Автор народної пісні “Навиваймо, браття, кришталеві чаші” Віктор Лісовол останні роки свого життя прожив у Вишгороді. 15 червня 2017 р. на будинку, де він мешкав, відкрито меморіальну дошку. Ця подія перетворилася на двогодинне свято української пісні й думки. Виступали поети Вадим Крищенко та Олександр Балабко, кобзарі Тарас Силенко, Віталій Мороз та Олександр Гончаренко, гурт “Козацькі забави”, краєзнавець Микола Оцун, письменник Володимир Осипчук, голова Вишгородської державної адміністрації В’ячеслав Савенок. Чудово співали Світлана Мирвода і хор “Гомін”.
Я у своєму виступі нагадав, що цього року виповнюється 50 літ, як Віктор Лісовол виспівав геніальну пісню “Нащо мені женитися” на слова Тараса Шевченка, і висловив жаль, що ця чудова пісня не звучить сьогодні ні на хвилях радіо, ні по телевізору.
Коли її вперше почув поет Іван Немирович, то вигукнув із почуттям: “Я би вас із нею на найпочесніші фестивалі посилав, щоб... щоб показати нашу душу”. А поет Борис Списаренко додав: “І головне – Шевченко не втратився”.
10 травня 1978 р. в Києві у Спілці письменників під час вшанування старосвітського кобзаря Георгія Ткаченка Лісовол із величезним успіхом виконав “Думу про трьох самарських братів” і пісню “Нащо мені женитися”. “Подуріли всі, – згадував Лісовол, – хотіли, щоб я знов співав...”
Працівник Київського ботанічного саду Володимир Северин про пісню “Наливаймо, браття” висловився так: “Бандитська пісня, вибачайте, бунтарська”. Северин дивувався, як Лісовол під час виконання цієї пісні з мінору миттєво вискакує на мажор.
Звичайно, ці пісні летіли в цей день на Вишгородом…
Віктор Лісовол – золота людина. Пишаємося, що він був членом Історичного клубу “Холодний Яр”, учасником багатьох вечорів пам’яті героїв Визвольної боротьби. Знати його і не любити – неможливо.
У березні 2005 р., в колись повстанському селі Миколаївка, на Літинщині, Віктор Лісовол співав дітям. Вони слухали – серйозно, мовчки. Ніхто не грався, не штовхався, не їв цукерок, не жував жвачок. І згадався мені вірш Бориса Списаренка, присвячений Лісоволові:

А ти піснями рід козацький множ,
Тоді нас буде більше, як учора,
Ще й сіра зграя, безбатьківством хвора,
До наших лав пригорнеться також.
Даруй їм, батьку, кобзи пульс і голос
І щирим словом клич у дружнє коло.

Дивився я на прекрасних миколаївських дітей, безпосередніх і зацікавлених, чистих і щирих, як серце козацьке, і думав, як все ж неважко навернути їх у віру козацьку. Треба лише до їхніх сердець промовити так, як оце промовляв сивий кобзар Лісовол.
Тепер “щирим словом кличе у дружнє коло” молоде покоління кобзарів – Тарас Силенко, Віталій Мороз та Олександр Гончаренко. Щиро дякую їм, що вклонилися в цей день нашому батькові Лісоволу. Вічна йому слава – за пісні, які пробуджували козацький дух і тугу за козацькою Україною, за відродження віри козацької в наших серцях!
Організували свято депутат Вишгородської міської ради Валерій Виговський (спонсор меморіальної дошки), радник міського голови Вишгорода Стефанія Сідляр, завідувачка бібліотекою Галина Дмитренко, ведуча Тетяна Негоденко, дочка Лісоволової дружини Зої Патимат і заступник голови Вишгородської “Просвіти” Сергій Прокопенко, який сердечно опікувався кобзарем та його дружиною Зоєю в останні роки їхнього життя.

Роман КОВАЛЬ

На світлині Георгія Лук’янчука – Віталій Мороз, Роман Коваль, Вадим Крищенко, Тарас Силенко й Олександр Гончаренко.

7 липня виповнилося 75 років Іванові Омелянюку, творцю ВГО “Рух захисту української мови”.
Радіоінженер, кандидат технічних наук, винахідник. Засновник НВП “Квант-Ефір” – першої компанії в Україні, яка освоїла розробку та виробництво сучасного телерадіомовного передавального обладнання.
Керівник науково-дослідних робіт із впровадження в Україні цифрового ефірного телерадіомовлення стандарту DVB-T/T2. Автор науково-технічних публікацій про цифрове ефірне телебачення в Україні, Нідерландах, Франції, Швейцарії, Великобританії та в Росії.
Успішний українець, який знає міру своїм матеріальним потребам, але без міри допомагає іншим. У рідному краю заснував благодійний фонд “Майбутня Волинь-Україна” – на підтримку духовності, культури та обдарованих дітей з усієї України. Він меценат УПЦ КП, допомагає воякам і волонтерам, письменникам і журналістам, які обстоюють національні ідеали. Особливо вболіває Іван Омелянюк за долю рідної мови.
Його поява на світ у волинському селі Підсинівка Старовижівського району схожа на легенду. У його батька, хазяйновитого поліського селянина, було шість доньок і син Іван – найстарша дитина, гордість і надія батьків. Розумний, допитливий, небайдужий до книжок, він рано начитався про гетьманів та козаків, любив Тараса Шевченка, співав українських пісень. Та в 1939-му прийшли російські окупанти… До Ковельської тюрми разом з багатьма потрапив й Іван. З неї він уже не вийшов.
Дочка рідної сестри Івана Омелянюка Марія Хотинська у родинній хроніці “Минуле стукає у серце” згадала розповідь баби Палажки, матері загиблого, як одного разу приснився їй сон. “Зайшов до хати чоловік у білому, нібито як ангел. Тримає на руках немовля і каже:
– Не журіться, я приніс вашого Івана.
– Хіба це Іван? Мій Іванко був великий, вродливий. А це ж дитя мале!
Мовив на те чоловік:
– Це Іван. Будете мати сина Івана. Виросте з нього велика людина, по закордонах буде їздити. Ви всі будете ним пишатися!”
Незабаром відчула Палажка, що зародилося в ній нове життя. Людоньки, їй 43 роки, куди родити?! Дочка заміж виходить, а вона вагітна. Та нікуди не дінешся: жінка була віруючою людиною – виносила дитя і перед святом Івана Купала народила сина. Пригадався сон, тому й вирішила назвати його Іваном...»
Однією з перших публічних акцій фонду Івана Омелянюка “Майбутнє Волині”, було відкриття 15 жовтня 2007 р. в Ковелі стели і Хреста пам’яті жертв більшовицького терору – на пам’ять про розстріляних НКВС в’язнів Ковельської тюрми в червні 1941 року.
А позаторік на початку жовтня в с. Підсинівці Іван Омелянюк на пам’ять про свого брата Іван, якого він замінив на посту служіння Україні, побудував пам’ятник.
Многії літа Вам, Іване Васильовичу, в Самостійній Україні, за яку боровся Ваш брат і про яку Ви дбаєте з усією силою свого щоденного подвижництва!

