У ньому йдеться про отамана півсотні Вільного козацтва на Чернігівщині в 1918 р., начальника зв’язку Дієвої армії УНР, учасника Другого зимового походу Української повстанської армії в листопаді 1921 р., командира саперного куреня дивізії “Галичина”, учасника підпілля ОУН на Прикарпатті в 1944 – 1949 роках, зокрема на Коломийщині та Гуцульщині.
У сьомому томі “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича про Івана Ремболовича написано лише 31 слово і трохи не завжди точних цифр, разом 42 знаки. В них вміщено біографію людини, яка пройшла дві світові війни, дві епопеї Визвольної боротьби. Від грудня 1917 р. до листопада 1921 р. Іван Ремболович воював за волю і долю України, спочатку на рідній Чернігівщині проти Таращанського і Богунського полків Красної армії. На Київщині бився проти Семена Будьонного, на Поділлі й Волині – проти Григорія Котовського. Десятки, а може, й сотні боїв! І що ми про них знаємо?!
Завершив своє життя Іван Ремболович 8 вересня 1950 р. у Станіславській тюрмі.
60 років рідні та історики не могли ознайомитися з “кримінальною” справою Івана Семеновича Ремболовича. В останній рік президентської каденції Віктора Ющенка це нарешті вдалося Романові Ковалю, відтак ця справа лягла в основу його дослідження.
Ось назви деяких розділів книжки: “Треба було захищати рідний край”, “Сальський і Болбочан”, “Радісна пісня визволення”, “Під патронатом розвідок”, “А де наша зброя?”, “Жахливий вигляд мав цей похід”, “Головне – всюди бити москалів”, “На Коростень!”, “Тільки дві сльози”, “І хліб, і біль”, “Кіннота зліва!”, “Битва над річкою Звіздаль”, “Опір московській сваволі”, “Ми – українські партизани”, “І знову війна!”, “Творимо силу!”, “Аргументи генерала Курмановича”, “Альфред Бізанц”, “Айнзац” проти Ковпака”, “Брідське пекло”. “Під опікою монахів і монахинь”, “Полковник Балбачан” на Гуцульщині”, “Допити 1950 року”, “Не підлягає реабілітації?”.
У додатках вміщено спомини Івана Ремболовича “1918 рік на Чернігівщині”, Олександра Вишнівського “Наша Світланка” (про наречену І. Ремболовича), Романа Долинського “Бойова група Байєрсдорфа”, Юрія Копистянського “Прорив з-під Бродів”, Павла Сумароківа “В оточенні під Бродами. Прорив 2-го куреня 30-го полку УД “Галичина”.
У розділі “Побратими Івана Ремболовича” можна прочитати нариси про українських вояків Миколу Палієнка, Ігоря Поспіловського, Антона Гребенника, Григорія Сосідка, Леоніда Перфецького та Володимира Малкоша.
Вражає додаток №4 – “Неповний список вояків і старшин УСС, УГА та Армії УНР, учасників Другої світової війни в лавах дивізії “Галичина”, Українського визвольного війська та 1-ї УД УНА”. Тут вміщено біографії майже 300 вояків, чимало біографій проілюстровано світлинами.
Опубліковано у книжці й вирок Іванові Ремболовичу, біографії учасників підпілля ОУН та УПА, згадки про яких є у книжці, спогад Зеновія Врублевського (водія Івана Ремболовича) під назвою “Він був нам як тато”.
Вражає своїм багатством розділ “Фотодокументи”. Загалом у книжці опубліковано 373 світлин, листівок, карт, документів, більшість з яких унікальні.
Книжка “Іван Ремболович” з’явилася завдяки фінансовій підтримці Братства вояків 1-ї Української дивізії УНА та Історичного клубу “Холодний Яр”.
Зустрічайте, “Івана Ремболовича”!

Презентації цієї книжки, а також дослідження Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” відбудуться
19 липня 2012 р. о 14.00 у Музеї історії м. Коломиї (вул. Романа Шухевича, 80); планується участь сотенного УПА Мирослава Симчича-“Кривоноса”, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Михайла Андрусяка та організатора культурної події Ольги Руданець, директора готелю “Писанка”;
19 липня 2012 р. о 18.30 у Народному домі м. Івано-Франківська (організатор Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського музею Визвольної боротьби ім. Степана Бандери). Планується участь Надзвичайного і Повноважного посла України Степана Волковецького, голови Івано-Франківської “Просвіти”;
20 липня 2012 р., о 13.00 у Народному домі м. Рожнятова (організатор Левко Юречко);
20 липня 2012 р., о 18.00 у Палаці культури “Мінерал” м. Калуша (вул. В’ячеслава Чорновола, 20) – організатор член Історичного клубу “Холодний Яр” та голова Української вільної бібліотеки Станіслав Власов;
21 липня 2012 р. об 11.00 у Народному домі м. Стрия (вул. Народна, буд. 8) під час “Книжкової толоки” у рамках Всесвітнього фестивалю кредитних спілок (організатор Люба Хомчак);
21 липня 2012 р. о 18.00 у Народному домі м. Болехова (вул. Січових стрільців, 12) – організатор Лариса Дармохвал, голова Болехівського відділення Союзу українок;
22 липня 2012 р. об 11.00 книжки будуть представлені під час вшанувань полеглих вояків дивізії “Галичина” (біля цвинтаря дивізійників при дорозі Львів – Тернопіль, між селами Червоне та Ясенівці).
Скрізь пісні Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років виконуватиме заслужений артист України кобзар Тарас Силенко (Київ).

