За байраком байрак.
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає.
Наносили землі
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.

Квіти від Кіровоградської ОВА та Олександрійської селищної ради лягли на братську могилу і до меморіального знака Юрієві Горлісу-Горському, що височіє біля могили.
Отець Миколай Макогін з Івангорода, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ, відслужив панахиду за полеглими.
Звертаючись до священника та голови Олександрівської селищної ради Олександра Безпечного, який узяв участь у меморіальному мітингу, Роман Коваль розповів про трагедію в Івангороді у травні 1920 року. Тут відбувся бій між ордою Будьонного та “повстанським селом Івангородом”. Бій завершився трагічно: переможці засудили на смерть полонених повстанців, яких привселюдно – зігнавши селян – почали рубати шаблями та колоти багнетами. На очах у рідних було зарубано 16 козаків. Потрапив під шаблю і “старий революціонер Кучеренко – учасник революції 1905 року”. Люди збурилися. Беззбройні, вони готові були знову кинутися на ворога. Усвідомивши небезпеку, будьонівці припинили рубку, скочили на коней і зникли у вибалку.
Про цю трагедію розповів фельдшер Юхим Семенченко з Новомиколаївки майбутньому отаманові Денисові Гупалу. Ворог називав Семенченка “ярим украінцем”.
“Вся ця картина мене схвилювала, – признався Денис Гупало. – Мені було надзвичайно шкода побитих селян – братів-українців, народних революціонерів”. Уже на початку серпня 1920 року Денис разом із двома десятками хлопців приєднався до Чорноліського полку Пилипа Хмари.
Роман Коваль звернувся до Олександрівського селищного голови Олександра Безпечного та Миколи Христенка з пропозиціями вшанувати в назві вулиці борця за Українську державу Юхима Семенченка в його рідному селі Миколаївці, а також борця проти царського самодержавства і комуністичної Москви Кучеренка та козаків-івангородців, яких у жорстокий спосіб стратили будьонівці.
Роман Коваль звернув увагу й на те, що в Івангороді в 1920 р. відбувся бій між холодноярцями та червоною бригадою, яка після кривавих жнив стала на спочинок у цьому селі. Бій детально описано у спогадах Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. У цьому бою були жертви і з нашого боку, а Юрко Городянин (Горліс-Горський) дістав поранення. Кулю витягнули в 1921 р. польські хірурги у військовому шпиталі в м. Новий Сонч (Лемківщина, Західна Галичина, тепер Польща). “Отож, – запропонував Роман Коваль, – варто вшанувати холодноярців й у с. Івангороді”.
Промовляв і начальник управління з комунікації Кіровоградської ОВА Віталій Останній, який чимало зробив для організації 2-го дня 29-х вшанувань героїв Холодного Яру. “Згадуючи події сторічної давнини, ми дивуємося мужності й жертовності українських захисників, – сказав він. – Отаман Чорний Ворон і його побратими  – лицарі духу, які намагалися врятувати рідний край. З метою гідного вшанування їхнього подвигу на цьому місці обласною та місцевої владою створено філію Кропивницького обласного краєзнавчого музею «Історико-меморіальний заповідник “Чорний Ворон”», виділено земельні ділянки та розроблено проєктно-кошторисну документацію – щоб тут постав сучасний меморіальний комплекс, достойний подвигу наших героїв. На початку лютого 2022 р. було виділено більш як 30 млн грн з державного бюджету для першої черги будівництва. Проте ненависний ворог завадив втілити ці проєкти в життя. Але після нашої перемоги ми обов’язково побудуємо тут величний меморіал”.
Козак Історичного клубу “Холодний Яр” із Цибулевого Володимир Вознюк з почуттям прочитав свій вірш про Чорного Ворона.

Онуки! Нащадки! Це ж справді було!
Це бачило й чуло принишкле село.