Ніна ГОРИК
Волинь

На світлині – Іван Омелянюк із сестрами Настею і Марією біля пам’ятника старшому братові Іванові. Село Підсинівка, жовтень 2015 р.

Дмитро Коцюбайло, друг “Да Вінчі”. 21 рік. Івано-Франківська область. Командир 1-ї Окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор”. Наймолодший командир роти.
На війну пішов у 18 літ. У 2014-му п’ять місяців не залишав позиції. Учасник боїв за Савур-Могилу, шахту “Бутівка”, Старогнатівку, Білокам’янку, Красногорівку та Донецький аеропорт. З березня 2016 р. 1-ша Окрема штурмова рота під його командуванням перебувала на передовій лінії фронту дев’ять місяців у районі Авдіївки. Друг “Да Вінчі” володіє технікою стрільби чи не зі всіх видів зброї: АК, РПК, АГС, ПТРС, РГД. На його бойовому рахунку – підбитий танк. У боях дістав дві контузії і поранення.
Ось його розповідь: “Мене призначили старшим відділення (це десять чоловік) ще у 2014-му, коли мені було 18 років, бо я був адекватним. Командиром роти я став у 2015-му... Все ж більше зможу досягти на нелегальному становищі – як партизан. Прадід мій воював в УПА – бабуся розповідала. І я завжди цим пишався. З дитинства рив окопи, криївки. Одну облаштовував і на своєму подвір’ї.
Перший мій бій був за Красноармійськ (тепер Покровськ). Потім були два бої за Карлівку. Брали Піски. Савур-могилу добре пам’ятаю. Через неї ми ввійшли в село Степанівку. Там біля школи стояла покинута техніка. Я був вражений цим селом, бо воно найбільше відгребло… Ми на кожний виїзд збиралися як на останній. Вв’язатися в жорсткий бій було гордістю. Я ніколи не шкодував, що опинився на війні.
Поранений був у Пісках восени 2014 року. Один осколок прилетів в обличчя, розірвав губу, вибив зуб. Інший перебив ключицю, пошкодив ребра. Але з лікарні я втік на фронт (з титановою пластиною у ключиці. – Ред.)...
У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна ж іде. Але в моєму житті все тепер буде пов’язане з військовою справою.
Ніхто не має права кликати іншу державу в Україну. Це наша земля, українська. Не подобається щось? Їдь. Відчуваєш себе поляком, білорусом – їдь у ці країни, живи там. Подобається “рускій мір”? Чемодан – вокзал – Росія!
Цілісність держави – найважливіше.
Я не люблю вести дискусії, когось повчати. Мені подобається вислів Романа Шухевича: “Розмова з окупантом не може тривати довше автоматної черги”.
9 червня у Кропивницькому “Да Вінчі” вручили срібний орден “Народний герой України”. Це єдина висока нагорода, яку здобув доброволець.
На жаль, держава, якій вірно служить друг “Да Вічні”, вперто не помічає свого відданого сина.

“Незборима нація”

Основною метою діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українського народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.
Члени Історичного клубу “Холодний Яр” зробили чимало добрих справ.
Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.
Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – ланкою між героями доби УНР і нинішнім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної України та вояків УПА.
Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”, просимо надсилати пожертви на наш рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”.
При сплаті вказувати призначення платежу: “безповоротна фінансова допомога”.
Щиро дякуємо за бажання допомогти у шляхетній праці Історичного клубу “Холодний Яр”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

19 серпня 2017 р. в м. Корсуні-Шевченківському Черкаської області в затишному сосновому лісі Соснівка відбудеться концерт козацько-стрілецької лірики.
Участь беруть барди Василь Лютий і Валерій Мартишко, кобзар Тарас Силенко, бандуристка Наталія Кіх (Перемишль), гурти “Рутенія”, “Буття” та місцеві козацькі колективи.
Роман Коваль представить т. 2 енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР.
Початок концерту о 16.00.
Організатори: Історичне товариство “Чорні запорожці”,
Історичний клуб “Холодний Яр”

 Вчора випровадили ми [з Подєбрад] М. П. Левицького в Луцьк на Волині, де він дістав по­саду учителя української мови в тамошній гімназії.