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

2 липня 2012 р. (понеділок), 18.00 – показ документального фільму “Рівень секретності 18”.
3 липня 2012 р. (вівторок), 18.00 – вечір з бандурою: концерт Василя Лютого (Луганськ).
4 липня 2012 р. (середа), 18.00 – майстер-клас з травоплетіння, ведуча Леся Гіптенко (Київ).
5 липня 2012 р. (четвер), 18.00 – історія українців Закерзоння, ведучий Олександр Стець (Перемишль).
6 липня 2012 р. (п’ятниця), 20.00 – ніч на Івана Купала – ГО “Молода Просвіта” (Харків).
7 липня 2012 р. (субота), 18.00 – вечір біля багаття.
8 липня 2012 р. (неділя), 13.00 – відкриття кімнати-музею Визвольної боротьби українців за державність у 1917 – 1920 рр.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

15 років триває слідство, але вбивць так і не знайдено.
Справу Кательницьких уже давно хотіли закрити, але через наполягання брата Миколи її знову змушені діставати, здувати з папок пил, і знову розглядати. Вже третій слідчий береться за її перегляд. Береться з неохотою, бо наперед знає, що в нашій державі такі вбивства не розкриваються.
Володимир Степанович Кательницький був пасіонарним українцем. Ще у 1980-х, коли інші боялися, він пропагував національну ідею. Працював у товаристві “Знання”. Коли йому запропонували вступити в комуністичну партію, відмовився. Він давно зрозумів облудність компартійної ідеології і з 1985 року став на шлях боротьби з тоталітарною системою.
Писав до незалежних видань, виступав на мітингах, організовував демонстрації і пікетування. КҐБ переслідував Володю. Ламали ребра, ніс, калічили ноги. Якось мало не забили до смерті, врятувало лише втручання народних депутатів.
– Володя ріс кволою дитиною, – згадує його старший брат, – хворів на поліомієліт, але міцності духу йому не треба було позичати. Він ніколи не скаржився на здоров’я, але гостро сприймав несправедливість, підступність, неправду.
Володимир був релігійною людиною, очолював братство Андрія Первозванного і дбав про національну церкву. Відстоював повернення храмів Київському патріархату, вважав, що суверенна Україна повинна мати суверенну церкву.
Патріарх Мстислав хотів послати Володимира на навчання до США, щоб той прийняв духовний сан, але він вирішив залишитися в Україні.
Його статті публікувалися як в Україні, так і за кордоном. Кательницький підтримував зв’язки з українською діаспорою Сполучених Штатів, Австралії, Канади, Аргентини. Очолив Комітет захисту Івана Дем’янюка (можливо, саме за це й убили Володимира).
А ще Кательницький розслідував історію розстрілів у Бабиному Яру. Писав, що там загинули не лише євреї, а й багато українців – енкаведисти чинили тут розстріли ще в далеких 1920-х роках. Це вже пізніше, в 1930-х, закатованих звозили до Биківнянського лісу. Звичайно, й це викликало обурення у тих, хто хотів “приватизувати” трагедію Бабиного Яру.
– Мабуть, щось “недозволене” знав Кательницький і про загадкову смерть патріарха Володимира Романюка, – розповідала член братства Андрія Первозванного Ганна Ткаченко, – його весь час переслідували, били, вимагали якісь документи. Останні дні він ходив озираючись. Відчував, що за ним стежать, хотів навіть квартиру поміняти.
І Ганна Єрофіївна, і рідний брат Микола впевнені, що вбивство було сплановане на чиєсь замовлення.
– Його і маму вбили проти ночі на 8 липня 1997 року, – каже старший брат. – Ще увечері 7 липня я з ним розмовляв по телефону. Ні другого, ні третього дня телефон не відповідав. Я зчинив тривогу. 10 липня зранку звернувся до Мінської районної міліції міста, написав заяву, але правоохоронці не квапились. А коли став рішуче наполягати, щоб відчинили квартиру, мене побили й кинули до камери. Лише ввечері до мене прислухались і надіслали пожежну машину з драбиною, аби потрапити в квартиру через вікно.
– Мені й моїй сестрі, – розповідає далі Микола Кательницький, – не показали того вечора ні маминої квартири, ні тіл рідних. Коли ж через декілька днів дозволили оглянути приміщення, я був вражений гармидером, який вчинила міліція. Все було перекинуте догори дном, на підлозі розкидано порнографічні фото. Мій брат – глибоко віруюча людина, а його намагалися спаплюжити. Нашій сестрі якось довелося бачити відеофільм, знятий правоохоронними органами відразу ж після проникнення міліції у квартиру. Вона бачила, що все було на своїх місцях, тільки скрізь сліди крові... Кров на підлозі, на килимах, на дивані – перед тим, як убити моїх рідних, їх катували... У квартирі нічого не взяли, ані материних золотих прикрас, ані грошей. Зникли лише рукописи, деякі статті, документи. Страшно жити в країні, де панує свавілля і безкарність, де нерозкриті вбивства стали нормою суспільного життя.
Друзі й рідні Кательницького збирають документи про його життя. Вони планують видати книгу спогадів про Володимира, його громадську діяльність і жертовну смерть в ім’я національного і духовного відродження українського народу. Така книга матиме виховне значення для молодого покоління й стане доброю пам’яттю про Володимира Кательницького.

