Останній публічний виступ Тараса Силенка був на День вишиванки 20 травня 2021 р. в Києві. Він, ще не знаючи свого моторошного діагнозу, відпросився з лікарні Шалімова на пів дня і на таксі приїхав на схили Дніпра. Йому дали гарну локацію – біля отого “скляного” мостика, який збудував Кличко. Але волонтери не принесли стільця, хоч це Тарас і обумовлював, тож він мусив шукати лавочку, а вона стояла оддалік туристичних маршрутів. Попри це, Тарас був дуже задоволений, що, незважаючи на тяжку хворобу, зміг виступити. Він натхненно розповідав мені по телефону про цей виступ, розповідав, хто підходив до нього, зокрема чимала делегація дітей-спортсменів, здається, з Кропивницького… Тарас – людина стримана, а тут не приховував своєї радості.
Я ж уже знав про його страшний діагноз, знав, що це остання його радість. Тарас із повагою відгукнувся про водія таксі, який його віз на Володимирську гірку, сказав, що той відмовився від нового замовлення, аби послухати кобзаря.
Те, що Тарас серйозно хворий, я зрозумів ще торік у серпні, коли ми з ним і Миколою Гребінником їздили до Антоніни Литвин у Гребені. Провідавши могилу Василя Литвина, пішли купатися на Дніпро, на той шматочок його правого берега, де любили відпочивати і ловити рибу Василь Литвин та Олесь Бердник. Коли ми роздягнулися, я звернув увагу, що в нього сильно набрякли ноги. Звичайно, сказав, що треба обов’язково піти на консультацію до лікаря. Впродовж наступних місяців ми не раз поверталися до цієї теми, але...
У лютому Тарас узяв участь у святі Масниці в Мамаєвій слободі. Я по телевізору бачив, як він витанцьовував народні танці з молодицею. Зателефонувавши, сказав, що, мабуть, ніхто й не помітив, як йому це було важко. Він сумно погодився, розповів, що танцював з надзусиллям, але, слава Богу, вдалося. Ніхто й не зауважив, що танцюристові непереливки.
1 – 3 травня ми проводили 25-ті вшанування героїв Холодного Яру. Хоч почував Тарас себе погано, але поїхав, виконав триденну програму. І знову ніхто не помітив, як йому нелегко. А він нікому й не розповідав. Не жалівся! Лише загострені риси його обличчя сказали мені як лікареві, що Тарас дуже хворий.
Три дні ми востаннє слухали його пісні, зокрема й “Посіяли гайдамаки в Україні жито”. Яка енергетична пісня! Яке потужно-витончене  виконання! Тарас співав її рідко, бо вона була довга, на 8 хвилин. Тож виконував її у виняткових випадках. Так було в лютому 2013 р. в переповненій Львівській національній опері під час презентації книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, так було невдовзі в березні  в Тернопільській філармонії під час презентації тієї ж книги. Галичани тоді були вражені. І бурхливими оплесками дякували за такий скарб. Овація була і в опері, і у філармонії.
І ось я попросив Тараса заспівати “Посіяли гайдамаки” на хуторі Буда, відкривши цим твором 25-ті вшанування героїв Холодного Яру. Це було, як завжди, потужно-грізне виконання сакральної Шевченкової пісні про веселу – і нещадну! – гайдамацьку силу. Попри те що Тарас Силенко – людина делікатна і вихована, мрії його були криваві, люто-нещадні до ворогів України. І в цій пісні гармонійно поєдналися зарізяцькі прагнення обох великих наших Тарасів – Шевченка і Силенка.
Ми з Тарасом Силенком багато років виступали разом, мали сотні спільних виступів у різних містах України. Переважно це були презентації моїх книжок та вшанування пам’яті героїв Холодного Яру й інших земель. Тарас був легкий на підйом і завжди охоче погоджувався участь у на таких заходах. Я розповім про отамана Зеленого, а Тарас заспіває про нього пісню, розповім про Марусю Соколовську, а він виконає про неї ліричну пісню…
Тепер уже це не повториться ніколи! Як жаль, що багато пісень можуть зникнути з ужитку, бо Тарас співав їх один. Радію, що Сергій Василюк увів до свого репертуару Тарасову “Пісню про отамана Зеленого”! Тепер вона лунатиме й на пам’ять про Тараса Силенка! А як вони виконували цю та інші пісні разом! Наприклад, “Чорна рілля ізорана”, “Віє вітер, віє буйний”, “Ой сів пугач на могилі”. До них часто приєднувався Василь Лютий. Це було неперевершено! Друзі-співаки дарували нам радість українського буття. Тепер одна гілка могутнього кобзарського дерева відламана…
Ось відгук Володимира Грицаченка, одного з тих, кого пробудив своєю піснею Тарас Силенко: “Вперше я познайомився з паном Тарасом у 2009 році (я тоді був у 5-му класі), коли він приїжджав до нас у школу з виступом, приуроченим до 120-ї річниці від дня народження Олександра Корнієвського – видатного майстра бандур. Тоді я вперше наживо почув звучання народних інструментів і одразу закохався в цей чистий і щирий звук. Мені настільки сподобалась гра пана Тараса, що я сором’язливо підійшов попросити в нього автограф на згадку. І з того часу маю на буклеті таку пам’ятку про той день: «Володимире! Будь володарем!»”.
Це і нам заповіт: бути володарями України! Не тільки бути титульною нацією, а й творцями і володарями національної України. Тарас був її творцем. Творим і ми її. І дякуємо долі, що десятиліттями робили це разом з Тарасом.
Жаль, що наша держава не оцінила належно Тараса Силенка. Так, він заслужений артист України, але насправді ж він був народним артистом України, її співцем, її оборонцем!
Тарас Силенко був членом Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2014 рік. У дипломі написано: “Присуджено Тарасові Вікторовичу Силенку за популяризацію української визвольної пісні, за створення циклу пісень Визвольної боротьби ХХ ст., зокрема таких творів: «Пісня про отамана Зеленого», «Пам’яті Василя Чучупака»,  «Пісня про отамана Івана Савченка-Нагірного», «Козацька колискова», «Пісня про отаманів Соколовських», «Піхотинець», «Ромен жовтий, цвіт ружовський», «Роковини» (на слова отамана Ананія Волинця), «Як рушали козаченьки», «Пісня про отамана Хмару» та інші, за  вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Як хочеться, щоб ці посіяні Тарасом Силенком пісні були підхоплені іншими виконавцями, щоб їх співали добрі люди, запалюючи в нових українських серцях іскру любові до нашої Батьківщини.
Дорогий Тарасе, дякую Тобі за вірну багатолітню дружбу, за радість спілкування з Тобою! Яке щастя, що Ти був в історії нашого народу! Нехай Твої пісні і далі світять нам!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 22 червня 2021 р.

