 25 липня 1866 р. народився Модест Левицький, головний санітарний лікар та завідувач просвітньо-шкільним відділом залізниць України, голова Головної управи УЧХ, лікар і лектор української мови УГА в Подєбрадах Вчора випровадили ми [з Подєбрад] М. П. Левицького в Луцьк на Волині, де він дістав посаду учителя української мови в тамошній гімназії. Спало мені на думку записати про Модеста Пилиповича те, чого не написано про нього в моїх “Спогадах”. Познайомилися ми з ним рівно 30 років тому, коли він ще молодим лікарем зайняв 1897 року посаду участкового міжповітового лікаря в м. Окнах – на границі Поділля та Херсонщини, за 20 верстов від с. Перешор, де я тоді хазяїнував…
Приїхав він тоді до нас вже свідомим українцем, і, як він мені оповів, свідомість та пробудилася в йому під впливом родини Косачів, Олени Пчілки та її дітей – Михайла Обачного (Косача. – Ред.) та Лесі Українки, коли він лікарював у Ковелі коло їхнього маєтку. Переїхав він з вогкої Волині на наші сухі степи заради своєї хворої на туберкульоз дружини. В Окнах він скоро придбав собі славу всім приступного сердечного лікаря, а після одного випадку слава про нього як про надзвичайного лікаря широко рознеслася і поза його участком.
Якось люди, їдучи з Окнянського базарю, надибали на дорозі напівмертвого пастушка-хлопця, якому бугай розпоров живота і випустив всі кишки. Один жалісливий дядько зібрав ті кишки з порохом та сміттям і привіз хлопця помірати до лікарні. Модест Пилипович пообмивав, продезинфікував ті кишки, повкладав їх на місце і пильним доглядом вилікував його. З того часу хлопець той, показуючи людям шрам на животі, став живою рекламою для чудодійного лікаря. Селяни казали про нього: “Оце лікарь так лікарь, не то що инші поденщики; його посеред ночі збуди до хворого, то він і не скривиться, наче на весілля радісний, веселий іде і в дощ, і в завірюху!”…
Але Модест Пилипович не був вузьким спеціалістом, він завжди був українцем-громадянином, більшим за лікаря. Оселившись в Окні, він лікував не тільки тіло, а й душу народню: він організував з місцевої інтелігенції та селян український аматорський гурток, читав публічні лекції селянам по гігієні та санітарії на українській мові й тим підіймав у них повагу до своєї мужицької, упослідженої, мови і тим лікував їхню пригнічену психіку…
Будучи талановитим музикою, він тоді склав скілька дуже милих композицій на слова [Степана] Руданського та Л.[есі] Українки, які згодом залюбки виконувались на аматорських концертах по Україні. Але через скілька років урвалась діяльність Модеста Пилиповича в Окні, бо, протестуючи проти чорносотенства нової Земської управи, він разом з иншим земським служащим покинув Окна і переїхав на посаду земського лікаря в Боярку, коло Київа. Тут він захопився впорядженням нової лікарні і незабаром придбав собі таку ж славу, як і в Окні, тим більше що на складні операції, на його запросини, до нього охоче приїздили з Київа спеціялісти. Не раз оперував у нього в лікарні і всесильний тепер в емігрантських справах в ЧСР д-р Гірса. Але надміру скромний Модест Пилипович постіснявся відновити на еміграції своє знайомство з Гірсою, щоб не подумав хто, що він дбає про свої особисті інтереси.
Живучи в Боярці, Модест Пилипович віддався українській громадській справі ще більше, як лікарській. Він увійшов у таємну Всеукраїнську орґанізацію і, ставши членом Ради тої організації, був одним з найдіяльніших членів її, у кватирі якого часто збіралася Рада організації, а зрідка і всеукраїнські з’їзди, на які з’їздилося і по 50 чоловік. А коли після революції 1905 року наступила можливість видавати українську щоденну газету, то Модест Пилипович став найщирішим її співробітником: він писав статті на біжучі теми, оповідання, зробив переклади найінтереснійших світових творів, як “Історії одного селянина” Еркмана-Шатріяна (з французької мови) та “Спартака” Джованьйолі (з італійської) і придбав собі широку популярність серед народу своїми фельєтонами під псевдонімом Макогоненко... Причім він не взяв за свою величезну працю в газеті ані копієчки гонорару, в той час, як, наприклад, міліонер М. Грушевський не раз сперечався в конторі газети, що йому не зарахували якогось рядка в його статті.
