походу Олександр Плітас (грецького походження!), волинський отаман Петро Филоненко, Кирило Дацько (друг Юрія Горліса-Горського), співтворець подєбрадської академії Олексій Козловський, повстанець Василь Задоянний, юний дорошенківець Микола Сокіл, сірожупанник Микола Бутович, бандурист Григорій Китастий, Роман Гальчевський, на очах якого (мав 5 років) поляки зарубали сокирою його батька – легендарного отамана Якова Орла-Гальчевського, що виступав за співпрацю з поляками проти червоної Москви…
А ще Дмитро Донцов, твори якого мене формували, беззаперечний авторитет Євген Маланюк (сотник Армії УНР, геніальний поет), курінний УПА Микола Савченко-“Миколенко”-“Байда” (великий земляк славного Петра Дяченка з Березової Луки на Полтавщині), мовознавець і борець Святослав Караванський та його вірна козачка Ніна Строката з Одеси, друзі і вчителі мого друга Олекси Різниківа, від якого я передав вітання…
На могилі Євгена Маланюка записав на відео вітання від його вірних послідовників – поетів Владлена Ковтуна, Артема Лоїка й Олекси Різниківа – і переслав їм в Україну.
Зустрів у Бавнд-Бруці й Макара Каплистого, сотника Армії УНР!  “За весь час… визвольної боротьби нашого народу так багато було випадків самопожертви, відданости й любови до рідного краю, що годі й перелічити їх”, – писав він. З цих слів починається моя книга “Сто історій Визвольної війни”.  У ній – лише сто історій української жертовності й любові до рідної землі. Відтворив я їх завдяки споминам учасників боротьби, багато з яких спочиває в Бавнд-Бруці.
Надвечір я нарешті обійнявся з Юрієм Дидинським, рідним братом по матері Романа Гальчевського, сином легендарного отамана Якова “Орла”-Гальчевського, який передав мені оригінал рукопису Якова Гальчевського, його фотографії, документи й образ Матері Божої, до якого він молився. І розповів про долю Романа Гальчевського…
Щира подяка Єгорові Назаренку і Благодійному фонду “Glory.UA” (Максим Коляденко) за фінансування цієї незабутньої мандрівки, Організації оборони чотирьох свобід України за сприяння та запрошення (особисто Павлові Бандрівському за опіку), Юрієві Міщенку і Наталці Павленко, завдяки яким здійснилася моя мрія побувати в Бавнд-Бруці й вклонитися могилам дорогих мені людей!
Спасибі і Леву Хмільковському, який упорядкував Ілюстрований довідник “Цвинтар Церкви-пам’ятника св. Андрія Первозваного у Савт-Бавнд-Бруку, Нью-Джерзі”, який допоміг мені знайти ці могили.
Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

28 червня, у 30-ліття Конституції України, у м. Кам’янці-Подільському Історичний клуб “Холодний Яр”, Благодійний фонд “Glory.UA” (Максим Коляденко), родина Олексія Мушака та Кам’янець-Подільська міська рада (Михайло Посітко) урочисто відкрили пам’ятник полковнику Армії УНР Петрові Болбочану (скульптор Ігор Семак, архітектор Олександр Бучацький).
28 червня – день трагічної загибелі Петра Болбочана…
“Болбочан був одним із найвидатніших представників українців, – писав В’ячеслав Липинський. – Він був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави”.
Ініціатор встановлення пам’ятника Роман Коваль сказав: “5 років тому в Києві, у сквері Петра Болбочана, на вул. Січових стрільців, урочисто відкрито пам’ятник полковникові Петру Болбочану, а 14 жовтня 2020 р. 3-тю бригаду оперативного призначення національної гвардії названо його славетним іменем. Пам’ятник зробив козак Історичного клубу «Холодний Яр» – сл. п. Михайло Горловий. Під час відкриття пам’ятника в Києві директор Інституту національної пам’яті Антон Дробович зазначив, що в нього Петро Болбочан «асоціюється зі славою української зброї”. «Цей пам’ятник нагадуватиме про українські перемоги», – сказав він.
Перший вечір пам’яті Петра Болбочана Історичний клуб «Холодний Яр» провів 1998-го в Києві, до 115-ї річниці з дня народження полководця. З нашої ініціативи вулицю командарма Каменєва в Києві (що йде до РНБО) перейменовано на вул. Петра Болбочана, а сквер Косіора – на сквер полковника Болбочана.
2014 року Історичний клуб «Холодний Яр» видав книгу спогадів Бориса Монкевича «Похід Болбочана на Крим». Петро Болбочан – визволитель Києва, Полтави, Харкова, Сімферополя, Бахчисарая, багатьох інших міст, станцій і сіл. У праці сотника Бориса Монкевича зафіксовано перемоги Петра Болбочана в боях також за Яготин, Ромодан, Лубни, Миргород, Лозову, Олександрівськ (тепер Запоріжжя), форсування Сиваша, визволення Криму, тріумфальну зустріч козацтва Болбочана в Сімферополі. Ці перемоги ставлять його в один ряд з найславетнішими українськими полководцями.
2020-го побачила світ книга Романа Коваля і Юрія Юзича «Полковник Болбочан. спогади, свідчення документи». Її два видання вийшло в серії «Видатні українці».
Пам’ятник для Кам’янця-Подільського профінансували Максим Коляденко та родина Олексія Мушака. І подарували його місту. Максим Коляденко та Олексій Мушак профінансували також бронзове погруддя Миколи Міхновського роботи Ігоря Семака. Воно височіє на найвищій точці центральної алеї Байкового кладовища в Києві.
Максим Коляденко та Олексій Мушак профінансували й бронзову меморіальну дошку Петрові Болбочану, яку також створив Ігор Семак. На День Соборності, 22 січня 2026 р., її встановлено в Харкові”.
Безпосереднім організатором урочистої події в Кам’янці-Подільському став Дмитро Назаренко, заступник міського голови Кам’янця-Подільського. Щира подяка і депутатові районної ради Володимирові Барановському за участь в організації повернення полковника Болбочана до колишньої столиці УНР. Дякуємо ведучим Григорієві Дмитрієву та Ростиславові Ковалишену, військовому оркестру, бандуристці, пластунам, воякам і ветеранам ЗСУ, поліцейським, просвітянам, панотцю Мар’яну (ПЦУ) та голові духовної ради християнських церков міста о. Едуардові Василенку (РКЦ), рідним Петра Болбочана, фотографові Ростиславу Будзану.
Вояцтво вірило Болбочану безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – у більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.
Встановлення монумента – важливий крок у відновленні історичної справедливості. Боротьба за Україну триває, а полководець Петро Болбочан залишається символом мужності, військової честі та безкомпромісного служіння Україні.
Вічна слава полковникові Болбочану та його запорожцям!

