Василь Васильович Івченко
(9.01.1996, с. Папужинці Тальнівського р-ну Черкаської обл. – 28.08.2016, смт Луганське Бахмутського р-ну Донецької обл.)
Добрий, веселий, скромний, завжди відгукувався на прохання допомогти. Любив спорт, виступав за футбольну команду “Славутич” с. Папужинців. Чотири роки навчався в Тальнівському агротехнічному коледжі Уманського національного університету садівництва за спеціальністю “агроном”. Не цурався чорнової роботи.
До кінця травня 2016 р. проходив військовий вишкіл у “Десні” під Києвом. Його хотіли залишити як інструктора, проте хлопець рвався в бій. Тож, попри вмовляння, поїхав на війну.
“Василь був одружений, але сімейне життя в нього не склалося. Може, через це й пішов на війну”, – сказала сільська голова Алла Граділенко.
Як кращий артилерист, незабаром мав їхати до Німеччини на військові навчання.
Командир ЗУ-23 54-ї Окремої механізованої бригади Василь Івченко загинув, діставши осколкові поранення. Був єдиною дитиною в сім’ї. У горі залишив матір.
На своїй сторінці в соцмережі Василь написав: “Раніше я хотів поїхати жити за кордон, а тепер хочу лишитися в країні, яка не боїться влади і відстоює свої права! Слава Україні!”
Героям слава!
Олександр Петрович Каплун
(10.05.1977, с. Казавчин Гайворонського р-ну Кіровоградської обл. – 30.08.2016,
смт Сартана Маріупольської міської ради Донецької обл.)
Закінчив Богданівську ЗОШ І – ІІІ ст. №1 ім. І. Ткаченка. З травня 1997 р. працював охоронцем на складі державного підприємства “Чорноліське лісове господарство”, а з січня 2001-го – верстатником деревообробних верстатів цеху переробки деревини.
Призваний до лав ЗСУ 9 липня 2015 року. Старший навідник 56-ї Окремої мотопіхотної бригади. Загинув під час артилерійського обстрілу.
Сиротами залишилися донька та син.
Похований у с. Богданівка Знам’янського району Кіровоградської області.
Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно). Вічна слава!
Владислав Віталійович Шемуровський-“Маестро”
(23.08.1993, м. Радивилів Рівненської обл. – 31.08.2016, с. Широкине
Волноваського р-ну Донецької обл.)
“Владислав був вільним як вітер, – згадувала Лариса Надорожна. – А ще запальним і безстрашним. Побратими розказували, як під час обстрілів усе говорили Владові, щоб не висовувався. Бувало, всі чекають, доки вогонь припиниться, а він вже тягне пораненого…”
Владислав – активний учасник Майдану. У складі “Правого сектору” брав участь у блокаді Криму. “Це там його почали називати “Маестро”, – розповідав Олександр, друг Владислава. – Якось його попросили приготувати обід. Їжа хлопцям сподобалася. Тому його так і прозвали”.
Коли він сказав, що збирається в АТО, його відмовляли, мовляв, це небезпечно. Але Влад відповів: “Ось я не піду, і той не піде, й інший. Так не можна”. Сказав: “Я хочу захищати…” І пішов на війну добровольцем. Служив у 18-му загоні територіальної оборони, потім прикомандирований до 8-го батальйону.
“Він був позитивний, веселий. Дуже любив солодке. В АТО все чекав, коли волонтери привезуть якісь ласощі… Він жив ніби одним днем. А ще шукав себе”.
Був відчайдушний, і часом здавалося, що не мав страху.
Загинув під час виконання бойового завдання.
Було козакові із широкою душею та гарячим серцем 23 роки.
В останню путь його проводили, ставши навколішки.
Похований у рідному місті.
На фасаді школи, де він навчався, встановлено меморіальну дошку на його честь.
Вічна пам’ять!
Т. ІЛЬНИЦЬКА, Роман КОВАЛЬ
Рівненщина – Київ
Артур Юрійович Абрамітов
(15.07.1992, м. Суми – 26.02.2017, промзона м. Авдіївки Донецької обл.)
