Так назвав свій спогад Юрій Горліс-Горський. Спогад цей про трагічну долю Олі “Кравченко” – хороброї розвідниці Степової дивізії та полку гайдамаків Холодного Яру.
У книжці “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський уже розповідав про неї, але пропонований спогад ширший, з новими, невідомими деталями та фрагментами. Написаний він як окремий твір. Його рукопис знайдено у 2023 році в Польщі, де зберігається частина Архіву НТШ. Досі цей спогад не публікувався.
Уперше має вийти у Видавництві Марка Мельника наприкінці березня ц. р.
Драматичні події відбуваються у грудні 1920 р. на історичній Чигиринщині – тепер це села Олександрівської селищної громади Кропивницького району Кіровоградської області.
“Згусток разючих подій, – так оцінила коректорка Надійка Овчарук цей спогад. – Яка всеосяжна трагедія українського народу на декількох сторінках!”
Поруч публікуємо уривок з документального роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” про Олю “Кравченко”. Зацікавлений читач зможе порівняти тексти, з’ясувати, чи автор твердо тримається фактів, чи довільно ними оперує.
Упорядники видання – Роман Коваль, Владислав Карпенко, Юрій Юзич.
Передмову написав Роман Коваль. Ось уривок з неї:
“«Автор цієї книжки – людина з яскравими здібностями оповідача – безперечно має те, що називається літературним талантом», – писав Євген Маланюк про книгу Юрія Горліса-Горського «Отаман Хмара». Згадав цю думку геніального Маланюка, готуючи до друку спогад «Це було давно…»
Розповідь захоплює одразу…
Юрій Горліс-Горський, стверджував Маланюк, «має всі дані» для записування своїх спогадів: «добра мова, легкість оповідання, яскравість і правдивість в віддаванні пережитого, почуття літературної міри. Талант (автор, безперечно, людина талановита) – допоміг йому обняти і розмістити спогадовий матеріал в певну цілість. Події і люди встають з-під його пера живими і справжніми».
Додам, що особливу довіру викликають особисті враження Юрія Горліса-Горського, те, що він бачив і пережив. А саме таким є спогад «Це було давно…».
Що можна сказати про головну героїню? Безмежно хоробра, спокійна і жартівлива в небезпеці. Цю рідкісну рису особливо цінував Юрій Горліс-Горський. «Я з вдячністю глянув на ту, так спокійну в небезпеці, дівчину…» – писав він. А на іншій сторінці: «З наближенням небезпеки – до неї вертав добрий настрій…»”.
Лише після загибелі Олі Юрій розкрив її таємницю Петренку та Чорноті.
Чорнота, який до жіноцтва ставився суворо, “скинув шапку і перехрестився.
– Вічна пам’ять! Добра була дівчина”.         
Про таємницю Ольги “Кравченко”, а головне, про її життєвий подвиг читайте в цій маленькій книжечці, повній драматичних пригод на лезі повстанського ножа.

Роман КОВАЛЬ

30 січня 2024 р. ми провідали шевченківського лауреата Степана Ганжу, який продовжує у самотності творити свої диво-килими.
Йому вже за 80, але він невтомно і радісно вичаровує українську культуру, слухаючи класичну музику або новини Українського радіо.
Живе він у бідності і водночас у духовному багатстві.
Козак Степан майже ні з ким не спілкується. Жартома сказав, що вже й слова почав забувати. Коли Сергій Дербін запитав, скільки в нього часу пішло на один з килимів, Степан Олександрович обмовився: “Килим і два місяці”, тобто рік і два місяці.
Я згадав, що й сам інколи жартую: “Це було 50 книжок тому…”
З паном Степаном ми заприязнилися, коли я готував книгу “Тиха війна Рената Польового”. У ній була розповідь сл. п. Олександра Фисуна “У Жорнище до гончара Олександра Ґанжі”, тобто до Степанового батька, – з великою кількістю світлин його робіт і самого майстра. Унікальні фотографії залишив нам у спадок сл. п. Микола Ренатович Польовий.
Опублікував я і Степанів вірш про свого тата. Закінчувався він так:

Ви пішли, а вершники все скачуть,
Вас нема, а кобзарі співають,
То вони за Вами, тату, плачуть,
Світлу Вашу душу поминають.

Як книга вийшла, Степан Ганжа, дякуючи за пам’ять про батька, подарував мені свій килим “Чому я не сокіл” , створений 2009 року. До слова, пан Степан каже, що його прізвище треба писати через “г”, а не через “ґ”, як я написав у згаданій книжці.
Пан Степан показав нам, як творить свої килими, а ще прочитав вірш – Надійка Віннік і Алівія Фокша записали його на відео.
Бажаємо Степанові Ганжі – світлому лицареві без ґанджу – довгих літ у Самостійній Україні, козацтво якої він оспівав на своїх килимах, у картинах і поезіях.

Роман КОВАЛЬ

Не хочу у це повірити. Не хочу це писати.
Мій найдорожчий у світі чоловік помер. Все.
Ми всі робили все, що могли, і навіть більше. Ми так хотіли, щоб він був з нами, коли проголосять нашу перемогу! Я так хотіла бачити його щасливе обличчя! Його прекрасне обличчя! Бо він був таким красивим навіть у свої 86. Його голубі очі вже не були такими чисто голубими, але все ж бездонними.
Він так любив Україну і українців. Він рвав свою душу і серце за неї.
І Україна підніметься з попелу, вона воскресне! Я знаю.