Роман КОВАЛЬ

11 травня 2020 р. Марко Мельник записав у мене в квартирі нашу з Олегом Куцином розмову. Ось малий її фрагмент. Починаю розмову я…

– Це моя квартира на Курській вулиці, де побувало багато визначних людей. І серед них, звичайно, мій товариш Олег Куцин. Товаришуємо з 1991 року, у цій квартирі він бував десятки й сотні разів. Ми з ним члени Історичного клубу “Холодний Яр”. І, звісно, наша розмова про Холодний Яр, про вшанування героїв Холодного Яру, але не тільки Холодного Яру, а й “Карпатської Січі” та інших українських територій, козаки яких мали сміливість піднятися проти Російської імперії… Олеже, як ти згадуєш дні, місяці і роки на фронті – як трагічну подію чи радісну?
– Я чекав цих подій десятки років, бо мав чітке розуміння: війни в Україні не буде лише доти, доки Росія зможе політично утримувати Україну у своїй орбіті. Як тільки ми реально зробимо кілька кроків до справжньої незалежності, війна буде розв’язана Росією однозначно. Здавалося неймовірним, що у ХХ ст. може бути війна на території України, але внутрішнє розуміння це підказувало. Читати про наших лицарів і Визвольні змагання – одне. Коли ж стаєш перед вибором: чи здатний покласти здоров’я чи й життя в боротьбі за Українську державу, за ідею – це зовсім інше. Можна було поїхати за кордон чи пересидіти вдома – нас ніхто не мобілізував, ми пішли добровольцями, не заради заробітку. Тоді нам ніхто зарплат і компенсацій не платив. Йшли за покликом душі, кликали чини наших предків, про яких ти пишеш у своїх книжках і дослідженнях…
– Який найсвітліший спогад, що гріє серце?
– Я врятував життя одному бійцю з позивним “Хмара” (Василь Здирко зі Стрия. – Ред.). Це окрема історія. Під великим обстрілом, дуже складне й важке поранення. За словами лікаря лікарні ім. Мечникова у Дніпрі Івана Івановича Жердєва (він згодом і мене оперував), у Хмари залишалося 20 – 30 хвилин життя: “Якби ви не спрацювали – його б уже не було”. Це була ціла епопея: як ми його доправляли до Дніпра; як у Красноармійську (нинішньому Покровську) відмовлялися оперувати й лікувати; як деякі наші бійці відмовлялися вийти, щоби завантажити його в мій джип – через обстріли боялися вийти з підвалу; як хлопці з “Правого сектору” з Дніпра допомогли; як на наших очах загинув місцевий житель – пів черепа знесло… Жахлива обстановка. Але ми зуміли надати першу допомогу, винесли його, евакуювали. І встигли. У цьому разі я відчуваю, що врятував життя українцю, який тепер живе й творить далі.

Ширше читайте у нашій книзі про великого українця Олега Куцина.

