Був гарячий липневий вечір. Недалеко догоряли сільські стріхи та стодоли. Довкруги диміли підбиті танки, стирчали жерла пошматованих бомбами гармат, при польовій доріжці – покалічені кінські трупи, а поруч – покалічені людські тіла. Столочені ниви стиглої пшениці та жита.
І тут, і там – гурти полонених вояків (німців з Вермахту й наших хлопців) з марлевими перев’язками на головах – хто в шоломі, хто без шапки, хто в пілотці, хто в “лещетарці”.
Наших зразу пізнати по “тарняках” (маскувальний халат. – Ред.) – замість військових блюз вермахтівців. Усі з піднесеними руками. Їх групами заганяють на невеличку долину червоноармійці в круглих шоломах, пілотках чи фуражках. На їхніх рушницях – наїжачені багнети. Інші з “фінками”. Матюки, прокльони.
Мені все те якось байдуже. Кінець.
Бачу, як за декілька кроків якийсь совєтський підстаршина – на петлицях ковніра гімнастьорки “гречка”-трикутнички, на голові фуражка із зіркою – з криком-матюками вихоплює з нашого гурта полонених якогось смуглявого узбека чи туркмена – “гівіса” (вояк допоміжних частин Вермахту. – Ред.) у вермахтівській уніформі.
Матюки, лайка:
– Фашистская блядь! Ізмєннік! Давай, вихаді!
Сіпнув за руку – і не пройшов “гівіс” двох-трьох кроків – як цей, у фуражці, з-за пояса як вихопить “гайотівський” нікелевий блискучий кинджал і – бах! – полоненому між плечі. Той упав, верещить – на суконну блюзу виступає кров. Червоний витягнув стилет із плечей і поправляє удари в плечі: узбек верещить, скорчившись, а “фуражка” додає люто ударів у живіт, груди. Вереск жертви переходить у скигління, стогін і помалу стихає.
У всіх в очах жах, тиснуться в гурт, бо крайніх, мабуть, чекає те саме. Солдат з багнетом то тупо дивиться на оте заколювання полоненого, ніби йдеться про великоднє порося, то відвертає очі вбік.
Ось надійшов другий фуражконосець-підстаршина (на ковнірі – червоні петлиці й “гречка-сєкілі”), вп’ялив очі в мене, в мій “тарняк”. Розщіпає кобуру пістоля.
– Ах, і ти здєсь, есесовская блядь! Паді-ка сюда! Ану-ка, ступай! Впєрьод!
Іду межею столоченої нивки, руки підняті. Від заходу лягла видовжена тінь від верби. Мозок якось дивно перестав працювати. Глипаю оком убік, куди лягла тінь, і бачу, як за мною ступає тінь мого ката. Враз його рука з пістолем піднімається до моєї голови. Та це ж в мене націлена пістоля! Якась енергія-протест у мені збудилася – останній відрух перед смертю. Миттю обертаюся до нього і майже кричу:
– Не маєте права мене стріляти! Я полонений! Я ніколи вашим громадянином не був! Я з Польщі. Німці мене силоміць забрали до війська. Нема такого права вбивати полонених, що піддалися.
І навіть не знаю, звідки в мене стільки зухвалості набралося. Мій “фуражник” остовпів, але пістолю (може, вона затялася?) опустив.
– Ах, ти фашистская сволочь! Ну, харашо, пайдьош в Сібірь! 20 лєт будєш строіть тє деревні і ґарада, што ти разрушил.
На моє щастя, його покликали:
– Сєржант, вас завут в штаб!
Я повернувся до гуртка. Недалеко ще харчав узбек-“гівіс”. Сутеніло.
Наш гурт перегнали ближче села. На коні прискакав до нас якийсь підстаршина. Угледів нашу групку дивізійників, збиту докупи, в “тарняках”. Сипнув тирадою прокльонів:
– Га, попались, голубчики-фашисти… Сволоч! – кричить.
Ми принишкли. Поверещавши й намахавшись прутом чи пліткою, проскакує конем попри нас і півтихо, озирнувшись:
– Ви голодні, хлопці?
– Та голодні, – відповідає хтось.
А він скаче на коні сюди-туди, кляне нас, потім поскакав між хати. Незабаром повернувся. Під пахвою – буханка селянського хліба. Проскакавши попри наш гурт, нахилився із сідла, розмахнувся, ніби пліткою вдарити, і випустив буханку та з криком поскакав далі. Миттю розшматовуємо цей Божий дар.
На ніч зігнали нас до якоїсь селянської шопи, відібрали “зольдбухи” (книжка солдата. – Ред.), замкнули двері. При дверях лише вартовий солдат. Шуміло в голові. Гарячковий сон. Що нас чекає?
Пошепки розповідає хтось із пригнаної іншої групи наших хлопців, що поранених, хто не міг іти, казали позносити до гостинця-шосе, ніби, щоб відтранспортувати до шпиталів, а по укладених ранених переїхав совєтський танк, розчавлюючи всіх…
(уривок)
Ярослав БОБИНСЬКИЙ
Записав О. Г.
1946 р.
Вісті комбатанта (Торонто – Нью-Йорк). – 1993. – Ч. 1 (181). – С. 76 – 78. |