Спало мені на думку записати про Модеста Пилиповича те, чого не написано про нього в моїх “Спогадах”. Познайомилися ми з ним рівно 30 років тому, коли він ще молодим лікарем зайняв 1897 року посаду участкового міжповітового лікаря в м. Окнах – на границі Поділля та Херсонщини, за 20 верстов від с. Перешор, де я тоді хазяїнував…
Приїхав він тоді до нас вже свідомим українцем, і, як він мені оповів, свідомість та пробудила­ся в йому під впливом родини Косачів, Олени Пчілки та її дітей – Михайла Обачного (Косача. – Ред.) та Лесі Українки, коли він лікарював у Ковелі коло їхнього маєтку. Переїхав він з вогкої Волині на наші сухі степи заради своєї хворої на туберкульоз дружини. В Окнах він скоро придбав собі славу всім приступного сердечного лікаря, а після одного випадку слава про нього як про надзвичайного лікаря широко рознеслася і поза його участком.
Якось люди, їдучи з Окнянського базарю, надибали на дорозі напівмертвого пастушка-хлопця, якому бу­гай розпоров живота і випустив всі кишки. Один жалісливий дядько зібрав ті кишки з порохом та сміттям і привіз хлопця помірати до лікарні. Модест Пилипович пообмивав, продезинфікував ті кишки, повкладав їх на місце і пильним доглядом вилікував його. З того часу хлопець той, показуючи лю­дям шрам на животі, став живою рекламою для чудодійного лікаря. Селяни казали про нього: “Оце лікарь так лікарь, не то що инші поденщики; його по­серед ночі збуди до хворого, то він і не скривиться, наче на весілля радісний, веселий іде і в дощ, і в завірюху!”…
Але Модест Пилипович не був вузьким спеціалістом, він завжди був українцем-громадянином, більшим за лікаря. Оселившись в Окні, він лікував не тільки тіло, а й душу народню: він організував з місцевої інтелігенції та се­лян український аматорський гурток, читав публічні лекції селянам по гігієні та санітарії на українській мові й тим підіймав у них повагу до своєї мужицької, упослідженої, мови і тим лікував їхню пригнічену психіку…
Будучи талановитим музикою, він тоді склав скілька дуже милих композицій на слова [Степана] Руданського та Л.[есі] Українки, які згодом залюбки виконувались на аматорських концертах по Україні. Але через скілька років урвалась діяльність Модеста Пилиповича в Окні, бо, протестуючи проти чорносотенства нової Земської управи, він разом з иншим земським служа­щим покинув Окна і переїхав на посаду земського лікаря в Боярку, коло Київа. Тут він захопився впорядженням нової лікарні і незабаром придбав собі таку ж славу, як і в Окні, тим більше що на складні операції, на його запросини, до нього охоче приїздили з Київа спеціялісти. Не раз оперував у нього в лікар­ні і всесильний тепер в емігрантських справах в ЧСР д-р Гірса. Але надміру скромний Модест Пилипович постіснявся відновити на еміграції своє зна­йомство з Гірсою, щоб не подумав хто, що він дбає про свої особисті інтереси.
Живучи в Боярці, Модест Пилипович віддався українській громад­ській справі ще більше, як лікарській. Він увійшов у таємну Всеукраїнську орґанізацію і, ставши членом Ради тої організації, був одним з найдіяльніших членів її, у кватирі якого часто збіралася Рада організації, а зрідка і всеукраїнські з’їзди, на які з’їздилося і по 50 чоловік. А коли після революції 1905 року наступила можливість видавати українську щоденну газету, то Модест Пилипович став найщирішим її співробітником: він писав статті на біжучі теми, оповіда­ння, зробив переклади найінтереснійших світових творів, як “Історії одного селянина” Еркмана-Шатріяна (з французької мови) та “Спартака” Джованьйолі (з італійської) і придбав собі широку популярність серед народу своїми фельєтонами під псевдонімом Макогоненко... Причім він не взяв за свою величезну працю в газеті ані копієчки гонорару, в той час, як, наприклад, міліонер М. Грушевський не раз сперечався в конторі газети, що йому не зарахували якогось рядка в його статті.
Київське губернське земство, зважаючи на виняткову лікарську працю Модеста Пилиповича в Боярці, запросило його на директора Земської фельдшерської школи в Київі, і Модест Пилипович із захопленням взявся за виховання сотень селянських хлопців, з яких деякі пізніше поставали видатни­ми українськими діячами.
Його діяльність у фельдшерській школі, співробітництво в українській газеті, організаторська праця в Українській Демократично-Радикальній пар­тії та у видавництві “Час”, а особливо гаряча участь як виборця у виборах до двох перших державних Дум звернули на нього увагу київських чорносотенців, і вони почали шукати приключки, аби втопити або хоч позбутися з Київа цьо­го видатного мазепинця, і нарешті досягли свого.
Досі не вияснилася незначна школярська вигадка, яка викинула Модеста Пилиповича з Київа аж до рево­люції 1917 року. Одного разу, коли піп, увійшовши до класу фельдшерської шко­ли і загадавши читати молитву, раптом онімів, глянувши на образ, де замість ма­тері божої з рямців виглядав малюнок свині. Чи цю свиню підклали Модесту Пилиповичу провокатори-чорносотенці, чи просто збитошні хлопці, досі не вияснено, але чорносотенець-піп замість того, щоб вичитати шибеникам-учням за їхній вчинок або довести до відома директора та педагогічної ради школи, не сказавши нікому й словечка, моментально поїхав до архирея, той – до митрополита, а той – до губернатора, і в результаті Модеста Пилиповича викинули в 24 години без права займати яку-небудь посаду в Київській окрузі.
Через приятеля свого старого залізнодорожного лікаря Модест Пилипович незабаром одержав посаду залізничного лікаря у Радзивилові й з тяжким серцем покинув Київ. Тут, як і скрізь, де він проживав, він віддав­ся всією душею як лікарській, так і громадській українській справі. Він через якийсь час організував із залізничників таємну українську громадку, яка уві­йшла в склад всеукраїнської організації, що тоді вже приняла назву То­вариства українських поступовців (ТУП), акуратно виплачувала членські вкладки, завжди посилала свого делегата на таємні з’їзди організації, а головне – зайнялася транспортом недозволених у Росії українських книжок з Галичини. Але й тут чорносотенці не покинули Модеста Пилиповича. Вони надруку­вали в популярній чорносотенній газеті “Новое Время” допис, в якому ска­зано було, що в Радзивилові оселився австрійський агент-лікар, що агітує за одірвання України від Росії і приєднання її до Австрії. Хоч прізвища Модеста Пилиповича не названо в тому допису, але з Петербурга незабаром прийшло розпорядження звільнити його з посади на границі. Видно, що тайно прове­дене слідство не підтвердило того обвинувачення, бо инакше уряд заслав би Модеста Пилиповича адміністративно на Сибір або віддав би його під суд за державну зраду, але уряд вважав своїм обов’язком догождати чорносо­тенцям і тому зараз же звільнив Модеста Пилиповича з Радзивилова, але не заборонив йому служити на залізниці. Знов через старшого залізничного лікаря, що високо цінував працю Модеста Пилиповича, він одержав по­саду залізничного лікаря в Білій Церкві.
Коли настала революція 1917 року, Модест Пилипович, як керуючий санітарією всіх українських залізниць, цілком віддався справі українізації залізничного апарату та організації продажу українських книжок по залізничних кіосках, сам привізши зі Львова цілий вагон українських закордонних книжок на суму щось коло ста тисяч карбованців. Під час другої большевицької навали на Україну, коли Директорія, бажаючи врятувати українську інтелігенцію, організовувала скрізь за кор­доном чисельні посольства, Модест Пилипович, рятуючи від смерти свою туберкульозну дружину, прийняв посаду радника посольства в Греції.
З того часу аж до мого переїзду до Подєбрад, тобто з 1919 до 1925 року, я не бачився з Модестом Пилиповичем, але через людей та з його небагатьох лис­тів до мене знав, що, коли за браком фондів скасовано грецьке посольство та вмер­ла його дружина, він переїхав до Польщі. Там він, як один з найкращих знавців української мови, читав по таборах лекції з української мови, склавши під­ручник для вивчення української мови; один час працював як міністр здоровля в УНР; як голова Українського Червоного Хреста допомагав всіма силами й засобами нашим воякам по таборах; нарешті завідував українською санаторією в Закопанім, де вболівав душею над хворою на туберкульоз нашою молоддю.
А коли, знов-таки за недостачею грошей, скасовано було ту санаторію, Модест Пилипович взяв посаду лікаря та лектора української мови в подєбрадській академії, де й працював не за страх, а за совість рівно п’ять років до повного виснаження сил своїх.
Не бачивши Модеста Пилиповича шість років, при зустрічі я був вра­жений його зміною: видно було з його вигляду, що життя за цей час потовкло, помняло цю чутливу натуру гірше, як инших, і він постарівся не відповідно своїм літам. Змінився він і морально: коли перше він на всіх людей дивився крізь рожеві окуляри, до всіх ставився з безкритичним довір’ям, усіх людей мав за порядних, то тепер він впадав у другу крайність – став недовірливий, часом занадто, як мені здавалося, суворий до людей. Особливо обурювався він на лекторський склад академії; він майже всіх професорів обвинувачував у безідейності, байдужості до української справи, в звірячому еґоїзмі, в ба­жанні захопити якнайбільше лекцій, щоб урвати найбільше грошей; одні з них, не даючи нічого на українські справи, складають їх про чорний день, а инші, навпаки, – розтринькують їх на пиятику, чим подають молоді деморалізуючий приклад. Про це він говорив голосно навіть на професорській раді, чим обурив проти себе багато професорів, і вони ставились до Модеста Пилиповича не тільки без поваги за його заслуги для України, а навіть ворожо, що ще біль­ше його нервувало й дратувало.
У відношенні до молоді в ньому прокидався давній оптимістичний Модест, і він часто перехвалював декого з студентів че­рез край; хоч зміновіховців та москвофілів ненавидів до глибини душі, але все-таки, як лікар, ставився до всіх однаково сумлінно, про здоровля всіх одна­ково клопотався і цією працею обтяжував і виснажував себе до краю.
В одному Модест Пилипович не змінився: у нього зосталася та сама колишня віра у відродження української нації і безмежна відданість їй, та сама запопадли­вість до праці для неї; не було й найдрібнішої справи для неї, якої Модест Пилипович зрікся б, коли инші не могли або не хотіли за неї взятися. Для неї він головував у відновленій Радикально-Демократичній партії, був головою так званого Петлюрівського комітету, головою Допомогового сту­дентського комітету, вчителем в українській гімназії, для неї він був навіть і листоношею, що розносив [журнал] “Тризуб” по Подєбрадах...
Випроводили ми Модеста Пилиповича не на відпочинок, а знов-таки на тяжку працю, на сліпування над школярськими зшитками… Випроводили не просто собі академичного лікаря та лектора, яких тут лишилося десятки, а людину, що проорала на українській ниві таку глибоку борозну, що її не зарівняє час і яка виразно зазначиться в історії національного відродження української нації.