Володимир ЩЕРБИНА

Усе почалося з книги...
Товариш Володимир подарував мені роман Василя Шкляра “Залишенець” (“Чорний Ворон”). Здається, я не читав, а проживав події, зображені у творі. Далі були “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, кілька книжок Романа Коваля.
Мені вже за п’ятдесят, та я лише краєм вуха чув про Холодний Яр. Стало ніяково за себе, за моїх ровесників. Тепер я знаю, що душа може боліти не лише за особисте, я знаю, як болить вона за минуле...
Читав і наче серцем вдихав козацький дух, що панував тоді на Великій Україні, силу волі молодих хлопців і дівчат, які жили і боролися в той час. Гасло “Воля Україні або смерть” промовляє саме за себе.
Головний отаман Василь Чучупак, Ларіон Загородній, отаман Чорний Ворон... Для них життя не мало сенсу без волі для України. Може, й нинішня молодь має такий незламний дух? Хотілось би вірити...
Думки роїлися, душу розривали сумніви. Що більше дізнавався правду, глибше вражав цинізм червоної орди: б’ють, грабують, убивають тих, хто відстоює своє право на життя в рідній хаті, і ще нахабно називають їх “бандітамі”.
Читаю чекістське зведення: “Бандиты разъезжают по городам и селам как по своей вотчине, потеряли стыд и страх”.
Ну і ну!
Вдалося-таки московським людям “визволити” українську землю від її споконвічних господарів, від нашої мови та культури. І тепер в Україні систематично знищуються українські цінності.
30 квітня цього року в с. Мельники, “столиці Холодноярської республіки”, відбулося віче, на яке з’їхалися небайдужі українці з Києва, Львова, Херсона, Одеси, Черкас, Вінниці, Кіровограда, Закарпаття, Харкова, Чернігова… Ми приїхали з Івано-Франківська. Слухали запальні промови Романа Коваля, Василя Шкляра, Олега Тягнибока... Молодь, одягнена в національні строї, не стояла осторонь, а переживала почуте й побачене.
Були ми й на могилі Василя Чучупака, вклонилися пам’яті борців. Я був гордий, що стою на тій землі, де в двадцяті роки ХХ століття жили і запекло боролися проти московської комуни тисячі простих людей.
Коли ступаєш по цій, политій козацькою кров’ю землі, мимоволі замислюєшся: “А що ти зробив за своє життя, крім того, що збудував дім, посадив дерево, виростив чудових дочку та сина? Чи не мало цього сьогодні, чи не вимагає час прилучитися до того, що відбувається в нашій державі? Страшенно хочеться спростувати думку, що життя простої людини, якою я себе вважаю, нічого не вартує!
Знову вертаюся думкою до поїздки. Ми побували в Мотрониному монастирі, якому близько тисячі років, зійшли вниз у глибоку балку, де напилися святої водички, сфотографувалися біля тисячолітнього дуба Максима Залізняка. Настільки рідним, до тремтіння душі, близьким це все було, що мені здалося, що я колись вже тут був, особливо, коли ми оглядали рови, вали і балки біля Мотрониного монастиря...
Додому поверталися мовчки, кожен думав про своє…
Гуляючи Києвом, відвідали історичні та культурні місця древнього міста. Побували й біля Верховної Ради, де наочно переконалися як “слуги народу” відгородилися від народу металевим парканом. Знову заболіла душа – тепер уже від гніву й обурення.
З гіркотою в серці мандрували столицею. Травень прикрасив її зеленню та буйноцвіттям. Та коли зійшли до Хрещатика, жахнулися! В незалежній Україні ми потрапили на комуністичний “шабаш” під червоними прапорами. Близько тридцяти тисяч людей, не лише старших, але й молодих, чужою мовою викрикували чужі гасла:
– Да здравствуєт 1 мая! Ура, таваріщі!
І це по двадцяти роках незалежності…
Ми були приголомшені.
Дорога додому неблизька. Не раз зупинялись у містах та селах Київщини, Житомирщини, Хмельниччини. Скрізь намагалися спілкуватися з місцевими жителями, і знову душа розривалася від болю і суму. Не чути рідної мови на рідній землі!
Повернулися додому з прикрими враженнями. Час не гоїв душевні рани, роздуми не покидали мене. Та хіба це можливо, коли скрізь і всюди звучить чужа мова, брутально насаджуються чужі ідеали?!
Так хочеться докричатися до кожного словами великого Кобзаря: “Схаменіться! Будьте люде, Бо лихо вам буде...”

Мирослав ПЕРХУЛИН
Івано-Франківськ

Вважаю, що кожний українець повинен хоч би раз у житті здійснити поїздку по святих місцях Українського визвольного духу.
Цього разу мені пощастило бути на відкритті пам’ятника повстанцям 1920 року в селі Соснівка.
Коли в газеті “Незборима нація” прочитала про це повстання, мене до сліз зворушила трагічна доля селян, які піднялися на боротьбу з ненависною більшовицькою комуною. Під впливом цього спогаду я написала вірш, який і зачитала на відкритті монумента.
Село Соснівка зустріло нас цвітінням садів та гомоном тулумбасів чорних запорожців. Височів пам’ятник, на жаль, у стороні від траси. Не інакше, як місцева влада захотіла звузити простір огляду цього промовистого монументу.
На мітингу виступали Роман Коваль, Олег Тягнибок, Василь Шкляр, Олександр Ромащенко, Володимир Гонський, Василь Лютий… Мотив один: гнів проти сваволі окупаційного режиму, заклик бути одностайними у боротьбі за Українську Україну!
Бандурист Тарас Силенко проспівав народний козацький плач:

Чорна рілля ізорана і кулями засіяна,
білим тілом зволочена і кровію сполощена.