Роман КОВАЛЬ

Розмовляючи з учасниками 32-х вшанувань героїв Холодного Яру, переконувалася, що такі заходи мають значення не лише для Черкащини, чи Кіровоградщини, чи для родин героїв – вони важливі для всієї України. Бо нація потребує не тільки політичних рішень і військової сили. Вона потребує місць, де може побачити себе в історичній тяглості, вона потребує імен, які формують моральні орієнтири, вона потребує людей, які цю пам’ять бережуть і передають далі.
Але так було не завжди.
Десятиліттями радянська влада намагалася витіснити пам’ять про Холодний Яр, про повстанський рух, про українську збройну боротьбу за державність. Імена героїв стирали з публічного простору, місця поховань занедбували, саму традицію спротиву намагалися подати як “бандитизм” чи “контрреволюцію”. Тому так потрібно було знову назвати героїв героями, повернути їхні імена на мапу України – не лише географічну, а й духовну.
Однією з ключових постатей цього великого повернення став Роман Коваль –громадський діяч, письменник, краєзнавець, учасник боротьби за незалежність, член Національної спілки письменників України, президент Історичного клубу “Холодний Яр”.
Народжений у Горлівці на Сході України, Роман Коваль присвятив життя тому, щоб відновити цілий материк героїчної історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття. Він став серцем холодноярських вшанувань, що проводяться від 1995 року. Разом із членами Історичного клубу “Холодний Яр”, родинами героїв, краєзнавцями, меценатами й місцевими громадами йому вдалося створити цілісний простір пам’яті: мережу меморіальних місць, пам’ятників, горельєфів, імен, дат, маршрутів, символів і ритуалів.
Через видання книг, газети “Незборима нація”, публічні виступи та живу присутність родин і побратимів ця пам’ять перестала бути лише знанням про минуле – вона стала способом самоусвідомлення та формування сучасної української ідентичності. Коваль і його однодумці не просто згадують героїв, а вводять їх у сучасний український моральний канон. Тут родини полеглих бачать, що імена їхніх синів, чоловіків, братів, побратимів не зникнуть у статистиці війни. Тут кожен новий горельєф чи пам’ятний знак – це не тільки скорбота, а й утвердження, що ці люди залишаються з Україною назавжди.
Сьогодні, коли Україна знову веде війну проти російського імперіалізму, такі місця мають особливе значення.  І поки ми приходимо до цих місць, поки звучать імена, поки пісня, молитва, книги і пам’ятники працюють разом – Холодний Яр залишається місцем, де Україна щоразу заново усвідомлює себе.
Пам’ятаємо і шануємо всіх захисників України – колишніх і сучасних.
Вічна слава героям.

Ярослава РІЗНИКОВА,
учасниця 32-х вшанувань героїв Холодного Яру
Холодний Яр – Одеса

Ігор Павляк – командир взводу розвідки 65-ї Окремої механізованої бригади. Взявши в полон ворожого офіцера, його група рухалась до наших позицій, проте потрапила в оточення. У бою командир дістав три поранення.
“Мені роздробило праве плече і великий палець на лівій руці. Також відірвало половину верхньої правої щелепи. З цими пораненнями мене взяли в полон в напівпритомному стані.
Я хотів підірватися – це правда. Але на той момент через біль не розумів, що в мене вже травмована рука. Й через це я не зміг привести гранату в бойовий стан і свій шлях закінчити як справжній офіцер.
Я навіть не сподівався, що виживу. Вже подумки попрощався з рідними, з дітьми, з дружиною. Проте ворог мене врятував. Бо я офіцер, розвідник і був їм важливий як полонений.
Після госпіталю мене утримували протягом року в м. Таганрозі. Наскільки знаю, це було СІЗО № 2. На початку вересня 2024-го нас усіх перевезли в Пермський край.
Ми сиділи в камерах від одного до 12 – 14 осіб. Нікуди не виходиш, тільки кожного ранку виводять на перевірку. Для кожного це найважча подія за день. Били в ноги, стегна, гомілки, по колінних суглобах, спині, в шию, потилицю, обличчя, руки.
Були в них такі, як ми називали, кувалди. Це дерев’яний довгий держак такої форми, як відбивають м’ясо. Цією штукою могли бити по спині, по ногах. Також були дерев’яні тонкі палиці, якими били по кінчиках пальців. Це дуже боляче. Скажемо так, вони знали, куди бити.
Харчуватись було, звичайно, важко, зважаючи на моє поранення щоки. Я вчився по-новому їсти. Це було вкрай складно. Харчували по-різному. Були каші, борщі – це зафарбована водичка. Могли дати три гнилих картоплини, чорні, з дуже неприємним запахом і смаком. У руках розлазилися.
Вибір був невеликий: або ти будеш це в себе запихати, або ти можеш просто померти з голоду. Я у полоні схуднув на 35 кілограмів. Щоб вижити, треба було їсти те, що дають. Або вмерти з голоду.
Одного дня апарат, що фіксував кістку на щоці, просто вирвали наживо без всяких знеболювальних. Я навіть запам’ятав дату: 19 листопада 2024 року. Орієнтовно 25 хвилин вони мучилися, бо він уже вріс у кістку. Але свою справу вони зробили і були цим задоволені.
Під час цієї екзекуції я просто переключав свідомість – думав про рідний дім, про свою сім’ю. Мені це дуже допомогло.
Найстрашніше для мене чути крики хлопців, яких допитують. Ти перебуваєш у камері на першому поверсі, а на другому забрали нашого хлопця, і ти протягом близько двох годин чуєш, як він кричить від болю…
В останньому місці утримання від ранку й до ночі ми проводили на ногах, дивлячись у підлогу. Спілкуватися з іншими полоненими заборонялося.
Я знав на 100 %, що мене чекають удома. Але ніяких звісток не було. Ми були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Жодної інформації ззовні до нас не надходило. Ми не знали, що відбувається в нашій країні, у світі взагалі. Навіть не знали, що відбувається надворі. Я просто вірив, що повернусь додому. Це обов’язково мало статися.
Я не шкодую ні про що. Ні про те, що був поранений, ні про те, що був на війні, ні про те, що був у полоні. Вважаю, що ці події тільки зміцнили мене й укріпили мій характер”.
Козацька стійкість – це  Ігор Павляк.