Євген ЧИКАЛЕНКО
Щоденник (1925 – 1929). – Київ: Темпора, 2016. – С. 245 – 249.
Подєбради, 24 серпня 1927 р.

Особливості авторського стилю в основному збережено.

На світлині – Євген Чикаленко.
На груповій світлині зліва направо сидять учасники Визвольної боротьби Архип Кмета, Модест Левицький, Олекса Костюченко, стоять Віктор Малець і Павло Макаренко.

Неподалік станції Корсунь проживала велика дружна сім’я священика Григорія (Георгія) Яковича Олтаржевського. Разом із дружиною Наталією Іванівною вони пустили у світ дев’ятеро дітей. Їхні сини Яків, Іван і Дмитро закінчили Київську військово-фельдшерську школу.
Під час Першої світової Іван служив у Дієвій армії. Лікуючи хворих на тиф, заразився. Міг урятувати себе, але свою ампулу камфори вколов хворому на тиф полковнику – хоч лікарям і заборонялося використовувати свою ампулу для лікування пацієнтів, але… у медчастині іншої ампули з камфорою не було. Полковник вижив, а Іван у 19 років помер.
Дмитро Олтаржевський служив лікарем в Армії УНР. Разом з нею був інтернований у Польщі. У 1926 р. тяжко захворіла сестра. Ліків, які могли її врятувати, в Корсуні не було, і Дмитро наважився привезти їх. Виїхав з Польщі до Корсуня поїздом. За два кілометри від дому, на ст. Сотники, його вбив енкаведист.
Інша Дмитрова сестра, Ніна (моя мама), працювала вчителькою початкових класів пристанційної школи. Про вбивство брата Дмитра її повідомив невідомий військовий.
Коли вона йшла зі школи, її наздогнало авто, з якого вискочив військовий. Наказавши не обертатись, сказав: “Щойно на ст. Сотники вбито вашого брата”. І назвав ім’я та прізвище вбивці. “А коли питатимуть, як ви узнали про це, говоріть, що на базарі сказала якась жінка”.
Ніна зі своєю матір’ю Наталією Іванівною прибігли на ст. Сотники. Побачили на пероні калюжу крові, посипану піском. Почали розпитувати, де тіло вбитої людини, але люди відводили очі. Багато пізніше Наталії Іванівні на базарі якась жінка розповіла, що особисто бачила, як енкаведист убив Дмитра. Тіло забрали і закопали в посадці.
1933 року голодною смертю померли Григорій Якович Олтаржевський та п’ятеро його синів і дочок. Поховані вони на місці захоронення померлих від голоду жителів с. Гарбузина. Ми, його онуки, знайшли могили рідних, розчистили ділянку від кущів та бур’янів, поставили хрести з табличками з іменами замучених голодом.
Люди за нашим прикладом розчистили територію захоронень. Тепер тут щороку вшановують пам’ять невинно вбитих односельців.

Володимир ДВІРНИЙ
м. Українка Київської обл.

На світлині – Дмитро Григорович Олтаржевський, учень 4-го (випускного) року навчання Київської військово-фельдшерської школи, згодом – лікар Армії УНР.

Чудовим надвечір’ям 26 липня 2017 р. Роман Коваль за участю членів Історичного клубу “Холодний Яр”, Легіону Свободи, ВГО “Сокіл” та ВО “Свобода” провів вшанування богданівців, що були вбиті московитами й донськими козаками просто в ешелонах, якими вони їхали на фронт, 100 років тому тут, на станції Пост-Волинський (нині Київ-Волинський).
Дмитро Дорошенко в т. 1 “Історії України” писав, що загинуло 16 богданівців, 30 поранено, а сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко стверджував, що під час обстрілу загинуло понад 100 богданівців…
Біля пам’ятної дошки полеглим оживала історія, що так дивовижно й невблаганно переплетена із сучасністю. Її розповіли Роман Коваль, командир Легіону Свободи Олег Куцин, директор Інституту українознавства Богдан Галайко, народний депутат України Юрій Левченко, депутат Київради Юрій Сиротюк, заступник директора Інституту національної пам’яті Володимир Теліщак, представник ідеологічної референтури партії “Національний корпус” Едуард Юрченко, молодший сержант ЗСУ Юрій Федоренко. Цього вечора на станції панувала приємна атмосфера духовного єднання, адже зібралися однодумці. Тож вшанування полеглих воїнів першого полку відновленої в 1917 році української армії кувало бойовий дух, зміцнювало волю, загартовувало душі. Звучали добірні українські пісні: “В чистім полі візок біжить мальований” (Тарас Силенко), “Меч Арея” і марш “Україна” (Сергій Василюк), “Чорна рілля ізорана” та “Ой у лузі червона калина” (спільне виконання наших славних співаків).
Щира подяка добродієві-воїну Андрію Жованику, за допомогою якого три роки тому було відкрито меморіальну дошку загиблим тут добровольцям української армії!
Дякую організаторам за відновлення пам’яті нації.
Усе було, як завжди, тепло – як у родинному колі, патріотично, цікаво і за участю найкращих людей.
Завершуючи меморіальний мітинг, Роман Коваль сказав: “Непімщена кров наших полеглих кличе нас до продовження боротьби”. І подякував усім, хто пробивав ворожий мур кулями і словом, хто допомагав і допомагає нашим воякам як волонтер.

Вікторія БЛАЖЕНКО

Навколо не полум’я – тіні!
Не іскри палючі, а тлін!
І це – коли  йде воскресіння!?
Державотворіння з руїн!!?

Охлялі, байдужі, мізерні…
Як гнойовики,  слимаки…
А спереду ж – терни та стерні
І вістря мечів і сокир!

Навколо не люди, а плями!
Навколо не криця, а скло…
Сповзають без тями до ями.
А треба ж – злітати!
В сідло!