А в селі Цвітне, де ми поклали квіти до пам’ятника Пилипові Хмарі, Тарас співав:

Проводжала дівчинонька
до повстанців козака
у загін Пилипа Хмари
молодого вояка.

На другий день вшанування перенеслися в Мельники. І тут звучали пісні кобзаря Силенка:

Любо, браття, любо, любо, браття, жить...

І на мельничанському цвинтарі:

Висока могила Чучупаки Василя,
що в бою загинув…

Ночувала я в Мельниках у господині Віти Макарюк. Ця колоритна жінка знає багато історичних оповідок та легенд. У надвечір’ї, після розмови з пані Вітою, я вийшла у дворище, і, глянувши на небо, була вражена: “О, які зорі!” На жаль, у київському небі, завішеному смогом, таке дивовижжя сяє зрідка.
А вранці вийшла на подвір’я, бачу – на сусідній ниві козак копає город, гукаю:
– Доброго ранку!
Він поважно звівся на повен зріст і, притримуючи натрудженими руками лопату, відповів:
– Героям слава!
Спасибі тобі, дядьку!
Слава Україні та її вірним синам!

Ольга СТРАШЕНКО

У минулому номері “Незборима нація” писала про намір Благодійної ініціативи “Героїка” встановити на могилі члена Центральної Ради, полковника Армії УНР Костя Вротновського-Сивошапки гранітний хрест.
Сказали і зробили!
Уродженця Миколаєва Костя Вротновського-Сивошапку вшанували на Дубенському кладовищі Рівного. Вперше з часів відновлення Україною незалежності на могилі воїна Армії УНР встановлено пам’ятник, який відтворює форму ордену “Хрест Симона Петлюри”.
Чин освячення пам’ятника з благословення Іларіона, архієпископа Рівненського і Острозького УПЦ КП, очолив секретар єпархії протоієрей Сергій Лучанин. Йому допомагали священики Володимир Тимків та Василій Рудницький. До присутніх промовляли панотці та представник “Героїки” Олег Слабоспицький. “Цією маленькою справою ми хочемо ще раз наголосити, що фундаментом сучасної України є УНР, а не совдепія. Важливо зберегти пам’ять про людей, які склали найвищу пожертву задля незалежності нашої Батьківщини”, – зазначив Олег Слабоспицький.
Могила полковника Армії УНР Костя Вротновського-Сивошапки є однією з небагатьох серед українських військових могил, якій вдалося пережити радянську окупацію. На початку 1990-х років патріоти встановили на місці поховання полковника металевого хреста.
Встановити військовий пам’ятник вдалося завдяки жертводавцям із Миколаєва. Долучилися й благодійники з Києва, Рівного, інших міст України та представники української діаспори. Зібраних коштів вистачило не лише на гідне впорядкування могили в Рівному, але й на виготовлення пам’ятника для ще одного українського старшини – хорунжого Армії УНР Тихона Хилюка, уродженця Вінниччини, який похований у с. Нижнів, що на Івано-Франківщині (урочисте відкриття пам’ятника відбудеться наприкінці червня).
“Вшанування полковника Вротновського-Сивошапки далося нам нелегко, – розповів координатор благодійної ініціативи “Героїка” Павло Подобєд. – Попри те, що всі роботи з проектування, виготовлення, транспортування та встановлення пам’ятника ми взяли на себе, на дозвіл рівненського міськвиконкому встановити пам’ятник чекали понад три місяці. Порівняймо із ситуацією у “проросійському” Херсоні, де влада не перешкоджала нам встановити пам’ятник на могилі ветерана УПА – і за тиждень пам’ятник було споруджено”.
Щиро вітаємо козаків з “Героїки” з новою доброю справою!