Книга за редакцією Романа Коваля та Юрія Юзича “Микола Міхновський: свідчення, спогади, документи” чудова. Це найповніше зібрання свідчень і праць про людину, що заклала політичні основи українського націоналізму, батька Самостійної України. Добірний текст майже на тисячу сторінок.
Не лякайтеся кількості сторінок: коли розгорнете книгу, вже зі вступної статті Дмитра Донцова “Апель до неспідлених сердець” текст затягуватиме, захоплюватиме, не відпускатиме.
Колись, “відпочиваючи” в Лук’янівському СІЗО завдяки “нашому сивочолому Петьману”, я дійшов думки, що не можна допускати до жодної – щонайменшої! – посади в державі людей, які не чули про Міхновського, не читали Міхновського, не поділяють ідей Самостійної України. Тому це чтиво № 1.
Оскільки книга вийшла невеликим тиражем і вже викликала читацький ажіотаж, встигніть придбати цей скарб. Це можна зробити тут: http://otamania.in.ua
Рекомендую!

Юрій СИРОТЮК

6 червня 2021 р. я виступив перед дітьми з Київщини, які неподалік с. Цибель проводять таборування під назвою “Директорія УНР” (керівник – Віталій Онищук). Тема лекції – героїзм українських дітей у Визвольній боротьбі 1917 – 1920-х років.
Ось тези виступу: “Щоб перемогти у війні з Росією, треба, щоб боровся весь народ, не тільки армія. Треба, щоб боролися і великі, і малі. І жінки, і діти. Те, що ви школярі, не знімає з вас обов’язку боронити Батьківщину. І на мовному фронті також. Зокрема, ніколи не розмовляй російською, бо ти шириш «русскій мір», сприяєш Москві, посилюєш її”.
Я розповів таборовикам про геройський вчинок 12-літнього сина отамана Трифона Гладченка, який навесні 1919 р. застрелив з маузера двох червоних бандитів, що прийшли заарештувати його батька. Звичайно, не оминув отаманші Марусі Соколовської, яка у 16-літньому віці очолила загін із тисячі козаків.
Згадав подвиг Володьки Чижикова, який у 1919 р. в Нікополі застрелив 12 більшовиків, та героїчного юнака Нестора Галайденка, який 16 квітня 1920 р. під Вознесенськом зарубав близько 20 червоних курсантів.
Оповів про подвиг 15-літнього повстанця Холодного Яру Миколи Горбаня, учасника багатьох боїв проти москалів. Окупанти засудили його до смертної кари, коли він мав шістнадцять.
Нагадав про повстанця Олександра Барбарину, який під час Другого зимового походу, 8 листопада, відзначив своє 16-ліття. Вже 22 листопада його розстріляли більшовики в містечку Базарі.
Розповів про подвиг 14-літнього повстанця із с. Чорноліски Ригузенка, який вибрав смерть, а не каяття.  Більшовики йому казали:
– Ти єщьо малолєтній, нєсазнатєльний. Сазнайся: тєбя падґаварілі ідті в атряд? Єжелі ето так, трібунал тєбя аправдаєт. Вєдь у тєбя єщьо целая жизнь впєрєді!
Та хлопець не здався:
– Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
– Ну, сматрі, сам падпісал сєбє пріґавор.
І розстріляли юнака…
На жаль, у школах рідко проводять уроки героїзму. Вчителі забувають, що лише герої можуть здолати Росію, тож дух героїзму треба плекати змалечку. “Росію можна перемогти тільки героїчними зусиллями всього народу, – сказав наприкінці я. – Тому я і приїхав до вас, щоб посіяти у ваших серцях благородну думку служіння нашій Батьківщині. Козаком, а значить, громадянином можна відчути себе в будь-якому віці”.
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