А треба ж злітати – у небо!!
 “Я  спробую!” – каже амеба.
 …А там, десь на сході Донбасу,
У пеклі, в геєні, в огні
Новітня гартується раса
Крицево-шляхетних синів!

Олекса РІЗНИКІВ
Одеса

18 липня 2016 р. ворог підірвав БМП 93-ї бригади, а потім обстріляв її із засідки. На бронемашині поверталися із завдання двоє друзів, двоє ротних – “Оса” і “Стаф”, старші лейтенанти із Закарпаття. Рік як закінчили Національну академію сухопутних військ. У той день “Стаф” втратив друга, а сам дістав важкі поранення.
Володя Цірик народився на Закарпатті в с. Углі. Був єдиною дитиною в родині.
Про загибель сина мама дізналася з телевізора. Одразу зателефонувала волонтерці Аліні Михайловій і сказала: “Якесь непорозуміння показують по телевізору. Кажуть, що мій синочок загинув”. І попросила, щоб волонтерка пояснила, що із сином, “і дала трубку Вові, щоб він теж пояснив їй”. “Не передати того крику, який стояв у мене в слухавці, – написала Аліна, – коли мама почула правду…”
Володя з дитинства хотів стати військовим, навчався в Мукачівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. На навчаннях був відмінником з бойової підготовки, тактики, теоретичні дисципліни “тягнув на трієчку”.
По закінченні Національної академії сухопутних військ Володимир потрапив у 93-му бригаду, в піхоту. “Я думаю, що він у 93-тю пішов тому, що знав: ця бригада бойова, – розповів Роман Лук’янов. – Спілкувалися вже рідко, 93-тя – постійно на завданнях, а нас із танками відвели. Але я знаю, що він робив великі успіхи. Це не жарт – так швидко дійти від комвзводу до комроти”.
“Ніколи не забуду, як на нас уперше виїхало кілька ворожих танків Т-72 і пролунав перший вибух, – оповідав “Оса” журналістові газети “Народна армія”. – Я тоді бігав по дахах, корегував вогонь артилерії. Невдовзі один із ворожих танків знищили, а інші змусили відкотитися”.
Іншого разу, в розвідці, піхотинці помітили нещодавно обладнані позиції бойовиків та зіткнулися з їхньою розвідувальною групою. Після перестрілки розійшлися, але незабаром наші пішли в атаку. “Трьома групами – вогнева, штурмова та прикриття – ми здійснили наліт на ворожий “опорник”, – розповідав “Оса”, – закидали їхні бліндажі гранатами. Я забіг до ворожого бліндажа, як раптом пролунала черга з ПКМ. Майнула думка: все, кінець... На щастя, кулі пройшли в кількох сантиметрах від мене... Я влучно відповів автоматною чергою”.
“На “Осу” завжди можна було покластися, – стверджував його однокурсник Роман Лук’янов. – Володя був дуже м’який і добрий, будь із ким міг налагодити роботу. А в АТО змінився: став рішучим. Гарний стрілець був. Міг дуже добре вжалити. Тому й прозвали його “Осою”. У нього в соцмережах статус був “Чим точніший постріл, тим спокійніша совість”.
Роман згадував, що Володя міг зняти з себе “бронік” і віддати іншому. Боєготовність підрозділу була для нього важливіша за власну безпеку. “Він завжди думав про інших. Це видно з його запитів до волонтерів. Жодного разу ми не почули, що щось потрібно йому особисто. Лише для всіх, – розповідає журналіст і волонтер Галина Ярцева. – Знаючи, що ми спілкуємося з його батьками, Володя щоразу просив не проговоритися, де він. Якщо я правильно пригадую, то батьки в нього старші люди, тобто він пізня дитина в них…”
“Володимир був майбутнім нашої армії”, – стверджував Артем Гула, вояк його роти. “Оса, ти був кращий, тебе навіть сепари шанували за відсутність страху”, – пишуть на його сторінці у Фейсбуці.
Командирові 9-ї роти 93-ї Окремої механізованої бригади Володимирові Цірику було лише 23 роки. Він не погуляв на власному весіллі, не став батьком, не зробив кар’єри, не побачив світ. Тільки вивчився на військового, щоб потрапити на фронт та віддати життя за свою країну.

Журналісти depo.ua та “Незборимої нації”

Василь Васильович Івченко
(9.01.1996, с. Папужинці Тальнівського р-ну Черкаської обл. – 28.08.2016, смт Луганське Бахмутського р-ну Донецької обл.)

Добрий, веселий, скромний, завжди відгукувався на прохання допомогти. Любив спорт, виступав за футбольну команду “Славутич” с. Папужинців. Чотири роки навчався в Тальнівському агротехнічному коледжі Уманського національного університету садівництва за спеціальністю “агроном”. Не цурався чорнової роботи.
До кінця травня 2016 р. проходив військовий вишкіл у “Десні” під Києвом. Його хотіли залишити як інструктора, проте хлопець рвався в бій. Тож, попри вмовляння, поїхав на війну.
“Василь був одружений, але сімейне життя в нього не склалося. Може, через це й пішов на війну”, – сказала сільська голова Алла Граділенко.
Як кращий артилерист, незабаром мав їхати до Німеччини на військові навчання.
Командир ЗУ-23 54-ї Окремої механізованої бригади Василь Івченко загинув, діставши осколкові поранення. Був єдиною дитиною в сім’ї. У горі залишив матір.
На своїй сторінці в соцмережі Василь написав: “Раніше я хотів поїхати жити за кордон, а тепер хочу лишитися в країні, яка не боїться влади і відстоює свої права! Слава Україні!”
Героям слава!
 

Олександр Петрович Каплун
(10.05.1977, с. Казавчин Гайворонського р-ну Кіровоградської обл. – 30.08.2016,
смт Сартана Маріупольської міської ради Донецької обл.)

Закінчив Богданівську ЗОШ І – ІІІ ст. №1 ім. І. Ткаченка. З травня 1997 р. працював охоронцем на складі державного підприємства “Чорноліське лісове господарство”, а з січня 2001-го – верстатником деревообробних верстатів цеху переробки деревини.
Призваний до лав ЗСУ 9 липня 2015 року. Старший навідник 56-ї Окремої мотопіхотної бригади. Загинув під час артилерійського обстрілу.
Сиротами залишилися донька та син.
Похований у с. Богданівка Знам’янського району Кіровоградської області.
Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно). Вічна слава!

Владислав Віталійович Шемуровський-“Маестро”
(23.08.1993, м. Радивилів Рівненської обл. – 31.08.2016, с. Широкине
Волноваського р-ну Донецької обл.)

