23 листопада в Івано-Франківську та Стрию з’явилися вулиці Олега Куцина, 1-го комбата 49-го стрілецького батальйону “Карпатська Січ”. В Івано-Франківську відкрито меморіальну дошку на пам’ять про Олега Куцина, а у Стрию проведено вечір його пам’яті.

Порівнюючи творця добровольчих вояцьких формацій Олега Куцина з отаманами минувщини, ведучий вечора Роман Коваль навів слова українського командарма Михайла Омелянович-Павленка: “Особа командира-отамана... відігравала найбільшу ролю, то була персона-грата. То був тип, що сильно наближався по своїй вдачі до корсарів, з тією різницею, що імпульсом були не грабіжницькі інстинкти, а розпалений до білого гарту патріотизм, помста за заподіяні кривди… В умовах походу… вони були бажані, більше того – їм належало віддати першенство, й елементи регулярні це зрозуміли, навіть більше скажу – уважливо й пильно переймали від них їхні способи боротьби. Звичайно, як правило… з виходом даної особи зі строю, спинялося й організаційне життя частини, й, навпаки, народжувалося там, куди вона переносилася, подібно до ролі матки в бджолиному рою…”

Далі Роман Коваль дав свою оцінку батькам-отаманам. “Вони перші йшли до бою, – сказав він, – останні з нього верталися. На відпочинку останніми йшли спати – і тільки після того як переконалися, що всі козаки повечеряли та спочивають і що всі коні доглянуті. Таким був, зокрема, командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко. За оцю дбайливість до своїх товаришів, своїх побратимів і називали його батьком- отаманом.

Коли ми відзначали 40 днів по Олегові Куцину на Байковому кладовищі, доброволець «Карпатської Січі» «Віскі» сказав: «Хоч він і називав мене братиком, я по його смерті зрозумів, що він був для мене батьком». Важливе свідчення! Думаю, що подібні відчуття мають усі, хто воював під проводом Олега Куцина. Олег – унікальний: піклуючись про своїх друзів, він діставав задоволення. Тому його любили, йому вірили, його готові були слухати навіть буйні типи. А служити під його командуванням для багатьох було просто за щастя. Так колись було і в полку Чорних запорожців під проводом Петра Дяченка. Чорношличники хвалилися, що ніде не може бути так гарно, як у полку Чорних. «Розповідали, яке добре життя вони там мають, – згадував Валентин Сім’янців. – Добрі коні, а хлопці-побратими – золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно... Розказували про командира – батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю».

Говорю про Петра Дяченка, – продовжив Роман Коваль, – а думаю про Олега Куцина, свідчу про полк Чорних запорожців, а думаю про «Карпатську Січ». Сподіваюся, що Олегові побратими знайдуть час і залишать свої спогади про Куцина – напишуть про те, що ніде не було так гарно служити, як у «Карпатській Січі»”.

Теплі слова про комбата сказали також Леся Островська, добровольці “Карпатської Січі” Василь Здирко-“Хмара”, Богдан Легоняк-“Єгер”, Василь “Орел” Сергій “Свобода”, Тарас Олегович Куцин та батько героя Іван Куцин (на вечорі була присутня і мама героя Ліда). Юрій Юрченко (Юркеш) виконав пісню про Олега Куцина, марш “Карпатської Січі” та низку інших українських пісень.

У грудні заплановано вшанування Олега Куцина на його батьківщині в Тячеві.

Слава Україні! Слава Олегові Куцину!

11 жовтня через тяжке поранення, отримане в бою під Сіверськодонецьком, помер

колишній піхотинець з Айдахо 34-річний Дейн Партрідж. Американець бився за волю

України.

У квітні Партрідж написав заповіт і купив квиток до Польщі, де записався на

службу в Інтернаціональному легіоні. За словами його сестри Дженні Коррі, Дейн

відчув духовний заклик приєднатися до українців. “Він твердо відчував майже кожною

кісткою свого тіла, що йому потрібно йти і що йому потрібно боротися. Коли він пішов,

це було для мене зворушливо, тому що в глибині душі я знала, що це останній раз, коли

я його бачу”, – сказала вона. За словами його рідних, Дейн продовжив битися навіть

після того, як цього літа був поранений.

Його дружина і п’ятеро дітей змогли попрощатися з ним через відеозв’язок, коли

він був у комі.

Мати героя розповіла, що син знайшов своє призначення не так у боротьбі, як у

порятунку. Вона сказала, що ніколи не бачила його щасливішим, ніж в Україні.

“Його позивний був «Птах» – Дейн Партрідж, позивний «Птах». Тому, коли

побачите птаха, подумайте про мого сина”, – сказала його мати.

Вічна слава козакові “Птаху”!

Фото: Сімейний архів Партріджів / The Washington Post

Непереборні труднощі – лише віхи на шляху героя.

Захищати Батьківщину – привілей, а не обов’язок.

У ставленні до ворога все дозволено, окрім жалості.

Ніщо так не вивищує над натовпом, як добровільна дисципліна.

Будь таким, щоб твоїм ворогам ніхто не заздрив.

Іноді до перемоги не вистачає лише одного спалаху ненависті.

Неможливе потребує трошки більше зусиль.

Без культу героїв нації національне виховання неможливе.

Ті, кого навіть поразки посилюють, стануть непереможними.

Нації стають великими, проходячи крізь великі випробування.

Гарні перейменування у Степанецькій сільській раді! А найбільше радують такі

перейменування: вулицю Мересьєва перейменовано на вулицю Отамана Зеленого

(героя моєї однойменної книги), вулицю Хоменка – на вулицю Павла Гарячого (сотника

Армії УНР, героя моїх книг), вулицю Колгоспну – на вулицю Євгена Слабченка

(подавав на перейменування разом із Владленом Ковтуном).

Жителі Луцька здали на макулатуру 600 кілограмів російської літератури. Її перероблять на туалетний папір.

За 9 місяців повномасштабної агресії захисниками України знищено вдвічі більше

літаків РФ, ніж втрачено Радянським Союзом за 10 років війни в Афганістані, – 278

літаків РФ в Україні проти 118 радянських літаків в Афганістані. Ця війна є такою ж

ганьбою для РФ і так само стане причиною її руйнації!

