 Так вирішили Олександр Корнієнко, керівник Козацького братства бойового звичаю “Спас-Сокіл”, і його товариші “Стандарти рукопашу на війні – зовсім інші, – розповідає Олександр. – Наприклад, 2014 рік, село Уткіне. Чищу пістоль Макарова. Дивлюся: до хлопців, що контролюють дорогу, під’їжджає невідоме “тєло” на мопеді. По жестах бачу, що починає щось втирати. Я підходжу тихенько. По ходу аналізую: одяг, мопед – ніби місцевий. Але… Він наче щойно вийшов із перукарні. Хіба одеколоном не пахтіло. І постійно стає так, що хто б із нас не відкрив вогонь – зачіпає і своїх. “Хто такий? Звідки?” А він намагається зі мною зближатися. Кажу: “Стій на місці!”
Знову щось розповідає і знову зближається. Коренастенький такий. Щоб не дьоргався, даю наказ: “На коліна!” Не стає… Продовжує триндіти, хто ви такі, тири-пири. Дістаю пістолет, стріляю біля його ніг. Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів. На прийняття рішення – долі секунди. Ну, я діяв швидше і жорсткіше, уклав його. Як з’ясувалося – воєнспец російський. У Дебальцевому, в колоні втікачів-переселенців ми виявили підозрілих. У машині з надписом “Діти”. Почали по одному вести до розвідки. У цей момент починається обстріл. Нас тільки двоє. Мій клієнт явно ожив, заозирався. Я дістаю ніж, беру його за шкірку, а ніж заганяю в бочину, трохи під шкуру. Піднімаю на носках його. Він може смикатися, але біль від цього дуже серйозний. Аж отак прогинається. Я його спокійно довів, автомат за плечем.
На війні рукопашний бій – рідкість. Ворога зустрічаємо вогнем. Але він може оминути спостерігачів і прийти на опорний пункт. Тоді да – лопати, ножі, приклади. Зараз на кафедрах воєнної підготовки аналізують прикладний рукопаш. Піхота – у бронежилетах. Якщо навіть без броніка, то на бійцеві шість ріжків, гранати, каска. Є зони, які – стрибай не стрибай – закриті оснащенням. Зони для ураження: ноги, пах, шия – і все. Не буде красивих заломів рук, стрибків із захватом ногами. Дні Іловайського котла, кінець серпня 2014-го. Навколо нас переміщається техніка противника, танки, бої постійні. І тут, зі сторони сєпарів, від Перевальська їде пожежна машина. Кажуть: “Ми нейтральні, їдемо тушить пожар у Петровське”. Ну, дебілізм?! А з другого боку – справді, все горить і треба гасити. Ситуація ще більше стала підозрілою, коли вони хвилин за 15 уже назад їхали. Отоді ми їх зупинили, поставили на коліна, те-се. У них на спинах написано “МНС”. А в одного, рудуватого, надпис детальніший – “Міністерство надзвичайних справ у Луганській області…” Кажу: “Товариш, у якого на спині написано – і буквально читаю напис, – встати!” Він сидить. Тобто або одяг не його, або не розуміє.
Підходжу ближче – хлопці всіх тримають на прицілі – й кажу: ану давай, я почну, а ти продовжи: “Як умру, то поховайте…”
“Я нє учілса в украінамовнай школє!” Ну приїхав ти, рязань! Щоб не дьоргався – удар. Його вирубаємо, всіх таваріщєй в’яжемо.
Сєпари засікли те затримання і розпочали бій. Вдалося “пожежників” передати в розвідку набагато пізніше. Вони у нас комфортно просиділи в якійсь ямі. Потім з’ясувалося, що троє – справді місцеві пожежники. А двоє – російські “специ”. Підсіли до екіпажу з картою, зробленою під стандарти пожежників – буцім-то в полях розміщені якісь гідранти. Насправді, в ті місця вивозили боєприпаси й робили “закладки”. Важливо приймати рішення швидко. Скажімо, йде в Нікішиному бій. Сєпари буквально за хатою. Всі стріляють, горить щось. Перед парканом сланцевим ми накидали гілочок, щоб якщо з РПГ ударять, то не знесло нас разом із парканом. Метрів 2 – 3 перед собою накидали. І ось під час бою за цими гілочками з’являється “тєло”. Прошмигнув – і далі. А всі щось кричать, нічого ж не чути. Може, то наш розвідник? Але чого він тут ходить? До командирського посту – 30 метрів. Оббігаю з внутрішнього двору, висовуюсь – а він ось, кувиркається. Хлопці йому ногу прострелили. Починає перевертатися і в руках – дві гранати. “Ефка”, потужна граната, з чекою, а “ергедешка” – без. Висаджую ріжок у загривок чуваку, його перевертає назад і тут вибухає граната. Якби “ефка”, нас рознесло б усіх. А так, слава Богу, тільки його, і то не сильно.
Пізніше сєпари опублікували некролог, “Шуша” його поганяло було. Скотина – із Запорізької області, земляк. Є версія, що він загубився під час бою. В мене думка інша”. Павло ВОЛЬВАЧ
На світлині Сергія Старостенка – Олександр Корнієнко
Gaseta.ua
Повністю матеріал – у журналі “Країна” від 15 травня 2017 р. 
|
