Відгомін події
Усе почалося з книги...
Товариш Володимир подарував мені роман Василя Шкляра “Залишенець” (“Чорний Ворон”). Здається, я не читав, а проживав події, зображені у творі. Далі були “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, кілька книжок Романа Коваля.
Мені вже за п’ятдесят, та я лише краєм вуха чув про Холодний Яр. Стало ніяково за себе, за моїх ровесників. Тепер я знаю, що душа може боліти не лише за особисте, я знаю, як болить вона за минуле...
Читав і наче серцем вдихав козацький дух, що панував тоді на Великій Україні, силу волі молодих хлопців і дівчат, які жили і боролися в той час. Гасло “Воля Україні або смерть” промовляє саме за себе.
Головний отаман Василь Чучупак, Ларіон Загородній, отаман Чорний Ворон... Для них життя не мало сенсу без волі для України. Може, й нинішня молодь має такий незламний дух? Хотілось би вірити...
Думки роїлися, душу розривали сумніви. Що більше дізнавався правду, глибше вражав цинізм червоної орди: б’ють, грабують, убивають тих, хто відстоює своє право на життя в рідній хаті, і ще нахабно називають їх “бандітамі”.
Читаю чекістське зведення: “Бандиты разъезжают по городам и селам как по своей вотчине, потеряли стыд и страх”.
Ну і ну!
Вдалося-таки московським людям “визволити” українську землю від її споконвічних господарів, від нашої мови та культури. І тепер в Україні систематично знищуються українські цінності.
30 квітня цього року в с. Мельники, “столиці Холодноярської республіки”, відбулося віче, на яке з’їхалися небайдужі українці з Києва, Львова, Херсона, Одеси, Черкас, Вінниці, Кіровограда, Закарпаття, Харкова, Чернігова… Ми приїхали з Івано-Франківська. Слухали запальні промови Романа Коваля, Василя Шкляра, Олега Тягнибока... Молодь, одягнена в національні строї, не стояла осторонь, а переживала почуте й побачене.
Були ми й на могилі Василя Чучупака, вклонилися пам’яті борців. Я був гордий, що стою на тій землі, де в двадцяті роки ХХ століття жили і запекло боролися проти московської комуни тисячі простих людей.
Коли ступаєш по цій, политій козацькою кров’ю землі, мимоволі замислюєшся: “А що ти зробив за своє життя, крім того, що збудував дім, посадив дерево, виростив чудових дочку та сина? Чи не мало цього сьогодні, чи не вимагає час прилучитися до того, що відбувається в нашій державі? Страшенно хочеться спростувати думку, що життя простої людини, якою я себе вважаю, нічого не вартує!
Знову вертаюся думкою до поїздки. Ми побували в Мотрониному монастирі, якому близько тисячі років, зійшли вниз у глибоку балку, де напилися святої водички, сфотографувалися біля тисячолітнього дуба Максима Залізняка. Настільки рідним, до тремтіння душі, близьким це все було, що мені здалося, що я колись вже тут був, особливо, коли ми оглядали рови, вали і балки біля Мотрониного монастиря...
Додому поверталися мовчки, кожен думав про своє…
Гуляючи Києвом, відвідали історичні та культурні місця древнього міста. Побували й біля Верховної Ради, де наочно переконалися як “слуги народу” відгородилися від народу металевим парканом. Знову заболіла душа – тепер уже від гніву й обурення.
З гіркотою в серці мандрували столицею. Травень прикрасив її зеленню та буйноцвіттям. Та коли зійшли до Хрещатика, жахнулися! В незалежній Україні ми потрапили на комуністичний “шабаш” під червоними прапорами. Близько тридцяти тисяч людей, не лише старших, але й молодих, чужою мовою викрикували чужі гасла:
– Да здравствуєт 1 мая! Ура, таваріщі!
І це по двадцяти роках незалежності…
Ми були приголомшені.
Дорога додому неблизька. Не раз зупинялись у містах та селах Київщини, Житомирщини, Хмельниччини. Скрізь намагалися спілкуватися з місцевими жителями, і знову душа розривалася від болю і суму. Не чути рідної мови на рідній землі!
Повернулися додому з прикрими враженнями. Час не гоїв душевні рани, роздуми не покидали мене. Та хіба це можливо, коли скрізь і всюди звучить чужа мова, брутально насаджуються чужі ідеали?!
Так хочеться докричатися до кожного словами великого Кобзаря: “Схаменіться! Будьте люде, Бо лихо вам буде...”
Мирослав ПЕРХУЛИН
Івано-Франківськ |