У репертуарі Тараса Силенка, бандуриста, заслуженого артиста України, композитора – сотні народних пісень (періоду Київської Русі, чумацьких, козацьких, повстанських, ліричних) і авторських.
Бандура Тараса Силенка звучить на столичному Майдані і фестивалях по всій України, на шкільних вечорах і під час патріотичних акцій, на Донбасі та в Карпатах.
Наша розмова з кобзарем сьогодні про значення пісні у вихованні і житті українців.
– Тарасе, чому ви вибрали саме бандуру?
– Не я її вибирав, а вона мене, слава Богу, вибрала. Я дякую вищим силам, що відчуваю їхнє покровительство, як у тому підписі до образу козака Мамая: “Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має”. Завдяки бандурі я маю все те, що повноцінно наповнює мою душу. Я задоволений усім. У мене немає яхти і машини. Але у мене і немає таких запитів до Всесвіту.
– Пісня зве до бою, ятрить душу, розриває серце, заспокоює... Кажуть, що сьогодні, у період війни, нам потрібно більше переможних пісень. Чи завжди нам треба тільки оптимістичні пісні?
– Нам потрібні всі пісні. Останнім часом люди спішать якісь пісні заперечувати, зверхньо до них ставитися, примітивно аналізувати їх сьогоднішнім кабінетним баченням. Наш народ був мудрішим і в усьому знаходив потребу. У нас було все: від тягучих довгих розлогих дум до коротеньких приспівок до танців. Із дитинства наші пращури чули ці пісні, уявляли себе тим чи іншим героєм, задумувалися, чи хотіли бути схожим на того чи іншого персонажа. Але перекреслювати, ставити тавро на якихось піснях, на мій погляд, не можна. Всі пісні (і тягучі, і плаксиві, і тужливі, і жартівливі) потрібні! Але кожна пісня повинна мати свій час, і при тій чи іншій потребі звучати.
– У давні часи кобзарі, бандуристи були поетами, співцями, літописцями... Яка місія сучасних кобзарів?
– Як і колись, так і зараз, усі кобзарі зовсім різні. У кобзарському цеху кожен мав певні рамки, виконував свою роль. На якомусь етапі, коли кобзарство почало згасати, то почали дотримуватися тої традиції, щоб зберегти хоча б ті рештки, що вціліли. Сьогодні кобзарі є представниками різних ідей, як це було і в давнину. Хтось творить ще й власні пісні, як це чудово роблять і Тарас Компаніченко, й Едуард Драч, і Михайло Коваль. Є ті, хто імпровізує, має в репертуарі автентичні і сучасні пісні. А є такі, які тримаються суто традиції, певного переліку пісень і псалмів. Кожен на своєму місці творить. Це добре, що ми є різними, кожен виконує, знову ж таки, свою місію.
На сьогоднішній день місія кобзарства відрізняється від тієї, яка була 100 – 300 років тому. Завдання кобзаря – відповідати запитам сьогодення, і з огляду на те, яке є суспільство, прагнути донести до людей те, що вони хочуть почути і пізнати. Варто завжди мати у своїй творчій кобзарській торбині щось таке, що буде для людей новим, актуальним, світлим, позитивним. Кобзарі мають нести вістку про нове в українській культурі, кобзарському мистецтві.
Сьогодні і “Шпилястих кобзарів” ми називаємо кобзарями, хоча там кобзарського практично нічого не лишилося. І так само називаємо кобзарем Георгія Кириловича Ткаченка. У давні часи і гетьман Іван Мазепа грав на торбані, і Антін Головатий, і Семен Палій; були ті, хто жебракував; були кобзарі, об’єднані у кобзарські цехи, і ті, що співали у придворних капелах при царському дворі...
– Чому сьогодні кобзарство ХІХ – ХХ століть називають старцівством?
– Так називають виконавця з інструментом (iз кобзою, лірою, бандурою) чи без нього. Але старець – це необов’язково старий або той, хто ходить і жебрає. Водночас слово “старцівство” – спільнокореневе зi словом “старовина”. Тобто це людина, яка несе стародавню минувшину. Це не була образа, коли називали старцем. Часто це асоціювалося з мудрецем, людиною, яка йшла із села в село, мала із собою музичний інструмент і несла людям знання про давнину, розповідала про історичні події, несла вісті здалеку. У кобзарському цеху були і ті люди, які не тільки співали, а й оповідали давні казки і легенди (це фіксує, зокрема, і фольклорист Порфирій Мартинович).
Так само цінували тих людей, які розповідали сакральні речі. Можливо, саме те, що ми маємо у творчому доробку Юрія Миролюбова (“Скази Захарихи”). Це могли бути і незрячі люди, які отримували якусь інформацію із ноосфери, які щось перейняли від старших людей. А пам’ять тоді була у людей колосальна. Я коли виступаю у школах, то кажу, що кобзар ким тільки не був у давні часи! Мовою сьогодення: й “інтернетом”, і лікарем, і журналістом, і поштарем, і істориком, і педагогом, і літописцем.
– Українські пісні надзвичайно різноманітні. Чи варто якісь виділяти?
– Наші предки співали, коли поралися коло печі, працювали в полі... Співали, залежно від настрою, чумацькі, козацькі, обрядові пісні. Постійно звучала народна пісня, яка людині спала у даний момент на думку. Будь-що, що людина робить своїми руками, як і вода (жива чи мертва), може бути енергетично підсилене чи навпаки. Українці, працюючи, співали, вкладали у свою роботу душу. От чому в нас часто не просто робили ярма для волів, вулика, воза чи вікно, а майстерно оздоблювали різьбленням, візерунками, тобто вкладали душу.
А все, що зроблено з позитивними думками, мовчки, є одухотвореним предметом, але набагато буде підсилене, якщо при цьому людина ще й співала. Важливо, щоб мелодія відповідала настрою людини, бо кожна людина – це окремий світ, і тільки вона відчуває, яку у цей час хоче співати пісню, адже у кожної пісні свої вібрації.
– Пане Тарасе, чому кажуть, що пісня – це душа народу?
– Саме тоді, коли виховується нація в аурі суто притаманних їй справжніх пісень, тоді у неї і на ті чи інші виклики, які перед нею стоять, буде одностайна позиція. Наприклад, після екологічної катастрофи у Японії люди брали тільки необхідне у магазинах, а не гребли усе підряд: тому що ще сусід має прийти і йому має щось лишитися, бо коли я все заберу, то для нього не буде. Так само нашому народу всі ці речі були притаманні споконвіків. Але зараз, через втручання тих чи інших ідеологій — політичних, релігійних тощо – наш народ розшарпаний. Тому треба лікувати душу народу. А якраз пісня і є ліками для цієї душі.
Потрібно, щоб діти формувалися не на пісні “Голубой вагон бежит-качается”, а на піснях про те, як поводилися козаки у будь-якій ситуації, як наші предки гукали весну, як треба було одностайно стати у хоровод або в лаву, яку проявляти життєву позицію. І якщо ще діти знали правдиву передісторію створення тієї чи іншої пісні, то тоді формується покоління, виховане на пісні.
І тоді, коли ці діти були не знайомі і десь у дорослому віці зустрічаються, то вони впізнають одне одного за рідною мовою, рідною піснею. Пригадую, як було у мене, коли ми виїхали у Францію, де була молодь з різних земель. Вечорами всі співали. Поляки зібралися разом, хоч до цього вони не були знайомі, іспанці згуртувалися собі, ми, українці, собі – всі об’єдналися за земляцьким принципом між собою.
От ми зазвичай хизуємося, що українці найбільше створили пісень, ми найбільше їх знаємо. А коли до діла, просять мене заграти “таке, щоб усі знали”, я починаю співати, наприклад, “Ніч яка місячна”, ще якусь відому пісню. То часто люди перший-другий куплет підспівують, а потім все одно замовкають. Навіть загальновживані пісні – і ті повністю не знають. Я вже не кажу про ті невідомі пісні, якими хочеться достукатися до людей, яких я сотні понавивчав. Ми хочемо бути монолітною, потужною, здоровою нацією. А насправді ця нація пісень не знає. А пісня і є одним із чинників, який може бути нашими ліками, що зцілюють душу. Тільки тоді душа народу буде повноцінною, коли люди співатимуть.
– Коли вам хочеться взяти у руки бандуру і співати самому?
– Хочеться співати завжди. Та буває, що сідаєш співати – і воно тобі ллється, і відчуття струн, і відповідно налаштований інструмент. А іноді немає того задоволення; значить, треба зайнятися чимось іншим. Це незрозуміло з чим пов’язане. Пісня часто приходить під настрій. Величезна сила цих пісень, коли втрачаєш дорогу тобі людину. Пригадую, коли раптово не стало нашого етнопсихолога, патріота Володимира Куєвди, у день його поховання протягом усього дня, як просила його дружина Ірина, я співав українських пісень: бурлацьких, козацьких, чумацьких, поминальних. Це було кілька десятків пісень. Відбулося очищення, катарсис, усвідомлення, що цієї людини вже з тобою немає. У цьому сенсі велика помічна роль пісні.
Так само на будь-випадок у житті, будь-який стан душі у нашого народу є сила-силенна пісень. Людина співала, коли було нещасливе кохання, втрати, невдачі. Людина, перебуваючи у стані депресії, починає співати пісню – і на душі вже світліє. Їдеш на коні – хочеться співати не тягучих пісень, а у такт того, як кінь вибиває копитами. Важливо, щоб людина мала внутрішнє відчуття любові до пісні, незалежно від того, хто вона за професією. У нас співали всі: і чумаки, і бондарі, і гончарі. Це було окремим концертним явищем.
Коли ще не було телебачення і радіо, вечорами влаштовували те, що ми називаємо сьогодні культурною програмою. На це сьогодні вчать режисерів, диригентів. А раніше кожен був сам собі режисер. Це була запашна мова, запашні пісні. Ми ще застали те покоління бабусь і дідусів, які були майстрами на всі руки, і водночас на кожному кроці було влучне слово, приказка, прислів’я. Це все було невід’ємною частиною життя нашого народу. Так само і піснею жив народ. І сьогодні, чим більше людина до народної культури долучена, тим краще. А особливо, коли вона цього не помічає, а просто живе у цьому світі, це найліпше для розвитку людини, для виховання дітей.
– Оберегом є колискова пісня; вона наділена магічною силою. У вашому репертуарі теж є колискова.
– Так, на слова Володимира Косовського. У Тараса Компаніченка є авторська колискова про період зруйнування Батурина. Подібна була і в Євгена Адамцевича. Здавалося б, дитині треба співати щось про котика, позитивне... Але коли ми подивимося народні забавлянки і колискові, то ми побачимо дуже багато подібних “болючих” проявів: “Ой ти, котку, не йди на колодку, бо заб’єш головку. Головка буде боліти, нічим завертіти”, про кицю, що впала у криницю. У піснях нашого народу було все. І в тому числі було і це. Тому що по життю, як по тернистій ниві, не пройдеш, не вколовшись.
І це теж шлях якоїсь життєвої науки для людини. І дитина знала, що є якісь білі-пухнасті прояви у житті і є якісь такі, що треба бути обачним, співчувати киці; що коли не слухатися, то можна попасти у якусь халепу. А для дитини, в першу чергу, важливо чути не так зміст тої колискової, як голос матері, її вібрації. І вже мама, співаючи дитині навіть таку колискову, де йдеться про те, що буде боліти, що “колисочка порветься”, вкладає свої певні почуття.
– Чи впливає на душу, на здоров’я нації засилля чужої мови, чужої культури, чужої пісні?
– Звичайно, впливає... Але кожна людина багатопроявна, сьогодні може мати один настрій, завтра – інший. І якщо взяти наш багатомільйонний український нарід, то теж люди різні. У когось ця хвороба явно виражена, а когось засилля чужої культури не зачепило. Він може побудувати навколо себе свій побут і створить навколо себе такий світ, що житиме в аурі, відповідній до української землі, українських вібрацій. Є приклади сімей, які мають по восьмеро дітей, і всі вони люблять і носять вишитий одяг, співають народних пісень, справляють обряди, живуть на землі, порядні по життю, у них світяться очі, і начхати їм на думки того, хто скаже, що це старомодно.
Зараз такі часи, коли кожен має право жити так, як хоче. А були такі часи, коли свято берегли свій звичай. Наприклад, Анахарсіс (за всієї поваги до його мудрості) зазнав смертної кари, тому що він подався на грецькі звичаї, одяг, вдачу, і скіфи, при тому, що він входив у число семи найвідоміших мудреців, прирекли його на смерть. Зараз часи інакші, і кожна людина індивідуальна, вона має можливість чогось прагнути і досягти.

