Пропонуємо уривок з майбутньої книги Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні”. Це фрагмент спогаду заступника чотового кінної чоти зв’язку 1-ї Кінної бригади УГА Лева Шанковського “1920 рік на Херсонщині” – про щасливий Великдень 1920 року в одному із сіл Херсонщини, “населення [якої] не визнавало жодної іншої влади, крім влади УНР” (вислів Л. Шанковського). ...Великдень нам довелося зустрічати ще на Херсонщині. Святкували ми його гідно, й треба сказати – гостина була щира й зразкова. Херсонці не дуже спішили нам допомагати, але всі їхні симпатії були по нашій стороні. Не могли ж типові дуки-срібляники (в большевицькій термінології “куркулі”) дійти до порозуміння з різною московською босячнею, що принесла на своїх багнетах большевицьку революцію в Україну, і тому, де це тільки з огляду на природні умовини було можливо, балки й яруги кишіли місцевими повстанцями, що не допускали большевицької адміністрації до своїх сіл. Проте зрозуміння для нашої боротьби, для спільного зусилля багато не було.
Бувало, на квартирах бабусі дивувалися, чому я такий молодий “пішов на війну”.
– Тобі синку, мабуть, удома нічого було робити, коли ти з воєнними пішов по широкому світі. І що твої батьки думали, коли вони таке мале й головусе послали геть від себе, мабуть, не мали тоді що їсти дати, – каже бабуся.
– Та це попович, – кажуть мої друзі-кіннотчики. – Його батько – піп, і в нього їсти хватає і для десять таких, як він.
– Коли ж він попович, то чому не вчиться на попа, але шляється чужиною, – відповідає, недовіряючи, вперта бабуся.
– Якою чужиною, – сердито відворкую, – та це ж Україна, і всі ми українці.
– Еге ж, Україна, – зітхає бабуся, – похитуючи головою. Скрізь тепер тая Україна пішла.
Милі й сердечні херсонські бабусі! Мале й головусе хлоп’ятко, яке ви так щиро гостили в своїх домах на Великдень 1920 року, дуже жаліє, що Україна таки не “скрізь” пішла в цих пам’ятних роках і через те вам прийшлося пізніше випити не одну чашу горя. Але тоді зпересердя від вашої мови хлоп’ятко втекло від вашої щирої гостини під церкву дивитися на чудові херсонські дівчата, як вони виводять свої хороводи.
Бачиш довгий вуж святково прибраних дівчат, що його веде славна чорнобривка, по якій зразу пізнати, що вона командир на ціле село. Дівчата співають: Ми кривого танцю йдемо
й кінця йому не найдемо. Але ціла філософія цього кривого танцю така, щоби окружити одного з парубків і взяти його в середину в коло. Тоді він мусить викуплятися. Таке й трапилося мені, несподівано для себе знайшовся в колі. Як сьогодні бачу себе: високий і худий, в англійських чоботах і широченних синіх “галіфе” із жовтою випусткою. Англійський “френч” із жовтою зубчаткою й відзнаками підхорунжого і “петлюрівка” із жовтим отоком набакир. На чоботах – величезні остроги. Дядьки з боку сміються, кажуть:
– Викупляйтеся, Ваше благородіє!
– Яке я вам благородіє, – відповідаю, – чого вони хочуть?
– Викупляйтесь, – сміються, – поцілуйте оту, що вам найбільше подобається, і вона вас пустить на волю з бабського плєну.
Дивлюсь на дівчат і бачу: одна краща від другої. Бо той, хто не бачив, той і не знає чудової краси українських дівчат. Високі, поставні красуні, незабутні у своїх квітках і стрічках та привабливих українських одягах. Стоять, взявшись за руки, й глузливо посміхаються над “благородієм”, чекаючи на викуп. Тим часом, “благородіє” таки справді злякалося іскристих поглядів карих очей і вибрало само волю, чкурнувши дівчатам попід руки. Дівчата аж ахнули від несподіваної образи, догнали тікаюче “благородіє” й таки поставили на свому. Треба було викуплятися. Сміху було немало, і серед місцевих глядачів моєї “поразки”, і серед друзів-кіннотчиків. Бувало, кіннотчики так і згадували:
– Пане підхорунжий, розкажіть нам, як ви в окруження попали, з окруження тікали, та не втекли. Чи добре було в полоні у дівчат? (…) Лев ШАНКОВСЬКИЙ 
|