Російські окупанти перед втечею з Херсона забрали із собою пам’ятники Ушакову

та Суворову. А за пару днів ще прихопили Потьомкіна. Дякуємо за очищення

українського міста! Але це свідчення, що в українському місті досі влада дбайливо

оберігала російські “святині”.

“Неважливо, як називається вулиця, головне, що вона освітлена і заасфальтована”,

– це вислів з новорічного звернення Володимира Зеленського у 2020 році. “Без світла чи

без вас! Без вас!” – такий імператив висловив президент Зеленський у 2022 р., на 200

день повномасштабної війни. Росте людина, а ми радіємо.

Це фото з весілля українського воїна Дмитра Грачова – йому дали коротку

відпустку для цієї урочистої події. А 21 листопада Дмитро загинув на фронті. Я не знала

цього хлопця, але не так давно доля звела мене у волонтерських справах з його мамою

Наталею, яка самовіддано допомагає війську. Відразу подумала про неї, про її біль від

утрати. Я не знаю, які знайти слова для співчуття мамі, яка виховала чудового сина,

благословила його рішення піти добровольцем на війну, ще нещодавно раділа його

одруженню, а тепер має якось витримати цю муку й жити далі... Нема таких слів.

Обіймаю, дорога Наталю. Сумую разом з вами.

Ірина СЕХ

Львів

ЦЕНГ ШЕНГ-ГУАНГ Джонатан Ценг (Tseng Sheng-Guang Jonathan Tseng)

(12.09.1997, Тайвань – 02.11.2022, Лиманський напрямок). Стрілець 49-го стрілецького

батальйону ЗСУ “Карпатська Січ” (з 19.06.2022).

Одружений. Дітей не мав. У 2015 р. закінчив Вищу школу “Szu Wei Senior High

School” (м. Хуалянь, Тайвань). У 2017 – 2021 рр. проходив службу у Збройних силах

Тайваню. “Я приїхав воювати на стороні добра, за Україну, за її народ”, – казав Ценг.

Зарекомендував себе як дисциплінований, врівноважений і хоробрий воїн. Загинув

під час виконання бойового завдання, на передових позиціях фронту.

Церемонія прощання з Ценгом відбулася 14 листопада у Львові у Гарнізонній

церкві святих апостолів Петра і Павла.

Вічна слава!

Символічно та безцінно те, що книга про співця непримиренної України Тараса Силенка створена в розпал запеклої боротьби його народу за свою незалежність. Люди писали свої спогади до книги в той час, коли в країні лунали повітряні тривоги та йшли ракетні обстріли. Дехто писав нам тексти просто з шанців, захищаючи рідну землю, а деяких авторів спогадів не стало за час написання книги.

В один із днів, коли Україна зазнала особливо великих втрат на фронті, я зафіксувала у своїх нотатках: “Здається, що більше немає сил. Опускаються руки, і все пливе перед очима. Війна… і знову втрати наших славних, найкращих у світі козаків. У

такі моменти неначе зупиняється все і не можеш нічого. Ми з Романом Ковалем,

Святославом Силенком, Євгеном Букетом пишемо книгу про Тараса. Творимо у воєнний чаc. За останній рік пан Роман попрощався вже з трьома друзями. Сьогодні я написала йому, розуміючи, як непросто в такий час працювати над книгою. «Творення нашої культури не повинно ні на хвилинку припинятися»”, – відповів мені Роман Коваль.

“Ця книга побачить світ і стане багатством для наступних поколінь. Слава Україні!” – записала я тоді, наче даючи тиху обіцянку собі та світу.

На жаль, деякі матеріали про Тараса не збереглися… Я знайшла в інтернеті вірш

про нього Світлани Гордієнко, зв’язалася з нею. Вона каже, що написала не один вірш

про Тараса, але під час окупації Бучі їй розбили телефон, тому зберігся лише один вірш

(ми його публікуємо).

Тарас Силенко присвятив своє життя зміцненню духовного та культурного фронту

України, завдяки якому ми, українці, зараз розуміємо одне одного на рівні душі. Він

хвилювався за долю нашого народу та нашої землі. Струнами своєї бандури

пробуджував наші душі з глибокого сну, причому робив це не лише зі сцени. Він робив

це, мандруючи містами і селами України – як справжній кобзар. Говорив з нами піснями, у які закладені важливі слова, священні коди, що активувалися в нашій свідомості та пробуджували нашу національну ідентичність, яка відіграє таку важливу,

навіть ключову роль у сьогоднішній війні. Тарас своїми піснями готував народ до боротьби.

І наше спільне творення книги про Тараса – це теж частина цієї війни. Бо в ній українці (і не тільки) зі всіх куточків об’єдналися в любові та повазі до українськоїкультури, оберігаючи та зміцнюючи її. Дякуємо кожному, хто підтримав наш проєкт текстами, фінансово та поширенням інформації про нього. Дякуємо й тим, чиї спогади не увійшли до цієї книги, віримо, що вони будуть передані нашим нащадкам.

Славимо наших воїнів, які захищали нас у час страшних випробувань, а ми під їхнім захистом збирали по частинці дорогі серцю спогади сучасників у єдине джерело.

Дякуємо Тарасові, який за життя об’єднував нас навколо своєї бандури, а після смерті

об’єднав у спільному слові, яке навіки закарбувало нашу любов до рідної української

землі на сторінках цієї славетної книги!

Українці – незламна нація! Переможемо на всіх фронтах! Слава Україні! Тарасові слава!

Із вдячністю ініціаторові та авторові книги Романові Ковалю, співупорядникам книги, всім авторам спогадів про Тараса, з любов’ю до усіх українців та вірою в нашу

перемогу

Леся КОЗЕНКО, співупорядниця книги

Мій син Михайлик потрапив до Малого театру завдяки Тарасові Силенку.

