Попри те, що 2020 р. був і для мене непростим, він виявився надзвичайно плідним: вийшло 5 нових моїх книг (на фото) і 3 було перевидано.
У січні 2020 р. в Києві в Музеї Революції Гідності разом зі співавторами Віктором Моренцем та Юрієм Юзичем я презентував т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, який вийшов у Видавництві Марка Мельника. У трьох томах цього видання – 1000 фотографій і біографій здебільшого невідомих вояків Армії УНР, УСС, УГА, вільних козаків, повстанців та отаманів! Це вагома робота! Всі співавтори пишаються нею!
У березні коштом добродія Володимира Габенця з Брусилова побачила світ книжка “Житомирщина в боротьбі”. Щира подяка також Владиславові Карпенку, Юрієві Юзичу, Маркові Мельнику, Костеві Завальнюку і Тарасові Беднарчику, які допомогли мені звершити цей книжковий монумент на пам’ять про житомирців, борців за волю України.
Хотіли цю книгу та “Подєбрадський полк…”  широко презентувати, але всі п’ять запланованих березневих презентацій у Галичині через пандемію ковіду-19 було скасовано.
У квітні “Наш формат” перевидав “Історію України-Русі” Миколи Аркаса, де я виступив упорядником та автором передмови.
30 липня у Видавництві Марка Мельника побачили світ дві мої книги: “Донбас: радість і біль” та “Жінки у Визвольній боротьбі. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. І знову щира подяка співупорядникам – Юрієві Юзичу та Владиславові Карпенку! Сердечна вдячність Союзові українок Америки, коштом якого вийшла ця унікальна книга!
У жовтні разом з Юрієм Юзичем випустили пречудове видання – “Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. А наприкінці 2020-го Марко Мельник ще перевидав дві мої книги: “Батькам скажеш, що був чесний” і “Жінки у Визвольній боротьбі. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Отже, разом 8 книг, з них сім у Видавництві Марка Мельника!
Щира вдячність і людям, які допомагали фінансово: Володимирові Габенцю, Олегові Ситюку, Петрові Кузику, Олександрові Ткачуку, Тамарі Здоровецькій, Олександрові Юркову, Тарасові Силенку, Ростиславові Мартинюку, Ігореві Сметанському, Юрієві Міщенку зі США, Тарасові Конечному, дідові Карбалі із с. Цвітного, “Правому сектору” і ВО “Свобода”, а також союзянкам з Америки – Мар’яні Заяць та Наталії Павленко!
А ще я видав 12 чисел газети “Незборима нація”. Велика подяка моєму зятеві Олександрові Литвину, який макетував її та надавав упродовж року іншу безцінну допомогу, а також жертводавцям, які допомогли мені цілий рік видавати “Незбориму націю”, зокрема висловлюю подяку Українському конгресовому комітетові Америки (відділ на Лонг Айленд), завдяки пожертві якого ми змогли передплатити наше видання воїнам, ветеранам АТО, просвітянам, учителям та волонтерам!
Ще велике спасибі коректорці всіх моїх книжок і газети “Незборима нація” Надійці Овчарук, а також Миколі Владзимірському, який весь рік обслуговував сайт “Незборимої нації”, і Маркові Мельникові, який допомагав мені не дуже відставати від прогресу, зокрема створив сайт-крамницю Історичного клубу “Холодний Яр”, навчив його обслуговувати, тож тепер ви маєте можливість придбати книжки про Визвольну боротьбу через Інтернет, натиснувши http://otamania.in.ua
Хочу згадати добрим словом і Лесю Островську, яка організувала прекрасне Свято Покрови в Холодному Яру.
Восени Історичний клуб “Холодний Яр” створив ще одну добру справу: встановив у Києві прегарний пам’ятник полковникові Петру Болбочану (скульптори Михайло Горловий та Олександр Фурман). У цій справі Історичний клуб, який всіляко популяризував ім’я видатного полководця ще з 1990-х років, об’єднав навколо себе ВО “Свобода”, Національний корпус, “Правий сектор” та Музбат.
5 листопада Історичний клуб “Холодний Яр” подарував погруддя полковника Болбочана 3-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії, яку на Покрову названо ім’ям славетного Петра Болбочана. І взяв участь в урочистому відкритті погруддя в розташуванні частини в м. Харкові.
6 грудня, у День Збройних сил України указом Президента України 12-й Окремій бригаді армійської авіації надано ім’я кубанця, генерала-хорунжого Армії УНР Віктора Павленка. Звичайно, і тут не обійшлося без Історичного клубу “Холодний Яр”, який популяризував це славне ім’я ще з 2004 року, коли вийшла книжка “Нариси з історії Кубані”.
Радію і за нашого товариша – члена Історичного клубу “Холодний Яр” скульптора Ігоря Семака з Калуша, який створив надзвичайно вдале погруддя отамана Степової дивізії Костя Блакитного для Медведівського краєзнавчого музею.
Багато добрих справ цього року зробили й інші козаки та козачки Історичного клубу “Холодний Яр”, серед них і наш славетний Олег Куцин, і хранитель Холодного Яру Богдан Легоняк, і художник Дмитро Бур’ян, який створив десятки вояцьких образів – повстанських отаманів та вояків нинішньої українсько-російської війни, а ще у співпраці з Валерієм Мартишком спорудив прекрасний пам’ятник Миколі Міхновському у Згурівці. Як не згадати тут добрим словом і волонтерку та борця за українську мову Марину Хаперську, матір трьох дітей – патріотів нашої Батьківщини.
Дякую сердечно й Анатолію Зборовському, директорові Ірпінського краєзнавчого музею, який пише змістовні рецензії на всі книжки Історичного клубу “Холодний Яр”, і  лікарям (насамперед Анні Конош), які повернули мене до праці. Спасибі вірним передплатникам “Незборимої нації” і книг про Визвольну боротьбу! Як гарно, коли люди, збагачуючи себе, допомагають нам!
Упевнений, що добрих справ було більше, що не все і не всіх своїх добрих товаришів я згадав. Вибачте, якщо когось проминув увагою!
Цей неповний звіт засвідчує, як малими силами можна робити великі справи, та ще й у такі складні часи!
Низький уклін воякам ООС, під омофором яких ми й здійснювали цю працю на надійно захищеній українській культурній ниві, зокрема членам Історичного клубу “Холодний Яр”, які боронять Україну на Донбасі Андрієві “Чорному” і Павлові “Серпню”, та нашому другові Сандро Картвелішвілі, грузинському добровольцеві, який у лавах 93-ї ОМБр “Холодний Яр” влучно і щиро реалізовує свою любов до Грузії і України! Сердечні вітання богам війни – українським артилеристам, перед якими ми з Тарасом Силенком та Ігорем Гаврищишиним на День прапора і День Незалежності презентували книжки про боротьбу предків зі зловорожою Росією за волю України. Щира подяка за визвольні пісні, які душу і тіло рвуть до бою, козакам нашого Історичного клубу – Тарасові Компаніченку, Сергієві Василюку, Василеві Лютому, Володимирові Самайді й Тарасові Силенку!
А Володимирові Барцьосу передаю вітання від повстанського отамана і генерала-хорунжого УПА Івана Трейка, для уславлення якого п. Володимир зробив чи не найбільше! А Євгенові Букету шлю вітання від славних гайдамаків Семена Неживого – про їхнього отамана Євген написав важливу книжку.
У рік 30-ліття Української держави мусимо зробити ще більше.
Творіть добро, і все буде добре! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” щиро вітаю всіх, хто бореться за Українську Україну!
Слава Україні! Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