Роксолана ХМАРА

28 лютого виповнюється 70 років виданню ОУН ”Шлях перемоги”, колись еміграційному, здавалось, безперспективному, відірваному назавжди від Батьківщини. Мільйони українців, що в УРСР зі смаком споживали “докторську” ковбасу за 2.20, про таке видання не чули, а якби й знали, то тікали б від нього як чорти від ладану. Навіщо воно, коли є “Правда”, “Известия”, “Комсомольская правда”, журнал “Дружба народов”?!.
Та й на початку 1990-х, коли “Шлях перемоги” перебрався в Україну, формально пострадянську, а фактично малоросійську, промосковську, читацька аудиторія видання була мікроскопічною, як порівняти з “Фактами”, “Киевскими ведомостями”, “Бульваром” та іншими виданнями – російськомовними, москвоцентричними, великотиражними, антиукраїнськими…
Отож роль бандерівського видання в державному будівництві в 1990-х і подальших роках була малопомітна. Тоді панували кучми, медведчуки, табачники та їм подібні льовочкіни. Та їхній – прислужників москви – погляд.
Пишу про “Шлях перемоги”, а думаю про “Незбориму націю”… “Який шлях перемоги, яка незборима нація?! Ви що?..” – сміялись вороги.
Але сталося!
І хоч сьогодні “Шлях перемоги” та “Незборима нація” залишаються малотиражними, але ідеї, наполегливо пропаговані на їхніх шпальтах десятиліттями, перемогли. Наш погляд – національний, визвольний, великоукраїнський – опанував більшість нашого народу. Десятки мільйонів українців тепер щиро ненавидять Росію, з ентузіазмом і радістю вигукують “Слава Україні!”, а наша козацька армія, натхнена ідеями “Шляху перемоги” та “Незборимої нації”, 10 років бореться з ядерним російським монстром, якого боїться весь світ. Наші козаки б’ються з ордою та “ще й сміються”, зневажають москву і московитів!
10 років боротьби з московією – це вже перемога козацького духу, який пробудили наші видання, наші організації – ОУН та Історичний клуб “Холодний Яр”.
І в цій боротьбі росте наша нація. І мріє про Соборну Україну!

Роман КОВАЛЬ, редактор газети “Незборима нація”

Наш добрий друг, великий поет Олекса Різників і далі гарцює на коникові: пише вірші, дає інтерв’ю, видає книжки, зустрічається з молоддю, іскриться гумором… Він повний кавалер ордена “За заслуги”, лауреат багатьох літературних премій… Одна премія унікальна – імені поручника Армії УНР, видатного українського письменника Юрія Горліса-Горського. А ще Олекса Різників – козак Історичного клубу “Холодний Яр”, а отже, наш однодумець. Наше побажання сьогодні, 24 лютого, просте і щире: зичимо довгих років життя, наповнених творчістю. І нехай Ваша творчість і далі зміцнює нашу державу! І закохує в Україну!
Колись Ви писали:

Життя, осяяне  метою…
Нехай не так, нехай не тою,
але ж, якщо ідея є,
вона остойчивість дає,
немов каркас, немов скелет,
і скелі нас дивує злет
над піщанистою габою:
ідея зв’язує собою
те, що піском по суті є.

Життя Олекси Різниківа “осяяне  метою” – і саме “тою”. І ми радіємо, що йдемо поруч, що можемо підставити плече, що наші лиця осяяні добрим словом і творчістю великого поета-борця Олекси Різниківа, а ще мого земляка з Донбасу. А земляк – слово тепле і рідне!
З роси і води, дорогий батьку отамане!

Роман КОВАЛЬ

Це вже четвертий фрагмент спогадів бандуриста Остапа Кіндрачука про свого вчителя Олексія Нирка, який публікує наша газета (поч. у ч. 11 за 2023 р.). Попри новітні кордони, Олексій Нирко не тратить зв’язок з “Незборимою нацією” – читає її в електронній версії, у категорії “Архів газети”. Вважає нашу газету “неповторною”. Радіє, коли знаходить на її шпальтах близькі серцю вістки про кобзарів – Тараса Силенка, його сина Святослава Силенка, Михайла Коваля та інших. Як і раніше, 86-літній пан Остап кобзарює на ялтинській Набережній (коли нема дощу чи снігу). Остання “верифікована” дата кобзарювання – 18 лютого цього року. Пане Остапе, бажаємо здоров’я і довгих років життя!

