 З Віктором Моренцем і Юрієм Юзичем у період 2015 – 2020 рр. ми видали три томи енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”. У них вміщено понад 1000 біографій і фотографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів та викладачів Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1935) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, священників, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів, а головне, що всі випускники академії стали не тільки спеціалістами, а й “інженерами-суспільниками”, тобто фахівцями- патріотами, які несли українське світло на Пряшівщину, Лемківщину, Карпатську Україну, Волинь, Галичину, а в чужих світах – у Франції, Бельгії, ЧСР, Польщі, Німеччині, Африці, Китаї, США, Канаді, Південній Америці та Австралії – гідно тримали марку українського інженера. Студентське і викладацьке середовище в подєбрадській академії було переважно уенерівським. Навчалися тут емігранти з Великої України, Галичини, Буковини, Бессарабії, Кубані, Таврії, Донщини, навіть Зеленого Клину. Керівництво УГА не приховувало свого завдання: “підготовка керівних кадрів для майбутньої Української самостійної держави”! Гадалося, ще рік, два, ну, може, три, і всі вони повернуться на милу серцю Україну, яка постійно снилась... Отож студенти з охотою взялися за навчання. Студент подєбрадської академії Євген Маланюк у липні 1924 р. в статті “Про творення української індивідуальності” поставив завдання перед студентською молоддю, що “має щастя виховуватися за кордоном, а не в російській чрезвичайці”. “Вперта нещадна боротьба і вперта… культурна продукція, самостійне культурне будівництво, – писав він, – бо Самостійна Україна виростає з самостійної, суверенної культури”. Сотник Маланюк висунув і друге завдання: плекати “національну гідність, національну чесність, національне здоровля”. “І на цім шляху ми вже стоїмо”, – сказ він. Шлях цей Євген Маланюк назвав “шляхом Орлика, Франка, Драгоманова, шляхом полковника Кричевського, доктора Луценка, поета Чупринки та шляхом всіх тих героїв нашої боротьби останніх літ, що відважно й свідомо… кров’ю своєю його позначили”. Оці “герої нашої боротьби останніх літ” і навчалися або працювали в Українській господарській академії в 1920-х рр. у чеському курортному містечку Подєбради. Ось кілька прикладів. Співробітником бібліотеки був командувач Галицької армії та Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. У широких коридорах академії можна було зустріти і його молодшого брата Івана – командира Окремої кінної дивізії, любителя несподіваних шабельних атак. Тепер Іван Омелянович-Павленко навчався малювання у Сергія Мако. Навчався в академії ще один легендарний генерал – Олекса Алмазов. Подєбрадська академія стала меккою для нашого вояцтва, яке перебувало в таборах для інтернованих у Польщі та ЧСР. Ось як описував перші дні перебування в Подєбрадах вихідців з Великої України випускник УГА Віктор Приходько: “Студенти Академії – все здебільша старшини і козаки. Спочатку російської армії, а потім української. Набідувались, настраждались. Спершу у Світовій війні (1914 – 1918 рр.), далі в українській армії (1917 – 1920 рр.), а нарешті в польських таборах, за дротами (1920 – 1923 рр.). І ось нарешті людське життя: Подєбради. Чистеньке місто, привітний народ, затишні кімнатки і сніжно-білі “пежини” (перини)”! Чеські господині ніяк не могли зрозуміти, чому ті “руси” (так вони нас називали) допізна засиджуються за своїми книжками “в той час, коли кождий “пожадний” (порядний. – Ред.) чех у Подєбрадах іде спати о 9-й вечора!” Справді, наші хлопці “гризли науку” з великим бажанням! Слухачами першого набору, поруч з вояками регулярних військових формацій (УСС, УГА, Армія УНР), були й повстанські отамани та повстанці. Скільки видатних вояків – простих козаків і старшин – здобули освіту в стінах господарської академії! Хіба дивуватися, що в УГА поруч зі зверненням “пане колего” було чути “пане хорунжий”, “пане сотнику”, “пане полковнику”. А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був Олекса Алмазов, то чулося – “пане генерале”. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни. Важко звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, яка, за висловом Валентина Сім’янціва, “прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля”. І все ж навчалися вояки з великим піднесенням. Бажання прислужитися народові привело до великих успіхів. Рівень їхніх знань, за визнанням чеських професорів, був вищий, ніж рівень чеських студентів, бо українці мали перед собою мрію здійснити “великий ідеал” – повернутися у вільну Україну і працювати для її добра. Тож не холодних фахівців виховувала академія. Намір був, казав Віктор Доманицький, “виховати інженера-суспільника, інженера – громадського діяча, добре ознайомленого з українською технічно-господарською і суспільно-націотворчою проблематикою”. І справді всі роки наукова установа “щиро, вірно і жертовно” провадила на “чужих-нерідних землях націотворчу працю для рідного народу, для його ліпшого майбутнього”. Професор Борис Лисянський у спогаді “Святе безумство” писав про “радісний творчий чин”, який об’єднував викладачів і студентів у творенні українського дива в Чехословаччині. І це “в убогих умовах емігрантщини”! “Святі безумці” – українські науковці і вояки-студенти – пішли “в нерівний бій із суворим життям” і перемогли! Із середини спостерігав за “подєбрадським дивом” вихованець академії Євген Маланюк. “Це було чудове видовище – спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого… щомісяця, щодня, щогодини… вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна”, – писав він. Євген Маланюк назвав подєбрадську академію “Національною політехнікою”. Вона була “перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”. По закінченні УГА інженери роз’їхалися по світах. У 16 країн світу! І “скрізь вони показали себе першорядними фахівцями і піднесли повагу чужинців як до У.Г.А., так і до українського інженера взагалі”, – стверджував доцент Віктор Доманицький. Та найбільше “подєбрадці” прагнули працювати “для добра і користі українського народу”. Тож і пішли працювати в “приступні” їм закутини української землі. Йшли на найтяжчі умови, бо були “свідомі свого покликання”. Випускники академії вважали “за щастя працювати між своїми і для своїх”. “Прийшли Подєбради” і в Карпатську Україну! Хоч і робота ця була непрестижна, не за фахом та й платили мізер. Переважно працювали вчителями народних шкіл. Саме вони виховали покоління свідомих українців, які в 1939 р. взяли до рук зброю, щоб боронити Карпатську Україну. А поруч стали – їхні вчителі, колишні хорунжі і сотники Армії УНР. Сотник Леонід Романюк став членом Сойму Карпатської України, яка проголосила незалежність цього краю. Випускники академії Микола Вільчек (козак Армії УНР) та Іван Калинович (сотник Армії УНР) відстоювали цю незалежність на чолі сотень Карпатської України. А Микола Литвицький, випускник УГА, за неї загинув. І не тільки він. Можна було б створити книжку про наддніпрянців, випускників подєбрадської академії, – просвітителів, будівничих та захисників Карпатської України. Вони й виконали завдання, яке в 1924 р. поставив перед ними сотник Армії УНР Євген Маланюк, студент гідротехнічного факультету подєбрадської академії: сформувати “самостійну українську індивідуальність”, яка творитиме українське життя скрізь, де живуть українці. Попри найскладніші обставини! Євген Маланюк так підсумував історію подєбрадської академії: “Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб’єктивно маловартих біженців – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги. Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість батьківщині на батьківщині, – а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету в житті (…) І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними (незмінно високими. – Ред.)… Є, значить, у кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкоренила й виформувала в його духовності раз і назавжди… Значення Академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині”. Тільки національна школа дасть “потрібне виховання інженерів, відтак випускники вийдуть з її стін не лише інженерами різних фахів, а “інженерами суспільниками”. Як нам цього бракує сьогодні! На 32-му році Незалежності вищі навчальні заклади готують фахівців, для яких неважливо знати державну мову, історію і культуру нашого народу. Сьогодні нам украй потрібні інженери-суспільники, інженери – громадські діячі, захисники України, її просвітителі та адвокати. Світлий приклад у нас є. Огляньмося назад і пізнаймо з радістю “подєбрадське диво” української військово-політично-наукової еміграції. Хочемо, щоб українські інститути, університети та академії випускали не холодних фахівців-безбатченків, які мріють виїхати з України, а фахівців-патріотів, які, як і “подєбрадці”, мріяли б віддати свої знання і таланти Батьківщині. І тільки Їй! Роман КОВАЛЬ Київ, 23 листопада 2022 р. На світлині – Роман Коваль біля замка Юрія Подєбрадського, де 100 р. тому було засновано Українську господарську академію. Подєбради, червень 2007 р. 
| 