У березні 2021 р. Тарас порадив малому взяти участь у конкурсі декламаторів творів Тараса Шевченка. Михайлику було лінь записувати нове відео, а мені було незручно відмовити Тарасові, тому і відправила на конкурс старе відео 2019 року, з часів, коли малий із задоволенням читав вірші.

Так ми тоді познайомилися з керівницею конкурсу Олесею Кривопишею, яка й запропонувала режисерці вистави Анні Топчій спробувати Мишка в цій виставі замість хлопчика, який раніше грав цю роль, але з початком повномасштабної війни поїхав тимчасово за кордон.

Мені важливо зберегти про це пам’ять.

Тараса вже понад рік немає, він пішов у засвіти, але є відчуття, що він живий і все знає та бачить.

Оксана ПІДОПРИГОРА, мама Михайлика Корженівського

1992 року газета, яку я видавав, називалася “Нескорена нація”. У кожному номері була рубрика “Про політику коротко”. Наприкінці року редакція опублікувала добірку

найкращих афоризмів. Давайте згадаємо кілька з них, які стосуються Росії. І поміркуємо, чи змінилась Росія за останні 20 років.

Росія пропонує мир в обмін на території.

У Москві триває боротьба великодержавної опозиції з великоросійською владою.

Сергій Бабурін: “Либо Украина воссоединится с Россией, либо Россия будет вынуждена воссоединится с Украиной”.

Росія ніяк не може кинути нас напризволяще.

Поділимося по-братськи: українцям і кримським татарам – Крим, Росії – російськомовне населення.

Російській державі 1000 років, якщо рахувати від Київської Русі. А якщо від

Давнього Риму, то 2300...

Росія не має часу для розв’язання своїх проблем. Їй хоча б із чужими впоратися!

Москвофілія – вид політичного збочення.

Народна мудрість вчить: “Знищ ворога сьогодні, бо завтра зашкодить”. Керуймося настановами українського народу!

Дж.: Нескорена нація. Націоналістичне видання для українців (Київ). – 1993. – № 2 (27). – С. 1.

Малюнок Юрка Дрозда з книги Романа Коваля “Чи можливе українсько-російське замирення” (Стрий, 1991).

Передплачуйте газету “Незборима нація” – газету Історичного клубу “Холодний

Яр”. Передплатний індекс 33545. Для передплатників Донецької та Луганської обл. –

індекс 87415.

Ціна – 95,5 грн на рік.

Ще 2014 року я писав, що російське громадянство, російський паспорт мають стати тавром, такою собі чорною міткою. Що ж, хоч і повільно та зі скрипом, процес, однак, як то кажуть, пішов.

Наприкінці серпня президент Зеленський у своєму зверненні застеріг, що якщо Європа буде “морально глухою” в питанні обмеження в’їзду для громадян РФ, то “не

буде мирної Європи”. На початку вересня він повторив і розвинув цю думку, назвавши туризм Європою для росіян неприпустимим.

Все правильно. А Україна? Адже Україна – це Європа.

Сьогодні, за даними Державної міграційної служби (ДМС), в Україні проживають близько 175 тисяч громадян держави-агресора. ДМС відоме місцеперебування (не зазначені в старих анкетах адреси, а саме місцеперебування) кожного з них? Відомо, що вони роблять сьогодні і що робитимуть завтра?

Я далекий від думки, що всі ці 175 тисяч – корегувальники вогню, диверсанти чи щось таке, але їхня країна напала на нашу. А на війні як на війні.

На одному ресурсі прочитав розмову з двома такими громадянами РФ. Вони нарікають, що ДМС не подовжує їм посвідки на проживання в Україні. Мовляв, їх “поставили на паузу”. Один через це навіть позивається до ДМС.

Ті європейські країни, які впускають їх сьогодні, ще натерпляться від них завтра. Вони й там, щойно обживуться, нагадають про свої права. Це в Росії вони безправні, а на Заході свої права знають.

Але оцініть картину, як кажуть в Одесі. Громадяни держави-агресора в Україні, яка відбивається від їхньої батьківщини, чогось вимагають. Що ж, українська влада й справді повинна вирішити проблему. Це треба було зробити ще за каденції попереднього президента. А нинішній просто зобов’язаний діяти, причому діяти в рамках можливостей, наданих міжнародним правом.

Маю на увазі Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни, яка передбачає інтернування громадян іншої сторони конфлікту на весь період бойових дій. Після завершення бойових дій громадяни РФ, над якими не тяжітимуть звинувачення у злочинах проти України, зможуть повернутися до РФ або виїхати до третьої країни, яка погодиться їх прийняти.

Робити з України розплідник “хороших” росіян – справа безперспективна, та й народ не дозволить.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник.

До історії гасла “Слава Україні”

Наприкінці жовтня ц. р. вояки ЗСУ змусили російських полонених кричати “Слава

Украине”. І згадав я історію столітньої давнини…

Не минуло й двадцяти хвилин відтоді, як Окрема кінна дивізія пішла в атаку проти більшовицької піхоти, коли знов забряжчали підкови на вулицях Сніткова. За хвилину всі побачили, як кільканадцять кіннотників у коротких кожушках і сірих шапках із червоними шликами гнало отару з трьохсот здоровенних рудих московських “ваньок”.

Більшість із них були закривавлені. Кінні весь час підганяли їх, щоб ті швидше йшли, а в одного козака, як видно, урвався терпець. Він вихопив шаблю і закричав: – Бігом! Бігом, чортові діти! Кричи: слава Україні! А ні – то рубати буду!!!

Решта кіннотників і собі вихопили шаблі. Полонені що було сил рвонули по вулиці з криком:

– Слава Украине! Слава Украине!

Це було так смішно, що люди, які вийшли на вулиці Сніткова, забули на мить про війну й засміялися. Сміялися старшини і козаки, які спостерігали за цим повчальним уроком.

“Хтось може скаже: «Чи це було на місці – так поводитись із закривавленими полоненими?» – закінчував свою розповідь старшина Армії УНР Семен Левченко. –

Так! Це було на місці! Хижий, невблаганний ворог виганяв нас із решток української землі! Була боротьба, жорстока боротьба, не на життя, а на смерть! І в такій боротьбі не могло бути (й не було!) жодних сентиментів!”