7 лютого 1971 р. в Монреалі упокоївся Борис МОНКЕВИЧ, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, автор історичної праці “Похід Болбочана на Крим”.
13 лютого 1971 р. в Торонто помер Осип СТАНИМІР, командир 2-го куреня 8-ї (Самбірської) бригади Галицької армії, директор Дрогобицького союзу кооперативів, співорганізатор дивізії “Галичина” в Перемишльському повіті, автор спогадів.
19 лютого 1891 р. в м. Ічні прийшов у світ Архип КМЕТА, полковник Армії УНР, командир 4-го полку Січових стрільців, діяч ОУН, лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста.
19 лютого 1891 р. в м. Ставрополі народився Євген ЄФРЕМІВ, поручник Армії УНР.
23 лютого 1901 р. в с. Ладижинці прийшов у світ Леонід ПЕРФЕЦЬКИЙ, хорунжий Армії УНР, командир кінної сотні 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії, художник-баталіст, випускник Краківської академії мистецтв, викладач рисунку Української мистецької школи. Відтворив десятки епізодів Визвольної боротьби.
23 лютого 1931 р. в Києві росіяни розстріляли Семена ГОЛУБА, підполковника Армії УНР, учителя, агронома.
24 лютого 1946 р. на Прикарпатті в бою загинув полковник УПА Василь АНДРУСЯК-“ГРЕГІТ”-“РІЗУН”. У цьому бою загинули також поручник “БОЯН” (Борис КОГУЧ) та два стрільці. Лицар Золотих хрестів бойової заслуги УПА 1-го і 2-го класу.
25 лютого 1871 р. в м. Звягелі (нині м. Новоград-Волинський) прийшла у світ Леся УКРАЇНКА.
28 лютого 1896 р. в Катеринославі (нині м. Дніпро) народився Леонід БАЧИНСЬКИЙ, в. о. товариша військового міністра УНР, сотник Армії УНР, автор спогадів про Визвольну війну.

