 Закінч., поч. в ч. 7 Передмова Романа Коваля до т. 2 енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР, яка вийшла друком 1 серпня 2017 р. Героєм т. 2 став і поручник Армії УНР Петро Петренко. Яка змістовна історія його життя! Вільний козак, командир 1-ї саперної сотні та начальник підривної команди 3-го технічного куреня 3-ї Залізної дивізії, художник, бандурист, інженер-гідротехнік, диригент, районний комендант Карпатської Січі, член Вищої митрополичої ради УАПЦ – це все він, Петро Петренко. Видатні й красиві люди! Радісно вертати їх з небуття!
Завдяки Соломії Іськів двотомний альбом вояцьких світлин, який поручник Петренко збирав усе життя, опинився в мене в Києві, на Курській, 20. Звичайно, я все зісканував, і тепер низку світлин з його альбомів ми використаємо в цій енциклопедії.
А ось Олександр Петренко, державний інспектор Головної військово-санітарної управи, герой книжки Віктора Моренця “Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за Українську державність”. У нашому виданні ми передруковуємо з дослідження Моренця страшний звіт Олександра Петренка про стан санітарної служби Армії УНР. Ось уривок: “У Жмеринці від холоду і голоду умірало по триста козаків денно, і сьомого ж листопада [1919 р.] умерло в Жмеринці 800 козаків”.
Тут згадую спогад ще одного студента подєбрадської академії Валентина Сім’янціва, який у 1919-му на сходах шепетівського двірця, на холодному камінні, побачив хворих на тиф українських вояків. У мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця... Тиф “збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії”, клав у могилу тих, які “йшли на смерть, але не так хотіли вмерти”...
Героєм другого тому енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР став і мій давній знайомець – Василь Прохода, про якого я 10 років тому написав книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Василь Прохода – секретар Оріхівської “Просвіти”, підполковник Армії УНР, журналіст, редактор, видавець, інженер-лісівник, член-співробітник Української вільної академії наук. У Подєбрадах він, за власним визнанням, провів десять найкращих років свого життя – якщо не вважати дитинства.
На початку 1920-х у Подєбрадах Василь Прохода написав спомин із часів Визвольної боротьби “Жертви ідеї”. Мене зацікавили репліки викладачів на берегах його спогадів: 1. “Епізод цікавий, але мова тяжко замосковлена, треба її радикально виправити”. 2. “Дуже просто і щиро написано. Це дає велику цінність оповіданню. В. О’Коннор-Вілінська”. 3. “Не для закордону”.
Євген Маланюк назвав подєбрадську академію “лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”. Ці слова стосуються і хуторянина з Кубані Василя Проходи, адже саме в Подєбрадах остаточно сформувалася його “повновартісна і національно конструктивна” особистість. Більшість студентів подєбрадської академії могли б це сказати і про себе, і про своїх товаришів.
У другому томі нашої енциклопедії можна прочитати біографії не тільки чудових кубанців, галичан, буковинців, волиняків, чернігівців, слобожанців, наддніпрянців, подільських козаків, тавричан, а й дорогих нам чужинців, оборонців української волі, – німця Вільгельма Лутца, білоруса Уладзіміра Куровського, єврея Юрія Ліндемана, вірменина Якова Осканова, а також українізованої польки Харитини (Тіни) Пекарчук та українізованої білоруски Марини Нестеренко. Вони перевтілилися в українок на полі битв за свободу нашого народу.
Харитина Пекарчук завідувала санітарним потягом Південно-Західного фронту Армії УНР, а дочка князя Олексія Оболенського Марина Нестеренко допомагала нашому народові як підпільниця і сестра-жалібниця. А ще вона народила для України двох синів! У посмертній згадці зазначено, що вона була “щирої вдачі та доброго серця, що відгукувалося на всяку чесну громадську справу. Була прямодушна, проста, рішуча, безстрашна, незалежна. Любила в людях правдивість, ненавиділа всяке плазунство, безхребетність, безхарактерність (…) З чистого ідеалізму возлюбила Україну, за неї боролась і жила вірою, що прийде час волі українського народу”. Та це ж те, про що я писав на початку передмови! Друже, перед тобою книжка про чудових людей, які намагалися відвоювати волю українському народові!