Семен ЛЕВЧЕНКО.

Підготував Роман Коваль.

На світлині Семен Левченко.

11 жовтня прийнято вважати датою загибелі в сибірських таборах відомого гуцульського громадського діяча, самобутнього письменника, етнографа, фольклориста, військового – Петра Шекерика-Доникового (1889 – 1940).

Народився він у с. Головах на Прикарпатті. Закінчив лише чотири класи школи, далі – самоосвіта. Мав хорошого вчителя – Луку Гарматія, який познайомив його з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Гнатом Хоткевичем, Володимиром Шухевичем. Петро Шекерик-Доників допомагав їм збирати фольклор для художніх текстів і наукових праць. Згодом сам почав писати. Його головний твір “Дідо Иванчік” – найповніший епос гуцульської культури. Твір самобутній і цікавий у художньому сенсі, з харизматичними персонажами і розмаїтими сюжетами, сплетеними між собою.

У художній формі Петро Шекерик-Доників описав звичаї, обряди, традиції, ремесла, уклад життя гуцулів у ХІХ – ХХ ст.

Петро Шекерик-Доників був громадським діячем, відкривав хати-читальні. Разом із Гнатом Хоткевичем створив Гуцульський театр у с. Красноїллі і грав у виставах. У гуцульському вбранні ходив і на засідання сейму.

За популяризацію Гуцульщини, проукраїнську позицію в 1940-му московська влада заслала письменника до Сибіру, де він і загинув. Усе пов’язане з ним енкаведисти намагалися знищити, зокрема й книжку “Дідо Иванчік”. Але його дружині вдалося

заховати книжку в бідоні. “Дідо Иванчік” було опубліковано аж 2007 року.

У 2019 році родичка Петра Шекерика-Дониківа створила на його честь музей.

Вічна слава!

Ігор ЦАРИК

Отримав авторський примірник журналу “Локальна історія” (№ 6 – 7, 2022; тема номера – Холодний Яр). Окрім моєї статті “Гайдамаки з Мотриного лісу”, у номері –

Роман Коваль, Святослав Липовецький, Галина Пагутяк, Олег Покальчук, Василь Шкляр, Юрій Митрофаненко, 93-тя ОМБр, статті пам’яті Павла Добротворського, Романа Ратушного та Артемія Димида… Загалом – 160 сторінок неймовірно цікавих тем та авторів. Читаю – не можу відірватися. Всім раджу: цей унікальний номер створений у час великої Визвольної війни про одне з головних місць сили української

нації.

Євген БУКЕТ

Цей документ надала Романові Ковалю директорка музею с. Секретарки Миколаївської області понад 20 років тому. Вперше опублікували ми його в газеті “Незборима нація” (2001. – Ч. 12 (189). – Ч. 3). Створюючи нарис “Яків Кощовий, отаман гайдамаків Чорного гаю” (книга “Батькам скажеш, що був чесний”), я забув про цей цінний документ, який показує, які нещадні козаки були в Якова Кощового. Тож хочу відновити пам’ять про славного козака Сергія Мазуренка. Ось ця довідка.

“Справка. Мазуренко Сергей Васильевич, 1882 года рождения, уроженец и житель

с. Секретарки Кривоозерского района, по социоположению кулак, расстрелян в 1932

году.

В 1919 году в с. Секретарка являлся организатором восстания против соввласти. В 1919 – 20 гг. служил в банде «Кошевого» (у повстанському загоні Якова Кощового, який народився в с. Секретарці. – Ред.), принимал участие в расстреле 13

красноармейцев и продкомиссара в с. Секретарке.

В 1930 году являлся организатором восстания против соввласти и колхозов.

В 1932 году был осужден на 8 лет лишения свободы за злостное невыполнение государственных обязательств. Главным образом, за невыполнение плана хлебозаготовки. Во время раскулачивания у Мазуренка Сергея найдены военные боеприпасы, винтовочных патронов до 50, штык от руской винтовки, тесак и военное седло, тридцать ям с хлебом. На протяжении ряда лет проводит контрреволюционную агитацию против власти.

Предсельсовета (підпис). Секретар (підпис)”.

Вічна слава Сергієві Мазуренку та отаманові Кощовому!

Роман КОВАЛЬ

З Віктором Моренцем і Юрієм Юзичем у період 2015 – 2020 рр. ми видали три томи енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”.

У них вміщено понад 1000 біографій і фотографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів та викладачів Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1935) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було

чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, священників, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів, а головне, що всі випускники академії стали не тільки спеціалістами, а й “інженерами-суспільниками”, тобто фахівцями- патріотами, які несли українське світло на Пряшівщину, Лемківщину, Карпатську

Україну, Волинь, Галичину, а в чужих світах – у Франції, Бельгії, ЧСР, Польщі,

Німеччині, Африці, Китаї, США, Канаді, Південній Америці та Австралії – гідно

тримали марку українського інженера.

Студентське і викладацьке середовище в подєбрадській академії було переважно

уенерівським. Навчалися тут емігранти з Великої України, Галичини, Буковини,

Бессарабії, Кубані, Таврії, Донщини, навіть Зеленого Клину.

Керівництво УГА не приховувало свого завдання: “підготовка керівних кадрів для майбутньої Української самостійної держави”!

Гадалося, ще рік, два, ну, може, три, і всі вони повернуться на милу серцю Україну, яка постійно снилась... Отож студенти з охотою взялися за навчання.

Студент подєбрадської академії Євген Маланюк у липні 1924 р. в статті “Про творення української індивідуальності” поставив завдання перед студентською молоддю, що “має щастя виховуватися за кордоном, а не в російській чрезвичайці”.

“Вперта нещадна боротьба і вперта… культурна продукція, самостійне культурне будівництво, – писав він, – бо Самостійна Україна виростає з самостійної, суверенної культури”.

Сотник Маланюк висунув і друге завдання: плекати “національну гідність, національну чесність, національне здоровля”. “І на цім шляху ми вже стоїмо”, – сказ він.

