 Невдовзі побачить світ 2-ге видання книжки Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни”. У 2015 р. книга посіла 3-тю позицію серед “Лідерів літа” в номінації “Популярні видання”. Пропонуємо рецензію на видання експерта Всеукраїнського рейтинґу “Книжка року” сл. пам. Костянтина Диканя. Протягом 15-ти років, із 1914-го до 1930-го, неозорі українські простори – від Гуцульщини на заході до Північного Кавказу й Кубані на сході, від південних степів Чорномор’я до Полісся на півночі – нашу стражденну землю рясно скроплювали своєю кров’ю борці за волю України. (…) Агресія Росії на Донбасі довела, що боротьбу з продовжувачами московсько-татарської орди не завершено.
Від початку 1990-х спростовує міфи й псевдонаукові теорії про споконвічну російсько-українську дружбу, “братні народи”, “спільну колиску” Роман Коваль. Його нова книга “Сто історій Визвольної війни: епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії” – вже сьома в серії “Отаманія ХХ століття”.
Сто миттєвих світлин... Таких різних… Декілька сотень імен, вияскравлених пером Коваля з історичної темряви нашої непам’яті.
Ця книга, як і всі інші, цілковито лягає в концепцію альтернативної історії: в дослідженнях пана Романа читач не знайде мемуарів-виправдань невдало-недолугих очільників УНР, Директорії, гетьманату; тільки спогади героїв – козаків, стрільців, отаманів, командирів бойових українських частин, уславлених перемогами над “радімимі” із землі залєшанської. Воїнів, для котрих, як для подільського отамана Якова Гальчевського-Орла, був один сенс життя: “Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу”. Не словом, життям підтверджували козаки щирість цих слів.
Воювали не лише чоловіки, а й дівчата. Гімназистка Саша Соколовська, донька дяка і сестра священика, після загибелі у боротьбі з московськими окупантами трьох братів, набрала у кубанку жорстви, винесла на Дівич-гору й промовила: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам! За Україну без комуністів!” Спускалася з гори вже отаманом Марусею…
Належність до двох імперій змусила українців битися між собою. Братовбивство розпочалося на фронтах 1-ї Світової, продовжилося під час Національної революції: українці воювали у різних арміях (УНР, красній та білій, Махна, польській, у повстанських загонах…).
“За Збручем теж Україна, але не та… Й господарювали тут не брати-галичани, а вороги, “вороги України, на сором, наші союзники”. Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний…” – згадував козак про відступ у липні 1920-го.
Спричинили втечу з рідної землі керівники УНР, яким бракувало волі та державницького хисту. У листопаді 1919-го Армія УНР опинилася у “трикутнику смерті”: між поляками, більшовиками й грабармією Денікіна. Отаман Омелян Волох, командир 3-го Гайдамацького полку, “людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас”, поговорив із козаками куреня охорони Головного отамана, внаслідок чого більшість “синків Петлюри” перейшла на бік Волоха. “Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем, але Петлюра не наважився. Тим часом “ставка вже згорнулась” і від’їжджала на Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії прикрити відхід державних установ… Петлюра тікав від власного війська”.
У грудні 1919-го Симон Петлюра теж утік від армії. Зрадливо залишив її у найтяжчий момент. Тоді ситуацію врятував Михайло Омелянович-Павленко, який зібрав залишки тих, хто не змирився з поразкою, й повів їх у легендарний Зимовий похід, продовжуючи існування України.
Голодні, обірвані, босі, брудні, завошивлені козаки стояли на смерть, гинули в боях, із дрібкою набоїв і зброї, мерли в тифозних бараках без лікування… І все ж не військо не втрачало жаги боротьби, віри в себе, перемогу й Україну. В цей час “провідники” домовлялися з “союзниками”, гендлювали майбутнім людей і держави.
“Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась. На вимогу поляків, які підписали з москалями в Ризі таємний мирний договір, Петлюра зупинив наступ українських дивізій. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення. І після короткого перемир’я, 10 листопада (1920 р. – К. Д.), перейти в наступ”.
Роман Коваль завжди пише з однією метою: збудити суспільство, показати сучасникам, що Росія – ворог. На прикладах новітньої історії він учить очільників держави бути гідними грізним викликам часу. Костянтин ДИКАНЬ
Київ, 2015 р. 
|
