18 липня 2016 р. ворог підірвав БМП 93-ї бригади, а потім обстріляв її із засідки. На бронемашині поверталися із завдання двоє друзів, двоє ротних – “Оса” і “Стаф”, старші лейтенанти із Закарпаття. Рік як закінчили Національну академію сухопутних військ. У той день “Стаф” втратив друга, а сам дістав важкі поранення.
Володя Цірик народився на Закарпатті в с. Углі. Був єдиною дитиною в родині.
Про загибель сина мама дізналася з телевізора. Одразу зателефонувала волонтерці Аліні Михайловій і сказала: “Якесь непорозуміння показують по телевізору. Кажуть, що мій синочок загинув”. І попросила, щоб волонтерка пояснила, що із сином, “і дала трубку Вові, щоб він теж пояснив їй”. “Не передати того крику, який стояв у мене в слухавці, – написала Аліна, – коли мама почула правду…”
Володя з дитинства хотів стати військовим, навчався в Мукачівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. На навчаннях був відмінником з бойової підготовки, тактики, теоретичні дисципліни “тягнув на трієчку”.
По закінченні Національної академії сухопутних військ Володимир потрапив у 93-му бригаду, в піхоту. “Я думаю, що він у 93-тю пішов тому, що знав: ця бригада бойова, – розповів Роман Лук’янов. – Спілкувалися вже рідко, 93-тя – постійно на завданнях, а нас із танками відвели. Але я знаю, що він робив великі успіхи. Це не жарт – так швидко дійти від комвзводу до комроти”.
“Ніколи не забуду, як на нас уперше виїхало кілька ворожих танків Т-72 і пролунав перший вибух, – оповідав “Оса” журналістові газети “Народна армія”. – Я тоді бігав по дахах, корегував вогонь артилерії. Невдовзі один із ворожих танків знищили, а інші змусили відкотитися”.
Іншого разу, в розвідці, піхотинці помітили нещодавно обладнані позиції бойовиків та зіткнулися з їхньою розвідувальною групою. Після перестрілки розійшлися, але незабаром наші пішли в атаку. “Трьома групами – вогнева, штурмова та прикриття – ми здійснили наліт на ворожий “опорник”, – розповідав “Оса”, – закидали їхні бліндажі гранатами. Я забіг до ворожого бліндажа, як раптом пролунала черга з ПКМ. Майнула думка: все, кінець... На щастя, кулі пройшли в кількох сантиметрах від мене... Я влучно відповів автоматною чергою”.
“На “Осу” завжди можна було покластися, – стверджував його однокурсник Роман Лук’янов. – Володя був дуже м’який і добрий, будь із ким міг налагодити роботу. А в АТО змінився: став рішучим. Гарний стрілець був. Міг дуже добре вжалити. Тому й прозвали його “Осою”. У нього в соцмережах статус був “Чим точніший постріл, тим спокійніша совість”.
Роман згадував, що Володя міг зняти з себе “бронік” і віддати іншому. Боєготовність підрозділу була для нього важливіша за власну безпеку. “Він завжди думав про інших. Це видно з його запитів до волонтерів. Жодного разу ми не почули, що щось потрібно йому особисто. Лише для всіх, – розповідає журналіст і волонтер Галина Ярцева. – Знаючи, що ми спілкуємося з його батьками, Володя щоразу просив не проговоритися, де він. Якщо я правильно пригадую, то батьки в нього старші люди, тобто він пізня дитина в них…”
“Володимир був майбутнім нашої армії”, – стверджував Артем Гула, вояк його роти. “Оса, ти був кращий, тебе навіть сепари шанували за відсутність страху”, – пишуть на його сторінці у Фейсбуці.
Командирові 9-ї роти 93-ї Окремої механізованої бригади Володимирові Цірику було лише 23 роки. Він не погуляв на власному весіллі, не став батьком, не зробив кар’єри, не побачив світ. Тільки вивчився на військового, щоб потрапити на фронт та віддати життя за свою країну.
Журналісти depo.ua та “Незборимої нації” |