Був гарячий липневий вечір. Недалеко догоряли сільські стріхи та стодоли. Довкруги диміли підбиті танки, стирчали жерла пошматованих бомбами гармат, при польовій доріжці – покалічені кінські трупи, а поруч – покалічені людські тіла. Столочені ниви стиглої пшениці та жита.
І тут, і там – гурти полонених вояків (німців з Вермахту й наших хлопців) з марлевими перев’язками на головах – хто в шоломі, хто без шапки, хто в пілотці, хто в “лещетарці”.
Наших зразу пізнати по “тарняках” (маскувальний халат. – Ред.) – замість військових блюз вермахтівців. Усі з піднесеними руками. Їх групами заганяють на невеличку долину червоноармійці в круглих шоломах, пілотках чи фуражках. На їхніх рушницях – наїжачені багнети. Інші з “фінками”. Матюки, прокльони.
Мені все те якось байдуже. Кінець.
Бачу, як за декілька кроків якийсь совєтський підстаршина – на петлицях ковніра гімнастьорки “гречка”-трикутнички, на голові фуражка із зіркою – з криком-матюками вихоплює з нашого гурта полонених якогось смуглявого узбека чи туркмена – “гівіса” (вояк допоміжних частин Вермахту. – Ред.) у вермахтівській уніформі.
Матюки, лайка:
– Фашистская блядь! Ізмєннік! Давай, вихаді!
Сіпнув за руку – і не пройшов “гівіс” двох-трьох кроків – як цей, у фуражці, з-за пояса як вихопить “гайотівський” нікелевий блискучий кинджал і – бах! – полоненому між плечі. Той упав, верещить – на суконну блюзу виступає кров. Червоний витягнув стилет із плечей і поправляє удари в плечі: узбек верещить, скорчившись, а “фуражка” додає люто ударів у живіт, груди. Вереск жертви переходить у скигління, стогін і помалу стихає.
У всіх в очах жах, тиснуться в гурт, бо крайніх, мабуть, чекає те саме. Солдат з багнетом то тупо дивиться на оте заколювання полоненого, ніби йдеться про великоднє порося, то відвертає очі вбік.
Ось надійшов другий фуражконосець-підстаршина (на ковнірі – червоні петлиці й “гречка-сєкілі”), вп’ялив очі в мене, в мій “тарняк”. Розщіпає кобуру пістоля.
– Ах, і ти здєсь, есесовская блядь! Паді-ка сюда! Ану-ка, ступай! Впєрьод!
Іду межею столоченої нивки, руки підняті. Від заходу лягла видовжена тінь від верби. Мозок якось дивно перестав працювати. Глипаю оком убік, куди лягла тінь, і бачу, як за мною ступає тінь мого ката. Враз його рука з пістолем піднімається до моєї голови. Та це ж в мене націлена пістоля! Якась енергія-протест у мені збудилася – останній відрух перед смертю. Миттю обертаюся до нього і майже кричу:
– Не маєте права мене стріляти! Я полонений! Я ніколи вашим громадянином не був! Я з Польщі. Німці мене силоміць забрали до війська. Нема такого права вбивати полонених, що піддалися.
І навіть не знаю, звідки в мене стільки зухвалості набралося. Мій “фуражник” остовпів, але пістолю (може, вона затялася?) опустив.
– Ах, ти фашистская сволочь! Ну, харашо, пайдьош в Сібірь! 20 лєт будєш строіть тє деревні і ґарада, што ти разрушил.
На моє щастя, його покликали:
– Сєржант, вас завут в штаб!
Я повернувся до гуртка. Недалеко ще харчав узбек-“гівіс”. Сутеніло.
Наш гурт перегнали ближче села. На коні прискакав до нас якийсь підстаршина. Угледів нашу групку дивізійників, збиту докупи, в “тарняках”. Сипнув тирадою прокльонів:
– Га, попались, голубчики-фашисти… Сволоч! – кричить.
Ми принишкли. Поверещавши й намахавшись прутом чи пліткою, проскакує конем попри нас і півтихо, озирнувшись:
– Ви голодні, хлопці?
– Та голодні, – відповідає хтось.
А він скаче на коні сюди-туди, кляне нас, потім поскакав між хати. Незабаром повернувся. Під пахвою – буханка селянського хліба. Проскакавши попри наш гурт, нахилився із сідла, розмахнувся, ніби пліткою вдарити, і випустив буханку та з криком поскакав далі. Миттю розшматовуємо цей Божий дар.
На ніч зігнали нас до якоїсь селянської шопи, відібрали “зольдбухи” (книжка солдата. – Ред.), замкну­ли двері. При дверях лише вартовий солдат. Шуміло в голові. Гарячковий сон. Що нас чекає?
Пошепки розповідає хтось із пригнаної іншої групи наших хлопців, що поранених, хто не міг іти, казали позносити до гостинця-шосе, ніби, щоб відтранспортувати до шпиталів, а по укладених ранених переїхав совєтський танк, розчавлюючи всіх…
(уривок)

Ярослав БОБИНСЬКИЙ
Записав О. Г.
1946 р.
Вісті комбатанта (Торонто – Нью-Йорк). – 1993. – Ч. 1 (181). – С. 76 – 78.

[…] До Чорткова прибув Курінь вечером. Він перейшов головні вулиці міста і отаборився один кілометер поза містом. Під час вечері прийшов наказ бути в найвищому поготівлі і не робити шуму. Всі бойові частини армії також перейшли місто. Там залишились тільки задні сторожі, які не впускали і не випускали нікого з міста. Через те про плян Генерального Штабу армії не знали ні стрільці, ні приватні мешканці міста. Не знали про нього і поляки. Всі були переконані, що Галицька армія відходить за Збруч. Яке ж було здивування стрільців Збаразького куреня, коли ранком їм наказано зайняти бойові позиції по другій стороні міста. Тоді вони зрозуміли, що тут має відбутися великий бій.
Терен на південний захід від Чорткова, на якому був заплянований бій, був для нас вигідний. По одному боці дороги, яка вела до міста, був великий став, а по другому боці – високий насип. Над ставом стояло кілька хаток.
Сотня кулеметчиків поручника Кузьмовича зайняла позиції біля хаток, сотня чотаря Фридля – чільне місце біля мосту, а решта сотень куреня – вздовж насипу. Артилєрійські обсерватори зайняли позиції на горищі першої з ряду хатки. Ракетами вони мали нам дати знати, коли почати пальбу.
Частини польської армії, які йшли в сторону Чорткова, мали інформації, що Галицька армія відходить поза Збруч. Тому вони не чекали засідки. В повному виряді, разом з обозами, вони маршували кольонами в сторону міста. Наші стрільці мали вже вимірений достріл. Вони чекали на знак артилерійських обсерваторів, щоб почати вогонь. Коли колони польського війська підійшли близько до моста, обсерватори дали нам знак до бою. Стрільці почали бити поляків перехрестним вогнем зпереду, зправа і зліва, а артилєрія била їх шрапнелями по обозах. Втікати полякам не було куди, бо з одного боку шляху був став, а з другого – насип. Що там діялось між поляками, можна собі уявити.
Там дійсно була Содома і Гомора. Дорогу до Чорткова поляки застелили убитими і раненими так густо, що й перейти по ній було годі, а не те, щоб проїхати. Два польські старшини, що якимсь чудом залишилися живими, поприв’язували ручні ґранати до уздечок своїх коней і ними зірвали голови і собі, і коням. […]