Лариса ГРОМАДСЬКА
Дж.: Молодь України. – 2018. – Ч. 2. – 5 січня.
Від редакції газети “Незборима нація”. Шановне товариство! Роман Коваль і Євген Букет починають підготовку книги про Тараса Силенка. Просимо надсилати спогади на електронну адресу buketius@gmail.com
Книгу плануємо видати до 50-тиріччя Тараса Силенка.

Він воював до останнього дня. Хто хоч раз був на Марші УПА, мусить пам’ятати друга Теодора.
24 травня, після важкої хвороби на 95-му році життя помер Теодор Григорович Дячун – легендарний боєць УПА, почесний громадянин м. Білої Церкви.
Народився він 20 березня 1927 р. у с. Стегниківці на Тернопільщині. Батько Григорій Дячун був секретарем “Просвіти” й головою об’єднання селян “Сільський господар”, мама Євдокія – активісткою “Союзу українок”.
Закінчив сім класів школи. У 1941 р., маючи 14 літ, пішов у підпілля, після того як побачив тіла понад тисячі в’язнів тернопільської тюрми, яких розстріляло НКВС. Серед них було двоє дядьків Теодора Дячуна – Гнат та Іван. Пів року проходив юнацький вишкіл ОУН.
20 травня 1945 р. Теодора Дячуна офіційно прийняли в ОУН. Перед шістьма командирами і капеланом він прочитав декалог і спеціальну молитву. Дістав псевдо “Голуб”, бо його часто посилали носити листи. Зразу ж призначили керівником групи із забезпечення повстанців продовольством і зброєю.
З 1945 р. воював у лавах УПА. Очолював групу зі здобування набоїв і провіанту.
За два роки почалася операція “Червона мітла”, під час якої енкаведисти “чистили” галицькі села від учасників Національно-­визвольного руху. Через це змушений був легалізуватися. Влаштувався на роботу в дорожню службу. Вдень із хлопцями засипали ями на дорогах, а вночі виконували завдання районних провідників.
У 1949 р. заарештований на явочній квартирі. За рік засудили до розстрілу. Вирок змінили на 25 р. каторги і 5 років таборів. Покарання відбував в Омській тюрмі та спецтаборі “Екібастуз-вугілля” в Казахстані. 1956-го, під час “хрущовської відлиги”, вирок скоротили вдвічі. Виконував норму на 130 відсот­ків – день рахували за три.
Після смерті Сталіна звільнений. З 1964 р. проживав у Джезказгані, де жила двоюрідна сестра, яка приїхала до висланого чоловіка. Довгі роки працював на шахті, раз у тиждень приходив відмічатися до відділення міліції. З 1978 р. проживав у Білій Церкві на Київщині разом із дружиною Лідією. 31 серпня 2017 р. Білоцерківська міська рада визнала Теодора Дячуна Почесним громадянином м. Білої Церкви.
Брав участь у подіях Революції гідності, регулярно чергував на Майдані. Неодноразово їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону “Київська Русь”.
Із пенсії постійно жертвував кошти на допомогу Збройним силам України.
Брав участь у вшануванні героїв Холодного Яру.
Вічна слава!