Шлях цей Євген Маланюк назвав “шляхом Орлика, Франка, Драгоманова, шляхом полковника Кричевського, доктора Луценка, поета Чупринки та шляхом всіх тих героїв нашої боротьби останніх літ, що відважно й свідомо… кров’ю своєю його позначили”.

Оці “герої нашої боротьби останніх літ” і навчалися або працювали в Українській господарській академії в 1920-х рр. у чеському курортному містечку Подєбради.

Ось кілька прикладів.

Співробітником бібліотеки був командувач Галицької армії та Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.

У широких коридорах академії можна було зустріти і його молодшого брата Івана – командира Окремої кінної дивізії, любителя несподіваних шабельних атак. Тепер Іван Омелянович-Павленко навчався малювання у Сергія Мако.

Навчався в академії ще один легендарний генерал – Олекса Алмазов.

Подєбрадська академія стала меккою для нашого вояцтва, яке перебувало в таборах для інтернованих у Польщі та ЧСР.

Ось як описував перші дні перебування в Подєбрадах вихідців з Великої України випускник УГА Віктор Приходько: “Студенти Академії – все здебільша старшини і козаки. Спочатку російської армії, а потім української. Набідувались, настраждались.

Спершу у Світовій війні (1914 – 1918 рр.), далі в українській армії (1917 – 1920 рр.), а нарешті в польських таборах, за дротами (1920 – 1923 рр.). І ось нарешті людське життя: Подєбради. Чистеньке місто, привітний народ, затишні кімнатки і сніжно-білі “пежини” (перини)”!

Чеські господині ніяк не могли зрозуміти, чому ті “руси” (так вони нас називали) допізна засиджуються за своїми книжками “в той час, коли кождий “пожадний” (порядний. – Ред.) чех у Подєбрадах іде спати о 9-й вечора!” Справді, наші хлопці “гризли науку” з великим бажанням!

Слухачами першого набору, поруч з вояками регулярних військових формацій (УСС, УГА, Армія УНР), були й повстанські отамани та повстанці.

Скільки видатних вояків – простих козаків і старшин – здобули освіту в стінах господарської академії! Хіба дивуватися, що в УГА поруч зі зверненням “пане колего”

було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”. А коли студенти

заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був Олекса

Алмазов, то чулося – “пане генерале”. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно

ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.

Важко звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, яка, за висловом

Валентина Сім’янціва, “прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”.

І все ж навчалися вояки з великим піднесенням.

Бажання прислужитися народові привело до великих успіхів. Рівень їхніх знань, за визнанням чеських професорів, був вищий, ніж рівень чеських студентів, бо українці мали перед собою мрію здійснити “великий ідеал” – повернутися у вільну Україну і працювати для її добра.

Тож не холодних фахівців виховувала академія. Намір був, казав Віктор Доманицький, “виховати інженера-суспільника, інженера – громадського діяча, добре ознайомленого з українською технічно-господарською і суспільно-націотворчою проблематикою”. І справді всі роки наукова установа “щиро, вірно і жертовно” провадила на “чужих-нерідних землях націотворчу працю для рідного народу, для його ліпшого майбутнього”.

Професор Борис Лисянський у спогаді “Святе безумство” писав про “радісний творчий чин”, який об’єднував викладачів і студентів у творенні українського дива в Чехословаччині.

І це “в убогих умовах емігрантщини”!

“Святі безумці” – українські науковці і вояки-студенти – пішли “в нерівний бій із

суворим життям” і перемогли!

Із середини спостерігав за “подєбрадським дивом” вихованець академії Євген Маланюк. “Це було чудове видовище – спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого… щомісяця, щодня, щогодини… вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна”, – писав він.

Євген Маланюк назвав подєбрадську академію “Національною політехнікою”.

Вона була “перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”.

По закінченні УГА інженери роз’їхалися по світах. У 16 країн світу! І “скрізь вони показали себе першорядними фахівцями і піднесли повагу чужинців як до У.Г.А., так і до українського інженера взагалі”, – стверджував доцент Віктор Доманицький.

Та найбільше “подєбрадці” прагнули працювати “для добра і користі українського народу”. Тож і пішли працювати в “приступні” їм закутини української землі. Йшли на

найтяжчі умови, бо були “свідомі свого покликання”. Випускники академії вважали “за щастя працювати між своїми і для своїх”.

“Прийшли Подєбради” і в Карпатську Україну! Хоч і робота ця була непрестижна, не за фахом та й платили мізер. Переважно працювали вчителями народних шкіл.

Саме вони виховали покоління свідомих українців, які в 1939 р. взяли до рук

зброю, щоб боронити Карпатську Україну. А поруч стали – їхні вчителі, колишні

хорунжі і сотники Армії УНР.

Сотник Леонід Романюк став членом Сойму Карпатської України, яка проголосила

незалежність цього краю. Випускники академії Микола Вільчек (козак Армії УНР) та Іван Калинович (сотник Армії УНР) відстоювали цю незалежність на чолі сотень Карпатської України. А Микола Литвицький, випускник УГА, за неї загинув. І не тільки він.

Можна було б створити книжку про наддніпрянців, випускників подєбрадської академії, – просвітителів, будівничих та захисників Карпатської України. Вони й

виконали завдання, яке в 1924 р. поставив перед ними сотник Армії УНР Євген Маланюк, студент гідротехнічного факультету подєбрадської академії: сформувати “самостійну українську індивідуальність”, яка творитиме українське життя скрізь, де живуть українці. Попри найскладніші обставини!

Євген Маланюк так підсумував історію подєбрадської академії: “Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб’єктивно маловартих біженців – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги.

Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість батьківщині на батьківщині, – а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету в житті (…)

І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними (незмінно високими. – Ред.)… Є, значить, у кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкоренила й виформувала в його духовності раз і назавжди… Значення

Академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом

національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині”.

Тільки національна школа дасть “потрібне виховання інженерів, відтак

випускники вийдуть з її стін не лише інженерами різних фахів, а “інженерами

суспільниками”.