А пісню “Спіть, хлопці, спіть” виконав Володимир Пастушок-“Пісня”, сотник Майдану, майор батальйону оперативного призначення “Карна” Національної гвардії, учасник багатьох боїв за волю України, лицар ордена Богдана Хмельницького 3-го ст., кавалер ордена “За мужність” 3-го ст. Люди вітали його особливо тепло, щиро дякуючи за багатолітню боротьбу за Українську державу.
А Роман Коваль уже згадував із вдячністю мешканця Розумівки Дениса Танасовича Шевченка, який у 1942 р. разом з Горлісом-Горським організував урочисте відновлення могили Чорного Ворона. Згадав теплим словом сина повстанця отамана Загороднього Якова Сергійовича Зеленька, 1926 р. нар., який малим хлопцем узяв участь у цьому вшануванні. І 2010 року він розповів про цю незабутню подію Романові Ковалю: “Лю­дей бу­ло стільки, що вже ніко­ли стільки не бу­де. Цілий ліс лю­дей…”
Завершила вшанування Чорного Ворона та його козаків Олеся Кічук з Бессарабії піснею “Марш «Україна»” (“Чорними хмарами вкрилась Руїна”) (сл. Івана Багряного, муз. Григорія Китастого).
Урочистості продовжилися в центрі Розумівки.
Ще в лютому Історичний клуб “Холодний Яр” запропонував розумівському старості Миколі Христенку увічнити в назві вулиці с. Розумівки ім’я борця за Українську державу, осавула полку гайдамаків Холодного Яру, видатного письменника Юрія Горліса-Горського. “Він не раз був у вашому селі в 1920 році, – писав Роман Коваль. – Про це є згадки в його романі «Холодний Яр» та в спогаді «Це було давно». У Розумівці в Юрія Горліса-Горського були надійні друзі. Про це свідчить його фраза про Розумівку, де на нього «ждали кінь і шабля». Переховувати коня та зброю українського вояка в 1920 році могли тільки хоробрі та свідомі українські селяни, якими завжди славилася Розумівка”.
І ось сталося: на 53-й сесії Олександрівської селищної ради центральну вулицю Розумівки Шкільну одноголосно перейменовано на вул. Юрія Горліса-Горського! Про це під час свята розповів олександрівський селищний голова Олександр Безпечний. Разом з Романом Ковалем і Миколою Христенком він відкрив вулицю імені легендарного українського героя.
У цей день у Розумівці грав оркестр легендарної 93-ї ОМБр “Холодний Яр” (художній керівник Олександр Корольов), співали В’ячеслав Купрієнко (“Соняхи”, сл. й муз. В’ячеслава Купрієнка), Володимир Гонський (“Україно!”, сл. Василя Симоненка), Олеся Кічук (“Зродились ми великої години”, сл. Олеся Бабiя, муз. Омеляна Нижанкiвського), Світлана Мирвода (“Стрілецький романс”, сл. Степана Галябарди, муз. Павла Зіброва), Михайло Гречкин (про перемогу князя Костянтина Острозького над московським військом під  Оршею), Юрко Юрченко (Юркеш) (“Пісня про Кума” – про “Карпатську Січ”).
Микола Христенко та Олександр Безпечний поклали квіти до меморіальних знаків загиблим землякам – воякам ЗСУ Василеві Скрипниченку і Дмитрові Джогану. У виступі сільський отаман Розумівки та Миколаївки Микола Христенко наголосив, що 37 вояків з Розумівки і Миколаївки воювали або воюють зараз.
До земляків щиро звернулася військовослужбовиця ЗСУ, козачка Історичного клубу “Холодний Яр” Люба Криворот, родом із сусіднього с. Красносілки. “Коли я навчалася в школі, – сказала вона, – про історію холодноярської боротьби, про бої, що точилися в навколишніх селах, не знала, не підозрювала. Адже ця історія, як і більшість трагічних історій української боротьби, до нас не доносилася навмисне, щоб убити в нас спротив і бажання боротьби. Хоча про грот декабристів у Кам’янці, про Чайковського, Пушкіна ми знали. А наша земля народжувала бійців у часи Коліївщини та добу УНР, вона полита кров’ю козаків Чорного Ворона та всіх козаків, хто боровся тут сто років тому. Ця земля народила нових козаків, які і зараз воюють проти російських окупантів”.
Палко промовляла й дитяча письменниця Лариса Ніцой, родом із с. Капітанівки Новомиргородського району. А голова ГО “Фундація духовного та національного відродження «Чорний Ворон»” Анатолій Войний вручив подяки Фундації “Чорний Ворон” Миколі Христенку; легендарному воїну Сергієві Терещенку-“Балу”, який нині боронить Україну в Липцях на Харківщині, голові Олександрівської селищної ради Олександрові Безпечному, волонтерам і благодійникам фундації Геннадію і Володимиру Шевченкам, а також Романові Ковалю – “за подвижницьку місію з відродження історичної правди національного державотворення, зміцнення козацького духу в суспільстві та збереження пам’яті про українських героїв”.
Кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко у своєму виступі підкреслив, що “Роман Коваль відродив дух українського мілітаризму”.
Роман Коваль презентував у Розумівці книгу Юрія Горліса-Горського “Це було давно...” – про трагічну долю Олі “Кравченко”, хороброї розвідниці Степової дивізії та полку гайдамаків Холодного Яру. “Згусток разючих подій, – так оцінила коректорка Надійка Овчарук цей спогад. – Яка всеосяжна трагедія українського народу на декількох сторінках!”
У Соснівці після покладання квітів до пам’ятника полеглим хліборобам Соснівки, Скаржинки і Дев’ятки відбувся меморіальний мітинг. Роман Коваль і в. о. директора Олександрівського краєзнавчого музею Василь Білошапка розповіли про трагедію цих сіл та жертви, які вони поклали в боротьбі проти червоної Москви, а Світлана Мирвода заспівала пісню “Небесна музика” (сл. Зої Кучерявої, муз. Івана Пустового).
Роман Коваль розповів, як у 2011 р. він звернувся до сільської голови Лариси Лебідь із пропозицією перейменувати вулицю Колгоспну іменем Івана Павловського, народженого у Соснівці, митрополита УАПЦ, розстріляного Москвою в серпні 1936 року. А вона відповіла: “Та нехай уже лишається, як є. Люди звикли до Колгоспної...” Все ж таки вулицю перейменували, але на Федора Павловського, двоюрідного Іванового брата, бо ж він герой Радянського Союзу!.. Ось такі малороси!
У Соснівці до нас приєдналися байкери з Кропивницького з прапорами “Азова”. Зустрілися ми і з прекрасною родиною Миколи та Марини Марфулів, які привели у світ вже п’ятеро дітей. Вони завжди беруть участь у вшануваннях земляків і радіють нам.
Завершила мітинг Олеся Кічук народною піснею “Там, за небокраєм”.
А нас уже чекали козаки в с. Цвітному (родинному селі отамана Пилипа Хмари). Найбільше нас виглядав наш друг ще з 1990-х дід Карбала (Олександр Ромащенко), козак Історичного клубу “Холодний Яр”, багатолітній передплатник нашої “Незборимої нації”. Йому вже 86-й, він дуже хворіє, ходить із паличкою, похитується. Він уже не такий сонячно-радісний, як раніше. Але, як завше, з подарунками і щирим козацьким серцем! Він завжди оживає, коли ми приїжджаємо. Так сказав його онук, учасник українсько-російської війни, поранений на Донбасі.  Вже немає поруч діда Карбали нашого друга Юрка Хмари. Спочиває вже! Хто зна, чи побачимося ми ще з дідом Карбалою! А так би хотілося... А він ще нам карасики смажені обіцяв, так що має жити, щоб слово дотримати!
Роман Коваль розповів про славного отамана Чорноліського полку Пилипа Хмару, Олександр Безпечний та староста Цвітненського старостинського округу Яна Просяник поклали квіти до пам’ятного знака, а В’ячеслав Купрієнко та Володимир Пастушок заспівали полковникові Хмарі та його козацтву.
У виступі Яна Просяник назвала Пилипа Хмару “видатним військовим діячем України”. Чого ж тоді досі немає вулиці його імені в цьому селі?..
Історичний клуб “Холодний Яр” вдячний голові Олександрівської селищної ради Олександрові Безпечному та начальникові управління комунікацій Кіровоградської ОДА Віталієві Останньому, які взяли участь у всіх наших заходах 2-го дня вшанувань героїв Холодного Яру. Ми могли безпосередньо звернутися з пропозиціями про вшанування їхніх земляків – борців за волю України. Сподіваємося, що вони посприяють тому, щоб були вшановані козаки, якими ми пишаємося.
Подяка всім, хто був нашим партнером у добрих справах!
Козакам-холодноярцям слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Світлини Григорія Юрика.
Біля пам’ятника загиблим хліборобам. Село Соснівка, 23 червня 2024 р.
Учасники 29-х вшанувань героїв Холодного Яру. Зліва направо – Надія Віннік, Владлен Ковтун Ольга Собченка (мама полеглого героя Олега Собченка), Світлана Мирвода і Володимир Гонський. Мотрин монастир, 22 червня 2024 р.
Легендарний козак Історичного клубу “Холодний Яр” дід Карбала (Олександр Ромащенко). Село Цвітне, 23 червня 2024 р.