“Незборима нація”

Відомий французький виконавець Поль Манондіз (Paul Manandise) закохався в Україну, визнав її своєю Батьківщиною, а себе українцем, співає українські пісні та виконує український гімн. “Усе життя я не співав жодного гімну, крім французької «Марсельєзи», – розповідає він. – Але я ніколи не співав її на українській території, навіть перед футбольним матчем. Тут, в Україні, я вдома. І з вами я одразу це зрозумів. Я шукав дім усе життя по всім світі. А після 2 годин на українській землі я зрозумів, що тепер у мене є те, чого не вистачало. І слова «так, нарешті» лунали в мене в голові.
Коли я співав Гімн України перший раз, на моїх очах були сльози. Коли моя рука торкнулася грудей, я відчув, як сила наповнює мене. Вже після пари фраз глядачі встали і теж поклали руку на серце й почали співати голосніше, ніж я в мікрофон. Я відчув, як пульсує моє серце, і зрозумів: я – українець. Я люблю Мою Україну і зроблю все, що можу, для неї. Мій патріотизм – це любов до людей, захист території від агресора, виховання нового покоління козаків. Усе робити заради миру, допомагати всім, кому можу. Сьогодні Україна стала сенсом мого життя.
Я створив фортепіанну версію гімну України. Сподіваюсь, вона вам сподобається.
Україна дала мені багато, я намагаюсь віддавати їй кожен день.
Я розумію зміст слів «Слава Україні!», «Слава нації!», «Україна понад усе!». Для мене це вже не слова, а дія, мій код чоловіка. Друзі, разом до перемоги!”

Поль МАНАНДІЗ

Їдy в мapшpyтцi… Нa oднiй iз зyпинoк вхoдять до салону чeтвepo нaших piднeньких зaхиcникiв… Нa двoх – тeплi бyшлaти (нa вyлицi хoлoдpигa i дpiбний дoщик), двоє – без бушлатів. Один peчoвий мiшoк нa вciх. 
Дивлюcя нa oбличчя, pyки, нaшивки. Нaшi…
Зiбpaли гpoшi, пpocтягaють вoдiєвi 10 гpивень. Водій запитує:
– Вac cкiльки?  
У маршрутці – тишa як пepeд бypeю – нacтopoжeнo-злa.
Вoяки кaжyть:
– Шeф, нe шyми, cкiльки дoплaтити?
I тyт мapшpyткa “вибyхнyлa” – вci пoчaли кpичaти нa вoдiя. 
Вiн зyпиняє машину, визиpaє в caлoн i кaжe:
– Aнy шa! Хлопці, вac чeтвepo? 
Тi кивнyли. І вiн тoмy, хтo бyв ближчe, дaв чoтиpи coтнi гpивень.
Хлoпцi yпиpaлиcя, aлe вiн нaпoлiг. І щe дoвгo вибaчaвcя, щo цe вce, чим вiн cьoгoднi бaгaтий. 
Уciм в aвтoбyci cтaлo copoмнo, щo нaкpичaли нa вoдiя. 
Дo нacтyпнoї зyпинки хлoпцям зiбpaли щe 750 гpивень. Я i бaгaтo хтo витpyшyвaли бyквaльнo ocтaннє...
Я дaвнo нe бaчилa cтiльки paдicних oблич!
Уci, хтo вихoдив, бaжaли вoїнaм миpy i здopoв’я, a вoни уcмiхaлиcя i тиcнyли pyки. 
Cтiльки дoбpих cлiв їм cкaзaли! Як цe бyлo пpиємнo! 
Як  чудoвo, кoли навколо стільки людeй бeз oблyди!