Іван ХРІН 
Хрін І. Збаразький Курінь / Збаражчина. Збірник споминів, статей і
матеріялів. – Торонто, б. р. – С. 582 – 587.
http://joanerges.livejournal.com/1467664.html

Так називається нове дослідження Арсена Зінченка. На основі широкого кола архівних, опублікованих документів і сучасних досліджень він висвітлив земельну політику урядів УНР, Гетьманату, Директорії та більшовицького режиму, показав як подільські селяни обстоювали господарську самостійність в умовах брутального податкового та соціально-політичного тиску московської окупаційної влади. Висвітлив автор й участь подільського селянства в антибільшовицькому русі першої половини 1920-х та в повстанні проти насильницької колгоспизації на початку 1930-х pоків.
Ось назви розділів книжки: “Земельне питання на Поділлі в добу Визвольних змагань”, “Націоналізація землі, воєнний комунізм і перше “розкуркулення”, “З нас деруть шкуру і заберуть останнє”, “Селянство Поділля у повстанському русі 1919 – 1926 рр.”, “Вижити в лещатах”, “Селянська пайка в будівництві “пролетарського” соціалізму”, “Людей знову вже на панщину женуть”, “Зброєю заспокоїти маси, а після того провести роз’яснювальну роботу”.
Вітаємо автора та його читачів!

“Отамани Полтавського краю – борці за волю України” – так називається нове дослідження члена Історичного клубу “Холодний Яр”, к. і. н. Віктора Ревегука. У книжці розповідається про життєвий шлях 10 найбільш відомих керівників протибільшовицьких повстанських загонів та підпільних організацій українського державницького спрямування, що діяли на Полтавщині впродовж 20-х років XX століття. Всі вони поклали життя за волю України.
У дослідженні йдеться про отаманів Андрія Левченка, Івана Біленького, Леонтія Христового, Максима Мандика, Чорного (Гаврила Куреду), Ґонту (Володимира Греся), Нагірного (Івана Савченка), Богунського (Антона Шарого), Миколу Маслича та Федора Матвійка.
Вітаємо отаманів з поверненням!

9 липня 1969 р. у Лондоні помер генерал-хорунжий Армії УНР св. пам. Віктор Малець. Схиляючи наші чола над сві­жою могилою Українського Вояка, гляньмо на пройдений ним його життє­вий шлях.
Генерал-хорунжий Віктор Малець народив­ся 1 жовтня 1896 р. в Чугуєві на Харківщині. Закінчивши середню осві­ту, вписався на медичний факультет Харківського університету, але 1-ша Світова війна перервала студії і скерувала його життя на цілком інший шлях. Скінчивши з відзначенням Олександрівську старшинську школу, у скла­ді Ревельського полку перебував він на Західньому фронті російської армії, яку з початком Української національ­ної революції залишив у ранзі штабс-капітана.
В українській армії, в лави якої включився добровільно, посідав різні командні становища, одержавши вже на 23-му році свого життя рангу підполковника. Був він помічником і в. о. командира Богунівського полку, командиром 19-го Республіканського полку, а останньо – командиром 48-го куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії.
Перейшовши Збруч, перебував у табо­рах інтернованих у Вадовицях і Щепйорно. Із Щепйорно в 1923 р. ви­їхав на студії до Чехо-Словаччини, де вписався до Української господарської академії в Подєбрадах, яку закінчив у 1928 р. з титулом інженера-технолога. Працювати за набутим фа­хом йому не довелося, бо був він одним із тих небагатьох вибранців, яким уряд УНР наказав вступити в характері кон­трактового старшини до польської ар­мії і удосконалювати свої військові знання. Перебуваючи в польській армії, В. Малець закінчив Вищу воєн­ну школу.
Під час 2-ї Світової війни, після поразки польської армії, В. Ма­лець опинився на Мадярщині. Дістав­шись до Кракова, провадить старшин­ські курси, короткий час працює в цукроварській промисловості, а з почат­ком організації дивізії “Галичина” всту­пає до Військової управи і керує її стар­шинським сектором.
Потім – штаб УНА, трирічний бритійський полон, виїзд до Англії, де до 1961 року Покійний пра­цював на фізичній праці і брав надзвичайно активну участь в національно-громадському житті на становищі відпоручника кер­манича Ресорту військових справ УНРади і голови Української комбатантської ради.
Величавий похорон, що відбувся 19 липня за численної участі ук­раїнського громадянства, велика кіль­кість вінків і квітів, що вкрили його свіжу могилу, численні зворушливі й теплі промови над його могилою були яскравим виразом пошани та вдячности, на які заслужив він своєю учас­тю в Українській визвольній боротьбі і своєю довголітньою працею для україн­ської визвольної ідеї.
Хилимо і ми наші чола над цією свіжою могилою та висловлюємо наше щире вояцьке співчуття дружині Покій­ного і проводові Української комбатантської ради.