Парламентська асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію, в якій визнала дії Росії геноцидом українського народу і необхідність деколонізації РФ.
Головні тези резолюції: докладати зусиль для деокупації Криму та усіх окупованих територій України шляхом підтримки Формули миру та Кримської платформи; заклик створити Спеціальний трибунал для притягнення до відповідальності РФ за злочини, провести на міжнародному та національному рівнях розслідування масових звірств, вбивств, тортур, зґвалтувань армії РФ; підкреслюється необхідність швидкого запуску механізму використання заморожених російських активів на користь України; президентські вибори 2024 року в РФ визнаються підтасованими та такими, що підривають легітимність усієї виборчої системи РФ; підтримка створення Міжнародної коаліції з повернення українських дітей, а також забезпечення звільнення українських військовополонених та цивільних осіб; заклик заборонити імпорт російського зрідженого газу до Євросоюзу, реекспорт та транзит через порти ЄС.
Сердечна подяка!

Українська правда

“Механик-водій – це моє”, – прикордонник “Ведмедик” на бронетранспортері М113 виконував бойові завдання на вовчанському та куп’янському напрямках.
“Знищувати ворога – це просто класно!” – каже боєць.
“Ведмедик” добре відгукується про американські бронетранспортери, каже, що вони маневрові, швидкі, з ефективною влучною 25-мм гарматою, а головне, надійний засіб евакуації бійців.

Пропонуємо ознайомитеся з інформацією про прийом творчих робіт на Літературну премію імені Юрія Тітова 2024 року.
Відкрийте для себе силу Слова і силу Духа, які випромінювалися із немічного тіла, прикутого до візка.
Юрій Тітов мужньо долав найважчі випробування, від народження мав пологову травму і був прикутий до інвалідного візка. Свої поетичні твори набирав кінчиком носа, є автором 11 книг поезій.
За земного життя Юрка я писав:

Сильний, силу ти даєш і іншим:
Хто стомився, хто з дороги збивсь, –
Знов перечитає твої вірші –
Як води джерельної напивсь!

Познайомтеся з ним і полюбіть його так, як він любив вас!

Владлен КОВТУН, друг Юрка

Умови участі: номінація “Поезія”, збірка поетичних творів 2021 – 2024 (три примірники), поети віком до 40 років, надсилати до 5.09 на адресу: 01024, НСПУ, м. Київ, вул. Банкова, 2, каб. 14.
Відзначаємо письменників, які досягли помітних здобутків у літературній творчості. Премія присуджується за кращу книжку поетичних творів. Премія не присуджується посмертно. Лауреата премії визначає журі, персональний склад якого затверджується правлінням Київської організації НСПУ. Засідання журі відбувається не пізніше 10 вересня. Рішення журі приймається відкритим голосуванням. Лауреатові премії вручається диплом, відзнака і грошова винагорода.

Біографічна довідка
Юрій ТІТОВ (12.09.1980 – 21.10.2020). Член Національної спілки письменників України (2000), лауреат Літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото”. У 1998 р. за високий мистецький хист нагороджений стипендією та дипломом Українського фонду, де і відбувся його перший творчий вечір. У 2010 р. закінчив відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” за фахом журналістика, видавнича справа та редагування.

Організатори: Київська організація Національної спілки письменників України,
Комітет вшанування пам’яті Юрія Тітова

19 липня Росія вбила 13-річного Кирила Дядюшка, учасника танцювального колективу “Український сувенір”.
Хлопець навчався у 7 класі Миколаївської гімназії № 10. Завжди веселий і творчий. Брав участь у всіх мистецьких конкурсах. Захоплювався українськими народними танцями.
Він грався на дитячому майданчику, коли туди прилетіла російська ракета.
Вічна пам’ять малому козакові!