“Владислав був вільним як вітер, – згадувала Лариса Надорожна. – А ще запальним і безстрашним. Побратими розказували, як під час обстрілів усе говорили Владові, щоб не висовувався. Бувало, всі чекають, доки вогонь припиниться, а він вже тягне пораненого…”
Владислав – активний учасник Майдану. У складі “Правого сектору” брав участь у блокаді Криму. “Це там його почали називати “Маестро”, – розповідав Олександр, друг Владислава. – Якось його попросили приготувати обід. Їжа хлопцям сподобалася. Тому його так і прозвали”.
Коли він сказав, що збирається в АТО, його відмовляли, мовляв, це небезпечно. Але Влад відповів: “Ось я не піду, і той не піде, й інший. Так не можна”. Сказав: “Я хочу захищати…” І пішов на війну добровольцем. Служив у 18-му загоні територіальної оборони, потім прикомандирований до 8-го батальйону.
“Він був позитивний, веселий. Дуже любив солодке. В АТО все чекав, коли волонтери привезуть якісь ласощі… Він жив ніби одним днем. А ще шукав себе”.
Був відчайдушний, і часом здавалося, що не мав страху.
Загинув під час виконання бойового завдання.
Було козакові із широкою душею та гарячим серцем 23 роки.
В останню путь його проводили, ставши навколішки.
Похований у рідному місті.
На фасаді школи, де він навчався, встановлено меморіальну дошку на його честь.
Вічна пам’ять!

Т. ІЛЬНИЦЬКА, Роман КОВАЛЬ
Рівненщина – Київ

Артур Юрійович Абрамітов
(15.07.1992, м. Суми – 26.02.2017, промзона м. Авдіївки Донецької обл.)

Навчався в Сумському державному педагогічному університеті. Захоплювався спортом, дуже добре грав у футбол, хотів стати тренером. А ще він мріяв про створення сім’ї та власний бізнес.
Артур був веселим і щедрим. Цінував дружбу. Його сильними рисами були чесність, вірність, відповідальність, сміливість. Він завжди був готовий прийти на допомогу. Ніколи не давав скривдити своїх ближніх.
Друзі любили його за його вміння привносити позитив та бути душею компанії. 30 березня 2016 р. він підписав контракт із ЗСУ.
Гранатометник 15-го Окремого мотопіхотного батальйону 58-ї Окремої мотопіхотної бригади Артур Абрамітов загинув від осколкових поранень у голову та груди під час ворожого обстрілу з мінометів та СПГ-9.
Поховали героя 1 березня в рідному місті.
У горі залишив батьків, у яких був єдиним сином.

Ян ОСОКА

Роман Нетеса
(27.09.1997, с. Литвинівка Решетилівського р-ну Полтавськї обл. – 6.07.2017,  Луганщина)

Роман закінчив Демидівську ЗОШ (Демидівка – родинне село поручника Армії УНР Юрія Городянина – письменника Юрія Горліса-Горського). Навчався в Решетилівському аграрному ліцеї ім. І. Боровенського. У лютому 2016 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Служив водієм у 16-му батальйоні “Полтава” 58-ї бригади. Брав участь у боях під Авдіївкою.
Під час короткої відпустки відвідав рідну школу, розповів учням про життя на війні, волонтерів та вояцьку дружбу. Мав товариську вдачу, був працелюбний і добросовісний. “Роман – дружелюбний і життєрадісний. Оптиміст, не любив говорити про війну. Коли проводжали, просив, щоб не плакали. Завжди настроєний позитивно. Мав дуже багато друзів. Завжди посміхався. Дуже любив свого молодшого брата. Планував у серпні поїхати разом з ним та зі своєю дівчиною Танею на море, – розповіла знайома сім’ї Жанна Степанова. – Перед загибеллю він зателефонував до Тані. Сказав, що в них неспокійно, говорити не зможе і набере зранку. Останні слова були “Я тебе люблю”. Потім телефон вже був поза зоною”.
7 липня страшна звістка сколихнула земляків. В очікуванні Романа сотні людей вночі створили живий коридор із квітів та лампадок від центральної дороги до його рідної хати в Литвинівці. Зустрічали захисника, стоячи на колінах.
9 липня з Романом попрощалися в рідному селі. В журбі залишилися батьки, молодший брат та кохана дівчина Тетяна. Вічна слава!

18 липня 2017 р. в районі с. Зайцевого, що на Донбасі, в бою загинув 22-річний військовослужбовець 128-ї бригади Золтан Балаж із с. Королева Виноградівського району Закарпатської області. Осколок ворожого снаряда потрапив у серце.
Йому було 22 роки. Він угорського походження.
Залишив у смутку дружину та дворічну дитину. Вічна слава!

Реваз Циклаурі
(20.07.1984, Грузія – 29.04.2016, м. Авдіївка Донецької обл.)

Після служби в армії Резо переїхав на Хмельниччину, де народилася його мати. Тут одружився. Виховував двох дітей. Був життєрадісний. Завжди відстоював справедливість. Був громадянином України. В АТО пішов добровольцем, після боїв під Донецьким аеропортом став контрактником.
Гранатометник 81-ї Окремої аеромобільної бригади Реваз Циклаурі пройшов найгарячіший етап боїв на Донбасі, а загинув під час т. зв. перемир’я.
Поховали Реваза Циклаурі на сільському цвинтарі, там, де спочивають його родичі по матері. Жителі Михайлючки із глибоким сумом проводжали героя в останню путь на колінах. Без батька залишилися доньки двох і чотирьох років.
Лицар ордена “За мужність” 3-го ст. (посмертно). Вічна слава!

“Незборима нація”

Серед соняшників лежу я, серед безкрайнього поля, схований від очей людських, стискаючи автомат. Бій був неймовірний, бій був шалений, пекельний, і мало кому з наших пощастило вийти з нього, кулі та осколки зрізали хлопців та соняшникові голівки. І падали вони, падали та завмирали під спекотно-байдужим небом.
А потім затихло все… І несміливо заспівали птахи. І вітер заколихав жовті пелюстки, перебираючи волосся тих, з кого злетіла каска.
І лежав я довго. Коли вже нагадала про себе холодними ночами близька зима, я почув біля себе кроки. Хтось зупинився біля мене, присів, і крапельки солоної вологи впали на мої холодні руки. Мене обережно підняли та загорнули в чорний мішок…
І розпочався мій останній шлях туди, звідки прийшов я на цю війну, де мене продовжувала чекати мама. Ще далеко від мого дому я почув запах квітів, котрі кидали на дорогу люди, яких я не знав та не бачив у своєму житті. Вони стояли на колінах.
Ось і привезли мене… Мати ні на мить не відходила від труни, безперервно цілуючи кришку та притискаючись до неї знесиленим обличчям з опухлими очима. Вона плакала, стогнала і голосила. А ті, хто привіз мене, стояли поруч, стояли і плакали. Сльози стікали по обвітрених щоках… Коли засипали мене землею, вони сіли в мікроавтобуси і розпочали шлях на Донбас, на пошуки інших, які досі лежать там, серед соняшникових полів.
Гуманітарній місії “Евакуація 200 (Чорний тюльпан)” присвячується. Людям з наповненими добротою серцями.