Людмила ОНІЩЕНКО

Я бачився з командиром “Карпатської Січі” лише декілька разів. І кожен раз його очі горіли. “Кум” запалював сотні українців на війну проти москалів.
19 червня 2022 р. я змінився з чергування на СП “Спарта”, що між селами Вірнопіллям та Дмитрівкою. Поїхав на “Бандерштат”. Ця хата була бандерівським серцем “Карпатської Січі”. Тут, у напівпідвальному поверсі, “Кум” облаштував командний пункт. Раніше, у перервах між бойовими виходами, я розміщався тут із групою іноземців, іноді заїжджав забрати паливо чи провіант.
19 червня на “Бандерштаті” я довго не затримався – збиралась нарада штабу: Олег Куцин-“Кум”, Руслан Андрійко і мій командир Микола Присняк-“Британець” були вже на місці…
За 1,5 години по рації, що постійно працювала на точці сотні “Британця”, ми почули, що “Бандерштат” накрило, “Кум” загинув. Біль і злість були в тому повідомленні! Мене накрило хвилювання – на нараді мали бути всі командири підрозділів “Карпатської Січі”.
Хвилювалися й побратими... Нарешті з’явився “Британець”. Цілий! Він прояснив ситуацію: москалі влупили по “Бандерштату” з “Ураганів” та мінометів, коли “Кум” на подвір’ї зустрічав двох побратимів з 93-ї бригади “Холодний Яр”, – усі загинули. Андрійко дістав контузію, його евакуювали…
20 – 21 червня я з побратимами “Сарматом”, “Казахом” і “Німцем” чергував на СП “Колумбія” біля Дмитрівки. Нас та сусідню СП “Карпатської Січі” (в посадці на північ) атакувала колона москалів. Вороги сподівались на хаос у нас через загибель “Кума”. Але “Кум” з небес подав нам меч герба “Карпатської Січі”. Цим мечем (нашим бойовим духом!) ми порубали кацапів: знищили три бронемашини, приблизно 32 ворогів, двох взяли в полон. У нас – жодного поранення чи контузії.
Москалів ми підпустили на 350 метрів й розбили з РПГ-7, мінометів та снайперської гвинтівки. Зброї і набоїв у нас вистачало! “Кум” забезпечив чотирьох своїх бійців як у деяких підрозділах не забезпечували цілу роту.
До бою блискавично долучилися “Британець”, побратими “Тікток” та Роман Сунак-“Залужний”. Цей бій став для мене еталоном бою Сил оборони України за весь час участі в них – за високими стандартами “Карпатської Січі”. А Роман Сунак загинув у бою 25 серпня…
“Кум” нас надихав. Спогади його побратимів опубліковано у книжці “Хоробре серце Олега Куцина” за загальною редакцією Романа Коваля. Щира дяка Романові Ковалю за збережену пам’ять про провідника, ознайомився з книгою та раджу іншим. Честь Олегові Куцину, що досі надихає нас здобути перемогу!

Олексій ТКАЧЕНКО-“РОБОТ”,
доброволець “Карпатської Січі”,
військовослужбовець із 2022 р.

7 липня – день пам´яті козака-добровольця Євгена Войцехівського.

4 квітня 2014 р. я мала єдину (і короткочасну) зустріч із Євгеном Войцехівським-“Чехом” – у нашому одвічно героїчному легендарному Холодному Яру. Ця зустріч вмістила переплетіння миттєвостей героїзму, боротьби, глибокого осмислення місії українства у світі. Я зрозуміла: Євген – велична постать, світоч правди і добра. За одвічні цінності нашого народу Євген готовий був покласти “душу й тіло”. Він – активний учасник Революції гідності.
У квітневі дні 2014-го Євген улагоджував питання своєї участі в АТО. Саме звідси, з правічного легендарного Холодного Яру, ферментували волю захисники свободи. Євген “Чех”, вправний снайпер, боронив український Донбас. 7 липня 2014 р. він повернувся з нічного чергування до військової комендатури м. Щастя, окрилений виграним ґерцем з ворогом. А тим часом до комендатури під’їхав ворожий позашляховик, замаскований українськими прапорами. З автівки вигукнули, що привезли полонених сепарів. Євген першим вибіг з будівлі. Пролунали постріли… Євген встиг вигукнути: “Засада!” і, вже в агонії, ще дужим кулаком завалив сепара… Побратими помстилися за друга.
Довго ходила легенда по Донбасу, що “Чех” живий! Адже патрони з викарбуваним псевдо “Чех” наздоганяли ворогів України уже після Євгенової фізичної смерті!
Поховали козака в Смілі.
Дорогі українці і друзі України! Важливо, щоб смерті наших героїв були недаремні.
Слава Україні! Героям слава!

Анна КАПУСТЯН

І не мився. Лише протирав шкіру, але в якийсь момент бруд в’ївся в пори. Ще й дим від свічок. І пилюка. І ти треш серветкою, а воно вже не відтирається.
Провів 199 діб на передовій.
Вийшов.
Живий та цілий.
Дякую побратимам і командуванню за підтримку й досвід.
Україна стоїть, доки стоїть піхота.
Доповідь завершив.