13 – 14 липня похідна група Історичного клубу “Холодний Яр” провела презентації книг Юрія Горліса-Горського та Романа Коваля на Маньківщині. Участь у просвітницькому поході взяли кобзар Святослав Силенко, Оксана Герасимюк (директорка Видавництва Марка Мельника), Тетяна Купріянець (організаторка), а на другий день приєдналися наші друзі зі Звенигородщини – Олег Голуб із дружиною Іриною.
Презентації по селах, де люди зайняті щоденною важкою працею, та ще й у спеку (38 градусів!), – не надто вдячна справа, але коли є охочі організатори та люди, які сприяють, стає не так спекотно.
Звичайно, прикро, коли на такі зустрічі не приходять учителі. Не так прикро за себе, як за них. Що вони розкажуть дітям про Визвольну боротьбу українського народу, коли не хочуть цього знати?..
У Маньківський будинок культури прийшла лише одна вчителька, але яка! Надія Базильська приїхала із села Чорної Кам’янки. Ось її відгук: “«Своїм безпам?ятством ми зневажили їхній подвиг». Ця фраза з виступу Романа Коваля досі пульсує в моїй голові. Чи достатньо ми знаємо про наших героїв? Тих, хто 50, 100, 200 років тому боронив Україну?.. Чи шануємо їхній подвиг? Я щиро вдячна Романові Ковалю за титанічну працю, за боротьбу, за пробудження національної свідомості й виховання патріотів! Ваші книги – це скарб!.. А «Пісня про отамана Зеленого» (слова Миколи Щербака, музика кобзаря Тараса Силенка), яку виконав Святослав Силенко під звуки старосвітської бандури, – то просто в саме серце. Кожна пісня пана Святослава змушувала душу завмирати. Сильно. Щемко. До сліз і мурашок по шкірі... Я не змогла піти з пустими руками і придбала книги не тільки для себе, а й для усієї родини. Велика подяка організаторам, особливо пані Тетяні Купріянець, бо без неї цього свята українськості не було б”.
Щиро дякуємо і співорганізаторові просвітницьких заходів – місцевому підприємцю та благодійнику Миколі Северину – він покрив наші видатки на подорож, а ще запросив до себе в готель “Заріччя”, а в тому готелі був басейн... І ми встигли освіжитися після такого спекотного дня! За 20 хвилин до його закриття...
Ледь не запізнилися через гостинність козаків і козачок с. Дзензелівки, де у краєзнавчому музеї ми провели вечірню зустріч. Тут колись виступав наш друг Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь Сонця”. У музеї демонструються чимало малюнків нашого товариша Дмитра Бур’яна та 11 його скульптурних робіт: Василь Симоненко, Алла Горська, Ліна Костенко, Борис Олійник...
А ще в Дзензелівці відбулося 9 музичних фестивалів класичної музики, на які приїжджали музики з далеких країн, навіть з Австралії! І селян приходило послухати класичну музику так багато, що місць не вистачало не тільки в залі, а й у коридорі! Організував фестивалі Павло Лисий, який не раз виступав зі знаменитою “Хореєю козацькою” Тараса Компаніченка, де тепер грає Святослав Силенко. Павло Лисий зараз не в селі, але прийшла на зустріч його мама Оксана зі старшим сином Сашком, невісткою Оксаною й онукою Соломією. Були і староста села Лариса Букань, директорка краєзнавчого музею Наталія Зайчук та директор Центру дитячої та юнацької творчості Черкас Микола Якименко, які провели екскурсію музеєм, із захопленням розповідаючи про рідний край. А місцевий активіст Володимир Дерипапа, маючи скромну пенсію, закупив на понад тисячу гривень книг! Хоча йому вже 85-й рік! Він сказав: “Мені вже нема часу читати, але в мене є кому читати...”
А ще в Дзензелівці є хор “Родина” (художній керівник Сергій Кожухар). Виступаючи на базарах, сільські музики і співаки зібрали 2 млн гривень на ЗСУ!
Що казати, культурне село! І з традицією. Тут на початку ХХ ст. Христофор Барановський заснував потужний кооперативний український (!) банк. А коли в українців є кошти, то й наша культура дістає сильний імпульс для розвитку. І ми відчуваємо відгомін цього і через століття! Христофор Барановський згодом став членом Центральної Ради, міністром фінансів УНР. Селяни Дзензелівки пишаються ним. На будівлі колишнього кооперативного банку висить меморіальна таблиця на його пам’ять, яку створив Дмитро Бур’ян, козак Історичного клубу “Холодний Яр”.
А ще нас у Дзензелівці пригостили смачною вечерею! Особлива подяка Ніні Чупрун. З якою любов’ю вона приготувала і гостила нас надзвичайно смачною молодою картоплею, солодкими помідорами, запашним та ніжним тушкованим м’ясом! І щиро раділа, що нам так смакує. Спасибі й Тетяні Кожухар, яка допомогла створити шедевр української кухні!
Оточені увагою персоналу затишного готелю “Заріччя”, ми швидко відновили сили і вже на 11-ту годину недільного дня були в с. Іваньках, у салоні Бартосіків, де представили наші видання – “Це було давно” Юрія Горліса-Горського, “Таємниця отамана Зеленого” та інші книги Видавництва Марка Мельника.
Олександр Бартосік – оригінальний і як скульптор, і як людина. Кожне його питання було як виклик... Але ми дали йому відповіді на всі запитання і розсталися друзями. Ось його відгук: “Аби не сталося так, як заспівав Святослав Силенко, що в нашому селі жити весело, та немає кому... Роман Коваль пояснив, що нам потрібна правда, яка не деморалізує, а  мобілізує. Подяка пані Тетяні Купріянець, яка на наших теренах зініціювала культурну експансію. Дякуємо пані Оксані Герасимюк за крила, в усіх сенсах цього словенятка. Дякуємо Святославу Силенку за силу. Дякуємо Роману Ковалю за творення і культивування національної пам’яті, яка спонукає до системних дій, – він з безіменних попелищ воскрешає постаті, наповнюючи їх сенсом життя та національної боротьби”.
Уже після зустрічі Олександр Бартосік у ФБ написав: “Роман Коваль – це дубова діжа, яка увібрала смак, колір, енергетику кожної окремої ягідки, вирощеної під українським сонечком на українській землі. Ягідки збродили й осіли, а цілющий сік, задубившись клепаним залізом, діжею котиться світом і причащає спраглі душі, аби ті сенс свого народження творили на національному фундаменті”.
Участь у зустрічі в с. Іваньках взяли Анна, Ганна і Тихомир Бартосіки – дочка, дружина та онук скульптора Олександра Бартосіка, а ще пан Анатолій Пилявський, який уже давно прочитав книгу “Отаман Зелений” Романа Коваля. Він з гордістю показав світлини краєзнавчого музею, який створив у рідному селі.
А наша дорога вже стелилася на село Буки, яким у 1979 р. подорожував дорогий наш друг Ренат Польовий зі своїм сином Миколою. Микола залишив пречудові світлини мальовничого Буцького каньйону, на дні якого протікає річка Гірський Тікич. Деякі з фотографій опубліковано в книзі “Тиха війна Рената Польового”. Цю книгу ми подарували центральній бібліотеці Буцької громади. Радіємо, що на зустрічі були бібліотекарі сіл громади. Очі в них горіли. Була також директорка фінансового відділу Буцької ОТГ Валентина Бондаренко з дочкою. А Галина Гісько, директорка Буцького будинку культуру, придбала на 3500 грн книг для сільських бібліотек! Звичайно, ми раділи такому ставленню до книг про Визвольну боротьбу.
На всіх зустрічах наші друзі щиро дякували Святославу Силенку за його історичні пісні. Ось які шедеври він подарував добрим людям Маньківки та Маньківщини: “Пісня про отамана Зеленого”, “Буде нам з тобою що згадати”, “Чорна рілля ізорана”, “Добровольці”, “Зів’ялі квіти відійшли”, “Три янголи”, “Пливе човен”, “Сховалось сонце за горою”, “А вже років 200...”, “Про Марусю Соколовську”, “Обріс мохом сірий камінь”, “В Чорне море кров Дніпром тече”...
Зустріч у Буках завершилася на схилах Буцького каньйону в кемпінгу Bukvar, господар якого Олексій Маслюк пригостив нас такою доречною перекускою! Хоч спуск каньйоном був непростий (траплялися й падіння), ми все ж омили свої козацькі тіла в Гірському Тікичі!
До Києва з нами поїхала Анна Бартосік, мама майбутнього скульптора Тихомира Бартосіка...
Досі з вдячністю згадуємо Наталію Лещенко, дружину вояка ЗСУ Анатолія Войтенка та матір двох козаків ЗСУ Юрія і Максима. Як вона тепло та емоційно дякувала за працю української вчительки Надії Базильської!
Згадуємо тепло й Катерину Чорнопиську, яка, попри ДЦП, активно допомагає ЗСУ – разом зі своєю мамою Лілією. Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” ми подарували Каті – за її працю – книгу “Жінки  у Визвольній боротьбі”. Катя в цю мить була щаслива. Своїх емоцій не приховувала. Всі були розчулені.
Зворушила й участь 86-річної Анастасії Черній, мами Тетяни Купріянець, організаторки презентації. Прийшли й інші члени її родини – племінниці Анна Філіпчак з чоловіком Віктором, Віта Гладченко з чоловіком Сергієм, які добиралися аж із Тального.
Це підтвердила й онучка пані Анастасії Черній Віта Гладченко: “Бабуся Нюся і Катя Чорнописька – це найемоційніший складник зустрічі в Маньківці. Шалена радість Каті і сльози щастя бабусі: «У мене сьогодні свято!» – розчулили до межі. І хоч їх підводить тіло, та мають ясний розум і незламний дух”.
Щира подяка журналістці Наталці Маренюк, яка зафільмувала цю подію.
Передаємо сердечні вітання й активістам ГО “Маньківські волонтери” – Галині Новожиловій (голова), Ніні Богуш-“Джавеліні”, Володимирові Слободянику, Тані Чорній-Хльобас, Іванові Микитенку і його малому онукові Артемові Кирилюку, якому, сподіваємось, дідусь уже прочитав “Казку про козака Рися” з книги “Таємниця отамана Зеленого”.
Наступна презентація книг Історичного клубу “Холодний Яр” 3 серпня в Києві.
До зустрічі на бойових стежках доби Української Народної Республіки!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – у родинному салоні Бартосіків після презентації.
Село Іваньки Уманського р-ну. 14 липня 2024 р.