Ян ОСОКА

Розмальовані та роздовбані “лєкговушкі”, “Нива” з притороченим замість ляди АГСом, “Урал” із ЗУшкою, срібляста “беха” Х5 (“беха” в сенсі “БМВ”, а не “БМП”) – для контрасту розмальовані мінівенами червоно-жовтих кольорів [певно, для маскування J], Жигулі – “пятьоркі”, “сємьоркі”, інший залізний мотлох, перемішаний із кількома танчиками “останньої моделі” – Т-64, трьома БМП-1 та парою БТРів-70 і кілька переламаних бортів.
Пекло на колесах!
На тому всьому – всередині й зверху, чіпляючись хтозна-як, їде айдарівське військо.
Усі вони героїчні хлопці, “з розльотом по жизні”. Ось Євген (старший науковий співробітник), ось Володя (бізнесмен із Галичини), а он комбайнер зі Слобожанщини Ігор, поруч Падре – “странствующий” лицар домініканського ордену, що пішов у хрестовий похід на Схід (не певен, що сам орден знав про свого апологета на Сході України, та менше з тим… лицаря). Вчителі, менеджери, ріелтори, лікарі, науковці, мерчендайзери, банківські службовці, будівельники, таксисти під керівництвом пілота-адвоката. Більшість із них навіть “срочку” не служили. Бозна-хто!
То були справжні люди! Мені не вірилося, що за роки псевдонезалежності могли зберегтись, вирости такі люди. Але це факт. Дія народжує протидію, і на кожного “рєшалу” чи міського гедоніста знайшовся лицар.
Славні вони!

Євген ГОРОДНИЧУК
Місто Лозова Харківської обл.

Закінч., поч. в ч. 7

Героєм т. 2 став і поручник Армії УНР Петро Петренко. Яка змістовна історія його життя! Вільний козак, командир 1-ї саперної сотні та начальник підривної команди 3-го технічного куреня 3-ї Залізної дивізії, художник, бандурист, інженер-гідротехнік, диригент, районний комендант Карпатської Січі, член Вищої митрополичої ради УАПЦ – це все він, Петро Петренко. Видатні й красиві люди! Радісно вертати їх з небуття!
Завдяки Соломії Іськів двотомний альбом вояцьких світлин, який поручник Петренко збирав усе життя, опинився в мене в Києві, на Курській, 20. Звичайно, я все зісканував, і тепер низку світлин з його альбомів ми використаємо в цій енциклопедії.
А ось Олександр Петренко, державний інспектор Головної військово-санітарної управи, герой книжки Віктора Моренця “Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність”. У нашому виданні ми передруковуємо з дослідження Моренця  страшний звіт Олександра Петренка про стан санітарної служби Армії УНР. Ось уривок: “У Жмеринці від холоду і голоду умірало по триста козаків денно, і сьомого ж листопада [1919 р.] умерло в Жмеринці 800 козаків”.
Тут згадую спогад ще одного студента подєбрадської академії Валентина Сім’янціва, який у 1919-му на сходах шепетівського двірця, на холодному камінні, побачив хворих на тиф українських вояків. У мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця... Тиф “збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії”, клав у могилу тих, які “йшли на смерть, але не так хотіли вмерти”...
Героєм другого тому енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР став і мій давній знайомець – Василь Прохода, про якого я 10 років тому написав книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Василь Прохода – секретар Оріхівської “Просвіти”, підполковник Армії УНР, журналіст, редактор, видавець, інженер-лісівник, член-співробітник Української вільної академії наук. У Подєбрадах він, за власним визнанням, провів десять найкращих років свого життя – якщо не вважати дитинства.
На початку 1920-х у Подєбрадах Василь Прохода написав спомин із часів Визвольної боротьби “Жертви ідеї”. Мене зацікавили репліки викладачів на берегах його спогадів: 1. “Епізод цікавий, але мова тяжко замосковлена, треба її радикально виправити”. 2. “Дуже просто і щиро написано. Це дає велику цінність оповіданню. В. О’Коннор-Вілінська”. 3. “Не для закордону”.
Євген Маланюк назвав подєбрадську академію “лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”. Ці слова стосуються і хуторянина з Кубані Василя Проходи, адже саме в Подєбрадах остаточно сформувалася його “повновартісна і національно конструктивна” особистість. Більшість студентів подєбрадської академії могли б це сказати і про себе, і про своїх товаришів.
У другому томі нашої енциклопедії можна прочитати біографії не тільки чудових кубанців, галичан, буковинців, волиняків, чернігівців, слобожанців, наддніпрянців, подільських козаків, тавричан, а й дорогих нам чужинців, оборонців української волі, – німця Вільгельма Лутца, білоруса Уладзіміра Куровського, єврея Юрія Ліндемана, вірменина Якова Осканова, а також українізованої польки Харитини (Тіни) Пекарчук та українізованої білоруски Марини Нестеренко. Вони перевтілилися в українок на полі битв за свободу нашого народу.
Харитина Пекарчук завідувала санітарним потягом Південно-Західного фронту Армії УНР, а дочка князя Олексія Оболенського Марина Нестеренко допомагала нашому народові як підпільниця і сестра-жалібниця. А ще вона народила для України двох синів! У посмертній згадці зазначено, що вона була “щирої вдачі та доброго серця, що відгукувалося на всяку чесну громадську справу. Була прямодушна, проста, рішуча, безстрашна, незалежна. Любила в людях правдивість, ненавиділа всяке плазунство, безхребетність, безхарактерність (…) З чистого ідеалізму возлюбила Україну, за неї боролась і жила вірою, що прийде час волі українського народу”. Та це ж те, про що я писав на початку передмови! Друже, перед тобою книжка про чудових людей, які намагалися відвоювати волю українському народові!
А ось згадка про Харитину Пекарчук її побратима із Запорозької Січі: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити...” Як бачите, в нашій енциклопедії подаємо не тільки інформацію про людину, а й показуємо характери.
Поважаю Миколу Железняка, відповідального секретаря Енциклопедії сучасної України, але мушу сказати: він “не пропустив” до ЕСУ чимало визначних особистостей лише, як мені видається, через те, що вони прості козаки, хорунжі й сотники. Не можу погодитися з практикою й інших науковців, які ігнорують простих людей, бо вони, бачте, “неісторичні постаті”.
Скільки було “зарізано” статей в ЕСУ про козаків, хорунжих і сотників Армії УНР! Зате охоче брали статті про полковників, генералів, міністрів, науковців, членів Центральної Ради, слава Богу, і про деяких отаманів… Може, тому ми з Моренцем і вирішили створити “свою” енциклопедію, щоб не згинули навіки оборонці українського буття.
Вважаю гріхом науковців і недооцінку світлин. А навіщо вони для їхніх монографій? Не популяризація борців за волю України ж є метою дисертацій!..
Ми ж із Моренцем та Юзичем (і Сергієм Перепічкою!) віддавна полюємо за фотографіями. Скільки я об’їздив сіл, щоб розшукати одну світлину українського вояка!
Як фотографії додають до образу, який намагаєшся відтворити! Дивишся і бачиш українських героїв. І можеш, як написав колись Тарас Беднарчик, заглянути їм у вічі. А це ж щастя мати можливість подивитися в очі дорогим людям, які давно вже перетворилися на тлін, невідомо де схоронений.
Яка ж багата наша історія! Багата насамперед людьми. Перед якими ми у великому боргу, бо знецінили їхній подвиг своїм безпам’ятством.
Цим дослідженням ми відновлюємо історичну справедливість щодо них.