Анжеліка БАТУМСЬКА

Друзі, закликаю передплачувати “Незбориму нація” не тільки для себе, а й для громадських чи шкільних бібліотек. Це особливо важливо для Донбасу. Військові повинні перемагати не тільки на передовій, а й на культурному фронті. Цю перемогу ми можемо здобувати вже сьогодні, не питаючи дозволу у влади. Прапор України має майоріти не тільки на приміщеннях культурних закладів, а й у душах їхніх працівників.
Велике спасибі “Незборимій нації”!

Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ
Донецька обл.

Нещодавно дочитала “Історію України-Русі” Миколи Аркаса. Це найшвидші, найзахопливіші, найболючіші, найцікавіші, найдинамічніші понад 500 сторінок за довгий час!
Ця книга викликала в мене зацікавлення історією України. Нагадала про знищені, вкрадені й загублені на чужині могили. Згадала всіх гетьманів та князів і дала відчути те потужне бурління, що породило епоху Хмельницького.
Ця книга підказала мені походження двох прізвищ моїх студентських друзів. Тепер я знаю, що корець – це міра об’ємної ваги сипких речовин вагою приблизно в сто кілограмів, а возний – аналог судового пристава за часів гетьманщини.
Читайте пречудову книжки Миколи Аркаса “Історія України-Русі”!
Знайдете її, натиснувши https://otamania.in.ua/

Вікторія ЛОПАТА

Шановний пане Романе! Отримала книжки, дуже рада. Почну із “Жінок у Визвольній війні”, для мене цікава і невідома тема. Трохи погортала Михайла Гаврилка – для мене невідома сторінка, гарні фото, багато матеріалу. Є в що зануритись.
Дякую Вам за Вашу роботу, за книжки. Буду далі нести інформацію в широкі кола своїх подорожей українцям та іноземцям.

Наталія ПИРОГОВА

(…) На другий день рано ми (із с. Турівки, де гостювали в родини М. Міхновського. – Ред.) поїхали до Лубень. Там меш­кала мати Олексія [Назаріїва] з донькою. Мешкали в своїм домі, з ве­ликим, гарним садом, над самою Сулою. Коли вечером ми з Олексієм відпочивали в його кімнаті і він десь відій­шов був на хвилинку – почув я нечайно під вікном спів та музику. За хвилину відчинилися двері і в кімнату вскочив козак. В сивій, високій шапці, в синім жупані, червоних шараварах та з торбаном в руці.
– Здоров, брате Олексію, – і урвав (заграв на торбані. – Ред.).
Витріщив [я] очі – розпростер руки й занімів. Я не підносився з місця і з неменшим здивуванням дивився на нього. Так познайомився я з [Михайлом] Гаврилком, співаком пол­тавських степів та “курієром” української революції. З тор­баном в руці перебігав він міста та села Полтавщини, а всі його там знали, всі радо витали й всі його любили.
А коли на другий день поїхали ми човнами по Сулі, познайомився з тов. Андрієм Лівицьким, судією в Лубнях та головою тамошньої організації Р. У. П., Володимиром Шеметом, Павлом Кратом та другими. Тут бачив я впер­ше українську, нелєґальну народню школу, яку вела у себе дома жінка Андрія Лівицького [Марія]. Володимир Шемет приїхав тоді, щоби запросити все товариство на імянини батька, по­міщика під Лубнями.
Їхали ми кільканайцятьми повозками Шемета. Дивне це було товариство. Побіч наших товари­шів і товаришок всякі урядники, лубенський поліцмайстер, якийсь “одставний ґенерал” та инші.
Я їхав в одній повозці з поліцмайстром та з п. Назаріївою. З візником на переді сидів Гаврилко в своїм ко­зацькім жупані із своїм торбаном та співав всю дорогу на велике невдоволення пана поліцмайстра.
Цей випитував мене про “Европу” (Лев Ганкевич приїхав з Австро-Угорщини. – Ред.). Передовсім про те­атри, а потім перейшов на теперішнє “неспокійне время” в Росії, а головно на Україні.
– Бачите, їздять тепер усілякі аґітатори, бунтують народ, а навіть, як зачуваю (тут моргнув лукаво), то й із за­границі “мазепінці” висилають тут своїх аґентів. Це обурююче – неправда ж?
Я не перечив – та Назаріїва, що пильно слідила за розмовою, запитала в тій хвилині про здоровля якоїсь знайомої поліцмайстра, і він забув за порядки в Росії. Ми їхали знов полтавським степом.
За приміром Гаврилка пішли й другі повозки, і за хвилину у степі заго­моніла пісня. Одна йшла за другою, а вторував та диригу­вав Гаврилко з повозки поліцмайстра. І знову поліцмайстер порушився (розхвилювався. – Ред.)...
Десь на останній повозці зразу несміло, тихо, а потім сильніше й сильніше рознеслося по степу: “Шалійте, шалійте…”

