 У репертуарі Тараса Силенка, бандуриста, заслуженого артиста України, композитора – сотні народних пісень (періоду Київської Русі, чумацьких, козацьких, повстанських, ліричних) і авторських.
Бандура Тараса Силенка звучить на столичному Майдані і фестивалях по всій України, на шкільних вечорах і під час патріотичних акцій, на Донбасі та в Карпатах.
Наша розмова з кобзарем сьогодні про значення пісні у вихованні і житті українців.
– Тарасе, чому ви вибрали саме бандуру?
– Не я її вибирав, а вона мене, слава Богу, вибрала. Я дякую вищим силам, що відчуваю їхнє покровительство, як у тому підписі до образу козака Мамая: “Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має”. Завдяки бандурі я маю все те, що повноцінно наповнює мою душу. Я задоволений усім. У мене немає яхти і машини. Але у мене і немає таких запитів до Всесвіту.
– Пісня зве до бою, ятрить душу, розриває серце, заспокоює... Кажуть, що сьогодні, у період війни, нам потрібно більше переможних пісень. Чи завжди нам треба тільки оптимістичні пісні?
– Нам потрібні всі пісні. Останнім часом люди спішать якісь пісні заперечувати, зверхньо до них ставитися, примітивно аналізувати їх сьогоднішнім кабінетним баченням. Наш народ був мудрішим і в усьому знаходив потребу. У нас було все: від тягучих довгих розлогих дум до коротеньких приспівок до танців. Із дитинства наші пращури чули ці пісні, уявляли себе тим чи іншим героєм, задумувалися, чи хотіли бути схожим на того чи іншого персонажа. Але перекреслювати, ставити тавро на якихось піснях, на мій погляд, не можна. Всі пісні (і тягучі, і плаксиві, і тужливі, і жартівливі) потрібні! Але кожна пісня повинна мати свій час, і при тій чи іншій потребі звучати.
– У давні часи кобзарі, бандуристи були поетами, співцями, літописцями... Яка місія сучасних кобзарів?
– Як і колись, так і зараз, усі кобзарі зовсім різні. У кобзарському цеху кожен мав певні рамки, виконував свою роль. На якомусь етапі, коли кобзарство почало згасати, то почали дотримуватися тої традиції, щоб зберегти хоча б ті рештки, що вціліли. Сьогодні кобзарі є представниками різних ідей, як це було і в давнину. Хтось творить ще й власні пісні, як це чудово роблять і Тарас Компаніченко, й Едуард Драч, і Михайло Коваль. Є ті, хто імпровізує, має в репертуарі автентичні і сучасні пісні. А є такі, які тримаються суто традиції, певного переліку пісень і псалмів. Кожен на своєму місці творить. Це добре, що ми є різними, кожен виконує, знову ж таки, свою місію.
На сьогоднішній день місія кобзарства відрізняється від тієї, яка була 100 – 300 років тому. Завдання кобзаря – відповідати запитам сьогодення, і з огляду на те, яке є суспільство, прагнути донести до людей те, що вони хочуть почути і пізнати. Варто завжди мати у своїй творчій кобзарській торбині щось таке, що буде для людей новим, актуальним, світлим, позитивним. Кобзарі мають нести вістку про нове в українській культурі, кобзарському мистецтві.
Сьогодні і “Шпилястих кобзарів” ми називаємо кобзарями, хоча там кобзарського практично нічого не лишилося. І так само називаємо кобзарем Георгія Кириловича Ткаченка. У давні часи і гетьман Іван Мазепа грав на торбані, і Антін Головатий, і Семен Палій; були ті, хто жебракував; були кобзарі, об’єднані у кобзарські цехи, і ті, що співали у придворних капелах при царському дворі...
– Чому сьогодні кобзарство ХІХ – ХХ століть називають старцівством?
– Так називають виконавця з інструментом (iз кобзою, лірою, бандурою) чи без нього. Але старець – це необов’язково старий або той, хто ходить і жебрає. Водночас слово “старцівство” – спільнокореневе зi словом “старовина”. Тобто це людина, яка несе стародавню минувшину. Це не була образа, коли називали старцем. Часто це асоціювалося з мудрецем, людиною, яка йшла із села в село, мала із собою музичний інструмент і несла людям знання про давнину, розповідала про історичні події, несла вісті здалеку. У кобзарському цеху були і ті люди, які не тільки співали, а й оповідали давні казки і легенди (це фіксує, зокрема, і фольклорист Порфирій Мартинович).