Юрій БОТНАР, військовослужбовець, Історичний клуб “Холодний Яр

Ця історія – це не тільки про силу. Це про життя, яке перемогло смерть.
Захар Бірюков.
Боєць 73-го морського центру ССО.
Наш “Сапсан”.
17 липня 2022 р. він дістав надважкі поранення, які для більшості означали кінець.
Подвійна ампутація рук. Ампутація ноги. Множинні поранення тіла. Важке ураження обличчя та очей.
Тоді за його життя боролися лікарі, парамедики, військові – з усієї країни.
І він вистояв.
Попереду були операції, лікарні, біль, реабілітація, лікування за кордоном.
І шлях, який не вимірюється ні днями, ні місяцями – тільки силою духу.
Поруч була його дружина Юлія – його опора, його світло, його рідна людина.
Бо за кожним сильним воїном стоїть ще сильніша любов.
Сьогодні Захар не тільки відновився. Він працює! Працює в “Superhumans Center” – допомагає іншим пораненим повертатися до життя.
Він знає їхній біль.
І знає, як з ним жити далі.
Це вже не просто історія виживання.
Це історія про гідність. Про шлях. Про незламність.
Воїне “Сапсане”, ми пишаємося тобою! Безмежно.
Дякуємо за службу.
Дякуємо за силу.
Дякуємо за приклад, який даєш кожному з нас.
Нехай життя дарує тобі ще багато перемог – тихих, особистих, справжніх.
Ти – доказ того, що українців неможливо зламати

Через прикрі обставини мені не вдалося цієї весни відвідати Холодний Яр та особисто взяти участь у 32-х ушануваннях героїв Холодного Яру. Проте разом з товаришами Романом Ковалем, Богданом Легоняком, Лесею Островською, Ігорем Гаврищишиним, Андрієм Купчином та іншими я все-таки взяв участь у підготовчому процесі цього вкрай важливого і конче потрібного Україні дійства. Адже вшановувати полеглих героїв – це, по-перше, віддати належну шану тим, хто віддав за наше майбутнє своє життя, а по-друге, не залишити на самоті зі своїм тяжким горем їхніх рідних і дати їм нагоду пересвідчитись, що Україна вдячна й Україна пам’ятає! Всіх, кого забрала більшовицько-каґебістська росія – як 100 років тому, так і тепер. Вклоняємось вам, герої!
І все ж таки я був у Холодному Яру – там декламували мої вірші Леся Козенко, Леся Островська, Андрій Купчин, за що щиро дякую. Згадували мене не раз і зі сцени – як відповідального за організацію літературно-музичної сцени. А ще мене нагородили особливою грамотою – “від товариства вільного лицарського холодноярського”. Про це оголосив Роман Коваль. Грамоту додаю до свого допису, щоб ви пересвідчилися, друзі, що вона таки особлива. На ній – дві печатки, одна – нашого клубу, а друга – це відновлена печатка отамана полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака (подяка Дмитрові Фурманчуку!). Прочитайте текст – якою славною мовою та яким гарним шрифтом складені речення. Мило оку і приємно душі! Щиро дякую поважному товариству за таку високу оцінку. Маю честь!
Оскільки я не був у Холодному Яру, то пан Роман надіслав мені грамоту “Новою поштою”. І ось, отримавши на одному з її відділень пакет, я, не відкривши його, попрямував до виходу. У самих дверях мене зупинила розмова працівників “Нової пошти” – я почув, як одна пані звертається до свого колеги: “Тут єсть посилка на вулицю Братів Чучупаків. Гм… Ти чув таку вулицю? Знаєш, гдє она?” І повторила. Мене мов ошпарило. Я навіть подумати не встиг, як уже стояв біля стола тієї панянки, звідки щойно відійшов. “А ви знаєте, хто такі брати Чучупаки?” – запитав працівницю “Нової пошти”. Звісно вона не знала. І не знали її колеги. До честі працівниці – вона досить прийнятною українською мовою зізналася, що навчалася в Криму, де історію “подавали урізаною”… Спілкувались ми декілька хвилин. За ці хвилини мені вдалося дещо розповісти про ту війну, про Холодний Яр, про братів Чучупаків… Я навіть відкрив свій лист і показав грамоту. Часу було вкрай мало, працівникам треба було вантажити і пакувати посилки, але вони все ж слухали. І маю надію, що вони щось таки почули…
А я вийшов з відділення “Нової пошти” переповнений радістю уже не так від грамоти, як від того невидимого перегуку з Василем Чучупаком, на могилі якого я неодноразово читав свій вірш “Холодний Яр”. Ось така, друзі, історія. Це ж треба, щоб так зійшлися часи та обставини в один час і в одному місці!
Пам’ятаймо своїх! Вони десь тут, поруч. І все бачать…
Вічна пам’ять і вічна слава героям!

Василь КОВТУН
Від редактора. Василь Ковтун – людина щира, відповідальна і добросовісна. Знав, що не зможе бути на вшануваннях у Холодному Яру, але зони своєї відповідальності не покинув. Місяць дбайливо готував виступи на літературно-музичній сцені. І створив для ведучого Андрія Купчина “теплу ванну“. Та й про інші локації не забув, скрізь допомагав – і Богданові Легоняку, і мені. Як я кажу про друзів: мулюдець!

22 червня виповнилося 5 років, як пішов у засвіти наш вірний товариш кобзар Тарас Силенко. У сонячний і теплий, як Тарасова усмішка, день на його могилі в Лютарях зібралися рідні та друзі.