Протягом шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років за трепетно-доброзичливого сприяння Олексія Федоровича Нирка я навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Для початку я взяв думу “Про козака-бандуриста”. Цьому прислужився збірник “Українські народні думи”, опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник мені подарував Олексій Федорович у 1967 році, і на вивчення згаданої думи я витратив увесь цей рік. Нарешті заграв:

Гей, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть
І попід небесами літають, –
Гей! То ж сидить на могилі козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
У кобзу грає-виграває, жалібно співає…

Така сила в цієї думи, що мені здавалося, ніби це я сам у степу, порубаний та постріляний, граю на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і “як череду, малахаями у полон завертає”.
Після цього думи “Про козака Голоту” і “Буря на Чорному морі” було легше вчити, а отже, і швидше. Щоправда, під час концертних програм капели бандуристів Олексія Нирка на сцену я виходив рідко, зате “шліфував” їх місяцями – не так для публіки, як для власного задоволення.
Разом з капелою я брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки становили критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких “програмних” пісень, як “Взяв би я бандуру”, “Повій, вітре, на Вкраїну” (слова “патрона” капели Степана Руданського), творів Тараса Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які я зобов’язаний був виконувати, так би мовити, “за компанію”: “Тихо над річкою”, “Цвіте терен”, “Накрутили кучері дівчата”, “Чорні очка, як терен”, “Ішов козак потайком”, “Очі синії-сині” і т. ін. Зрештою, і ці пісні “жіночого роду” назавжди прижились у моєму репертуарі, і я залюбки виконую їх і тепер, згадуючи добрим словом свого кобзарського панотця і капелу нашої з ним молодості.
Зате під час сольних виступів тоді, у далеких 1960-х, я виконував більш близькі моєму серцю пісні про козацьких ватажків Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну й козацьку мариністику – “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”, “Гей, на Чорному морі хвиля грала”…
Окремо від капели я “засвітився” зі своєю бандурою на сцені Клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше – у читальному залі на засіданнях Клубу книголюбів та в Будинку літфонду перед письменниками. Хвалився своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином та сусідами, а й перед батьками, родичами та друзями в рідній Котиківці й Городенці, куди я приїжджав під час відпусток із сином Натаном і бандурою. Землякам моїм подобалося поєднання бандури з… капітанською “форменкою” з погонами на плечах.
– Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, – наївно висловлювалися вони.
Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало мене. Я пояснював землякам, що в Ялті моє особисте українське “друге народження”, а також відродження української самосвідомості серед ялтинців відбувається завдяки титанічним зусиллям поки що однієї людини – кобзарського маестро Олексія Нирка.

Далі буде.

Остап КІНДРАЧУК
Місто Ялта, Крим

Книги – не люди. Але, коли читаєш деякі, виникає відчуття, що ти розмовляєш з тими, про кого вона написана. Тепло спілкуєшся з ними в дружньому колі. Хоч і не знала їх особисто. І вони стають тобі близькими, дорогими... Читаю книгу Романа Коваля “Побратима мого зачепила куля вражая”, а почуваюся так, ніби мене тільки що міцно обняли Олег Куцин, Андрій Жованик, Георгій Тарасенко, Тарас “Хаммер”, Дмитро “Да Вінчі”...
Я читаю книги з простим олівцем, відзначаю для себе щось важливе. А важливого так багато… Дмитро був правнуком вояка УПА, Тарас – правнуком вояка Українських січових стрільців. Олег і Андрій 33 (!) роки боролися проти Росії, перевертнів і зрадників. Георгій у 20 років організував бойову організацію “Фрайкор”. В Олега в “Карпатській Січі” воювали бійці 17 національностей.
Вразила любов українського козака Андрія до японської поезії. У нього і псевдо в 1990-х було “Божественний Вітер” (з японської – воїн). Вразило й те, що Дмитро на перше побачення запросив Аліну постріляти на танку. Схвилювали і Тарасові слова: “За оцей плач дітей виправдання може бути тільки одне – тотальна перемога”.
Цю книгу можна читати вдруге, втретє, вдесяте... І щоразу відкривати для себе важливе, цінне.
Є в книжці й спогад Юрія Сиротюка “Завжди в строю”, ось уривок з нього:

...Одного разу я таки зберу їх докупи.
Розпалю велике Вогнище.
Приготую святкову Страву.
Наллю кожному.
Навіть тим, хто не пив.
Біля келиха запалю цигарку, – для тих, хто курив.
Наговорюся нарешті з ними.
Розпитаю, як Там...
Розкажу, що тут. (…)
Я перезнайомлю їх між собою.
Поспіваєм пісень біля вогнища.
Буде гучно.
І, певно, дуже тихо...
Ця Тризна буде для них...
Ми її обов’язково зробимо.
Для живих в усіх вимірах.
І для вічно живих передусім...
А поки йде Бій, я не відволікатиму Їх.
Вони там, де треба. Завжди в строю.

Тепер ці козаки стоять поруч зі своїми войовничими предками.
Тиха радість входить у ваше серце!

