6 грудня 2021 р. закінчився земний шлях Ольги Ільків-“Роксоляни”, зв’язкової Головного командира УПА Романа Шухевича, політв’язня, яка відбула в совєтських тюрмах 14 років, лицаря ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Поховали Ольгу Ільків на Полі почесних поховань Меморіалу воїнів УПА. Ольга народилася 21 червня 1920 р. у Стрию в родині Розалії-Катерини, уродженої Коцур, та Фаустина Ількових. У 1933 р. закінчила народну школу і вступила до Стрийської гімназії. Улітку 1934 виїхала до Варшави, до мами. Брала приватні уроки, зокрема в соратників Симона Петлюри. Математики її навчав Іван Макух –міністр ЗУНР. Згодом навчалася в Перемиській гімназії (1936 – 1939), там вступила до Пласту. У Кракові після закінчення курсів від Ярославської гімназії склала матуру (1940). Узимку 1941 стала членкинею ОУН. Після короткого вишколу була нелеґально відпроваджена через “зелену границю” до Львова, де 24 липня 1941 р. скерована до похідної групи, що мала йти на Житомирщину. Однак після проведених ґестапо арештів членів ОУН у Львові похід скасували. Відтак пані Ольга працювала у Головній дирекції Львівської залізниці друкаркою. На свої документи діставала квитки для оунівців. До другої окупації Львова большевиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. З 1942 р. – провідниця жіночої мережі ОУН Львова. 27 квітня 1943 р. взяла шлюб у храмі Преображення Господнього у Львові з Володимиром Ликом (“Данилом”), керівником Стрийського проводу ОУН (загинув 17 березня 1948 р.). Маму Ольги, пані Розалію, на Різдво 1945 р. заарештували в помешканні на вул. Колонтая, 6 (тепер Модеста Менцинського) у Львові. Після звільнення її переселили в кімнату без вигод, бо її помешкання (чотирикімнатне) віддали заступникові начальника тюрми НКВД № 4 (Бриґідки). З 1945 р. пані Ольга Ільків – у підпіллі, працювала в жіночій мережі ОУН. 11 липня 1946 р. в с. Конюхові Стрийського району народила доньку Звениславу. До Княгиничів “Роксоляна” прибула 12 жовтня 1946 р. разом із мамою та дочкою. Там з “Монетою”, Катериною Зарицькою, облаштували конспіративне помешкання для Романа Шухевича. Пані Ольга сприяла в організації підпільної “хати” для “Тараса Чупринки” в с. Грімному на Городоччині. Там 8 грудня 1947 р. народила сина Володимира. На початку 1950 р. Роман Шухевич через Галину Дидик передав для пані Ольги “штафетку” (зберігається у ГДА СБУ), у якій рекомендував їй переїхати з родиною на Донбас і створити там осередок ОУН. 14 березня 1950 р. (за день до переїзду) “Роксоляна” поїхала до Львова, щоб попрощатися з подругами, але була заарештована аґентами МҐБ. 1952 року засуджена Особливою нарадою при МҐБ в Києві на 25 років. Ув’язнення відбувала в Алєксандровському та Владімірському централах і в Іркутській області. Звільнена 6 лютого 1964 року. Від вересня 1964 р. працювала санітаркою у Львівській обласній лікарні, від 1966 р. – у домоуправі Львова двірничкою, щоб отримати помешкання й забрати дітей з інтернату. З 1972 р. до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї. Згодом, у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові (1977 –1979), збирала старожитності на Опіллі, зокрема на Ходорівщині. Була учасницею наукових та виховних заходів, присвячених Визвольним змаганням українців, брала дієву участь у політичному житті України. Вона була й назавжди залишиться символом відваги. У 2010-му пані Ольга розповіла про свій життєвий шлях у фільмі під назвою “Три історії Галичини”. У жовтні 2011 р. вийшла її книжка “У тенетах двох «закриток»” – життєпис і добірка її поезій. Ольга Ільків у 1958 році присвятила вишивку на полотні Юрієві Шухевичу, з яким сиділа разом у Владімірській в’язниці в 1956 – 1958 роках. І коли в тому році пана Юрія мали звільнити з тюрми, то він намагався винести на волю деякі її вірші, але це йому не вдалося. Його поновно заарештували, судили за новою справою, а вірші пані Ольги стали одним з пунктів звинувачення. Свою передмову до книжки пані Ольги пан Юрій закінчує такими словами: “Хотілося б, щоб сучасний читач не тільки уважно прочитав цю збірку, але міг хоч частково відчути те, що відчувала, чим жила, про що мріяла і у що вірила авторка цього видання. Перед тобою, читачу, стоїть тендітна старша жінка і своїм ще молодим, дзвінким, енергійним голосом звітує від свого імені і від імені тих незламних, які дійшли і які не дійшли, не дописали, не доспівали своєї пісні...” Леся ПОРУЦЬКА-САКОВИЧ  | 