Як нам цього бракує сьогодні! На 32-му році Незалежності вищі навчальні заклади готують фахівців, для яких неважливо знати державну мову, історію і культуру нашого народу.

Сьогодні нам украй потрібні інженери-суспільники, інженери – громадські діячі, захисники України, її просвітителі та адвокати.

Світлий приклад у нас є.

Огляньмося назад і пізнаймо з радістю “подєбрадське диво” української військово-політично-наукової еміграції.

Хочемо, щоб українські інститути, університети та академії випускали не холодних фахівців-безбатченків, які мріють виїхати з України, а фахівців-патріотів, які, як і “подєбрадці”, мріяли б віддати свої знання і таланти Батьківщині.

І тільки Їй!

Роман КОВАЛЬ

Київ, 23 листопада 2022 р. На світлині – Роман Коваль біля замка Юрія Подєбрадського, де 100 р. тому було засновано Українську господарську академію. Подєбради, червень 2007 р.

26 грудня виповнюється 140 років від дня народження Генріха Романовського, героїчного старшину-болбочанівця, командира Мазепинського полку Армії УНР.

Пропонуємо читачеві “Незборимої нації” ознайомитися з нарисом про нього з книги “Полковник Болбочан”.

Провідні старшини є обличчям полку. Генріх Романовський був обличчям 2-го Запорозького полку ім. гетьмана Івана Мазепи (розгорнутого з мазепинського куреня в складі 2-го Запорозького полку П. Болбочана). Ось як його охарактеризував сотник Никифор Авраменко: “До шпиталю одвезли ще в Галичині [весною 1919 року] Євтушенка, командира мазепинців, з розтрощеною ногою. Команду по нім перейняв Романовський, званий популярно «Дядя Генріх». Людина багатого життєвого досвідчення. Бував у Канаді трапером (мисливцем на хутрових тварин. – Ред.), над Амуром полював на тигрів, в тундрі шукав золота. Високий та кремезний, мав на собі одежу та обув’я міцні, вигідні, солідні. В його окутім великім сундуку в найбільшім порядкові розсортоване все потрібне людині в каждій потребі і часі. Запас харчів, тютюну, мила, голок, ниток, гуталіну, шило, молотки, дратва, гвіздочки. Поза тим – білизна, онучі, рукавиці, порядне убрання. Завше свіжоголений, з люлькою, мовчазливий, жив стороною, як старий холостяк. Горілку не пив, хіба у виняткових випадках. Шанували його підлеглі й колеги, сусідом [на позиції] був надійним. Стріляв цільно з рушниці та кулемета. За ним возили маленьку 40 мм мортівку (мортирку, гарматку. – Ред.) до збивання противних (ворожих. – Ред.) кулеметів. Робив це дуже докладно. Курінь підтяг прикладом і виглядом. Належав до найстаріших з часів Гнатівки та Волонтерського куреня (з лютого 1918 р., коли в с. Гнатівці під Києвом було створено Запорозький загін, до якого увійшов і Волонтерський курінь. – Ред.).

Романовський був зразком вояка великої холодної одваги. Приходилось нам разом вести бій з певністю на взаємну поміч”.

А ось оцінка півсотенного Хоми Рябоконя, який приєднався до запорожців у Полтаві в січні 1919 р.: “Мене призначено молодшим старшиною до 2-го Запорізького полку, що був у Болбочанівському коші. Моїм безпосереднім начальником став курінний отаман [Генріх] Романовський, під командою якого я й був до останнього часу мого перебування в Армії УНР. Романовський був одним із найхоробріших і відважних людей, що їх я зустрічав у своєму житті. Він чудово володів усіма видами зброї, що тоді вживалася в Армії УНР: стріляв з кулемета, стріляв з гармати, міномета і т. д. При наступі ішов завжди спереду куреня, а за ним тягли невеличку гармату і кулемет, і він

стріляв з них по черзі, в залежності від потреби. Часто доводилося дивуватися, як він,

буквально один, гнав перед собою десяток, а то й два розгубленого ворога. Мені невідома доля цього лицаря, але де б він не був, що б з ним не трапилося, я особисто все своє життя буду згадувати його з пошаною і гордістю, як одного з тих, що зробили чудо: одного з тих небагатьох, хто мертву націю звів із гробу і наповнив її вени своєю власною кров’ю”.

Підполковник Армії УНР Генріх Олександрович Романовський народився 26 грудня 1882 р. у Луцьку. Так він сам стверджував у документах. Щоправда, російські військові облікові картки часів Першої світової війни вказують, що його місцем народження було с. Сіверське Бендинського повіту Російської імперії, тепер у Сілезькому воєводстві Польщі.

Генріх закінчив середню технічну школу в Петербурзі. Військову службу проходив підпрапорщиком у Лейбгвардійському Павлівському полку, який базувався в Петербурзі. У 1905 р., ймовірно, був учасником російсько-японської війни. З 1908 р. служив на Маньчжурській залізниці.

Першу світову війну прослужив від перших днів до 1917 року. Був тричі поранений, зокрема 1 та 28 серпня 1915 р. – у с. Грабівкою (Грибівкою) і під Владавою.

А 15 грудня того ж року був нагороджений солдатським Георгіївським хрестом 1-го ст. (№ 8776).

Улітку 1917 р прапорщик Генріх Олександрович Романовський служив у 223-му піхотному Одоєвському полку, що входив до 34-го армійського корпусу Павла Скоропадського. У його складі 7 липня був контужений під с. Новицею. Очевидно, до російської армії він більше не повернувся.

Боротьбу за Українську державу підпоручник Генріх Романовський, як він сам зазначав, почав у 1917 році. Микола Падалка, учасник виступу полуботківців у Києві 4 – 6 липня 1917 р., засвідчував, що одним з лідерів полуботківського полку був поручник Романовський.

Никифор Авраменко писав, що “Дядя Генріх” брав участь у січневих боях 1918 р.

за Київ у складі офіцерського волонтерського загону генерала Костянтина

Прісовського. Очевидно, був “Дядя Генріх” і учасником походу Петра Болбочана на

Крим. У добу Української Держави Павла Скоропадського – служив під командою Болбочана на Чернігівщині.