Тетяна КУПРІЯНЕЦЬ
Черкащина

15 лютого 2024 р. в с. Скригалівці на Фастівщині, у школі, де колись навчався козак Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України Василь Ковтун, відбулася його зустріч з односельцями, однокласниками, вчителями і учнями Кожанського ліцею та керівництвом Кожанської територіальної громади, до складу якої входить тепер і мала батьківщина поета.
Подія відбулась у рамках літературно-музичного заходу з ушанування борців за волю України усіх часів під назвою “Незламність крізь століття”, організацію якого підтримали голова тергромади Володимир Сажко і староста с. Скригалівки Людмила Демченко.
У заході взяли участь волонтерка Раїса Шматко, співачка Анжела Ярмолюк, козаки-бандуристи Історичного клубу “Холодний Яр” Василь Лютий і Святослав Силенко.
Зустріли гостей хлібом-сіллю, що дуже їх зворушило. Адже за українською традицією піднести хліб – це виявити особливу увагу і пошану. Тож гості прийняли з вдячністю коровай, а вже наступного дня його доставили в руки тих, хто в перервах між боями запашним шматком української випічки потішив свою душу згадкою про рідну домівку.
Керівниця Скригалівського будинку культури Тетяна Науменко репрезентувала відеофільм про Василя Ковтуна, його дитинство, навчання в рідній школі та подальші життєві сходинки на шляху до поетичного слова.
Учасники зустрічі в поезіях, піснях і промовах представили історичні етапи становлення України та роки її боротьби за незалежність – від Крут до сучасної нинішньої російсько-української війни. Не оминули й героїчну сторінку боротьби Холодного Яру. Василь Ковтун розповів про щорічні вшанування героїв Холодного Яру та героїв теперішньої війни, а Василь Лютий і Святослав Силенко заспівали пісні холодноярської доби.
Пом’янули добрим словом і полеглих бійців ЗСУ, пам’ятники яким височіють над Холодним Яром біля Мотриного монастиря на Меморіалі козакам-добровольцям. Тепер їх ушановують поруч із холодноярськими отаманами.
У вечорі взяли участь рідні воїнів-земляків, які поклали своє життя в сучасній визвольній війні, а саме Зоя Галущенко – мама Андрія Галущенка-“Ендрю” із смт Кожанки, який загинув 2 вересня 2015 р. на Луганщині, та Олег і Зоя Калапаци – батьки Євгена Калапаца-“Ареса”, який помер у лікарні 8 грудня 2022 р. через важке поранення, отримане під Бахмутом.
Місцеві волонтери передали гостям декілька маскувальних сіток, які вже передано в підрозділи ЗСУ.
Щиро привітали із 75-річчям класну керівницю поета та вчительку мови і літератури Галину Кузьмівну Гранкіну, яка навчала не тільки Василя Ковтуна, а й чи не половину тих, хто зібрався цього вечора в залі.
Василь Ковтун піднесено читав свої вірші, а майстер-клас продемонстрували Василь Лютий, Анжела Ярмолюк та Святослав Силенко. Серед пісень, які вони виконали, були й пісні на слова Василя Ковтуна. А на завершення зустрічі всі учасники злились у виконанні “Червоної калини” та могутнього славня України.

Від зустрічі з цією красивою жінкою на серці стає затишно. Від неї так і линуть радість, щирість та позитивна енергія! Це наша легенда, яка прославила Клембівку на цілий світ, – Ганна Денисівна Лялька (багато хто знає її як Галину Ляльку). І сьогодні, продовжуючи активно творити, вона відзначає свій ювілейний 85-й день народження.
Геніальна творчиня магнетично вишуканих візерунків працювала художницею на Клембівській фабриці художніх виробів і створила понад чотири тисячі орнаментів для вишивки та ткацтва для масового та серійного виробництва та понад сто виставкових екземплярів. Всі вони випромінюють радість і оптимізм.
Роботи, створені за візерунками пані Ганни, експонувалися в десятках країн, зокрема в Канаді, США, Японії, Франції, Аргентині і Німеччині.
Їх високо оцінили експерти в галузі мистецтва.
Зокрема, у 1968 р. в Лейпцигу на міжнародному ярмарку за високу майстерність і вишуканий смак творців чоловічої сорочки “Чорнобривці” та жіночої блузи “Сніг” було відзначено найвищою нагородою – Золотою медаллю та Дипломом першого ступеня. Візерунки до цих сорочок були створені Ганною Лялькою.
Вона нагороджена медалями, дипломами, почесними знаками. Розповіді про її творчість та життєвий шлях можна зустріти на сторінках книг, каталогів та документальних фільмів, один з яких відзнятий на кіностудії імені Довженка режисером Юрієм Ткаченком.
Мила наша Ганно Денисівно! Щиро вітаємо Вас із Днем народження! Продовжуйте і надалі творити красу в міцному  здоров’ї та властивій Вам гармонії, а Ваші найдорожчі люди – сини Андрій, Сергій і доця Надійка, яка дістала в спадок від Вас талант до малювання, оточують Вас турботою, любов’ю та увагою!
Божої благодаті та опіки на многая літа!
Пишаємося Вами!

Ольга ОРДАТІЙ, вчителька англійської мови
с. Клембівка, Вінниччина

“За що?.. – запитував в 1918 р. полковник Петро Болбочан. – Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів її оборонити [від] безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича? (...) Може, за мої гучні побіди? Може, за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія, і вимагав організованості, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати? (...)
Що Ви всі робили? (...) Ви не тільки не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати навить діяльність своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне ім’я! (...) Скажіть, будь-ласка, що Ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть-но, чи було хоть одно Ваше роспорядження… котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен і не руйнувало би армію? (... )

У Котельві відтепер вул. Горького матиме назву Холодноярівська. Це рішення сесії Котелевської селищної ради восьмого скликання.
93-тя ОМБр “Холодний Яр” із 2014 р. бере участь у захисті України від росіян. Підрозділи бригади пройшли найзапекліші бої війни, включно з боями під Іловайськом та Донецьким аеропортом. З початку повномасштабного вторгнення 2022 року 93-тя ОМБр обороняла Сумщину, Харків, Харківщину (Ізюм і Балаклію) і Донеччину – Бахмут і Соледар.
“24 лютого 2022 р. бригада «Холодний Яр» стояла незламним щитом на Сумщині, обороняла Охтирку. А ще ця нова назва вулиці – наша вдячність, шана і пам’ять воїнам цієї бригади, адже вони навесні 2022 року унеможливили окупацію росіянами котелевського краю, зупинивши просування ворога в напрямку Котельви”, – наголосила секретарка Котелевської селищної ради Наталія Сідненко.
Холодноярцям слава!