А ось згадка про Харитину Пекарчук її побратима із Запорозької Січі: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити...” Як бачите, в нашій енциклопедії подаємо не тільки інформацію про людину, а й показуємо характери.
Поважаю Миколу Железняка, відповідального секретаря Енциклопедії сучасної України, але мушу сказати: він “не пропустив” до ЕСУ чимало визначних особистостей лише, як мені видається, через те, що вони прості козаки, хорунжі й сотники. Не можу погодитися з практикою й інших науковців, які ігнорують простих людей, бо вони, бачте, “неісторичні постаті”.
Скільки було “зарізано” статей в ЕСУ про козаків, хорунжих і сотників Армії УНР! Зате охоче брали статті про полковників, генералів, міністрів, науковців, членів Центральної Ради, слава Богу, і про деяких отаманів… Може, тому ми з Моренцем і вирішили створити “свою” енциклопедію, щоб не згинули навіки оборонці українського буття.
Вважаю гріхом науковців і недооцінку світлин. А навіщо вони для їхніх монографій? Не популяризація борців за волю України ж є метою дисертацій!..
Ми ж із Моренцем та Юзичем (і Сергієм Перепічкою!) віддавна полюємо за фотографіями. Скільки я об’їздив сіл, щоб розшукати одну світлину українського вояка!
Як фотографії додають до образу, який намагаєшся відтворити! Дивишся і бачиш українських героїв. І можеш, як написав колись Тарас Беднарчик, заглянути їм у вічі. А це ж щастя мати можливість подивитися в очі дорогим людям, які давно вже перетворилися на тлін, невідомо де схоронений.
Яка ж багата наша історія! Багата насамперед людьми. Перед якими ми у великому боргу, бо знецінили їхній подвиг своїм безпам’ятством.
Цим дослідженням ми відновлюємо історичну справедливість щодо них. На питання в одній з анкет “В яких країнах бажаєте працювати?” організатор Вільного козацтва на Донбасі, а тоді випускник УГА Микола Малашко написав: “На Україні, на землях з українським населенням й де прийдеться”. А на інше питання анкети – “Які фізичні вади маєте?” – відповів: “Кулю у грудях”. На жаль, і такі “деталі” багатьох науковців не надто цікавлять.
До слова, Миколу Малашка вирішили залишити в господарській академії – для продовження освіти та як цінного співробітника. До Професорської ради написав подання викладач УГА Борис Мартос. “Прибувши до Академії в кінці 1922 року, після довгого перебування в повстанських загонах, в таборах інтернованих та на фізичній праці, М. Малашко зараз же ретельно взявся за працю і, не дивлячись на пізнє прибуття до Академії, виказав добрі успіхи, – писав професор Мартос. – За способом висловлювати свої думки було помітно, що йому бракує широкої освіти, що середня школа, останні кляси якої він проходив під час революції (1917 – 1919 рр.), небагато дала для його розвитку; але, з другого боку, помітний був здоровий природній розум і здібність до праці”. Впродовж чотирьох із половиною років навчання в академії “пан Малашко настільки розвинувся розумово, що догнав тих, хто, будучи старше від нього віком, ще до вступу в Академію пробували у високих школах і мали можливість розширити свої знання позашкільними студіями; декого з них п. Малашко залишив навіть позад себе; наша Академія може з гордістю рахувати п. Малашка в числі тих, хто освітою своєю має завдячувати не кому іншому, а нашій школі...”
Ось так! Малашко, якому в час революції було 20 років, коли, здається, головне – вчитися, боровся в повстанських загонах за волю України і не мав можливості здобути “широкої освіти”, але як тільки це стало можливим – занурився в книжки, конспекти, реферати, дослідження і за кілька років став гордістю подєбрадської академії!