На питання в одній з анкет “В яких країнах бажаєте працювати?” організатор Вільного козацтва на Донбасі, а тоді випускник УГА Микола Малашко написав: “На Україні, на землях з українським населенням й де прийдеться”. А на інше питання анкети – “Які фізичні вади маєте?” – відповів: “Кулю у грудях”. На жаль, і такі “деталі” багатьох науковців не надто цікавлять.
До слова, Миколу Малашка вирішили залишити в господарській академії – для продовження освіти та як цінного співробітника. До Професорської ради написав подання викладач УГА Борис Мартос. “Прибувши до Академії в кінці 1922 року, після довгого перебування в повстанських загонах, в таборах інтернованих та на фізичній праці, М. Малашко зараз же ретельно взявся за працю і, не дивлячись на пізнє прибуття до Академії, виказав добрі успіхи, – писав професор Мартос. – За способом висловлювати свої думки було помітно, що йому бракує широкої освіти, що середня школа, останні кляси якої він проходив під час революції (1917 – 1919 рр.), небагато дала для його розвитку; але, з другого боку, помітний був здоровий природній розум і здібність до праці”. Впродовж чотирьох із половиною років навчання в академії “пан Малашко настільки розвинувся розумово, що догнав тих, хто, будучи старше від нього віком, ще до вступу в Академію пробували у високих школах і мали можливість розширити свої знання позашкільними студіями; декого з них п. Малашко залишив навіть позад себе; наша Академія може з гордістю рахувати п. Малашка в числі тих, хто освітою своєю має завдячувати не кому іншому, а нашій школі...”
Ось так! Малашко, якому в час революції було 20 років, коли, здається, головне –  вчитися, боровся в повстанських загонах за волю України і не мав можливості здобути “широкої освіти”, але як тільки це стало можливим – занурився в книжки, конспекти, реферати, дослідження і за кілька років став гордістю подєбрадської академії!
У створенні енциклопедії Визвольної боротьби нам щиро допомагав член Історичного клубу “Холодний Яр” Тарас Беднарчик. Фахівець із топографічних карт минулого, на яких зафіксовано інший адміністративний поділ, Тарас намагався розшукати на них хутори і села, в яких народилися українські герої, та з’ясувати їхню нинішню адміністративну приналежність. Ось його репліка про хутір Лаврівку, де народився хорунжий артилерії Армії УНР Олекса Помазанів: “Хутір Лаврівка знищила радянська влада. Тепер тут – полігон, який з 1960-х належить Інституту іоносфери НАН та МОН України…”
Коли Тарас знайомився з біографіями наших героїв, його вразив один момент. “Романе Миколайовичу! – написав він. – Хочу сказати, що в т. 1 “Подєбрадського полку” надибав на короткий, але промовистий епізод. Це момент, коли Сава Білодуб, фронтовик-гарматник, уже не юний і, очевидно, виважений чоловік, не витримав зловживань колишнього політика Бориса Мартоса на засіданні кооперативу 1927 р. і вишпетив його. Я кілька днів під враженням! Сцена гнівна і весела!.. Уявляю, яка розмова може відбутися в майбутньому між бійцем АТО та Гройсманом чи Яценюком, якщо вони якось зустрінуться на засіданні гаражного кооперативу і почнуть сперечатися через статут! Лише декілька речень фактів з нашої енциклопедії важать набагато більше, ніж сторінки придуманого літераторами діалогу. Які промовисті факти!”
Нагадаю цю історію.
23 січня 1927 р. під час обрання керівних органів кооперативного товариства “Україна” виник конфлікт між підполковником Армії УНР Савою Білодубом і колишнім прем’єром уряду УНР, а в 1927 р. – професором УГА Борисом Мартосом. Коли Мартос наклав вето на кандидатуру студента К. Шабельського, Білодуб, вважаючи це беззаконням, запротестував. Він сказав: “Пани вчилися на нашій шкірі будувати Україну і військо, а тепер хочуть таким же способом будувати кооператив”. І закликав не брати до уваги вето Мартоса і взагалі скасувати реєстрацію кооперативу в Сенаті УГА як непотрібну. Під час промови Білодуба голова зборів декілька разів робив зауваження промовцеві про те, щоб “він тримався инших форм виразу і, зокрема, не ображав п. Керуючого Катедрою Кооперації проф. Мартоса”. Сенат УГА став на бік Мартоса і 30 березня 1927 р. оголосив студентові Білодубу “пересторогу”.
Підполковник Білодуб знав, що уряд Мартоса не дбав про українське військо, відтак і несе відповідальність за катастрофу, через яку вони й опинилися разом на чужині, в Подєбрадах. Попри це, колишній прем’єр і далі поводиться “по-прем’єрські”, пробує керувати, безапеляційно втручається в студентське самоврядування, навчає жити.
Справді, промовистий факт, промовисті й біографії українських вояків, сестер милосердя, військових урядовців, які намагалися відстояти право українського народу на буття на своїй землі. Коли ж це не вдалося, коли вони втратили все, що десятиліттями нажили їхні діди і прадіди, втратили Батьківщину, вони спромоглися уславити Україну на чужині – як українські інженери, науковці та митці. Мав рацію Євген Маланюк, коли писав: “Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб’єктивно маловартих біженців – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги (…) І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними (…) Значення Академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало (…) синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині”.
Огляньмося назад і пізнаймо з радістю “подєбрадське диво” української військово-політичної і науково-мистецької еміграції. Ми й творимо цю багатотомну енциклопедію світлих людей, щоб дати приклад нашому поколінню.
Ми ще напишемо і про студентів-вояків, і про їхніх мудрих наставників, викладачів та персонал УГА, учасників Визвольної боротьби, – Кузьму Безкровного, Олександра Коваленка, Модеста Левицького, Михайла Левицького, який загинув, захищаючи Карпатську Україну, Бориса Лисянського, Степана Манжулу, Івана Островершенка, Олександра Плітаса, Володимира Старосольського, Сергія Тимошенка, Арсена Чернявського та Євгена Чикаленка.
Вони скрізь творили навколо себе Україну.
Творімо її і ми!

Роман КОВАЛЬ

Пане Романе, пам’ятаю своє неповторне захоплення від першого знайомства з Вашими нарисами (статтями). За “Отамана Зеленого” окреме Вам спасибі!
Читаючи Ваші твори (всі без винятку!), скрипиш зубами від безсилої злості й запитуєш: “Чому так?! Чому все те чисте, патріотичне та святожертовне не змогло пробитися крізь вузькопартійне та особисте?!”
І ще. Ваші твори інколи просто “виносять мозок” і розвінчують “усталену героїку”.
Хотілося би ще (як би це організувати? Може, через Пласт?), щоби Ваші твори адаптувалися для дітвори та підлітків. Мені здається, що це виглядало б як “застебнута на останній ґудзик замкнута система історичної підготовки (виховання) українського патріота”.

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця (т. 1) – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 45 грн.
“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” – 33 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 150 грн.
“Отаман Зелений” – 65 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 60 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 50 грн.
Ціни вказано станом на червень 2017 р.