Щодня ми дізнаємося про нові факти варварства московської орди в українських містах і селах. Так сам вони діяли і в Галичині 1914 року. В основу розповіді покладено спогади санітарного інспектора 3-ї російської армії Мортирія Галина, які я використав у своїй книзі “Тернистий шлях кубанця Проходи”. Нинішні російські мародери – гідні нащадки своїх грабіжників-прадідів.
Російські армії рухалися на захід “не тільки з боєм, але й з грабунком”, – свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Першої світової війни Мортир Галин. Той грабунок “не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої”, – писав він.
Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь по Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й “про винищення української Галичини та її церкви”. Доказом цього були “не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова”, – зазначав Мортир Галин.
Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися планово. Репресувалися лише свідомі українці, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала “порядкувати”. Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.
Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.
При військових штабах існували “цивільні авангарди” – переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і “вишукувати тих, кого тут прозивали українцями”.
Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів “брошури-доносу”. В ній повідомлялося, що “в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме – це ті, які називають себе українцями... і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний... зобов’язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії”.
Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, “с рускім размахом”. “Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. – Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)”. В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та деякі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі “вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом”.
Як вороння налетіло московських попів. “Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів”. На посадах поліцейських справників “опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні), як нотовані злодії та хабарники”. І все це діялось за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.
Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено. Свідком цього варварства став кубанець Василь Прохода.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клубу “Холодний Яр”
Дж.: Коваль Р. Тернистий шлях кубанця Проходи. – Київ – Вінниця: Державна картографічна фабрика”, 2007. – С. 28 – 29.