Навчався в Сумському державному педагогічному університеті. Захоплювався спортом, дуже добре грав у футбол, хотів стати тренером. А ще він мріяв про створення сім’ї та власний бізнес.
Артур був веселим і щедрим. Цінував дружбу. Його сильними рисами були чесність, вірність, відповідальність, сміливість. Він завжди був готовий прийти на допомогу. Ніколи не давав скривдити своїх ближніх.
Друзі любили його за його вміння привносити позитив та бути душею компанії. 30 березня 2016 р. він підписав контракт із ЗСУ.
Гранатометник 15-го Окремого мотопіхотного батальйону 58-ї Окремої мотопіхотної бригади Артур Абрамітов загинув від осколкових поранень у голову та груди під час ворожого обстрілу з мінометів та СПГ-9.
Поховали героя 1 березня в рідному місті.
У горі залишив батьків, у яких був єдиним сином.
Ян ОСОКА
Роман Нетеса
(27.09.1997, с. Литвинівка Решетилівського р-ну Полтавськї обл. – 6.07.2017, Луганщина)
Роман закінчив Демидівську ЗОШ (Демидівка – родинне село поручника Армії УНР Юрія Городянина – письменника Юрія Горліса-Горського). Навчався в Решетилівському аграрному ліцеї ім. І. Боровенського. У лютому 2016 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Служив водієм у 16-му батальйоні “Полтава” 58-ї бригади. Брав участь у боях під Авдіївкою.
Під час короткої відпустки відвідав рідну школу, розповів учням про життя на війні, волонтерів та вояцьку дружбу. Мав товариську вдачу, був працелюбний і добросовісний. “Роман – дружелюбний і життєрадісний. Оптиміст, не любив говорити про війну. Коли проводжали, просив, щоб не плакали. Завжди настроєний позитивно. Мав дуже багато друзів. Завжди посміхався. Дуже любив свого молодшого брата. Планував у серпні поїхати разом з ним та зі своєю дівчиною Танею на море, – розповіла знайома сім’ї Жанна Степанова. – Перед загибеллю він зателефонував до Тані. Сказав, що в них неспокійно, говорити не зможе і набере зранку. Останні слова були “Я тебе люблю”. Потім телефон вже був поза зоною”.
7 липня страшна звістка сколихнула земляків. В очікуванні Романа сотні людей вночі створили живий коридор із квітів та лампадок від центральної дороги до його рідної хати в Литвинівці. Зустрічали захисника, стоячи на колінах.
9 липня з Романом попрощалися в рідному селі. В журбі залишилися батьки, молодший брат та кохана дівчина Тетяна. Вічна слава!
Золтан Балаж
18 липня 2017 р. в районі с. Зайцевого, що на Донбасі, в бою загинув 22-річний військовослужбовець 128-ї бригади Золтан Балаж із с. Королева Виноградівського району Закарпатської області. Осколок ворожого снаряда потрапив у серце.
Йому було 22 роки. Він угорського походження.
Залишив у смутку дружину та дворічну дитину. Вічна слава!
Реваз Циклаурі
(20.07.1984, Грузія – 29.04.2016, м. Авдіївка Донецької обл.)
Після служби в армії Резо переїхав на Хмельниччину, де народилася його мати. Тут одружився. Виховував двох дітей. Був життєрадісний. Завжди відстоював справедливість. Був громадянином України. В АТО пішов добровольцем, після боїв під Донецьким аеропортом став контрактником.
Гранатометник 81-ї Окремої аеромобільної бригади Реваз Циклаурі пройшов найгарячіший етап боїв на Донбасі, а загинув під час т. зв. перемир’я.
Поховали Реваза Циклаурі на сільському цвинтарі, там, де спочивають його родичі по матері. Жителі Михайлючки із глибоким сумом проводжали героя в останню путь на колінах. Без батька залишилися доньки двох і чотирьох років.
Лицар ордена “За мужність” 3-го ст. (посмертно). Вічна слава!
“Незборима нація” |