Згодом звитяжив як командир куреня 2-го (20-го) Запорозького полку ім. гетьмана Івана Мазепи (1919) та командир 2-го Запорозького куреня ім. Івана Мазепи 1-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької дивізії (1920 – 1921).

По поразці карався в польських таборах для інтернованих Пикуличі, Вадовиці, Стшалково та Щипйорно. З Польщі вирушив на пошуки роботи в ЧСР.

28 вересня 1922 р. в Братиславі заповнив анкетно-реєстраційну картку № 2510 Українського громадського комітету в Чехо-Словацькій республіці. Зазначив, що є православним українцем, хоча в російських картках зазначалося, що був католиком. На питання анкети про постійне місце проживання відповів, що “оден час перебував на

Далекому сході”. На запитання про свій або родичів маєтковий і родинний стан до війни відповів коротко: “нічого”, тобто не мав ні родини, ні майна. Видно, втратив і свою знамениту скриню зі всім своїм скарбом!

Далі сліди золотошукача і мисливця на тигрів губляться.

Своє золото “Дядя Генріх” усе ж знайшов, адже свої найкращі роки віддав боротьбі за Самостійну Україну в товаристві лицарів-болбочанівців.

Дякуємо, Друже, за Твій внесок у боротьбу!

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ

Дж.: Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник

М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн.

13). – С. 362 – 364.

(28.03.1933, Оглядів, Червоноградський р-н Львівської обл. – 22.11.2022, Мюнхен,   Німеччина)

Помер Юрій Шухевич. Разом із ним відходить у минуле епоха Визвольних змагань українського народу у ХХ сторіччі.

Син командира УПА Романа Шухевича, політв’язень московських концтаборів, активний учасник національного відродження і відновлення Української державності в 1991 році, безкомпромісний до ворогів України.

Останнім часом спілкувався з Юрієм Шухевичем телефоном, навіть не підозрюючи, що він на лікуванні в Німеччині. Його сильно схвилювала смерть Дарії Гусяк, зв’язкової Романа Шухевича, і він як міг домагався, щоб влада віддала їй належну шану.

Юрій Шухевич – один з авторів закону про державне визнання ОУН і УПА борцями за незалежність України. Він дуже дорожив цим законом і намагався дбати про кожного українського ветерана. Не приховував радості, що такий закон існує, і пишався ним.

А ще Юрій Шухевич дуже хотів, щоб 80-й Окремій десантно-штурмовій бригаді ДШВ ЗСУ було надано ім’я генерал-хорунжого, головнокомандувача УПА Романа Шухевича. І не тільки тому, що йшлося про батька, а й тому, що вважав московсько-українську війну продовженням війни, яку вела УПА, а значить, її неодмінно треба

завершити розгромом Москви.

Я втратив товариша і порадника, думкою якого дорожив.

Царство небесне, шановний і дорогий друже! Вічна пам’ять!

Від імені Проводу ОУН складаю щирі співчуття родині і друзям покійного.

Богдан ЧЕРВАК

6 грудня 2021 р. закінчився земний шлях Ольги Ільків-“Роксоляни”, зв’язкової

Головного командира УПА Романа Шухевича, політв’язня, яка відбула в совєтських тюрмах 14 років, лицаря ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Поховали Ольгу Ільків на Полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА.

Ольга народилася 21 червня 1920 р. у Стрию в родині Розалії-Катерини, уродженої Коцур, та Фаустина Ількових. У 1933 р. закінчила народну школу і вступила до Стрийської гімназії. Улітку 1934 виїхала до Варшави, до мами. Брала приватні уроки, зокрема в соратників Симона Петлюри. Математики її навчав Іван Макух –міністр ЗУНР. Згодом навчалася в Перемиській гімназії (1936 – 1939), там вступила до Пласту. У Кракові після закінчення курсів від Ярославської гімназії склала матуру (1940). Узимку 1941 стала членкинею ОУН. Після короткого вишколу була нелеґально відпроваджена через “зелену границю” до Львова, де 24 липня 1941 р. скерована до

похідної групи, що мала йти на Житомирщину. Однак після проведених ґестапо арештів членів ОУН у Львові похід скасували. Відтак пані Ольга працювала у Головній дирекції Львівської залізниці друкаркою. На свої документи діставала квитки для оунівців.

До другої окупації Львова большевиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. З 1942 р. – провідниця жіночої мережі ОУН Львова. 27 квітня 1943 р. взяла шлюб у храмі Преображення Господнього у Львові з Володимиром Ликом (“Данилом”), керівником Стрийського проводу ОУН (загинув 17 березня 1948 р.). Маму Ольги, пані Розалію, на Різдво 1945 р. заарештували в помешканні на вул. Колонтая, 6 (тепер Модеста Менцинського) у Львові. Після звільнення її переселили в

кімнату без вигод, бо її помешкання (чотирикімнатне) віддали заступникові начальника тюрми НКВД № 4 (Бриґідки).

З 1945 р. пані Ольга Ільків – у підпіллі, працювала в жіночій мережі ОУН. 11

липня 1946 р. в с. Конюхові Стрийського району народила доньку Звениславу. До

Княгиничів “Роксоляна” прибула 12 жовтня 1946 р. разом із мамою та дочкою. Там з “Монетою”, Катериною Зарицькою, облаштували конспіративне помешкання для Романа Шухевича. Пані Ольга сприяла в організації підпільної “хати” для “Тараса Чупринки” в с. Грімному на Городоччині. Там 8 грудня 1947 р. народила сина Володимира.

На початку 1950 р. Роман Шухевич через Галину Дидик передав для пані Ольги “штафетку” (зберігається у ГДА СБУ), у якій рекомендував їй переїхати з родиною на Донбас і створити там осередок ОУН. 14 березня 1950 р. (за день до переїзду) “Роксоляна” поїхала до Львова, щоб попрощатися з подругами, але була заарештована аґентами МҐБ.

1952 року засуджена Особливою нарадою при МҐБ в Києві на 25 років.