Полтавський офіс УІНП

Нарешті знайдено світлину особистого ад’ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка! Про свого помічника легендарний генерал написав спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка, це був “один галичанин поміж наддніпрянцями” в найближчому оточенні генерала під час Першого зимового походу, у групі запорожців особистого конвою командарма.
Дмитро Кочержук народився 9 серпня 1895 р. в м. Надвірній у селянській родині. Його дядько – відомий галицький гімназійний професор. Дмитро мав молодшого на два роки брата Олексу, з яким навчався в Станіславській гімназії. Опісля брати разом воювали в УГА та Армії УНР. Обоє не вернулися додому. Загинули взимку 1919 – 1920 років.
Дмитро Кочержук воював на Італійському фронті Першої світової війни. У листопаді 1918 року, попри багаторічну втому від війни, пішов в УГА. Був учасником Чортківської офензиви. Служив у Пресовій кватирі УГА. За твердженням Омеляновича-Павленка, побратими не забули Кочержука і відзначили його орденом Залізного хреста (посмертно).
Коли я знайшов у бібліотеці Симона Петлюри в Парижі брошуру Омеляновича-Павленка про свого ад’ютанта – чотаря Кочержука, то був захоплений від знахідки. Пофотографована книжечка тепер викладена на сайті “Діаспоріана”, який веде Олег Богуславський. Текст спогаду командарма вперше опублікував Роман Коваль у газеті “Незборима нація”. Але так бракувало світлини чотаря!
Багаторічні пошуки його рідних його рідних на Надвірнянщині не мали результату. Однак місцевий краєзнавець Ігор Андруняк не здавався. Нещодавно, майструючи дрони для нашого війська, він у розмові з волонтером, який допомагав у цій важливій справі, з’ясував, що це родич Кочержука. Трохи пошуків у родинних альбомах – і спогад генерала Омеляновича-Павленка про чотаря Дмитра Кочержука тепер можемо ілюструвати світлиною героя.
Велика подяка панові Ігорю, членові Національної спілки краєзнавців!
Пропоную кілька цитат із брошури “Чотар У.Г.А. Кочержук із Надвірної – лицар Українського Залізного Хреста” (Прага, 1941).
“Багато є молодих старшин – і добрих, і хоробрих, але здібних виконувати належно службу старшини для доручень – мало, дуже мало, – писав Михайло Омелянович-Павленко. – (…) Начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. (…)     Коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше. Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами. (…)
Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу. У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували Залізний хрест, то не забули й четаря Кочержука з Надвірної…”
Вічна слава!

Юрій ЮЗИЧ

16 лютого 2023 р. в бою під Сватовим, на Сході України, загинув француз Andréas Gallozzі. Через рік, 16 лютого 2024 р., його мама Едіт була на Майдані в Києві, а в цей же час у Франції Rémi Fritsch та інші друзі й рідні прийшли на кладовище, де спочиває Андреас, – щоб вшанувати пам’ять героя.
Андреасу Галлоцці було 22 роки. Родом він з департаменту Йонна регіону Бургундія.
Андреас завжди хотів бути військовим. До 17-го інженерно-парашутного полку приєднався у вересні 2020 року. Він поїхав із Франції, щоб захищати демократію, Україну, українців, Європу. Під час навчання в Інтернаціональному легіоні дістав прізвисько “Френчі”. Був рішучий. Із задоволенням виконував свій [добровільний] обов’язок.
У телефонних розмовах з мамою Едіт Андреас повторював: “Мамо, мені добре тут, я знаю, для чого я приїхав; я розумію, на що я йду”. Одного разу з передової сказав їй: “Мамо, тут 14  – 18 [роки Першої світової війни] – у XXI сторіччі».
Його двоюрідний дідусь, чию історію Андреас добре знав (як і інші члени його родини), загинув в окопах у 1918-му. Останнє, що сказав: “Все добре”.
В особистих речах Андреаса, які повернули колеги з Інтернаціонального легіону, його мама знайшла записку з вказівкою для родини, де шукати його останні слова в телефоні.
У записці “Вже пізно” Андреас писав: “Війна – це прокляття людства, війна ніколи не вмирає. Завжди будуть справедливі причини, через які варто битися і вмирати, якщо треба, боротися проти божевільних, які прагнуть зруйнувати все, що їх оточує, – заради власного «его»…”
Вказавши, що на цей текст його надихнули листи французьких солдатів Першої світової війни, Андреас обрав лист, який зачепив його найбільше. Він його адаптував, додаючи власні слова.
Ось “Останні слова” Андреаса: “Моя найдорожча мамо, люба родино, мої вірні друзі. Для мене війна скінчилась, але я ні про що не жалкую. Я бачив багато героїзму і страхіть. Я молюся, щоб до вас доля була більш милостивою.
Наше життя коротке. Я вдячний небу за всі радості, за все щастя і випробування, які приготувала мені доля. Моє життя було чудове і майже наповнене.
Ці декілька фраз будуть моїми останніми. Я прожив свої останні години, переглядаючи усі фото з вами – мої дорогоцінні спогади.
Лише чудо могло б мене врятувати. Я знав, що ця місія занадто небезпечна, однак я чоловік упертий і не хотів залишати своїх друзів у центрі цього пекла.
Війна робить людей божевільними. Я виконав свій обов’язок, відстояв честь Франції, України і Європи. Я не відчуваю жодних докорів сумління щодо від’їзду в Україну, я знайшов сенс свого життя і своїх переконань. Єдине, про що жалкую, це те, що я не мав часу покохати когось усім своїм серцем.
Я сподіваюся, що ви знайдете сили мені пробачити. Господь, можливо, хотів би з’єднати нас на небі або в іншому місці, роз’єднавши нас на цій землі.
Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за справедливе діло.
Я ніколи вас не забуду, я люблю вас”.
“Останні слова” Андреас написав 1 лютого 2023 року. Він загинув у бою 16 лютого.
Опинившись на руках побратима-японця, Андреас вимовив останнє: “Все добре”.
Спочивай з миром, Андреасе!
Повага до Andréas Gallozzi-“Frenchie”!

