Серед соняшників лежу я, серед безкрайнього поля, схований від очей людських, стискаючи автомат. Бій був неймовірний, бій був шалений, пекельний, і мало кому з наших пощастило вийти з нього, кулі та осколки зрізали хлопців та соняшникові голівки. І падали вони, падали та завмирали під спекотно-байдужим небом.
А потім затихло все… І несміливо заспівали птахи. І вітер заколихав жовті пелюстки, перебираючи волосся тих, з кого злетіла каска.
І лежав я довго. Коли вже нагадала про себе холодними ночами близька зима, я почув біля себе кроки. Хтось зупинився біля мене, присів, і крапельки солоної вологи впали на мої холодні руки. Мене обережно підняли та загорнули в чорний мішок…
І розпочався мій останній шлях туди, звідки прийшов я на цю війну, де мене продовжувала чекати мама. Ще далеко від мого дому я почув запах квітів, котрі кидали на дорогу люди, яких я не знав та не бачив у своєму житті. Вони стояли на колінах.
Ось і привезли мене… Мати ні на мить не відходила від труни, безперервно цілуючи кришку та притискаючись до неї знесиленим обличчям з опухлими очима. Вона плакала, стогнала і голосила. А ті, хто привіз мене, стояли поруч, стояли і плакали. Сльози стікали по обвітрених щоках… Коли засипали мене землею, вони сіли в мікроавтобуси і розпочали шлях на Донбас, на пошуки інших, які досі лежать там, серед соняшникових полів.
Гуманітарній місії “Евакуація 200 (Чорний тюльпан)” присвячується. Людям з наповненими добротою серцями.
Ян ОСОКА |
