(30.09.1924, м. Берестя – 24.04.2010, Львів) Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. його ім’я в багатьох було на устах, адже він у перших лавах боровся за Самостійну Україну – організовував найрадикальніші тоді формації – Львівську філію УГС і Львівську обласну організацію УРП, де завідував ідеологічним відділом. Юрій Микольський був прихильником радикальних дій, проповідником націоналізму. За що й поплатився. Богдан Горинь, який виступав за створення “мільйонної УРП”, тобто партії різнонаціональних демократів, толерантних до ворогів України, організував кампанію цькувань і шельмування Микольського і врешті виключив його з УРП. Тоді Юрій Микольський подався в більш радикальні організації – став заступником голови Української міжпартійної асамблеї Юрія Шухевича, головою секретаріату Антибольшевицького блоку народів Слави Стецько, членом Проводу ОУН, членом Головної булави Братства вояків УПА.
Юрій Микольський – палкий трибун. Хто бував на львівських чи київських мітингах тих революційних часів, мабуть, і досі не забув запальне слово безкомпромісного і задерикуватого Микольського. Він справді запалював людей, підштовхував їх до революційних дій з метою змести постколоніальну погань, розчистити майданчик для будівництва величної Української держави.
Він ніколи не приховував поглядів, часто загострених до некоректності. Його полемічний жар інколи переходив у шал – він навмисно не збавляв швидкості, коли віщував правду чи намагався спровокувати її виверження в інших. Там, де хтось би промовчав, щоб не нариватися на неприємності й не наживати ворогів, пан Микольський по-козацьки рубав із плеча, безпардонно випихав із трону тих, хто безцеремонно намагався вилізти на нього.
Юрій Микольський бурхливо поводив себе не тільки на мітингах чи в телевізійних студіях. І вдома теж. Наприклад, на кухні, під час вечері, яка заповідалася як тиха розмова про сокровенне... Ні, пан Микольський, по-юнацькому завзятий, імпульсивний, гарячий, зіскакує з табуретки і починає рубаними фразами, голосно, як на мітингу, вправляти мізки... Інколи складалося враження, що він навмисно провокував співрозмовника, прагнучи вивести його з рівноваги, – щоб той на хвилину перестав себе контролювати і зопалу й сам сказав правду.
Коли на вічно прохолодній кухоньці вілли-музею Микольського в Карпатах, куди він запрошував легіони своїх друзів “відпочити”, зчинялися гармидер і пекельна суперечка, пан Юрій раптово заспокоювався і як ангел тихий мирно й уважно слухав. Він свого досяг. Він почув правду від людини, яка не збиралася її промовляти. Пан Юрій стає ввічливим, коректним, москалі сказали б “уміротворьонним”.
Він і мене запрошував не так, щоб я відпочив, як поспілкуватися-подискутувати. Так і сказав:
– Спілкування зі мною – це ваша плата за перебування тут.
– Пане Юрію, – несміливо подав я голос, – мені ж треба рукопис вичитати…
Але, побачивши ультимативний блиск очей, я капітулював. І починалися розмови “про Юлю”, якої пан Юрій був вірним прихильником.
– Тільки Юля, і все, – альтернативи немає…
Хоча від активної політичної діяльності пан Юрій відійшов, але політика ніяк не могла вийти з нього: його вілла притягувала багатьох діячів: прем’єр Віктор Ющенко, віцепрем’єр Микола Жулинський, народний депутат України Ігор Юхновський та інші політики бували в музеї у Славському на вул. Січових стрільців, 2.
Гостювали в нього діячі Визвольного руху: Василь Кук, Марійка Савчин, Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Юрій Шухевич, Петро Дужий, В’ячеслав Чорновіл, родина Тараса Кузя з Великобританії, Ірина та Ігор Калинці, Тимофій Яцук, Михайло Зеленчук, родина Омеляна Коваля з Бельгії, Григорій Приходько, Веніамін і Донка Дужинські, син патріарха Мстислава Ярослав Скрипник із дружиною та багато інших.
Юрій Микольський – чи не найобізнаніша людина у всьому, що стосувалося українського життя та його проблем. Попри те що пан Юрій жив у горах, він краще орієнтувався в політиці, ніж його численні гості – з Києва чи Львова, Франції чи Австрії, Австралії, Польщі, Словаччини, Чехії, Німеччини, Бельгії, Великобританії, США, Канади чи Росії. І запорукою цього – його потужна антена, яка давала можливість слухати новини в різних редакціях, інтерпретаціях та різними мовами (Юрій Микольський, окрім рідної та “общєпонятного”, знав ще й німецьку та польську). Пан Юрій втішався своєю всеобізнаністю...
Карпатський музей Визвольної боротьби, який він створив у своїй оселі, та повстанська криївка, вхід до якої був майстерно прихований за кладкою із дровами, стали місцем паломництва для тисяч туристів зі всієї України, Росії та багатьох країн світу. Сам не раз був свідком того, як пан Юрій у футболці, на якій був зображений Степан Бандера чи Роман Шухевич, вправляв мізки делегаціям учителів зі Східної України, читав лекції школярам, студентам, пластункам, родині Чучупаків та багатьом іншим, хто приходив до його гостинної оселі. У його музеї відбувалися конференції УНС і ДСУ.
