 Останній публічний виступ Тараса Силенка був на День вишиванки 20 травня 2021 р. в Києві. Він, ще не знаючи свого моторошного діагнозу, відпросився з лікарні Шалімова на пів дня і на таксі приїхав на схили Дніпра. Йому дали гарну локацію – біля отого “скляного” мостика, який збудував Кличко. Але волонтери не принесли стільця, хоч це Тарас і обумовлював, тож він мусив шукати лавочку, а вона стояла оддалік туристичних маршрутів. Попри це, Тарас був дуже задоволений, що, незважаючи на тяжку хворобу, зміг виступити. Він натхненно розповідав мені по телефону про цей виступ, розповідав, хто підходив до нього, зокрема чимала делегація дітей-спортсменів, здається, з Кропивницького… Тарас – людина стримана, а тут не приховував своєї радості.
Я ж уже знав про його страшний діагноз, знав, що це остання його радість. Тарас із повагою відгукнувся про водія таксі, який його віз на Володимирську гірку, сказав, що той відмовився від нового замовлення, аби послухати кобзаря.
Те, що Тарас серйозно хворий, я зрозумів ще торік у серпні, коли ми з ним і Миколою Гребінником їздили до Антоніни Литвин у Гребені. Провідавши могилу Василя Литвина, пішли купатися на Дніпро, на той шматочок його правого берега, де любили відпочивати і ловити рибу Василь Литвин та Олесь Бердник. Коли ми роздягнулися, я звернув увагу, що в нього сильно набрякли ноги. Звичайно, сказав, що треба обов’язково піти на консультацію до лікаря. Впродовж наступних місяців ми не раз поверталися до цієї теми, але...
У лютому Тарас узяв участь у святі Масниці в Мамаєвій слободі. Я по телевізору бачив, як він витанцьовував народні танці з молодицею. Зателефонувавши, сказав, що, мабуть, ніхто й не помітив, як йому це було важко. Він сумно погодився, розповів, що танцював з надзусиллям, але, слава Богу, вдалося. Ніхто й не зауважив, що танцюристові непереливки.
1 – 3 травня ми проводили 25-ті вшанування героїв Холодного Яру. Хоч почував Тарас себе погано, але поїхав, виконав триденну програму. І знову ніхто не помітив, як йому нелегко. А він нікому й не розповідав. Не жалівся! Лише загострені риси його обличчя сказали мені як лікареві, що Тарас дуже хворий.
Три дні ми востаннє слухали його пісні, зокрема й “Посіяли гайдамаки в Україні жито”. Яка енергетична пісня! Яке потужно-витончене виконання! Тарас співав її рідко, бо вона була довга, на 8 хвилин. Тож виконував її у виняткових випадках. Так було в лютому 2013 р. в переповненій Львівській національній опері під час презентації книги “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, так було невдовзі в березні в Тернопільській філармонії під час презентації тієї ж книги. Галичани тоді були вражені. І бурхливими оплесками дякували за такий скарб. Овація була і в опері, і у філармонії.
І ось я попросив Тараса заспівати “Посіяли гайдамаки” на хуторі Буда, відкривши цим твором 25-ті вшанування героїв Холодного Яру. Це було, як завжди, потужно-грізне виконання сакральної Шевченкової пісні про веселу – і нещадну! – гайдамацьку силу. Попри те що Тарас Силенко – людина делікатна і вихована, мрії його були криваві, люто-нещадні до ворогів України. І в цій пісні гармонійно поєдналися зарізяцькі прагнення обох великих наших Тарасів – Шевченка і Силенка.
Ми з Тарасом Силенком багато років виступали разом, мали сотні спільних виступів у різних містах України. Переважно це були презентації моїх книжок та вшанування пам’яті героїв Холодного Яру й інших земель. Тарас був легкий на підйом і завжди охоче погоджувався участь у на таких заходах. Я розповім про отамана Зеленого, а Тарас заспіває про нього пісню, розповім про Марусю Соколовську, а він виконає про неї ліричну пісню…
Тепер уже це не повториться ніколи! Як жаль, що багато пісень можуть зникнути з ужитку, бо Тарас співав їх один. Радію, що Сергій Василюк увів до свого репертуару Тарасову “Пісню про отамана Зеленого”! Тепер вона лунатиме й на пам’ять про Тараса Силенка! А як вони виконували цю та інші пісні разом! Наприклад, “Чорна рілля ізорана”, “Віє вітер, віє буйний”, “Ой сів пугач на могилі”. До них часто приєднувався Василь Лютий. Це було неперевершено! Друзі-співаки дарували нам радість українського буття. Тепер одна гілка могутнього кобзарського дерева відламана…
Ось відгук Володимира Грицаченка, одного з тих, кого пробудив своєю піснею Тарас Силенко: “Вперше я познайомився з паном Тарасом у 2009 році (я тоді був у 5-му класі), коли він приїжджав до нас у школу з виступом, приуроченим до 120-ї річниці від дня народження Олександра Корнієвського – видатного майстра бандур. Тоді я вперше наживо почув звучання народних інструментів і одразу закохався в цей чистий і щирий звук. Мені настільки сподобалась гра пана Тараса, що я сором’язливо підійшов попросити в нього автограф на згадку. І з того часу маю на буклеті таку пам’ятку про той день: «Володимире! Будь володарем!»”.
Це і нам заповіт: бути володарями України! Не тільки бути титульною нацією, а й творцями і володарями національної України. Тарас був її творцем. Творим і ми її. І дякуємо долі, що десятиліттями робили це разом з Тарасом.
Жаль, що наша держава не оцінила належно Тараса Силенка. Так, він заслужений артист України, але насправді ж він був народним артистом України, її співцем, її оборонцем!
Тарас Силенко був членом Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2014 рік. У дипломі написано: “Присуджено Тарасові Вікторовичу Силенку за популяризацію української визвольної пісні, за створення циклу пісень Визвольної боротьби ХХ ст., зокрема таких творів: «Пісня про отамана Зеленого», «Пам’яті Василя Чучупака», «Пісня про отамана Івана Савченка-Нагірного», «Козацька колискова», «Пісня про отаманів Соколовських», «Піхотинець», «Ромен жовтий, цвіт ружовський», «Роковини» (на слова отамана Ананія Волинця), «Як рушали козаченьки», «Пісня про отамана Хмару» та інші, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Як хочеться, щоб ці посіяні Тарасом Силенком пісні були підхоплені іншими виконавцями, щоб їх співали добрі люди, запалюючи в нових українських серцях іскру любові до нашої Батьківщини.
Дорогий Тарасе, дякую Тобі за вірну багатолітню дружбу, за радість спілкування з Тобою! Яке щастя, що Ти був в історії нашого народу! Нехай Твої пісні і далі світять нам! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 22 червня 2021 р. 
|