Київське губернське земство, зважаючи на виняткову лікарську працю Модеста Пилиповича в Боярці, запросило його на директора Земської фельдшерської школи в Київі, і Модест Пилипович із захопленням взявся за виховання сотень селянських хлопців, з яких деякі пізніше поставали видатними українськими діячами.
Його діяльність у фельдшерській школі, співробітництво в українській газеті, організаторська праця в Українській Демократично-Радикальній партії та у видавництві “Час”, а особливо гаряча участь як виборця у виборах до двох перших державних Дум звернули на нього увагу київських чорносотенців, і вони почали шукати приключки, аби втопити або хоч позбутися з Київа цього видатного мазепинця, і нарешті досягли свого.
Досі не вияснилася незначна школярська вигадка, яка викинула Модеста Пилиповича з Київа аж до революції 1917 року. Одного разу, коли піп, увійшовши до класу фельдшерської школи і загадавши читати молитву, раптом онімів, глянувши на образ, де замість матері божої з рямців виглядав малюнок свині. Чи цю свиню підклали Модесту Пилиповичу провокатори-чорносотенці, чи просто збитошні хлопці, досі не вияснено, але чорносотенець-піп замість того, щоб вичитати шибеникам-учням за їхній вчинок або довести до відома директора та педагогічної ради школи, не сказавши нікому й словечка, моментально поїхав до архирея, той – до митрополита, а той – до губернатора, і в результаті Модеста Пилиповича викинули в 24 години без права займати яку-небудь посаду в Київській окрузі.
Через приятеля свого старого залізнодорожного лікаря Модест Пилипович незабаром одержав посаду залізничного лікаря у Радзивилові й з тяжким серцем покинув Київ. Тут, як і скрізь, де він проживав, він віддався всією душею як лікарській, так і громадській українській справі. Він через якийсь час організував із залізничників таємну українську громадку, яка увійшла в склад всеукраїнської організації, що тоді вже приняла назву Товариства українських поступовців (ТУП), акуратно виплачувала членські вкладки, завжди посилала свого делегата на таємні з’їзди організації, а головне – зайнялася транспортом недозволених у Росії українських книжок з Галичини. Але й тут чорносотенці не покинули Модеста Пилиповича. Вони надрукували в популярній чорносотенній газеті “Новое Время” допис, в якому сказано було, що в Радзивилові оселився австрійський агент-лікар, що агітує за одірвання України від Росії і приєднання її до Австрії. Хоч прізвища Модеста Пилиповича не названо в тому допису, але з Петербурга незабаром прийшло розпорядження звільнити його з посади на границі. Видно, що тайно проведене слідство не підтвердило того обвинувачення, бо инакше уряд заслав би Модеста Пилиповича адміністративно на Сибір або віддав би його під суд за державну зраду, але уряд вважав своїм обов’язком догождати чорносотенцям і тому зараз же звільнив Модеста Пилиповича з Радзивилова, але не заборонив йому служити на залізниці. Знов через старшого залізничного лікаря, що високо цінував працю Модеста Пилиповича, він одержав посаду залізничного лікаря в Білій Церкві.
Коли настала революція 1917 року, Модест Пилипович, як керуючий санітарією всіх українських залізниць, цілком віддався справі українізації залізничного апарату та організації продажу українських книжок по залізничних кіосках, сам привізши зі Львова цілий вагон українських закордонних книжок на суму щось коло ста тисяч карбованців. Під час другої большевицької навали на Україну, коли Директорія, бажаючи врятувати українську інтелігенцію, організовувала скрізь за кордоном чисельні посольства, Модест Пилипович, рятуючи від смерти свою туберкульозну дружину, прийняв посаду радника посольства в Греції.