Так само цінували тих людей, які розповідали сакральні речі. Можливо, саме те, що ми маємо у творчому доробку Юрія Миролюбова (“Скази Захарихи”). Це могли бути і незрячі люди, які отримували якусь інформацію із ноосфери, які щось перейняли від старших людей. А пам’ять тоді була у людей колосальна. Я коли виступаю у школах, то кажу, що кобзар ким тільки не був у давні часи! Мовою сьогодення: й “інтернетом”, і лікарем, і журналістом, і поштарем, і істориком, і педагогом, і літописцем.
– Українські пісні надзвичайно різноманітні. Чи варто якісь виділяти?
– Наші предки співали, коли поралися коло печі, працювали в полі... Співали, залежно від настрою, чумацькі, козацькі, обрядові пісні. Постійно звучала народна пісня, яка людині спала у даний момент на думку. Будь-що, що людина робить своїми руками, як і вода (жива чи мертва), може бути енергетично підсилене чи навпаки. Українці, працюючи, співали, вкладали у свою роботу душу. От чому в нас часто не просто робили ярма для волів, вулика, воза чи вікно, а майстерно оздоблювали різьбленням, візерунками, тобто вкладали душу.
А все, що зроблено з позитивними думками, мовчки, є одухотвореним предметом, але набагато буде підсилене, якщо при цьому людина ще й співала. Важливо, щоб мелодія відповідала настрою людини, бо кожна людина – це окремий світ, і тільки вона відчуває, яку у цей час хоче співати пісню, адже у кожної пісні свої вібрації.
– Пане Тарасе, чому кажуть, що пісня – це душа народу?
– Саме тоді, коли виховується нація в аурі суто притаманних їй справжніх пісень, тоді у неї і на ті чи інші виклики, які перед нею стоять, буде одностайна позиція. Наприклад, після екологічної катастрофи у Японії люди брали тільки необхідне у магазинах, а не гребли усе підряд: тому що ще сусід має прийти і йому має щось лишитися, бо коли я все заберу, то для нього не буде. Так само нашому народу всі ці речі були притаманні споконвіків. Але зараз, через втручання тих чи інших ідеологій — політичних, релігійних тощо – наш народ розшарпаний. Тому треба лікувати душу народу. А якраз пісня і є ліками для цієї душі.
Потрібно, щоб діти формувалися не на пісні “Голубой вагон бежит-качается”, а на піснях про те, як поводилися козаки у будь-якій ситуації, як наші предки гукали весну, як треба було одностайно стати у хоровод або в лаву, яку проявляти життєву позицію. І якщо ще діти знали правдиву передісторію створення тієї чи іншої пісні, то тоді формується покоління, виховане на пісні.
І тоді, коли ці діти були не знайомі і десь у дорослому віці зустрічаються, то вони впізнають одне одного за рідною мовою, рідною піснею. Пригадую, як було у мене, коли ми виїхали у Францію, де була молодь з різних земель. Вечорами всі співали. Поляки зібралися разом, хоч до цього вони не були знайомі, іспанці згуртувалися собі, ми, українці, собі – всі об’єдналися за земляцьким принципом між собою.
От ми зазвичай хизуємося, що українці найбільше створили пісень, ми найбільше їх знаємо. А коли до діла, просять мене заграти “таке, щоб усі знали”, я починаю співати, наприклад, “Ніч яка місячна”, ще якусь відому пісню. То часто люди перший-другий куплет підспівують, а потім все одно замовкають. Навіть загальновживані пісні – і ті повністю не знають. Я вже не кажу про ті невідомі пісні, якими хочеться достукатися до людей, яких я сотні понавивчав. Ми хочемо бути монолітною, потужною, здоровою нацією. А насправді ця нація пісень не знає. А пісня і є одним із чинників, який може бути нашими ліками, що зцілюють душу. Тільки тоді душа народу буде повноцінною, коли люди співатимуть.
– Коли вам хочеться взяти у руки бандуру і співати самому?
– Хочеться співати завжди. Та буває, що сідаєш співати – і воно тобі ллється, і відчуття струн, і відповідно налаштований інструмент. А іноді немає того задоволення; значить, треба зайнятися чимось іншим. Це незрозуміло з чим пов’язане. Пісня часто приходить під настрій. Величезна сила цих пісень, коли втрачаєш дорогу тобі людину. Пригадую, коли раптово не стало нашого етнопсихолога, патріота Володимира Куєвди, у день його поховання протягом усього дня, як просила його дружина Ірина, я співав українських пісень: бурлацьких, козацьких, чумацьких, поминальних. Це було кілька десятків пісень. Відбулося очищення, катарсис, усвідомлення, що цієї людини вже з тобою немає. У цьому сенсі велика помічна роль пісні.