Olivier JOUET
Переклад із французької Єлизавети Юхнової     
Фото зі сторінки мами Edith Gallozzi

Ігор ГАВРИЩИШИН, Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Ігор Гаврищишин.

20 листопада раптово помер лисянський волонтер Олег Ганжа, який з 2014-го щомісяця відвідував з гуманітарними вантажами військові підрозділи ЗСУ. “Приїхав з передової. Зупинилося серце…” – коротко повідомив його друг Олександр Гаврилюк.
З метою піднесення бойового духу бійців він вирішив розробляти прапори військових частин. Один з перших стягів з оригінальною символікою виготовив для батальйону “Черкаси”. Згодом з’явилися мотиваційний прапор 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців, хоругва-оберіг із зображенням Матері Божої у центрі, різноманітні вимпели, десятки фірмових футболок з патріотичною символікою та символікою бойових бригад. У його доробку сотні стягів різних підрозділів, які називають мотиваційними, народними бойовими прапорами. Вони майоріли над Мар’їнкою, Бахмутом, на північній околиці Донецька, в Авдіївці та в інших гарячих точках. Олег Ганжа створив меморіал Василеві Сліпаку, який загинув на Донбасі. Вороги тричі знищували меморіал, і стільки разів Олег його відновлював.
“Важко назвати тебе волонтером, ти був справжнім воїном і наставником. З великим добрим серцем, яке, на жаль, не витримало. Ти робив завжди добрі справи, був надійним другом та опорою для багатьох з нас. Поряд з тобою за роки війни виросло нове покоління командирів та воїнів, які під твоїми прапорами обов’язково здобудуть перемогу”, – так відгукнувся на смерть близького товариша полковник Анатолій Штефан.

Іван СМОЛІЙ

Нещодавно у Києві творця 49-го Окремого штурмового батальйону “Карпатська Січ” Олега Куцина (посмертно) було нагороджено Золотою Сваргою – найвищою нагородою Історичного клубу “Холодний Яр” – за лицарське служіння Україні. Нагороду Роман Коваль вручив Богданові Легоняку, комбатанту “Карпатської Січі”, щоб той під час волонтерської поїздки в стан “Карпатської Січі” урочисто передав її синові героя – Тарасові Куцину, який продовжує службу в створеному батьком підрозділі.
І от 11 лютого у м. Лимані Донецької області Богдан Легоняк та Леся Островська у присутності військовослужбовців 49-ї ОШБ “Карпатська Січ” ім. Олега Куцина вручили Золоту Сваргу Тарасові Куцину.
А значки і посвідчення козаків Історичного клубу “Холодний Яр” отримали військовослужбовці батальйону – славні наші лицарі Сергій Щербина-“Свобода” та Мар?ян Берездецький-“Дзвін”.
Юрко Юрченко-“Юркеш” виконав пісню про сл. пам. Олега Куцина.
Слава Олегові Куцину та його побратимам, які продовжують боротьбу!