Богуслав понад Россю
І Медвин в боях стугонять.
Біла Церква гримить –
Москалів блискавицями стріла, –

заспівав над могилою Сергій Василюк.

Наш отаман як грім –
У Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить,
У Таращі розпростує крила... –

приєднався до співу Тарасів син Святослав.
І високо в українське небо полинула велична пісня про отамана Зеленого. Було до сліз щемко. Це Тарасова мелодія. Він її створив і часто виконував. Її звучання над могилою було і жестом шани Тарасові, і виявом того, що його творчість живе!
Зворушливим було й виконання на честь Тараса його друзями пісні “Меч Арея” (слова і музика Василя Лютого).
Поет Владлен Ковтун вклонився могилі і щиро мовив:

Край давав Тобі наснагу,
Ну а батьки дали Тобі талант,
І Ти з життя робив натхненну сагу,
В якій Ти був надійним, як атлант.
Свої пісні Ти заспівай на небі,
Нехай почують їх усі зірки!
Хай спробує зробити ще хто-небудь,
Те, що зробив у цьому світі Ти.
Рідний наш Друже, як очі примружу,
Завжди Тебе бачу і сонце Твоє.
Ні, це неправда, що був Ти у мене,
Живу й відчуваю, що Ти в мене є.

У присутніх текли сльози.
Виступив і козак Микола Бердник-“Сотник”. Він поділився спогадами про своє знайомство з Тарасом у дитячому таборі “Козацька фортеця”, куди кобзар приїжджав до дітей зі своїми піснями та розмовами про Україну.
Рідні з Богуславщини розповіли, що Тарас любив ходити в ліс, грав там на сопілці та співав. Син Святослав поділився спогадами про їхню з татом участь у Революції гідності.
Щира подяка Романові Ковалю, що у 2022 р. упорядкував цінні спогади друзів “Тарас Силенко, співець непримиренної України”. Вічна слава та найсвітліша пам’ять великому кобзареві!

Леся КОЗЕНКО
с. Лютарі – Київ

Так польський журналіст Єжи Вуйцик прокоментував скандал через присвоєння підрозділу ССО України почесного найменування “імені Героїв УПА”.
Він зазначив: “Вимагати, щоб Україна посеред екзистенційного конфлікту ідеально підлаштувала свою політику пам’яті під чутливість Варшави, – це інфантильність”.
“ЄС ніколи не був і не є клубом історичної чистоти, де перед входом спеціальна верифікаційна комісія перевіряє біографії історичних постатей на предмет їхнього гуманізму. Якби це було критерієм вступу, ЄС сьогодні складався б із порожніх стільців”.
Вуйцик наголосив, що такі ультиматуми в момент, коли Україна бореться за виживання, є неоколоніальною спробою диктувати суверенній державі, як вона має пам’ятати своє минуле.
Спасибі, польський друже

“Через це всі ненавидять Ізраїль”

Президент США Дональд Трамп вилаяв Нетаньягу через удари по Лівану: “Через це всі ненавидять Ізраїль”, – Axios.
Джерела кажуть, що Трамп під час телефонної розмови назвав Нетаньягу “божевільним” і звинуватив його в невдячності. Лідер США відмовив Нетаньягу від планів завдати удару по ліванській столиці Бейруту.