Так само на будь-випадок у житті, будь-який стан душі у нашого народу є сила-силенна пісень. Людина співала, коли було нещасливе кохання, втрати, невдачі. Людина, перебуваючи у стані депресії, починає співати пісню – і на душі вже світліє. Їдеш на коні – хочеться співати не тягучих пісень, а у такт того, як кінь вибиває копитами. Важливо, щоб людина мала внутрішнє відчуття любові до пісні, незалежно від того, хто вона за професією. У нас співали всі: і чумаки, і бондарі, і гончарі. Це було окремим концертним явищем.
Коли ще не було телебачення і радіо, вечорами влаштовували те, що ми називаємо сьогодні культурною програмою. На це сьогодні вчать режисерів, диригентів. А раніше кожен був сам собі режисер. Це була запашна мова, запашні пісні. Ми ще застали те покоління бабусь і дідусів, які були майстрами на всі руки, і водночас на кожному кроці було влучне слово, приказка, прислів’я. Це все було невід’ємною частиною життя нашого народу. Так само і піснею жив народ. І сьогодні, чим більше людина до народної культури долучена, тим краще. А особливо, коли вона цього не помічає, а просто живе у цьому світі, це найліпше для розвитку людини, для виховання дітей.
– Оберегом є колискова пісня; вона наділена магічною силою. У вашому репертуарі теж є колискова.
– Так, на слова Володимира Косовського. У Тараса Компаніченка є авторська колискова про період зруйнування Батурина. Подібна була і в Євгена Адамцевича. Здавалося б, дитині треба співати щось про котика, позитивне... Але коли ми подивимося народні забавлянки і колискові, то ми побачимо дуже багато подібних “болючих” проявів: “Ой ти, котку, не йди на колодку, бо заб’єш головку. Головка буде боліти, нічим завертіти”, про кицю, що впала у криницю. У піснях нашого народу було все. І в тому числі було і це. Тому що по життю, як по тернистій ниві, не пройдеш, не вколовшись.
І це теж шлях якоїсь життєвої науки для людини. І дитина знала, що є якісь білі-пухнасті прояви у житті і є якісь такі, що треба бути обачним, співчувати киці; що коли не слухатися, то можна попасти у якусь халепу. А для дитини, в першу чергу, важливо чути не так зміст тої колискової, як голос матері, її вібрації. І вже мама, співаючи дитині навіть таку колискову, де йдеться про те, що буде боліти, що “колисочка порветься”, вкладає свої певні почуття.
– Чи впливає на душу, на здоров’я нації засилля чужої мови, чужої культури, чужої пісні?
– Звичайно, впливає... Але кожна людина багатопроявна, сьогодні може мати один настрій, завтра – інший. І якщо взяти наш багатомільйонний український нарід, то теж люди різні. У когось ця хвороба явно виражена, а когось засилля чужої культури не зачепило. Він може побудувати навколо себе свій побут і створить навколо себе такий світ, що житиме в аурі, відповідній до української землі, українських вібрацій. Є приклади сімей, які мають по восьмеро дітей, і всі вони люблять і носять вишитий одяг, співають народних пісень, справляють обряди, живуть на землі, порядні по життю, у них світяться очі, і начхати їм на думки того, хто скаже, що це старомодно.
Зараз такі часи, коли кожен має право жити так, як хоче. А були такі часи, коли свято берегли свій звичай. Наприклад, Анахарсіс (за всієї поваги до його мудрості) зазнав смертної кари, тому що він подався на грецькі звичаї, одяг, вдачу, і скіфи, при тому, що він входив у число семи найвідоміших мудреців, прирекли його на смерть. Зараз часи інакші, і кожна людина індивідуальна, вона має можливість чогось прагнути і досягти. Лариса ГРОМАДСЬКА
Дж.: Молодь України. – 2018. – Ч. 2. – 5 січня.
Від редакції газети “Незборима нація”. Шановне товариство! Роман Коваль і Євген Букет починають підготовку книги про Тараса Силенка. Просимо надсилати спогади на електронну адресу buketius@gmail.com
Книгу плануємо видати до 50-тиріччя Тараса Силенка. 
|