У створенні енциклопедії Визвольної боротьби нам щиро допомагав член Історичного клубу “Холодний Яр” Тарас Беднарчик. Фахівець із топографічних карт минулого, на яких зафіксовано інший адміністративний поділ, Тарас намагався розшукати на них хутори і села, в яких народилися українські герої, та з’ясувати їхню нинішню адміністративну приналежність. Ось його репліка про хутір Лаврівку, де народився хорунжий артилерії Армії УНР Олекса Помазанів: “Хутір Лаврівка знищила радянська влада. Тепер тут – полігон, який з 1960-х належить Інституту іоносфери НАН та МОН України…”
Коли Тарас знайомився з біографіями наших героїв, його вразив один момент. “Романе Миколайовичу! – написав він. – Хочу сказати, що в т. 1 “Подєбрадського полку” надибав на короткий, але промовистий епізод. Це момент, коли Сава Білодуб, фронтовик-гарматник, уже не юний і, очевидно, виважений чоловік, не витримав зловживань колишнього політика Бориса Мартоса на засіданні кооперативу 1927 р. і вишпетив його. Я кілька днів під враженням! Сцена гнівна і весела!.. Уявляю, яка розмова може відбутися в майбутньому між бійцем АТО та Гройсманом чи Яценюком, якщо вони якось зустрінуться на засіданні гаражного кооперативу і почнуть сперечатися через статут! Лише декілька речень фактів з нашої енциклопедії важать набагато більше, ніж сторінки придуманого літераторами діалогу. Які промовисті факти!”
Нагадаю цю історію.
23 січня 1927 р. під час обрання керівних органів кооперативного товариства “Україна” виник конфлікт між підполковником Армії УНР Савою Білодубом і колишнім прем’єром уряду УНР, а в 1927 р. – професором УГА Борисом Мартосом. Коли Мартос наклав вето на кандидатуру студента К. Шабельського, Білодуб, вважаючи це беззаконням, запротестував. Він сказав: “Пани вчилися на нашій шкірі будувати Україну і військо, а тепер хочуть таким же способом будувати кооператив”. І закликав не брати до уваги вето Мартоса і взагалі скасувати реєстрацію кооперативу в Сенаті УГА як непотрібну. Під час промови Білодуба голова зборів декілька разів робив зауваження промовцеві про те, щоб “він тримався инших форм виразу і, зокрема, не ображав п. Керуючого Катедрою Кооперації проф. Мартоса”. Сенат УГА став на бік Мартоса і 30 березня 1927 р. оголосив студентові Білодубу “пересторогу”.
Підполковник Білодуб знав, що уряд Мартоса не дбав про українське військо, відтак і несе відповідальність за катастрофу, через яку вони й опинилися разом на чужині, в Подєбрадах. Попри це, колишній прем’єр і далі поводиться “по-прем’єрські”, пробує керувати, безапеляційно втручається в студентське самоврядування, навчає жити.
Справді, промовистий факт, промовисті й біографії українських вояків, сестер милосердя, військових урядовців, які намагалися відстояти право українського народу на буття на своїй землі. Коли ж це не вдалося, коли вони втратили все, що десятиліттями нажили їхні діди і прадіди, втратили Батьківщину, вони спромоглися уславити Україну на чужині – як українські інженери, науковці та митці. Мав рацію Євген Маланюк, коли писав: “Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб’єктивно маловартих біженців – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги (…) І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними (…) Значення Академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало (…) синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині”.
Огляньмося назад і пізнаймо з радістю “подєбрадське диво” української військово-політичної і науково-мистецької еміграції. Ми й творимо цю багатотомну енциклопедію світлих людей, щоб дати приклад нашому поколінню.
Ми ще напишемо і про студентів-вояків, і про їхніх мудрих наставників, викладачів та персонал УГА, учасників Визвольної боротьби, – Кузьму Безкровного, Олександра Коваленка, Модеста Левицького, Михайла Левицького, який загинув, захищаючи Карпатську Україну, Бориса Лисянського, Степана Манжулу, Івана Островершенка, Олександра Плітаса, Володимира Старосольського, Сергія Тимошенка, Арсена Чернявського та Євгена Чикаленка.
Вони скрізь творили навколо себе Україну.
Творімо її і ми! Роман КОВАЛЬ 
|