З того часу аж до мого переїзду до Подєбрад, тобто з 1919 до 1925 року, я не бачився з Модестом Пилиповичем, але через людей та з його небагатьох листів до мене знав, що, коли за браком фондів скасовано грецьке посольство та вмерла його дружина, він переїхав до Польщі. Там він, як один з найкращих знавців української мови, читав по таборах лекції з української мови, склавши підручник для вивчення української мови; один час працював як міністр здоровля в УНР; як голова Українського Червоного Хреста допомагав всіма силами й засобами нашим воякам по таборах; нарешті завідував українською санаторією в Закопанім, де вболівав душею над хворою на туберкульоз нашою молоддю.
А коли, знов-таки за недостачею грошей, скасовано було ту санаторію, Модест Пилипович взяв посаду лікаря та лектора української мови в подєбрадській академії, де й працював не за страх, а за совість рівно п’ять років до повного виснаження сил своїх.
Не бачивши Модеста Пилиповича шість років, при зустрічі я був вражений його зміною: видно було з його вигляду, що життя за цей час потовкло, помняло цю чутливу натуру гірше, як инших, і він постарівся не відповідно своїм літам. Змінився він і морально: коли перше він на всіх людей дивився крізь рожеві окуляри, до всіх ставився з безкритичним довір’ям, усіх людей мав за порядних, то тепер він впадав у другу крайність – став недовірливий, часом занадто, як мені здавалося, суворий до людей. Особливо обурювався він на лекторський склад академії; він майже всіх професорів обвинувачував у безідейності, байдужості до української справи, в звірячому еґоїзмі, в бажанні захопити якнайбільше лекцій, щоб урвати найбільше грошей; одні з них, не даючи нічого на українські справи, складають їх про чорний день, а инші, навпаки, – розтринькують їх на пиятику, чим подають молоді деморалізуючий приклад. Про це він говорив голосно навіть на професорській раді, чим обурив проти себе багато професорів, і вони ставились до Модеста Пилиповича не тільки без поваги за його заслуги для України, а навіть ворожо, що ще більше його нервувало й дратувало.
У відношенні до молоді в ньому прокидався давній оптимістичний Модест, і він часто перехвалював декого з студентів через край; хоч зміновіховців та москвофілів ненавидів до глибини душі, але все-таки, як лікар, ставився до всіх однаково сумлінно, про здоровля всіх однаково клопотався і цією працею обтяжував і виснажував себе до краю.
В одному Модест Пилипович не змінився: у нього зосталася та сама колишня віра у відродження української нації і безмежна відданість їй, та сама запопадливість до праці для неї; не було й найдрібнішої справи для неї, якої Модест Пилипович зрікся б, коли инші не могли або не хотіли за неї взятися. Для неї він головував у відновленій Радикально-Демократичній партії, був головою так званого Петлюрівського комітету, головою Допомогового студентського комітету, вчителем в українській гімназії, для неї він був навіть і листоношею, що розносив [журнал] “Тризуб” по Подєбрадах...
Випроводили ми Модеста Пилиповича не на відпочинок, а знов-таки на тяжку працю, на сліпування над школярськими зшитками… Випроводили не просто собі академичного лікаря та лектора, яких тут лишилося десятки, а людину, що проорала на українській ниві таку глибоку борозну, що її не зарівняє час і яка виразно зазначиться в історії національного відродження української нації. Євген ЧИКАЛЕНКО
Щоденник (1925 – 1929). – Київ: Темпора, 2016. – С. 245 – 249.
Подєбради, 24 серпня 1927 р. Особливості авторського стилю в основному збережено. 
На світлині – Євген Чикаленко.
На груповій світлині зліва направо сидять учасники Визвольної боротьби Архип Кмета, Модест Левицький, Олекса Костюченко, стоять Віктор Малець і Павло Макаренко. |