Юрій СИРОТЮК

У 1921 р. комуністи зуміли розправитися з отаманом Леонтієм Христовим, борцем за українську державність, захисником селян від свавілля більшовицької влади. 
Полювання на Христового принесло очікувані плоди – червоний каральний загін вистежив і знищив отамана. Його вбили без суду і таємно закопали, щоб ніхто не знав, де його могила. А його іменем десятиліттями лякали старих і молодих. “Отребье Христового” – так більшовики називали односельців отамана. 
Після краху комуністичної влади родичі Христового вирішили домагатися від органів державної влади України офіційного рішення про те, що Христового переслідували і знищили за політичними мотивами, а його ім’я – ім’я чесної людини, патріота, а не злочинця. 
У 2010 р. Ангеліна Лебедева, племінниця Леонтія Христового, звернулася до прокуратури Полтавської області з проханням реабілітації дядька. Прокурори поставилися до прохання уважно, прислали архівні матеріали про нього, але ввічливо відмовили, бо колишній закон про реабілітацію поширювався тільки на тих, хто зазнав репресій офіційно – якщо була заведена кримінальна справа і є рішення про застосування покарання. 
Минули роки. Відійшла у вічність племінниця Христового. В Україні прийняли новий закон про реабілітацію, почав свою роботу Інститут національної пам’яті. На його сайті з’явився напис про те, що після прийняття нового закону про реабілітацію відновиться історична справедливість і тисячі вбитих за свободу України нарешті дістануть захист їхньої честі та гідності, відновлення втрачених прав і свобод. 
Обнадієні такою новиною, родичі Христового вирішили знову просити українську владу реабілітувати отамана: оскільки влада звела наклеп і вбила його, то влада зобов’язана і реабілітувати. Але полтавська комісія з реабілітації прийняла рішення тільки про “історичну реабілітацію” Христового. Причину вказали формальну: отамана вбито без оформлення кримінальної справи.
А Інститут національної пам’яті? Яка його позиція? 25 березня 2021 р., у столітню річницю розправи над отаманом, представник Інституту під час засідання № 14 Національної комісії з реабілітації – разом з іншим членами комісії – відмовив у реабілітації Христового – через “відсутність” для цього підстав. Тож хочеться сказати кілька слів про те, наскільки відмова в реабілітації Христового обґрунтована і мотивована з погляду закону і фактів. 
По-перше, посилання на те, що реабілітувати Христового неможливо, тому що немає кримінальної справи, – абсурдне. Українська РСР почала своє існування з 1919 р., а перший кримінальний кодекс і кримінально-процесуальний кодекс УРСР з’явилися лише в 1922-му. Тому кримінальні справи, оформлені на підставі кримінального закону, природно, з’явилися лише після 1922 року. Христового ж, як ми пам’ятаємо, убито роком раніше. До слова, як і сотні тисяч інших українців. Значить, і вони не підлягають реабілітації через формальну причину?!
Невже чиновники мають рацію? Ні! Закон України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1922 років” діє, як видно вже й із самої назви, з 1917 року, а не з 1922 і навіть не з 1919 року. Закон встановлює, що реабілітації підлягають ті, хто зазнав репресій саме з 1917 року, а не з моменту належного оформлення кримінальних справ! Невже чиновники не потурбувалися зіставити закон із написаними ними нісенітницями. 
По-друге, за логікою чиновників, отамана “нема за що” реабілітувати, оскільки ніхто і ні за що не засуджував Христового. Це, м’яко кажучи, неправда. Органи радянської влади офіційно, і в документах, і в кримінальних справах родичів, і через радянські газети, називали Христового “бандитом”. За це його знищено радвладою. Радянські суди ухвалювали рішення, у мотивувальній частині яких вказувалося, що Христовий керував “політичною бандою”. Це не що інше, як акт заочного, хоч і посмертного, засудження.
 Якщо держава через свої суди, друковані засоби інформації чи документи неправомірно визнала людину злочинцем, вона зобов’язана відмовитися від своїх офіційних звинувачень. Це і є реабілітація, яку так урочисто оголосив Інститут національної пам’яті на своєму сайті – на підставі Закону про реабілітацію відновлення честі й гідності жертв репресій…
По-третє, чиновники посилаються на те, що, мовляв, Христовий просто “убитий в бою”, тому про його реабілітацію не може бути й мови.
Це твердження – така ж неправда, як і твердження, що Христового “ні в чому реабілітувати”. Бій – це збройне зіткнення військових частин армій. Якщо ж влада посилає регулярні військові частини знищувати самоорганізованих селян, то це не бій, а каральна операція. Тому називати каральну операцію Червоної армії проти Христового боєм неправомірно. Називати каральну операцію боєм – це підміна понять, завдяки чому документально неоформлена репресія вже ніби й не репресія. Каральну акцію Червоної армії називають “боєм”, а жертв каральних акцій не бажають реабілітувати тільки тому, що їх убивали після суду! Ось така “історична справедливість”!
І наостанок. Коли чиновники стверджують, що реабілітувати можна тільки тих, кого офіційно засудили, а тим, кого влада вбила без оформлення кримінальної справи, у реабілітації слід відмовляти, вони пропагують лиходійство, мовляв, убивайте “неофіційно”, тоді жертв не доведеться реабілітувати.
 Ні, ні, тисячу разів ні! Всіх, з ким цілеспрямовано розправилася влада, треба визнати жертвами політичних репресій! Так, не можна повернути Христового до життя шляхом реабілітації, проте влада зобов’язана повернути цій людині добре ім’я, публічно відмовившись від звинувачень, які стали формальною підставою для його знищення. 
Однак оскільки Національна комісія з реабілітації 25 березня 2021 р. все ж ухвалила офіційне рішення відмовити в реабілітації Христового, ми, родичі отамана, просимо всіх патріотів України відгукнутися на наше прохання і допомогти нам оскаржити в суді це рішення.