На світлині – Юрій Юзич і Роман Коваль із книгою “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”. Сподіваюся, що восени цього року ми опублікуємо подібне фото з Юрієм Юзичем, а в руках вже триматимемо книгу “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті рр. Історії, життєписи, спогади, документи”. У виданні буде близько 1000 сторінок.
Уже майже 6 років ми з Юрієм працюємо над цією унікальною книгою. Маємо надію, що цього літа нарешті почнемо макетувати. У ній буде не менше ніж 145 розділів – разом понад 1500 біографій неповнолітніх дітей, учасників Визвольної боротьби. І велика кількість унікальних світлин.
Починаємо зі спогаду Івана Дурбака “Іде наше військо”. Наприкінці вересня 1913 р. над р. Серетом, під час ватри, син великого Каменяра Петро Франко промовляв до Івана і його друзів-пластунів. І “взяв нас усіх за серце”. “Пласт – це Молода Січ! – сказав він. – Ви, пластуни, має­те підняти меч гетьмана Мазепи, вашого патро­на, продовжувати бій під Полтавою – аж до пов­ної нашої перемоги, до визволення України і створення Української держави!” Вже в листопаді 1918 р. 15-літній Іван Дурбак разом із друзями пішов до Галицької армії. Його спогади яскраві, “кінематографічні”. Читати без зворушення неможливо…
У 1-му розділі – 18 “кінематографічних” спогадів Василя Горбая, 16-літнього вояка УГА, про бої в листопаді 1918 р. за Львів. Читаєш – і бачиш, і чуєш, і переживаєш, і пишаєшся юним вояком. Живеш його переживаннями.
У 2-му розділі – 40 спогадів про дітей, учасників Визвольної боротьби. Ось назви деяких з них (у цій, газетній публікації подаємо без прізвищ авторів): “Стрілецька дитина. Пам’яти наймолодшого УСС бл. п. Романа Новаковського”, “Козачата 4-ї сотні”, “Маленький Гриць, герой України”, “Бої за Київ у січні 1918 р. очима 15-літнього вільного козака”, “Самокатна сотня Володимира Гемпеля”, “Пригоди неповнолітнього галичанина-добровольця у 2-му Запорозькому полку”, “Стрийські пластуни у Визвольних змаганнях”, “Наш прапор на Львівській ратуші”, “Як ми зайняли Галич”, “Осип Шкварко поліг занадто рано”, “Малі лицарі”, “Стрілець Малий добуває ворожу позицію”, “На панцирному потягу «Отаман Мельник»”, “Геройство сімнадцятилітнього Дмитра Хімяка”, “Галицькі студенти йдуть на Київ”, “14-літний Іван Павлюк переводить 127 полонених за Збруч”, “Знаємо, за що воюємо: за Україну!” (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР), “Хлопці, будьте козаками!”, “Таке мале й головусе...”, “Митя Лазаревич, малий козак Армії УНР”, “Пластунська Січ малолітніх козаків Армії УНР”, “Подвиг юнака Ригузенка з Чорноліски”, “Дія, варта, щоб її пригадати (в 44-ті роковини трагічної смерти сл. пам. Насті Гудимович і Марії Тарасенко)”, “15-літній Володимир Дармохвал вивісив український прапор на Стрийській ратуші” та інші.
У 3-му розділі – понад 50 нарисів Юрія Юзича і Романа Коваля про дітей, учасників Визвольної війни. Ось назви деяких з них: “Пластова та стрілецька юність Івана Андруха”, “Його серце не знало страху”, “Благородне серце Романа Сивака”, “Відважний до одчайдушности”, “Перший наймолодший...”, “Омелян Білинський узяв у полон 46 москалів”, “Наймолодші штурмовики Маківки”, “Гімназисти-добровольці з Веселих Тернів”, “Чорний запорожець із Донбасу – захисник Карпатської України”, “Сергій Захвалинський, наймолодший «крутянин»”, “Вояки-семінаристи”, “Юний дорошенківець Микола Сокіл”, “Юнаки-артилеристи з Коростишева”, “Микита Косаківський творив українське військо”, “Тернопільська студентська сотня Галицької армії”, “Діти в боях за Житомир”, “Учасник понад 30 боїв”, “Рішучий син отамана Гладченка”, “Козак «дитячої гвардії» Армії УНР”, “Школярі-повстанці з Олександрівська”, “Василь Савицький, козак Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону”, “Шукав ворога, а не оминав його”, “Хведір Куліш хотів воювати”, Запорожець Марко Кітновський із Проскурова”, “Отаманна Маруся та її брати”, “Чорношличник Лавро Кемпе”, “Про Ігорчика Кобзу з Харкова та його батька отамана”, “Юнак-кулеметник Самійло Жикул”, “Юні повстанці Півдня України” та інші.
4-й розділ має назву “Долі дітей-розвідників Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника”. Тут 9 частин: “Батько воював за Росію, син – проти неї”, “І я став національно свідомим і щирим українцем”, “Юний розвідник Грицько Хоменко”, “Розвідник з Феодосії”, “Розвідники ППШ Погорілий та Мамлай”, “Список недорослих козаків, призначених для зв’язкової служби при Повстансько-партизанському штабі з 4-го Київського кінного полку”, “Неповнолітні зв’язкові-розвідники Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника” та інші.
5-й розділ – “Життєписи малолітніх козаків Армії УНР та їхніх менших братів, які винесли тягар українсько-російської війни 1917 – 1920-х рр.”. Оприлюднюємо 11 дитячих спогадів і життєписів. Ось їхні анонси:
“Перші кадри”. Спогад Гриця Хоменка, 1905 р. н., козака 4-ї Київської дивізії Армії УНР (з 04.1920), розвідника ППШ Юрка Тютюнника (1921), козака групи генерала Василя Нельговського УПА Другого зимового походу, учасника Першої капели гімназійних бандуристів (Прага, 1925).
“Моє життя”. Життєпис Петра Кощука (молодшого брата поручника Михайла Кощука, командира 5-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР), 1916 р. н., вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща). Прага, 1924 р.
“Кощук Євген”. Життєпис Євгена Кощука (молодшого брата поручника Михайла Кощука, командира 5-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР), 1914 р. н., вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща). Прага, 1924 р.
“Автобіографія Степана Кощука”. Життєпис Степана Кощука (молодшого брата поручника Михайла Кощука, командира 5-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР), 1905 р. н., повстанця, козака-розвідника 5-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР (1920), вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща), учня Української реальної реформованої гімназії при Українському громадському комітеті ЧСР (із грудня 1923 р., Прага). Прага, 1924 р.
“Автобіографія”. Життєпис Костя Деркача, 12-літнього козака куреня польової варти штабу тилу Армії УНР (із 4.06.1920), вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща). Прага, 1924 р.
“Автобіографія М. Левицького”. Життєпис Миколи Левицького, 1905 р. н., козака Таращанського куреня (з 28.08.1919) та 5-го кінного полку Київської групи Армії УНР (із 04.1920), вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща), учня матуральних курсів при Українському громадському комітеті у Празі (ЧСР). Прага, 19 липня 1924 р.
“Автобіографія, ч. 2, «У війську»”. Друга частина життєпису Хведора Куліша (“Грицька Конюшевського”), 1906 р. н., повстанця отаманів Юліана Мордалевича (08.1919), Соколовських (з 09.1919), козака 1-ї технічної сотні Наливайківського куреня (з кін. 1919) та 2-ї Волинської дивізії Армії УНР (1920), пораненого в бою за волю України. Прага, 25 серпня 1924 р.
“Моє життя”. Життєпис Костя Стецюренка (сина сотника кінноти Армії УНР Павла Стецюренка), 1912 р. н., вихованця гімназії ім. Тараса Шевченка в Каліші.
“Автобіографія Шморгуна Володимира”. Життєпис Володимира Шморгуна,1905 р. н., козака Глухівського окремого куреня Вільного козацтва (з 06.1917), телефонної команди 30-го Конотопського полку Армії Української Держави, 1-го Чорноморського полку Директорії, Харківського слобідського коша отамана Івана Кобзи, 24-го полку ім. гетьмана Петра Сагайдачного 8-ї Запорозької дивізії (літо 1919), 6-ї Січової дивізії Армії УНР, вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща), бандуриста. Прага, 1924 р.
“Микита Косаківський”. Життєпис Микити Косаківського (брата ямпільського отамана Івана Косаківського), 1905 р. н., козака Марківської козацької (самооборонної) сотні (12.1918), 1-ї сотні Наддністрянського куреня “Ямпільської республіки” (літо 1919), Синього полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (1919), Окремої кінної крилівської сотні 1-ї бригади 1-ї Запорозької дивізії (з весни 1920), вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (з 20.02.1922, Польща), учня Української реальної реформованої гімназії при Українському громадському комітеті ЧСР (із грудня 1923 р., Прага), члена ОУН (з 1933), вояка Карпатської Січі (1939), автора спогадів “Так творилося українське військо. 1917 – 1919” (Лондон, 1958; під псевдонімом “Д. Кетрос”). Прага, 1924 р.
“Аутобіографія”. Життєпис Бориса Деркача (Галагана), 1910 р. н., прийомного сина начальника міліції м. Яруги доби УНР, вихованця Єдиної державної школи українських пластунів у таборі Щипйорно (Польща), учня Української реальної реформованої гімназії при Українському громадському комітеті ЧСР (із грудня 1923 р., Прага). Прага, 1924 р.
У 6-му розділі – “Неповні списки…”, у них близько півтори тисячі енциклопедичних біографій юних борців за волю України. Ось їхні назви: “Список юнаків-добровольців УСС”, “Болючі втрати юнацтва в боях на горі Лисоні”, “Окрема стрийська пластунська сотня УГА”, “Діти та юнацтво УГА”, “Неповнолітні вільні козаки Черкаського повіту”, “Неповнолітні юнаки в бою під Крутами”, “Юнацтво Армії УНР”, “Малолітні діти вояків і старшин Армії УНР, які перебували при українських частинах, у таборах інтернованих, у тяжких умовах еміграційного життя”.
7-й розділ – “Учасники визвольної боротьби, які навчались в Українській господарській академії в Подєбрадах”. Тут десятки енциклопедичних біографій юних борців. Ще є розділи “Документи”  та “Фотододаток”.