Генерал-хорунжий Віктор Малець // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Липень – вересень. – Ч. 25 (44). – С. 18 – 19.

ФРОЛОВ Михайло Федорович (13.11.1897, станиця Новочеркаська, Донщина – 11.06.1930, м. Літомишль, ЧСР). Військовий діяч, редактор; стройовий помічник командира 42-го Донського козачого полку Війська Донського (весна 1920), командир 42-го Донського козачого кінно-партизанського загону Армії УНР (04.1920), командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, співредактор газети “Казачий голос” (7.08.1921 – 7.05.1922); військові звання – осавул Війська Донського, сотник (полковник?) Армії УНР.
Народився у сім’ї донського козака, директора гімназії. Закінчив гімназію та Новочеркаське військове училище. “Вроджений кіннотник, із кришталево чистою душею, безмірної відваги людина, зумів і в новий, український, склад полку втілити дух відваги і сміливості та зробити з нього одну з кращих бойових частин Армії УНР”.
У боях за Українську державність був поранений.
Гарячу участь у його похороні та встановленні пам’ятника на його могилі взяли українські вояки на чолі з кубанцем Василем Проходою.

Роман КОВАЛЬ

СОЛОГУБ Андрій, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР. Поранений у боях на Поділлі 25 серпня 1920 року. “Інвалід на праву ногу і ліву руку”. 1923 року клопотав перед управою табору в Олександрові-Куявському про бажання стати членом Всеукраїнської спілки військових інвалідів та про призначення відповідної медичної комісії. Подальша доля невідома. 
Клопотання Андрій Сологуб написав власноручно на маленькому клаптику паперу гарним почерком літературною мовою. 

Павло ПОДОБЄД

Відбувся він 26 травня в Києві в Будинку художників. Організатори фестивалю ГО “Мамай” та гурт “Рутенія” – один з перших гуртів української незалежності. Вже наприкінці 1980-х лунали патріотичні пісні Анатолія Сухого і Костя Єрофеєва. Після того, як Кость Єрофеєв пішов від нас, “Рутенія” стала організатором щорічного фестивалю патріотичної пісні його імені.
І цього року фестиваль зібрав широке коло українських співаків, поетів, авторів кращих українських пісень, цінителів українського мистецтва. Участь взяли відомі автори-виконавці, поети й письменники, гурти і музиканти: гурт “Рутенія”, Ніна Матвієнко, Анатолій Сухий, Роман Коваль, Сергій Пантюк, Тарас Силенко, Едуард Драч, Кирило Булкін, Віктор Нестерук, Григорій Лук’яненко, Настя Єрофеєва (Канада), Іван Сергієнко, брати Капранови, Тарас Компаніченко, Олег Короташ (Івано-Франківськ), Ліля та Олена Кобільник (Дрогобич), Ігор Білий (Хмельницький), Оксана Яблонська, сестри Галина і Людмила Турчак, Ольга Акулова (Донецьк), “Театр Шарж” (Чернівці), гурт “Телері”, ансамбль камерної музики “Alfresko”, гурти “За вікном”, “Тарута”, “Самі свої” та інші.
На початку виступив ідейний натхненник і головний організатор фестивалю Григорій Лук’яненко. “Те, що робиться в нашій державі, можна назвати втіленням бісовщини, – сказав він. – Наш фестиваль є викликом їй”.
.Далі на сцену піднявся дослідник Визвольної історії українського народу Роман Коваль. “Своє дитинство я провів у зросійщених містах, – сказав він, – тож українська народна пісня на мене, на жаль, впливу не мала. Зате допомогла українська естрада, насамперед, пісні Назарія Яремчука, Володимира Івасюка, Дмитра Гнатюка, тріо Мареничів. Уже понад 20 років таку місію для тисяч юних українців відіграють учасники гурту “Рутенія”. Переконаний, що їхні повстанські пісні народять нових українських романтиків, в очах яких блищатиме зброя. Те саме можна сказати і про Тараса Силенка. Сьогодні він піснею перенесе нас в епоху Визвольною боротьби 1917 – 1920-х років. Він заспіває про отаманів Зеленого, Пилипа Хмару та Марусю Соколовську”. У той день Тарас Силенко виводив ще й кубанську пісню разом із народною артисткою України Ніною Матвієнко.
З піднесеним настроєм провели концерт ведучі Сергій Пантюк та Кирило Булкін.
Фестиваль продемонстрував розмаїття художніх напрямків і здобутків на ниві української пісенної творчості. Вона живе і розвивається, незважаючи на байдужість державних ЗМІ.
“Фестиваль задумувався як свято української музики та поезії, яких, на жаль, за роки незалежності стало менше в ефірах радіо і ТБ, – наголосив Гриць Лук’яненко. – Ось чому фестиваль став політичним, бо нема дієвішої політики, ніж та, що робиться засобами мистецтва. Фестиваль “Рутенія” – це, по-суті сеанси екзорцизму, сеанси вигнання духу жлобства, обману і деспотії. Вони покликані донести дух добра і справедливості до людей нової, майбутньої епохи.
Фестиваль працює на консолідацію позитивно мислячих людей, на формування почуття національної гідності та національної перспективи. Щоб зберегти і примножити українські духовні надбання і передати їх поколінням українців, котрі прийдуть після нас”.