Від імені всіх рідних отамана Христового 
Олександр БОГУСАРОВ, адвокат, правнук отамана
Чехія

Про Бориспільське антибільшовицьке повстання 1920 року Валентина Стрілько розповіла в книжці “Грона українських повстань. Антибільшовицький спротив на Бориспільщині в 1917 – 1932 роках”.
Бориспільці трималися два місяці. Проте Красна армія повстання придушила.
Валентина Стрілько встановила імена 153 повстанців. Досліджуючи їхні біографії, вона дізналася, що чимало бориспільців продовжили боротьбу за незалежність України. Зокрема, у Києві 18 березня 1921 р. було створено Всеукраїнський центральний повстанський комітет, який очолив бориспілець, військовий фельдшер Іван Чепілко. За царського режиму він був висланий до Сибіру за український патріотизм, потім брав участь у боротьбі за УНР. ВУЦПК за короткий час налагодив контакти з низкою партизанських загонів, зокрема з отаманом Орликом, і розпочав формування підпільної мережі. Симон Петлюра і Юрій Тютюнник визнали  ВУЦПК вищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні. Готувалося всеукраїнське збройне повстання з метою відновлення УНР. Але уповноважений з військових справ ВУЦПК Грудницький зрадив. Але потім злякався викриття і попередив членів ВУЦПК про заплановані арешти. Провідники ВУЦПК переїхали в Ірпінь, де розташувалися в приватному будинку одного з членів організації по вулиці Шевченка, 4 (нині Гайдамацька).
Чекісти розпочали свою роботу з периферії, впроваджуючи сексотів у підпільні організації. Так було встановлено ірпінську адресу ВУЦПК. Чекістам вдалося схопити Івана Чепілка. Його небіж Микола Чепілко, теж член ВУЦПК, був застрелений при спробі втекти.
Іван Чепілко на допитах розповідав  свою біографію, про діяльність  ВУЦПК, але імен інших підпільників не назвав. Його та ще 44 підпільників, зокрема і двох учасників підпілля, які зрадили, було засуджено до розстрілу. Більшість із них була віком 29 – 32 роки. Івану Чепілку виповнилося 40 років. За приблизними підрахунками Валентини Стрілько, у 1921 р. московські окупанти розстріляли і відправили в концтабори близько семи тисяч українських патріотів.
На допитах Івана Чепілка шантажували долею його дружини та дружини Миколи Чепілка – їх чекісти заарештували. Обидві дружини були росіянки. Іван Чепілко на засланні в Росії одружився з дворянкою. Микола Чепілко одружився з росіянкою теж на засланні в Росії. Обидві дружини підтримали своїх чоловіків у боротьбі за незалежну Україну. Чекісти обіцяли дружину Івана Чепілка відпустити, а дружину його небожа засудити умовно. А суд прирік дружину Миколи Чепілка до розстрілу, а дружину Івана відправив у концтабір, де й пропав її слід.
У 2015 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про вшанування пам’яті борців за незалежність України, де окремим рядком названо і членів ВУЦПК. У Борисполі встановлено меморіальні плити з іменами учасників повстання, але імені Івана Чепілка там чомусь немає. 
У 2020 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про відзначення пам’ятних дат у 2021 році. Однак жодного слова про відзначення 100-річчя ВУЦПК там немає. Валентина Стрілько як президент  Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого зробила запит на ім’я Голови Верховної Ради України.
У 2020 р. з ініціативи директора Театру військової історичної реконструкції “Криївка” Віктора Красноуса, Валентини Стрілько, секретаря Бориспільської міської ради Ярослава Годунка, сценариста і режисера Олени Шкребтієнко та оператора, монтажера Богдана Рака створено документально-ігровий фільм про Бориспільське повстання “Час свободи”. За матеріалами фільму видано однойменну брошуру.
Один із членів ВУЦПК  Іван Андрух, родом  із Західної України, у матеріалах слідства власноручно написав: “Не страшно вмерти за Україну”. Саме так називатиметься нова книга Валентини Стрілько, присвячена діяльності ВУЦПК.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Ірпінь Київської обл.