Щира подяка за співпрацю Владиславові Карпенку, Володимиру Барцьосю та всім, хто нас підтримує. А хто допоможе профінансувати книгу, стане співтворцем цієї “дитячої енциклопедії” Визвольної боротьби.
Слава героїчним українським дітям, які виконали заповіт Петра Франка і “продовжили бій під Полтавою”!

Роман КОВАЛЬ

1. Козака потилиця москалям не хилиться.
2. Хай на сонці багато плям, воно світить мені і вам.
3. Раціональне зерно, попавши в лайно, проросте швидше.
4. Не сила аргументів робить вчення всесильним, а сила його прихильників.
5. Іноді є сенс створювати проблему, якщо ти один здатен її вирішити.
6. Іноді я – всього лиш я. Іноді – більше, іноді – менше.
7. Опозиція прогресу – визначальний чинник прогресу.
8. Брехня – найпримітивніший спосіб приховувати правду.
9. Купують лише тих, хто готовий продатися.
10. Очевидці брешуть авторитетно.
11. Сміх над собою самоповаги не підриває.
12. Натовп переварює ідеї шлунком, а не головою.
13. Лише із жінкою, яку вигадав, можна бути абсолютно щасливим.
14. Коли тобі погано, спробуй щось зробити гарне або корисне.
15. Віра страх долає і журбу вбиває.
16. Мудрі поблажливі до людей і суворі до самих себе.
17. Росія завжди молилась на “порядок” і ніколи – на “правопорядок”.
18. Воля до перемоги не робить переможним, але допомагає не опускати рук після поразок.
19. Пізнати – це відкрити, зрозуміти – це створити.
20. Не всі ті, що поруч, разом із тобою.
21. Щоб залишитись в історії, достатньо її змінити або написати.
22. Деякі сумнівні здобутки ведуть до великих втрат.
23. Щедрість – велика рідкість, але ще більша рідкість – безкорислива щедрість.
24. Тому, хто продав душу Дияволу, навіть Бог не допоможе.
25. Наша сміливість не має перевищувати наші сили.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“Хоробре серце Олега Куцина” Романа Коваля та Ірини Гармасій – 500 грн.
“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 250 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу:

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.

Ідентифікатор медіа: R30-03637.

Штрих-код 9786177231157

Наклад 1000 прим.
Газету видрукувано 30.06.2026 р.

Засновник
Роман Миколайович КОВАЛЬ
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14, Київ-03049.