СЕНЧИНА Ярослав (1.07.1895, с. Рівня Калуського пов., тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. – 24.03.1969, Торонто, Канада). Військовий і громадський діяч, кооператор, учитель; викладач Рогатинської торговельної школи (1941 – 1942), секретар управи Братства УСС у Торонто; військові звання – чотар УГА, старшина дивізії “Галичина”.
В УСС – із 1915 року. Закінчивши Торговельну академію в Ліберцях (ЧСР), працював в українських кооперативних установах. Учасник битви під Бродами. Скромна, невибаглива, точна й обов’язкова людина. Похований на Українському цвинтарі Ґлендейл біля Торонто.
Світлина 20 січня 1945 року.
З оригіналу.
Надав Богдан Маців.

9 червня в Умані вшанували Максима Залізняка та Івана Ґонту – провідників гайдамацького руху за соціальне та національне визволення українців.

До 244-ї річниці Коліївщини в Умані відбувся велелюдний марш від центру міста до пам’ятного каменю Ґонті та Залізняку, поруч з яким пройшов мітинг та посвята у козаки. Меморіальні заходи відбулися під гаслами “Ґонта і Залізняк – Герої України!”, “Ґонта прийде – порядок наведе!”, “Слава нації – смерть ворогам!”, “Коліївщина!”.
Голова Уманської міської організації ВО “Свобода” Любомир Вихватнюк наголосив: “Як і два з половиною століття тому, Україна та український народ поневолені. Як і два з половиною століття тому, українці масово стають на захист своїх прав і свобод. Ми переможемо вже цього року!”

Телевізійний канал ТВi оприлюднив відео виступу президента України 9 травня 2012 року. Віктор Янукович читав промову з паперу, на свій розсуд розставляючи паузи між словами. Звертаючись до ветеранів, він сказав: “Ви пройшли через пекло війни (пауза)… З фашизмом до кінця виконували свій обов’язок перед батьківщиною”. Тобто замість сказати “ви пройшли через пекло війни з фашизмом”, він сказав, що ветерани разом з фашистами “до кінця виконували свій обов’язок” – хто має можливість, дивіться: http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=cDgfinjady0.
Виринає з пам’яті й виступ Віктора Януковича на минулорічному мітингу-реквіємі в Борисполі, де він висловив переконання, що обов’язком влади є “уможливити нові трагедії”. Очевидно, президент хотів сказати “унеможливити трагедії”, а може, в нього вихопилося саме те, що він планував здійснити.
У березні 2012 р. Янукович, розмірковуючи про значення медицини, висловив думку, що “це та галузь, яка повинна йти попереду, як дим від паровоза”. Того ж місяця Янукович у присутності президента Туркменістану переплутав його державу з Казахстаном.
У січні, під час урочистих зборів з нагоди Дня Соборності, Янукович виголосив таке: “Головним ресурсом, який є в нашому розпорядженні, є довіра і розуміння необхідності подолання тимчасових труднощів зарази втілення реформ”. Очевидно, він мав намір сказати “заради втілення реформ”, хоча хто знає, що думає президент. Так чи інакше, чекаємо від нього нового літературного “шедевру”.

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

19 червня 2012 р. пішов із життя відомий український поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай. “Напередодні він попрощався з багатьма людьми, – розповів Павло Мовчан. – Його нібито прибило лядою у погребі. Він кілька разів намагався накласти руки на себе. Жив на Жуковому острові у хибарці. Квартири не мав”.
“Його дві останні публікації у “Літературній газеті” були прекрасні, але дуже песимістичні, – сказав поет Петро Засенко. – Не дивно, що таке сталося. Уже з тих віршів можна було зрозуміти, що з ним коїться щось негаразд”.
Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 року в селі Савинці Савинського району Харківської області. У 1956 році разом із батьками переїхав до Горлівки. Навчаючись, працював теслею та каменярем. 1958 року закінчив школу робітничої молоді. По тому служив у ракетних військах, де зазнав опромінення, після чого довго й тяжко хворів. У 1971 році закінчив у Москві Літературний інститут ім. Максима Горького.
Вірші складав з п’ятого класу, а 1956 року вперше опублікував їх у Горлівській міській газеті “Кочегарка”. Разом з Володимиром Демидовим, був одним з визнаних неформальних літературних лідерів Горлівки.
1967 року в Донецьку вийшла перша збірка його творів “Журавлиний леміш”. З 1976 р. жив у Києві, видав 11 поетичних книг. За збірку “Вибране” 1993 року удостоєний Державної премії України ім. Тараса Шевченка.
Вічна Пам’ять!

Олександр ГУНЬКО
Джерело: Gazeta.ua

Микола ПРИЙДАК
Харків