Ця героїня загинула... Її ім’я – Діана Савіта Вагнер, позивний “Snake”, німкеня, приїхала в Україну ще до початку повномасштабного вторгнення, щоб залишитися тут і стати українкою. Діана служила бойовою медикинею штурмової сотні 49-го Окремого штурмового батальйону “Карпатська Січ”. Про її загибель повідомив побратим Руслан Андрійко.
Діана народилася 21 червня 1987 р. в Німеччині. Вона любила українську культуру і традиції, вивчала мову, очікувала на отримання українського громадянства.
На фронті “Снейк” провела понад два роки. “Ми познайомилися в підвалі Вірнопільської школи, просякнутому цвіллю, порохом, пилюкою, цигарковим димом, потом та кров’ю чорної піхоти, – згадував Руслан Андрійко. – Літнього ранку до підвалу зайшла ця тендітна дівчинка, вся в окопній грязюці після бойового чергування. Стомлена, але усміхнена, її очі сяяли від щастя...
Діана була чужою в Німеччині, де через комуністичну пропаганду та політику мультикультуралізму нормальний німець почувається вигнанцем у власній країні, власному домі. Наш батальйон став для неї сім’єю, можливо навіть першою... Після перемоги Діана мріяла будувати своє життя та майбутнє в суверенній Україні без «руского міра» та єврокомунізму. Це й була її мотивація в цій війні.
«Снейк» була хоробрим та професійним бойовим медиком. Завжди на передовій, завжди перша під ворожим обстрілом – без вагань вирушала рятувати поранених. Завдяки Діані Вагнер врятовано життя десятків січовиків”.
Вона любила музику. Її побратим Андрій Стаднік згадував: “У розбитій хаті було піаніно. Якщо Діана не була на позиціях, то щоранку приходила та грала. Часто композицію з A-Ha”.
Wagner Savita Diana загинула 30 січня 2024 р. на Сватівському напрямку, рятуючи поранених колумбійських воїнів української армії.
Вічна слава!

Олена БІЛОЗЕРСЬКА

Юний механізатор з Ананьївщини; сержант авіаційної “дудаєвської” дивізії; водій у кишинівському інформагентстві; один з перших кооператорів; засновник підприємств в Ананьєві, Києві та Одесі, голова колгоспу й директор сільгосппідприємства в с. Ятранівці на Уманщині; висококласний комбайнер; інтендант революційної Київради, поранений у буремні дні на Майдані; учасник АТО, боєць 80-ї десантної бригади ЗСУ, що допомагав українцям нині окупованої Луганщини; ананьївський антикорупціонер; фермер, який любив обробляти рідну землю й вирощувати хліб; ініціатор встановлення каплички та меморіалу загиблим ананьївчанам і Героям Небесної Сотні; активіст комбатантського об’єднання “Легіон Свободи”, яке очолював Олег Куцин; учасник та помічник в організації вшанувань Героїв Холодного Яру; директор черкаської бази відпочинку вчителів “Дніпро”; а з 24 лютого 2022 р. – учасник повномасштабної війни – усе це про Андрія Ботнара.
Він жартував, що народився за кермом. Жив за кермом. І в дорозі загинув. Батько завжди асоціюватиметься мені з машинами й дорогою. Якщо там, на небесах, є автівки, я впевнений, що він вже на котрійсь їздить.
У нього були пряма вдача і гаряче серце.
Він прожив яскраве життя.
Вічна слава!

Юрій БОТНАР

“Микола Савосік. Той шостий, який не був поранений, але залишився на позиції «Зеніт» з пораненими, яким обіцяли евакуацію. Сказав, що не може залишити друзів і буде з ними разом. Всі розстріляні окупантами. Микола – круглий сирота. Виховувався дядьком. Родом із Рівненської області. Все менше залишається відданих і справжніх”, – написала з болем Зоя Казанжи.
А Лариса Юсковець присвятила йому вірша.

Я тобі напишу листа.
Може, з неба його прочитаєш…
Чи почує твоя душа?
Над землею вона ж витає…
Я тобі напишу: “Пробач!
Що за мене помер ти вчора
Там, в Авдіївці”.
Серце, поплач…
Воїн-красень.
Савосік Микола.

Я пишу. І болить так мені…
Бо ж боліло тобі. Не інакше.
Гірко в світі бува сироті,
Де багато так бруду і фальші.

Я тобі напишу: “Прости,
Що так мало прожив на світі,
Що лишився отам, на війні…
Назавжди... У пекельнім «Зеніті»”.
Ти ж інакше і жити не вмів.
З побратимами – в пекло. Й до Раю.
Народився Людиною ти.
Із душею…
Що не вмирає…

Я вклоняюсь, Герою, тобі!
Вірний воїне! Славний юначе!
Ти по собі так мало лишив.
Так багато… В людському означенні.

Вільним птахом уже відлетів.
Захищатимеш землю із неба.
Вірю, Бог там тебе прихистив,
А душі більш нічого й не треба…

22 лютого 2024 р.

“Саме такі – віддані, справжні, як Микола Савосік, заслуговують на найвищу державну нагороду – звання Героя України”, – написала Лариса Юсковець.

1. Проникливість – це дзеркало, яке відображає зворотний бік речей.
2.  Життя – це так недостатньо, смерть – це так надмірно.
3.  Доля ніколи не примножує випадковості понад необхідність.
4.  Дотепних цитують частіше, але частіше і по пиці б’ють.
5.  Харизма вождя зневажає закон.
6.  Пізнати, щоб відкрити, зрозуміти, щоб створити.
7.  Самокритика – початок самопізнання, самоіронія – вершина його.
8.  Наука встановлює межі можливого, мистецтво долає їх.
9.  Воля міцніє у спротиві диктату обставин.
10.  Розум має обслуговувати волю, а не обеззброювати її.
11.  Краще плідна помилка, ніж безплідна істина.
12.  Найвищий вираз волі нації – воля до тотальної мобілізації.
13.  Творча сваволя великих – вирішальний фактор історії.
14. Неприйнятні тільки моральні компроміси.
15. У того, хто боїться зробити помилку, не вистачить сміливості зробити відкриття.
16. Не такий страшний чорт, як осатанілий янгол.
17. Життя не вибачає нашої зневаги до нього, смерть – тим більше.
18. Песимізм розуму врівноважую оптимізмом волі.
19. Брехня, яка все пояснює, стає ідеологією.
20. Пацієнтів на консиліум не запрошують.
21. Пізнання істини найнебезпечніше випробовування розуму.
22. Один милосердний вчинок дорівнює трьом дням молитви.
23. Те, що неможливо в теорії, іноді практика дозволяє.
24. Не все добро на благо і не все зло на шкоду.
25. Часом передчасний успіх – оптимістична передмова до трагедії.