Ув’язнення відбувала в Алєксандровському та Владімірському централах і в Іркутській області. Звільнена 6 лютого 1964 року.

Від вересня 1964 р. працювала санітаркою у Львівській обласній лікарні, від 1966 р. – у домоуправі Львова двірничкою, щоб отримати помешкання й забрати дітей з

інтернату. З 1972 р. до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї. Згодом, у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові (1977 –1979), збирала старожитності на Опіллі, зокрема на Ходорівщині. Була учасницею

наукових та виховних заходів, присвячених Визвольним змаганням українців, брала дієву участь у політичному житті України. Вона була й назавжди залишиться символом відваги.

У 2010-му пані Ольга розповіла про свій життєвий шлях у фільмі під назвою “Три історії Галичини”. У жовтні 2011 р. вийшла її книжка “У тенетах двох «закриток»” – життєпис і добірка її поезій.

Ольга Ільків у 1958 році присвятила вишивку на полотні Юрієві Шухевичу, з яким сиділа разом у Владімірській в’язниці в 1956 – 1958 роках. І коли в тому році пана Юрія мали звільнити з тюрми, то він намагався винести на волю деякі її вірші, але це йому не вдалося. Його поновно заарештували, судили за новою справою, а вірші пані Ольги стали одним з пунктів звинувачення. Свою передмову до книжки пані Ольги пан Юрій закінчує такими словами: “Хотілося б, щоб сучасний читач не тільки уважно прочитав цю збірку, але міг хоч частково відчути те, що відчувала, чим жила, про що мріяла і у що вірила авторка цього видання. Перед тобою, читачу, стоїть тендітна старша жінка і своїм ще молодим, дзвінким, енергійним голосом звітує від свого імені і від імені тих незламних, які дійшли і які не дійшли, не дописали, не доспівали своєї пісні...”

Леся ПОРУЦЬКА-САКОВИЧ

Відбулася чергова сесія Володимирської міської ради, на якій здійснили другий (після 1991 року) етап перейменування вулиць. Дякую всім, хто підтримав мої та Історичного клубу “Холодний Яр” пропозиції. Отож на мапі княжого града з’являться

імена славетних українців, діячів місцевого та всеукраїнського масштабу – Івана Перлика, Гетьмана України Павла Скоропадського, Лесі Паєвської, Галини Коханської, Левка Лук’яненка, Івана Ющука, Ярослава Царука.

Шкода, що не буде вулиць Миколи Саєвича і Гната Мартинця, адже саме вони очолювали комісаріат УСС та комендатуру у Володимир, під їхнім керівництвом було засновано понад 50 народних шкіл, що заклало основи пробудження національної свідомості в краї.

Дивно, що не повернули назву вулиці Родини Комаревичів, яка дала цілу когорту борців за Україну. Втім, гадаю, у цьому процесі досягнуто головне – показати тяглість боротьби за українську справу: Визвольні змагання 1917 – 1920-х років, діяльність

патріотичного середовища в час польської держави, ОУН, УПА, антирадянське повоєнне підпілля, національне відродження 1989 – 1991 років і нинішня Визвольна війна. Сподіваюся, колись наша свідомість підніметься ще вище і настане 3-й етап перейменування, під час якого ми позбудемося назв вулиць, скажімо, Винниченка,

Грушевського, Драгоманова, Роксолани, а також деяких нових...

Руслан ПИЛИП’ЮК, Історичний клуб “Холодний Яр”

Так завершував кожну свою передачу “Машина часу” Андрій Охрімович... Він точно знав, що напад Росії неминучий. І хотів, щоб цей напад ми зустріли готовими до бою – із сухим порохом у порохівницях.

5 вересня 2018 року. Це єдиний раз, коли я провідав Андрія, який хворів. Підбив мене на це Павло Вольвач. Був славний Тополя.

Найбільше я пізнав Андрія, коли ми днів три знімали фільм про Холодний Яр для “Машини часу”… Були ми і під Млієвом біля могилки трьох дівчат, зарубаних будьонівцями… З тієї поїздки в мене є чимало його цікавих фотографій.

Оригінальна, колоритна натура, цікавий у спілкуванні, незрівнянний тембр голосу, трохи нахабна, але симпатична манера поведінки. Великий талант, але алкоголь додавав своєрідної специфіки…

Андрій зробив помітний внесок в українську культуру. Сподіваюся, що його спадщина буде опублікована, можливо, хтось наважиться упорядкувати збірку спогадів про Охріма.

Сердечна подяка за цикл телепередач “Машину часу”!

“Передача «Машина часу» дуже вдала була, як маяк світла в темряві”, – підтримала мою думку Лариса Вакульницька. А Ірина Магрицька додала: “Він казав:

«Любіть Україну! Тримайте порох сухим!» Тепер з екранів кажуть: «Бережіть себе!»

Відчуйте різницю”.

“Свого часу я недовгий період працював на Радіо «Свобода», – згадав Микола Крижанівський. – Там завдяки моєму побратиму Олексієві Починку й познайомився з

Андрієм Охрімовичем. Враження від спілкування незабутні. Колоритність характеру, манера діалогу та, справді, тембр голосу разючі. А ще щирість, простота і неймовірний

магнетизм притягали до Андрія багатьох, хто хоча б раз мав таку змогу. Такі люди – то зарубки в нашій пам’яті”.

Вічна пам’ять, Андрію! А гасло твоє бойове підхопимо.

Роман КОВАЛЬ

Книжки можна придбати через “Нову пошту” та “Укрпошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля у Приватбанку 5169330530013009, а якщо це пожертва, то на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7554 4667 0339.

Переславши гроші, просимо телефоном (або через електронну адресу kovalroman1@gmail.com чи вайбер +38066-211-41-85) замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Номер телефону 067-726-30-36 (+ телеграм). Ось ціни без вартості пересилки:

Роман Коваль. Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 150 грн.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. –350 грн.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. –250 грн.

Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” –300 грн.

Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 250 грн.

Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 300 грн.

Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн.

Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 140 грн.

“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль. – 150 грн.

Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 90 грн.

Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.

Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.

Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 275 грн.

Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 300 грн.