“10 років тому тут, у Музеї Івана Гончара, ми вітали Василя Литвина з 70-літтям, а тепер відзначаємо його 80-ліття, на жаль, уже без нього. Але послухаймо його пісню”, – так почав вечір ведучий Роман Коваль. І прозвучала пісня Василя Литвина “Народе із трипільських запорогів” (сл. Бориса Олійника).
“Василь Литвин народився в дивовижному степовому краю з прадавніми курганами-могилами та кам’яними бабами, – розповіла Антоніна Литвин, дружина кобзаря. – Батьки Василя – Степан та Марія – були незвичайною парою. Батько – двометрового зросту, білочубий, із блакитно-сірими очима, мати – висока, ставна, з довгою розкішною косою, чорною, аж блискучою. Білолиця, чорноока, чорноброва. Обоє мали дивовижно співучі душі. У Василевого батька був рідкісний тенор, зі сріблястими переливами, він вільно виспівував високі й низькі ноти. Мати розповідала: «Мені не треба думати-шукати, де мій Степан. Як ударить піснею в небо, то і за 10 кілометрів чути». А мати – то скарбниця народної творчості. На будь-яку подію в неї готова пісня, приповідка, притча, легенда. І співала з ранку до ночі. Робота важка чи легка – все з піснею. Мабуть, і діти, виколисані пісенним дивом, понесли у світ диво-спів своїх батьків, а отже, свого роду-народу”.
“Пісня – це хліб душі, – казав Василь Литвин. – Бійся людини, яка не співає”. Тому в оточенні Василя Литвина були співочі душі, вони й прийшли вшанувати кобзаря. У той вечір пречудово співали його учні, побратими, друзі – співаки-бандуристи Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Василь Лютий, Тетяна Лобода, Ждан (Ігор Безвербний), Роман Мороз, Богдан Шмітько (онук Василя Литвина), Святослав Грицак, виступали сопілкар Олег Журавчак, народні артисти України Анатолій Паламаренко і Ніна Матвієнко, поет Петро Засенко, викладач вокалу Стрітівської школи бандуристів Маркіян Свято. Прекрасно співав гурт “Щука і риба” (Маргарита і Дмитро Кокошки, Степан і Софійка Андрущенки). Знаменито виступили й “Шпилясті кобзарі” у складі Ярослава Джуся, Сергія Поцієнка, Володимира Вікарчука та Юрія Миронця.
“У нашому селі був культ пісні, – розповідала Антоніна Литвин. – Дівчину шанували не стільки за красу, за працелюбність... Якщо не вміла співати, то могла собі не знайти пару. Я закохалася у Василя, коли почула його спів… Василь і його брат Микола росли в пісні”. Чарівними згуками своїх бандур вони опромінювати Україну. І словами, які витікали із сердець українських поетів. Які ж глибокі пісні добирали серця братів Литвинів! “Не зміліє ріка, що з сердець витіка...” Як влучно. Й оптимістично! Це слова Антоніни Литвин.
Немало сил поклав Василь Литвин, щоб створити Стрітівську школу бандуристів, до якої, за висловом Василя Литвина, потягнулися “душі, не причавлені відчаєм минулих літ”. Не дивно, що чимало випускників Стрітівської школи зібралися в цей день у Музеї Івана Гончара.
Ось що розповідали про Василя Литвина його учні, товариші й однодумці: “Неймовірно світла людина” (Маргарита Кокошко), “Коли співав Василь Литвин, оживало козацтво. Коли я слухав Василя Литвина, то чув брязкіт їхніх шабель, їхні постріли, посилені козацьким гумором і насмішками над ворогом” (Роман Коваль), “Василь Литвин співав тільки те, що серце хвилює” (Антоніна Литвин), “Легендарні брати Литвини… Мені подобалися Василева розважливість, спокійність” (Микола Товкайло), “Вважаю Василя Литвина своїм духовним вчителем. Він – людина сонця” (Олесь Журавчак), “Коли згадую дідуся, уявляю Дніпро і кручі. Він поважав кожну пташку, кожну травинку, спілкувався з пташками” (онук Богдан Шмітько), “У голосі Василевім була чоловіча сльоза” (Ніна Матвієнко), “Василь Литвин – впливова сила, у нього була гармонія з інструментом, він прихилявся до бандури, а вона до нього. Василь Литвин по природі своїй златоуст” (Анатолій Паламаренко), “Василь Литвин глибоко знав історію України… Виступав і на Далекому Сході, на березі Тихого океану. Сказав: «І Тихий океан нехай послухає дзвін української бандури»” (Петро Засенко), “Пісні з Василя Литвина ринули як із джерела. Василь Литвин склав 171 пісню на слова різних авторів і власні слова” (Антоніна Литвин).
Наприкінці вечора Максим Горбонос показав на екрані відео, де Василь Литвин виконує пісню “Українці, вчуймо голос роду” на слова Антоніни Литвин.
Велика подяка Петрові Гончару, Мирославі Вертюк, Іванові Гончаруку, Борисові Баранівському та Максимові Горбоносу за максимальне сприяння у підготовці вечора пам’яті. Подяка за сприяння голові Ржищівської ОТГ Кристині Чорненькій та заввідділу культури Олені Пасеці, дружині Миколи Литвина Лесі, членам Історичного клубу “Холодний Яр” – Антоніні Литвин, Василеві Лютому, Тарасові Компаніченку, Надії Овчарук, Ларисі Громадській, Любі Криворот, Оксані Герасим’юк і Миколі Гребіннику.
Вічна слава Василеві Литвину! Нехай його пісні звучать над Україною вічно!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Побачила світ ще одна книга Романа Коваля та Юрія Юзича – “Микола Міхновський”. Калушани з радістю матеріально долучилися до цієї гарної справи і у відповідь дістали в подарунок книгу з побажаннями та автографом від Р. Коваля! Це несподівано, пам’ятно і надзвичайно приємно!!!
Бажаємо авторам і всім причетним до цієї роботи міцного здоров’я, сил, натхнення, оптимізму, творчих злетів, успіхів, визнання, можливості й бажання творити, писати, видавати!!! Нехай ваші книги завжди знаходять живі відгуки в серцях читачів!!!
Слава Україні! Героям слава!