Цей вірш любив Андрій Жованик. Його прочитала Андрієва дружина Оксана, коли 21 січня 2024 р. отримувала Золоту сваргу – за свого чоловіка.
Колись Роман Коваль запропонував Андрієві Жованику поїхати в Мотовилівку провідати Ольгу Михайличенко, дочку сотника Армії УНР Івана Косовського. Вона членкиня ОУН з 16  років, за що й потрапила в московську неволю... Пані Ольга родом з Фастівщини, як і автор цього вірша – Андрій Кравець-Кравченко. В юності вона захоплювалась ним і його віршами. Коли Ольга Михайличенко почала емоційно розповідати про Андрія Кравця-Кравченка, також члена ОУН, Андрій Жованик раптом зачитав його вірша, очевидно, саме цього. Пані Ольга була вражена... І відразу прийняла Андрія за свого.

В степах України широке роздолля,
Високі могили в степах,
Лежить там козацькая воля,
І слава застигла у прах.

Ніхто на могилах не плаче,
Ніхто не схиляє знамен,
Ніхто не пом’яне козачих
Давно позабутих імен.

Лиш здавна легенда ходила,
Що скоро настануть ті дні,
Коли розверзнеться могила
І встане козак на коні!

Заграє він в сурму сріблясту,
І звуки довкола проллє.
І кликати буде до бою
Козацькеє військо своє!

Не вірю я й сам, що ховають
Могили ту силу страшну.
Та хай лише сурма заграє –
Я перший на поклик піду!

“Я перший на поклик піду!” Так і сталося: вже 24 лютого 2022 р. разом з Олегом Куцином стали на оборону Києва... Запекло билися за Україну всю весну... А літо стало для них останнім: Олег загинув на Харківщині 14 червня, Андрій поліг 2 серпня у боях за Соледар, або як він казав, Солеград. Обом друзі поставили пам’ятники в Холодному Яру.
А 24 лютого ц. р. Президент України підписав Указ про присвоєння Андрієві звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Вічна слава полеглим за Україну!

Роман КОВАЛЬ, Люба КРИВОРОТ

На світлині Романа Коваля – Андрій Жованик і кобзар Юрія Кочержинський, учасники вшанування повстанської родини Соколовських. Дівич-гора неподалік с. Горбулева, Житомирщина, 5 вересня 2010 р.

Юрій Юрійович САМАНЮК-“ТРИНАДЦЯТИЙ” (10.04.1987, м. Ворохта Івано-Франківської обл. – 25.06.2023, с. Мала Токмачка Запорізької обл.). Військовий, громадсько-політичний і спортивний діяч, майстер спорту, тренер із фріфайту, музикант, майстер меблів; керівник Івано-Франківського обласного осередку ВГО “Всеукраїнська федерація фрі-файту, контактних єдиноборств та змішаних бойових мистецтв”, голова Івано-Франківської обласної організації партії “Пряма дія”, кулеметник, мінометник та оператор СПГ окремої мобільної групи вогневого ураження “Коршун-team” 93-ї ОМБр “Холодний Яр” (командир Анатолій Кохан-“Оріль”), командир окремої мобільної групи вогневого ураження “Оріль” 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, командир взводу протитанкових керованих ракет роти вогневої підтримки
Захоплювався  рукопаш-гопаком і спортивним туризмом. Грав на народних музичних інструментах (зокрема на варгані, дримбі та сопілці). Щоб його сопілка завжди була з ним, витатуював її на передпліччі.
“Наша ідея була потрапити туди, де війнонька”, – казав Юрій. Його друзі “були мотивовані люди, вони хотіли воювати, рвалися на війну, і дівчата, і хлопці, і старші, і молодші”.
На початку широкомасштабного вторгнення РФ він потрапив до своїх друзів в УДА, воював у с. Русанові Броварського району на підсиленні 72-ї механізованої бригади ім. Чорних запорожців. “Після Київщини, коли росіяни відступили, трохи перепочили, і нас відправили на Харківщину. Недовго були під Ізюмом, після чого нас перекинули у Харків на допомогу 92-й бригаді. Ми були на зачистках сіл та закріпленнях. Так було до початку літа [2022 р.], коли я вирішив, що потрібно переводитися з добровольчого батальйону [до ЗСУ]... Так почався мій шлях до 93-ї бригади”.
Під час вилазки “Коршун-team” на підсилення однієї з позицій піхоти потрапив в оточення. “Дуже «дєрзко», з напором, нахабно морально тиснули [«вагнери»]. Казали: «Здавайтеся, хохли!». Гранатами закидали нас. Ми прийшли підсилювати підрозділ і, врешті, вчотирьох лишилися. На повороті окопу стояв наш Толік. Він отримав важке поранення у шию... Був непритомний. Хрипів. Фактично не дихав. Поранення несумісне із життям. Ми намагалися його тягнути. Але наткнулися на тіло загиблого мінометника, якого теж відправили сюди на підсилення. У тому окопі розминутися було нереально. Нас зверху просто розстрілювали. Ми зробили все, що в наших силах. Навіть кинули гранати, які тримали для себе (тому що раніше визначили, що раптом що – ніяких полонів). Я дав команду відступати. Піднімаю голову – суцільні іскри над головою. Я усвідомлював, що працює кулемет. Ми почали навприсядки відходити. Вижили реально якимось дивом”. Після загибелі командира Саманюк очолив окрему мобільну групу вогневого ураження. На честь командира група взяла його позивний “Оріль”.
“Під Бахмутом якраз ми почали найбільше працювати. Ми у прямому сенсі слова жили «на передку» майже безвилазно. Як мобільна група, ми мали можливість жити у місті, а не в окопах. Але оскільки у нас багато засобів і на нас надіються, то...”. Воював і в Соледарі та інших гарячих точках Бахмутського напрямку.
Нагороди: орден “За мужність” III ст. (28.12.2022), відзнака Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, відзнака командування 93-ї ОМБр “Сталевий хрест” II ст., медаль “Честь. Слава. Держава”.
Залишив у смутку батька, сестру, дружину і двох донечок.
“Глиба” – так оцінила його прес-офіцерка 93-ї бригади Ірина Рибакова.