Музейна збірка Микольського розміщена у двох будинках. Дві третини експонатів – військової тематики: ордени, шоломи, шаблі, гвинтівки, снарядні гільзи (найбільша – від страшної австрійської мортири “Merzer” калібром 30,5 сантиметра), автомати, гранати, міни, люфи, фляги, радіостанції Красної армії, Вермахту та U.S.Army, багнети, шоломи німецьких та австро-угорських вояків з написом на гербі “З Богом – за короля і Батьківщину”…
На стіні музею – стенд із військовими відзнаками, починаючи від нагород січовиків Кирила Трильовського, УСС, карпатських січовиків Августина Волошина, поліських – Тараса Бульби-Боровця, вояків Армії УНР Симона Петлюри й УПА.
“Мирна” експозиція: книжки (на почесному місці – раритетні “Кобзарі” видання 1862, 1907 та 1912 років), різноманітні знаряддя праці, медальйони, горнятка, ножі, виделки, відро ґудзиків тощо. Багато оригіналів підпільних видань УПА, і серед них – самвидавний некролог на смерть Романа Шухевича. Є різні давні речі з побуту бойків, гуцулів та лемків. Велика скриня, яку його дід привіз з Америки.
Про кожну знахідку чи подарунок із колекції Юрій Микольський міг оповідати й оповідати.
Екскурсію до криївки пан Юрій зазвичай починав так:
– Таваріщ палковнік, в радіусє пяті мєтров абнаружен бункєр банди буржуазних националістов. Папробуйтє єво найті.
Людина здивовано роззирається. А пан Юрій, витримавши паузу, підходить до кладки із дровами і тихо, по-змовницьки промовляє:
– Степане, Степане, це я.
Невелика ділянка кладки виявляється дверима, зі схованки витягується ключ.
– Заходьте.
У криївці багато чого було: криничка, пічка-буржуйка, гасова лампа, радіоприймач і рація, зброя, друкарська машинка, протигази, мапи і ще багато потрібних речей. Усі експонати – оригінали. Муляжами є тільки фігури Романа Шухевича, Василя Кука та радистки – криївка задумана як штабна. Юрій Микольський каже, що ця екскурсія справляє неабияке враження на іноземних туристів, особливо німців та французів, а група жінок-учительок із Донецька, побувавши в музеї та криївці, промовили хором: “Ще не вмерла і не вмре!”
Пан Юрій принципово не брав грошей за відвідування свого музею, ніколи не брав коштів з товаришів, які жили в нього тижнями. Я не один рукопис вичитав у Микольського у Славському, але потім почав шукати затишніших місць, бо все ж пан Юрій – буйний і неспокійний дух, який увесь час влаштовував політичні баталії. Та й гостей у нього! Не приїхав до нього 30 вересня минулого року на 85-літній ювілей, бо вичитував у Сімеїзі рукопис книги про отамана Орлика – подалі від нього та легіонів його гостей і друзів (одного разу до пана Микольського приїхало 187 школярів зі Львова!).
[Слід сказати, що саме інженер Микольський перетворив Славське на гірськолижний курорт, запроєктувавши підйомники на усіх горах довкола Славського].
Пан Юрій був енергійним і веселим чоловіком – як справжній отаман. Я й називав його карпатським отаманом. Він без кінця сипав дотепами та повстанськими анекдотами.
На знак поваги та вдячності за гостинність упродовж 20 літ я висилав йому “Незбориму націю”. У невеличкому списку осіб, яким я висилав нашу газету, навпроти його прізвища було зазначено: “до кінця”.
І ось тепер цей кінець настав.
Більше не висилатиму газету до Славського, на вулицю Січових стрільців, 2.
До речі, це пан Юрій назвав так свою вулицю задовго до офіційного рішення. Ще на початку 1990-х я запитав:
– На яку адресу висилати газету?
– Січових стрільців, 2.
– Так вулиця ж має іншу назву.
– Нічого. Пишіть, як я сказав. Звикнуть…
Так і сталося.
Юрій Микольський став окрасою Славського, його найголовнішим “туристичним об’єктом”. Адресу його музею було зазначено у всіх можливих проспектах та туристичних довідках.
Хто замінить його? Хто нестиме українську ідею – так гаряче і безкомпромісно? Хто відчинить двері його багатого музею і проведе екскурсію місцями бойової слави українського народу?
Не будуть уже на СТБ, IСTV, Першому національному, Новому каналі, 5-му, російських ОРТ і ВТБ та інших телевізійних каналах показувати Юрія Микольського та його унікальну криївку, не буде вже інформаційного приводу сказати щось добре про Україну.
Бо пан Юрій відійшов.
І учасники щорічних святкувань на Маківці вже не побачать експозицію його музею, яку він щороку демонстрував біля Меморіалу полеглим, щоб побільше людей доторкнулися до історії Визвольної боротьби.
Для нього це було важливо, адже пан Юрій – син сотника Армії УНР Миколи Микольського і через усе життя він проніс ідеал свого батька – Визвольний ідеал нашого народу.
Вічна пам’ять і щира подяка за все добре, що Ви зробили, дорогий друже Юрію! Роман КОВАЛЬ
Дж.: Юрій Микольський // Незборима нація (Київ). – 2010. – Червень. – Ч. 6 (292). – С. 2. 
|
