Ігор Павляк – командир взводу розвідки 65-ї Окремої механізованої бригади. Взявши в полон ворожого офіцера, його група рухалась до наших позицій, проте потрапила в оточення. У бою командир дістав три поранення.
“Мені роздробило праве плече і великий палець на лівій руці. Також відірвало половину верхньої правої щелепи. З цими пораненнями мене взяли в полон в напівпритомному стані.
Я хотів підірватися – це правда. Але на той момент через біль не розумів, що в мене вже травмована рука. Й через це я не зміг привести гранату в бойовий стан і свій шлях закінчити як справжній офіцер.
Я навіть не сподівався, що виживу. Вже подумки попрощався з рідними, з дітьми, з дружиною. Проте ворог мене врятував. Бо я офіцер, розвідник і був їм важливий як полонений.
Після госпіталю мене утримували протягом року в м. Таганрозі. Наскільки знаю, це було СІЗО № 2. На початку вересня 2024-го нас усіх перевезли в Пермський край.
Ми сиділи в камерах від одного до 12 – 14 осіб. Нікуди не виходиш, тільки кожного ранку виводять на перевірку. Для кожного це найважча подія за день. Били в ноги, стегна, гомілки, по колінних суглобах, спині, в шию, потилицю, обличчя, руки.
Були в них такі, як ми називали, кувалди. Це дерев’яний довгий держак такої форми, як відбивають м’ясо. Цією штукою могли бити по спині, по ногах. Також були дерев’яні тонкі палиці, якими били по кінчиках пальців. Це дуже боляче. Скажемо так, вони знали, куди бити.
Харчуватись було, звичайно, важко, зважаючи на моє поранення щоки. Я вчився по-новому їсти. Це було вкрай складно. Харчували по-різному. Були каші, борщі – це зафарбована водичка. Могли дати три гнилих картоплини, чорні, з дуже неприємним запахом і смаком. У руках розлазилися.
Вибір був невеликий: або ти будеш це в себе запихати, або ти можеш просто померти з голоду. Я у полоні схуднув на 35 кілограмів. Щоб вижити, треба було їсти те, що дають. Або вмерти з голоду.
Одного дня апарат, що фіксував кістку на щоці, просто вирвали наживо без всяких знеболювальних. Я навіть запам’ятав дату: 19 листопада 2024 року. Орієнтовно 25 хвилин вони мучилися, бо він уже вріс у кістку. Але свою справу вони зробили і були цим задоволені.
Під час цієї екзекуції я просто переключав свідомість – думав про рідний дім, про свою сім’ю. Мені це дуже допомогло.
Найстрашніше для мене чути крики хлопців, яких допитують. Ти перебуваєш у камері на першому поверсі, а на другому забрали нашого хлопця, і ти протягом близько двох годин чуєш, як він кричить від болю…
В останньому місці утримання від ранку й до ночі ми проводили на ногах, дивлячись у підлогу. Спілкуватися з іншими полоненими заборонялося.
Я знав на 100 %, що мене чекають удома. Але ніяких звісток не було. Ми були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Жодної інформації ззовні до нас не надходило. Ми не знали, що відбувається в нашій країні, у світі взагалі. Навіть не знали, що відбувається надворі. Я просто вірив, що повернусь додому. Це обов’язково мало статися.
Я не шкодую ні про що. Ні про те, що був поранений, ні про те, що був на війні, ні про те, що був у полоні. Вважаю, що ці події тільки зміцнили мене й укріпили мій характер”.
Козацька стійкість – це Ігор Павляк. Людмила ОНІЩЕНКО 
|