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Цензор.НЕТ, Новинарня.
Перша світлина Іванки Сьопковської.

“Якщо ви це читаєте, це означає, що мене вже немає в живих”, – так написав у своєму щоденнику доброволець 1-ї Окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор” Євген Костюк-“Шльоцик”.
Узимку 2013 – 2014 рр. Євген був дієвим учасником Революції гідности в Києві. Влітку 2014-го добровольцем вступив до батальйону УНСО. Пройшов курс військової підготовки у таборі УНСО. З грудня 2014 р. – учасник російсько-української війни, учасник боїв за с. Піски Ясинуватського району Донецької області.
“…Ранок. Сонце ще не зійшло, але над небом уже нависли свинцеві хмари, – читаємо його щоденник. – Наш блокпост розносять у хлам. Ти відходиш, щоб вийти з оточення. Спочатку біжиш, але шум і свист куль примушують тебе повзти по тому довбаному полі. Чуєш танковий обстріл, падаєш, втискаючись у суху землю. Снаряди пролітають вище – над тобою. Чуєш вибухи і повзеш далі. Ще два постріли і знову ти втискаєшся в землю, знову снаряди падають далі.
І знову два постріли. Пролетівши, перший вибухає десь далеко, а через мить – вибух прямо поряд. Німіє права нога, ти її не відчуваєш, її перекидає на ліву. Ти в страху, що тобі відірвало ногу, дивишся на неї, ворушиш нею. Все працює, але вона оніміла. Починаєш оглядати себе і бачиш велику рвану рану в біцепсі на лівій руці. Ще одна рана – в тазу з неї хлюпає кров. Ти шукаєш вихідний отвір, а його немає. Значить у тобі осколок. Лапаєш спину, а вона мокра, вся в крові. Так-сяк перев’язуєшся, зариваєш паспорт і нашивки в сиру землю. Знімаєш бронежилет, прикриваєшся ним і затискаєш у руці гранату. І дивишся у небо, а хмаринки свинцеві пролітають над твоєю головою. І ти вже уявляєш як янголи будуть підіймати тебе до небес.
Потім ти думаєш, що востаннє їв у своєму житті. І черговий вибух змушує тебе включитись у реальність. Шукаєш телефон. Зарядки лишилось мало, але ще можна подзвонити в першу чергу їй. Потім дзвониш своїм.
…На межі життя і смерті починаєш розуміти саму цінність речей і прожитого часу. А насправді помирати не страшно, страшно вижити. Батальйон ОУН, 2014 – 2015, Донбас, с. Піски, «Шльоцик»”.
У лютому 2016 р. Євген перейшов до лав 1-ї Окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор”, а 29 травня під час виконання бойового завдання поблизу шахти “Путилівська” (“Бутівка-Донецька”) унаслідок підриву на розтяжці дістав осколкові поранення голови. Його евакуювали до реанімаційного відділення клінічної лікарні ім. Мечникова у Дніпрі, де за його життя три дні боролися лікарі. До тями так і не прийшов...
У смутку залишив матір і сестру.
4 червня 2016 р. козака поховали на кладовищі с. Луки-Мелешківської на Вінниччині.
Посмертно нагороджений орденом “Народний Герой України”.
25 травня 2017 р. у Вінниці на фасаді будівлі загальноосвітньої школи № 11, де він навчався, відкрито меморіальну таблицю.
Орден “Народний Герой України” вручено рідним 14 вересня 2017 р. в Запоріжжі.
Вічна слава!

Підготував Роман КОВАЛЬ

22 серпня 2023 р. під с. Курдюмівкою на Донеччині загинув мій добрий знайомий, близький мені за духом Дмитро Сінченко. Він жив Україною, був відповідальним громадянином. З ним хотілось творити Майбутнє.
Співчуття родині, дружині Олені.
Легкого переходу, друже! Мала за честь бути знайомою з тобою!
Дякую за службу Україні!

Богдана БАБИЧ

Це вже третій напад на місце пам’яті Миколи Міхновського.
Велика Олена Теліга ставила Миколу Міхновського в один ряд з Тарасом Шевченком, Оленою Пчілкою, Іваном Франком і Лесею Українкою...
2016 року вандали зруйнували бронзовий пам’ятник Миколі Міхновському на Байковому кладовищі в Києві, понад два роки ідеолог Самостійної України стояв обезголовлений. На жаль, держава не відновила пам’ятник творцеві Української державності. Це 8 вересня 2018 р. зробив Історичний клуб “Холодний Яр”. Але вже 22 вересня погруддя Міхновського (тепер гранітне) було пошкоджене: відбито вуса, пошкоджено ніс, обличчя попалене, його вкрили тріщини. Вже 2 листопада ми відновили погруддя.
Торік виповнилося 150 років від Дня народження М. Міхновського. Ця дата є в постанові Верховної Ради “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022 – 2023 роках”, які мають відзначатися на державному рівні...
2 вересня 2023 р. Історичний клуб “Холодний Яр” урочисто відновив могилу Миколи Міхновського, поставивши мармурову плиту на місці його поховання.
Цього року Історичний клуб “Холодний Яр” на виконання Постанови Верховної Ради України №1982-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022 – 2023 роках” вирішив провести реконструкцію місця пам’яті творця українського війська, впорядкувати стежку та місце навколо меморіального знаку Миколи Міхновського,– так, щоб було видно, що тут спочиває ідейний засновник Української держави.
Благодійна організація “МБФ «Глорі юей»” погодилася організувати збір на фінансування проєкту.
Сьогодні, 8 липня 2024 р., прийшов підрядник, що почати роботи, і побачив, що меморіальний знак знесено і кудись вивезено. З Максимом Коляденком ми негайно вирушили на Байкове. Попри ракетний обстріл ми вже перед 11.00 були на місці вандалізму.
Спочатку пішли до директора Байкового кладовища – Валерія Миколайовича Печеного. Від відхрестився, мовляв, це не ми, ми нічого не знаємо. Я зауважив, що директора ця подія не обурила і не здивувала. Коли ми попросили поїхати з нами на місце вандалізму, він категорично відмовився. А ще він прохопився, що до нього місяців 2 чи три тому приходив хтось і скаржився, що біля могили його рідних ми поставили меморіальний знак. І він йому, бачте, заважає. Цікаво, що всі могили біля меморіального пам’ятника Міхновському занедбані, заросли бур’яном, на могилах немає навіть сухої квіточки. Тобто ця скарга вийшла не від дбайливого родича покійних, а, на нашу думку, від ненависника Української держави.
І директор кладовища Печений знає, хто це...
Потім ми викликали поліцію. Провадження почато.
Чи допитає поліція добродія Печеного, побачимо....
Я звернувся до своїх приятелів – голів комітетів Верховної Ради України Дмитра Наталухи і Ярослава Юрчишина – з проханням допомогти і в розголосі – щоб Україна знала про це. Просили ми і допомогти відновити могилу Міхновського, посприяти, щоб її внесли в реєстр пам’яток, які охороняються державою. Хочемо, щоб поліція вчинила на цей раз не так, як у минулі роки, а знайшла зловмисника.
Історичний клуб “Холодний Яр” шукає союзників у відновленні справедливості.
Раніше ми були самотні в обороні пам’яті шляхетного Миколи Міхновського.
Тепер віримо, що будемо не одні.
Миколі Міхновському слава!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – Максим Коляденко і Роман Коваль