Ольга БІЛЕЦЬКА

...В 1922 р. отамана Садового було заарештовано в селі Богданівка, вночі, в одного з учасників підпільної організації. Це 13 км від мене. Як усе сталося, невідомо, але були такі чутки, що його видав той бувший підпільник, в якого Садовий ночував.
Дня 22 червня 1922 р. його судив суд у Полтаві. Суд був показовий, відкритий. Впускали в судову залю по квитках, як у театр або кіно. Заля суду була дуже велика, але наявної публіки не вміщала, і це примусило продавати квитки.
Суд тягся три дні. Садовий вів себе не як підсудний, а як доповідач. Своєї вини про виступ проти совєцької влади не заперечував, але доводив, чому і за що боровся. На цьому суді не один з приявних слухачів став українцем, і то щирим. Тому, хто був приявний на суді, здавалося, що судять не Садового, а всіх суддів з прокурором разом. На запит судді, хто був учасником підпільної боротьби, Садовий відповів:
– Я вже дав відповідь на слідстві, що працював від України, в обороні її, а учасником був увесь український народ.
Отож на суді Садовий пред’явив Москві (як царській, так і совєтській) обвинувальний акт, почавши від царя Олексія, Петра, Катерини і кінчаючи Леніним. В останній день суду був приявний і автор цих рядків.
Суд доходив до кінця, коли суддя запитав Садового: “Что вы просите у суда?”, давши 15 хвилин на відповідь. Він відмовився говорити, мотивуючи тим, що слідство тривало чотири місяці, суд три дні, а за 15 хвилин нічого не можна сказати. Суд уже зібрався йти на нараду, але присутні в залі підняли такий крик, свист, тупотіння ногами, що змусили суддів лишитись. Під тиском приявних на суді суд був вимушений дати необмежене за часом заключне слово. Говорив Садовий чотири години. Він пригадав, як на трупах козацьких Петербург і Кронштадт побудовано. Як підступом знищено Запорозьку Січ, твердиню українських вольностей. Як байстрюки Катерини загарбали українські землі. Як знищено і заслано непокірну, але горду українську старшину, а народ закріпачено. Як у 1764 р. був зліквідований автономний устрій України. Як цар Петро перший розправився з Батурином, де було вирізано і старих, і малих. Як у 1855 р. вибухло повстання Київської Козаччини, що закінчилося нечуваними розправами московських можновладців. Як цар Петро замучив митрополита Йосафата Краковського (Кроковського) і Варлаама Банатовича та архиєпископа Іларіона Рогалевського за те, що вони обороняли права українського народу та української православної церкви. Як цариця Катерина ІІ замучила митрополита Арсенія Мацієвича, борця проти поневолення українського народу та української православної церкви. Як гетьмана Петра Дорошенка вивезено з України на заслання в Ярополч, де він і помер. Як гетьмана Павла Полуботка ув’язнив цар Петро 1-й в Петропавловській фортеці. Як останнього кошового Запорозької Січі Петра Кальнишевського вивезено до Соловецького монастиря, замуровано до льоху без вікон і дверей, тільки з щілиною для подачі харчів, де він помер. Як тисячі українських патріотів загинуло на засланні, в підземних льохах і катівнях. Таку саму політику винищування українського народу тепер продовжує червона Москва.
Я не в силі всього перелічити, бо тут було викладено всю історію боротьби українського народу за волю. Суд сидів приголомшений. Майже вся зала (до тисячі чоловік) плакала. Навіть один із засідателів суду втирав хустиною очі. Навпаки, Садовий був спокійний, наче він був не на суді, а на мітингу. Наприкінці сказав:
– Я в узурпаторів не просив і не збираюся просити пощади. Знаю, що мене чекає, але час розплати з окупантом недалекий. А вас, дорогі брати і сестри (слова до публіки), прошу простити мене, і нагадати Вам слова Тараса Шевченка “Борітеся – поборете!”
Зал вибухнув оваціями “Слава!”. Вікна бряжчали. Хвилин десять не вгавав крик. Суд вийшов на нараду під вигуки “Ганьба!”. Незабаром суд входить і проголошує, що справу буде вирішено завтра. Точніше, побоялися прочитати вирок. Заля почала знову кричати “Ганьба суддям!”, “Слава Україні!”.
Можу сказати, що хто був на цьому суді, навіть ті, які не мали національної свідомости, вийшли звідти українцями.
Я поїхав з Полтави додому. Через декілька днів у “Большевику Полтавщини” було вміщено замітку, що 22 червня 1922 р. в домі Короленка відбувся суд над отаманом “петлюрівської банди” Садовим, якого було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, і вирок виконано.
В особі Садового Україна втратила незламного борця за її волю. Садовий загинув у розквіті свого життя. Йому було всього 23 роки...

Публікація Юрія КОЦЕГУБА
P. S. Порівнявши спогад Полікарпа Кібкала з матеріалами кримінальної справи Пилипа Садового, зроблю кілька уточнень: Пилипа Садового заарештували будьонівці в січні 1921 р. в с. Богданівці. Він ночував у будинку Співаків. Доніс ворогові про місцеперебування отамана колишній побратим Панас Касич. Суд відбувався в 1921 році. Оскільки Пилип Садовий народився 1894 року, то на момент страти йому було 27 років.
Дж.: ГДА СБУ. – Ф. 7. – Спр. 6149.
Кибкало П. Тернистим шляхом. – Буенос-Айрес – Рочестерс: накладом автора, 1961. – С. 58 – 61.

1. Як мало ми знаємо, а проте як багато зайвого.
2. Переважна частина брехні – напівправда.
3. Щоб глибше зрозуміти історію майбутнього, треба зануритись у глибини минувшини.
4. Природа справедливості не знає, а жінка – це сама природа.
5. Перемагають зазвичай ті, що здатні краще організувати перемогу.
6. Красномовні факти розлогих коментарів не потребують.
7. Головне в ході самовдосконалення – вчасно зупинитися.
8. У цьому недосконалому світі досконалим бути просто небезпечно.
9. Характер – це воля керуватися своїми принципами.
10. У кожному міфі зашифрована традиція.
11. Суперечити історії – безглузда річ, спротив історії – марний.
12. Рахунки, які не подаси до сплати, ніколи не будуть сплачені.
13. Іноді, щоб народилась легенда, знищують очевидців.
14. Коли героїв не вистачає, героями призначають.
15. Суд історії не завжди справедливий. Він занадто поблажливий до переможців і безжальний до переможених.
16. Великий прагне неможливого, а мудрий прагне неминучого.
17. Слабкодухість – найганебніша слабкість.
18. Розум починається там, де закінчується віра в його всемогутність.
19. Ті, що живуть ілюзіями, ризикують померти від розчарування.
20. Щоб створити щось епохальне, треба кинути виклик епосі.
21. Страждання поглиблюють процес самопізнання.
22. Є одна лише реальна свобода – та, за яку ти борешся.
23. Життя ілюзорне завдяки ілюзіям, які втілилися в життя.
24. Світ зігрівається спаленими мостами.
25. Чудес не буває? А ти спробуй!

Андрій КУРИЛО

Микола Валерійович Довженко народився 26 липня 1996 р. в с. Цибулівці Великомихайлівського району на Одещині. Служив старшим стрільцем 28-ї ОМБр ім. Лицарів Зимового походу. Близько 23-ї години ночі 9 січня 2020 р. під с. Красногорівкою дістав смертельне поранення. За кілька годин помер у лікарні.
Микола був сміливим козаком, не боявся виконувати найризикованіші завдання.
26 липня йому виповнилося б 25 років…
Вічна слава!

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн.
Роман Коваль. “Отаман Зелений” – 150 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 335 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії.

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 175 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.