Андрій КОВАЛЬ, історик

У столиці з’явилися нові вулиці. У моєму Солом’янському районі тепер є вулиця Василя Овсієнка (великого українського трудівника, знав його з 1990 р.), а в Деснянському районі – вулиця Василя Іваниса, останнього кубанського прем’єра, прихильника об’єднання Кубані з Україною, автора прецікавих п’ятитомних спогадів “Стежками життя”. І ще радість: з мапи нашого міста зникла нарешті вулиця М. Булгакова.
Користуючись гарною нагодою, публікую повчальну історію, яку я підготував на основі спогадів Василя Іваниса і Дмитра Дорошенка, під назвою “Десант, що не відбувся”.
Гетьман Павло Скоропадський призначив для десанту на Кубань Запорозький корпус Зураба Натієва. Частинам корпусу було наказано стягатись до залізниці.
Якби запорожці висадилися біля Новоросійська чи на Тамані, вони б мали коротший шлях до Катеринодара, ніж Добровольча армія з донських станиць Єгорницької та Мечотинської.
Про цю підготовку та проукраїнські настрої населення Чорноморії та Кубані денікінське командування знало. Поява запорожців Натієва унеможливила б похід Добровольчої армії на Катеринодар, але денікінцям допоміг високий посадовець військового міністерства Української Держави, який справу запорозького десанту так затримав, що, коли корпус нарешті дістав можливість вирушити, Добровольча армія вже брала Катеринодар і наближалася до Новоросійська. Тому плани висадки українського війська на Кубань було відкликано. Жаль!
Як гарно, що обличчя нашої столиці стає українським!
Слава Василеві Іванису і Василеві Овсієнку!

Роман КОВАЛЬ
Дж. Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 130; Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р. // Хліборобська Україна, 1920 – 1921. Збірники II – IV. – С. 56 – 57.

У фракції ВО “Свобода” в міській раді Ірпеня на Київщині всього три особи (Андрій Ополінський, Валерій Степанюк і Роман Погорілий). Але все-таки дечого вони добиваються. Зокрема, з ініціативи Валерія Степанюка вулицю Ватутіна, який гнав українців масами на забій, перейменували на честь жителя Ірпеня Рената Польового, винахідника, мецената української культури, автора книг “Кобзарі в моєму житті”, “Кубанська Україна” та низки статей у газеті “Незборима нація”, козака Історичного клубу “Холодний Яр”.
Детально про цю непересічну особистість можна прочитати в книзі Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового”, яка є в Ірпінській міській бібліотеці для дорослих.
Але пропозиції назвати вулиці на честь гетьмана Павла Скоропадського та Симона Петлюри відкинуто. Чому?

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Із щирою вдячністю читав січневий номер “НН”, дорогий пане Романе! Спочатку прочитав третій уривок своїх спогадів про Олексія Федоровича Нирка, потім читав про світлої пам’яті Тараса Силенка, а далі – все інше... Дуже багато зворушливих, героїчних історій. Запам’яталась розповідь про Чорного Ворона, підняли бадьорий настрій мудрі мініатюри Вашого брата Андрія “Народжений самураєм своєї долі не вибирає” та ін. Тож бажаю Вам сил і здоров’я та продовжувати чудову працю в унікальній “Незборимій нації”!
А я все ще кобзарюю, коли дозволяє погода, – людей у будні мало, зате в суботу-неділю багато. Буває чимало українців – тих, що війна розсіяла по Криму. А на Різдво в католицькому храмі Ялти й на Набережній кримські українці і навіть залишки Ниркової капели бандуристок щедрували й колядували. Їх нафотографувала випускниця ліквідованої української школи і подарувала мені альбомчик з 24-ма фото. До речі, про Олексія Нирка – через два роки (1 січня 2026 р.) виповниться 100 років від дня його народження.

Остап КІНДРАЧУК

У 2017 р. ми, ветерани, відвідали 24-й Форум видавців у Львові. Радо зустрічали нас Володимир Шовкошитний, Дмитро Павличко, Олекса Різників. Ми придбали багато цікавих книг… Для мене найдорожча була праця Олекси Різниківа “Українська мова – спадщина тисячоліть”. Жаль, що таке мовне багатство отримала лише на схилі літ…
А які чудові слова написав Олекса Різників на своїй книжці! Як вони окрилили нас. Яка все таки велика сила слова! І згадую слова Івана Франка: “Якби ти знав, як много важить слово, Одно сердечне, теплеє слівце!.. якби ти знав оце!”

Марія СИДОРЕНКО
Львівщина

“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Побратима мого зачепила куля вражая” Романа Коваля – 200 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.