У моїй книжці “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” (Київ, 1999) є нарис під назвою “Григорій Яковенко, член Холодноярського повстанкому”.
Григорій Яковенко до червня 1917 р. служив у 418-му Олександрівському полку – спочатку півротним, потім командиром роти і батальйону, з яким “був в усіх боях, які випали на його долю”. За власним визнанням, він ще до Лютневої революції був ворогом царського уряду, але приховував це. Не дивно, що “вістку про революцію зустрів із величезною радістю”.
Далі я пишу: “У цей же час солдат Іван Коваль заклав у полку український осередок під назвою «Холодний Яр», метою якого було «поширення серед солдат Українознавства». Влітку 1917 року до цієї нелегальної організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко”.
І ось наш товариш Віктор Моренець, член Історичного клубу “Холодний Яр”, розшукав прецікавий документ. Цитую: “Громада українців «Холодний Яр» 418 п.[ішого] Александрівського полку. Листопаду 14 дня 1917, № 34
Пось[в]ідченіє
Дане се м. у.-о. (молодшому унтер-офіцеру. – Ред.) громади українців «Х. Я.» 418 п. Александрівського полку Онисько Підопригора, уповноваженому для представництва у дівізіонну Раду 105 д.[ивізії], що підписом і громадської пичаткою посвідчує голова Ради «Х. Я.» Прапорщик (підпис – очевидно, Сулима), Писарь Прапорщик (підпис – ніби Дубовський)”.
Дякую, друже Вікторе! Тепер існування громади українців “Холодний Яр” підтверджено документально. Історичний клуб “Холодний Яр”, який веде свою діяльність від січня 1997 р., може вважати Громаду українців “Холодний Яр” своїм попередником. А для мене це важливо, бо й тоді, й нині Ковалі просували козацький дух Холодного Яру в українські душі.
Холодний Яр – тепер як 93-тя ОМБр “Холодний Яр” – продовжує запеклу боротьбу за нашу свободу. У її складі є й козак нашого клубу Юрій “Небокрай”, а раніше в ній служили наш козак друг “Серпень” (тепер він заступник комбрига-47) та Олег Куцин. Загалом у ЗСУ, теробороні та інших формаціях служить 45 козаків і козачок Історичного клубу “Холодний Яр”.
Холодноярцям слава!

Роман КОВАЛЬ

1. Культура починається із заборон, мистецтво – з прагнення до забороненого.
2. Постійно рости до своєї мети, навіть, якщо вона нереально висока.
3. Люби себе, але більше люби Бога. Бійся Бога, але більше бійся себе.
4. Пам’ятай: твоє ім’я в історії вакантне. Поки що.
5. Спаленими мостами освітлюють шлях до звитяг і свободи.
6. Відчувай небезпеку, але не відчувай страху.
7. Цінуй своїх ворогів за те, що вони змушують тебе ставати сильнішим.
8. Вчись вигравати красиво, а програвати гідно.
9. Зневажай страх, але рахуйся з небезпекою.
10.  Не загуби мету в тумані самоомани.
11.  Піклуйся про тіло, душа все одно безсмертна.
12.  Не поспішай собою жертвувати, спробуй себе захистити.
13.  Пізнай істину не заради цікавості, а щоби керуватися нею.
14.  Не шукайте вільних людей серед рабів речей.
15.  Називати речі своїми іменами, а при нагоді – своїми прізвищами.
16.  Цінуйте тих, хто вам не вірить, адже вони знають вас краще за інших.
17.  Хочеш мати гарних друзів – будь гарним другом.
18.  Зважуй свої слова – і вони будуть звучати вагомо.
19.  Не щастя метою роби, а вершину. І ти будеш щасливим, штурмуючи її.
20.  Намагайся не допустити того, щоб розум переміг у тобі все найкраще.
21.  Хочеш знати більше, не соромся ставити запитання.
22.   Інстинктом самозбереження користуйся обережно, він часто збиває з істинного шляху.
23. Примножуй впертістю свої сили і можливості.
24. Своє слово скажи обов’язково, свою справу обов’язково зроби.
25. Не бійся бути хоробрим, це не страшно.

Андрій КОВАЛЬ, історик

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та скорочувати тексти.
Ідентифікатор медіа: R30-03637.

Наклад 1100 прим.
Газету видрукувано 26.07.2024 р.

Засновник
Роман Миколайович КОВАЛЬ
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14, Київ-03049.