 ...В 1922 р. отамана Садового було заарештовано в селі Богданівка, вночі, в одного з учасників підпільної організації. Це 13 км від мене. Як усе сталося, невідомо, але були такі чутки, що його видав той бувший підпільник, в якого Садовий ночував.
Дня 22 червня 1922 р. його судив суд у Полтаві. Суд був показовий, відкритий. Впускали в судову залю по квитках, як у театр або кіно. Заля суду була дуже велика, але наявної публіки не вміщала, і це примусило продавати квитки.
Суд тягся три дні. Садовий вів себе не як підсудний, а як доповідач. Своєї вини про виступ проти совєцької влади не заперечував, але доводив, чому і за що боровся. На цьому суді не один з приявних слухачів став українцем, і то щирим. Тому, хто був приявний на суді, здавалося, що судять не Садового, а всіх суддів з прокурором разом. На запит судді, хто був учасником підпільної боротьби, Садовий відповів:
– Я вже дав відповідь на слідстві, що працював від України, в обороні її, а учасником був увесь український народ.
Отож на суді Садовий пред’явив Москві (як царській, так і совєтській) обвинувальний акт, почавши від царя Олексія, Петра, Катерини і кінчаючи Леніним. В останній день суду був приявний і автор цих рядків.
Суд доходив до кінця, коли суддя запитав Садового: “Что вы просите у суда?”, давши 15 хвилин на відповідь. Він відмовився говорити, мотивуючи тим, що слідство тривало чотири місяці, суд три дні, а за 15 хвилин нічого не можна сказати. Суд уже зібрався йти на нараду, але присутні в залі підняли такий крик, свист, тупотіння ногами, що змусили суддів лишитись. Під тиском приявних на суді суд був вимушений дати необмежене за часом заключне слово. Говорив Садовий чотири години. Він пригадав, як на трупах козацьких Петербург і Кронштадт побудовано. Як підступом знищено Запорозьку Січ, твердиню українських вольностей. Як байстрюки Катерини загарбали українські землі. Як знищено і заслано непокірну, але горду українську старшину, а народ закріпачено. Як у 1764 р. був зліквідований автономний устрій України. Як цар Петро перший розправився з Батурином, де було вирізано і старих, і малих. Як у 1855 р. вибухло повстання Київської Козаччини, що закінчилося нечуваними розправами московських можновладців. Як цар Петро замучив митрополита Йосафата Краковського (Кроковського) і Варлаама Банатовича та архиєпископа Іларіона Рогалевського за те, що вони обороняли права українського народу та української православної церкви. Як цариця Катерина ІІ замучила митрополита Арсенія Мацієвича, борця проти поневолення українського народу та української православної церкви. Як гетьмана Петра Дорошенка вивезено з України на заслання в Ярополч, де він і помер. Як гетьмана Павла Полуботка ув’язнив цар Петро 1-й в Петропавловській фортеці. Як останнього кошового Запорозької Січі Петра Кальнишевського вивезено до Соловецького монастиря, замуровано до льоху без вікон і дверей, тільки з щілиною для подачі харчів, де він помер. Як тисячі українських патріотів загинуло на засланні, в підземних льохах і катівнях. Таку саму політику винищування українського народу тепер продовжує червона Москва.
Я не в силі всього перелічити, бо тут було викладено всю історію боротьби українського народу за волю. Суд сидів приголомшений. Майже вся зала (до тисячі чоловік) плакала. Навіть один із засідателів суду втирав хустиною очі. Навпаки, Садовий був спокійний, наче він був не на суді, а на мітингу. Наприкінці сказав:
– Я в узурпаторів не просив і не збираюся просити пощади. Знаю, що мене чекає, але час розплати з окупантом недалекий. А вас, дорогі брати і сестри (слова до публіки), прошу простити мене, і нагадати Вам слова Тараса Шевченка “Борітеся – поборете!”
Зал вибухнув оваціями “Слава!”. Вікна бряжчали. Хвилин десять не вгавав крик. Суд вийшов на нараду під вигуки “Ганьба!”. Незабаром суд входить і проголошує, що справу буде вирішено завтра. Точніше, побоялися прочитати вирок. Заля почала знову кричати “Ганьба суддям!”, “Слава Україні!”.
Можу сказати, що хто був на цьому суді, навіть ті, які не мали національної свідомости, вийшли звідти українцями.
Я поїхав з Полтави додому. Через декілька днів у “Большевику Полтавщини” було вміщено замітку, що 22 червня 1922 р. в домі Короленка відбувся суд над отаманом “петлюрівської банди” Садовим, якого було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, і вирок виконано.
В особі Садового Україна втратила незламного борця за її волю. Садовий загинув у розквіті свого життя. Йому було всього 23 роки... Публікація Юрія КОЦЕГУБА
P. S. Порівнявши спогад Полікарпа Кібкала з матеріалами кримінальної справи Пилипа Садового, зроблю кілька уточнень: Пилипа Садового заарештували будьонівці в січні 1921 р. в с. Богданівці. Він ночував у будинку Співаків. Доніс ворогові про місцеперебування отамана колишній побратим Панас Касич. Суд відбувався в 1921 році. Оскільки Пилип Садовий народився 1894 року, то на момент страти йому було 27 років.
Дж.: ГДА СБУ. – Ф. 7. – Спр. 6149.
Кибкало П. Тернистим шляхом. – Буенос-Айрес – Рочестерс: накладом автора, 1961. – С. 58 – 61. 
|