[Шалійте, шалійте, скажені кати,
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми,
До бою сто тисяч робітників встане,
Порвем, порвем, порвем ці кайдани.

За волю народу, за його права
Не страшні кайдани, солодка тюрма,
Бо вільного духу не скути в кайдани,
На смерть, на смерть вам, тирани!

Гаврилко аж перегнувся над інструментом – музик[а] почав рвати струни. Вони наче плакали, стогнали. А вже з усіх повозок ішов могутній гимн!
– Що це таке? – звертаючися до п. Назаріївої, загово­рив поліцмайстер.
– Студентська петербурська пісня (насправді це “Український революційний марш”, який співали львівські студенти-українці, написана Олександром Колессою та Анатолем Вахнянином, її використовували також польські, а згодом російські студенти. – Ред.).
Та ось зазеленіли садки, забілілися хатки і ми в’їхали в село й опи­нилися перед панським двором Шеметів.
Назустріч нам вийшов старий, поважний мущина із своїми тр[ь]ома синами (Сергієм, Володимиром, Миколою. – Ред.). З нашою громадою негайно почав ви­татися сердечно Володимир [Шемет], будучий посол до II Думи, будучий редактор першої леґальної газети “Хлібороб” та знаний уже широко в цілій Полтавщині, що ніде й ніколи, ні в приватному, ні в публичному життю не говорив інакше, як по українськи.
Нас завели на велику веранду, де вже стояв великий, добре заставлений стіл.
Я мимохіть подивився на товариство при столі. Помі­щики, урядники та військові заняли середину і правий бік стола. Молодіж заняла лівицю. І так сиділи напроти себе, наче два світи. Один говорив по московськи, був поважний, гордий і пишний та свідомий своєї сили, а другий – цей україн­ський, зухвалий, розсіяний – заховувався “демократично” і демонстративно іґнорував тамтих.
Я сидів десь у середині лівиці. Праворуч мене – Андрій Лівицький, ліворуч – Назаріїв. Напроти нас сиділа пані X., донька одставного, присутного тут генерала, а подруга яко­гось вищого лубенського урядника.
Я замітив, що вона пильно прислухується нашим розмовам, хоч на вид здавалося, що дуже занята розмовою з якимсь офіциром. Та ось Андрій подав їй якусь страву. Вона набрала, подякувала і, звертаючися до нього, по мо­сковськи заговорила:
– На каком, собственно ґаваря, язикє ви ґаварітє з етім (себто мною) ґаспадіном?
– По українськи, – із злосливою усмішкою відповів Андрій.
– Як? – дуже здивовано питала пані. – Па хахлацьки? Па хахлацьки ґаварю только з ґорнічніми у сєбя дома і з мужічкамі на базарє.
– А це чому так? – наївно тягнув далі Андрій.
– Я космополітка, – відповіла пані.
Нечайно над моєю головою я почув схвильований голос:
– А від коли ж це ви, пані, забули по українськи? А ще в ґімназії ви говорили? – це неспокійний Гаврилко вмішався до дискусії.
 Та Андрій взяв за руку Гаврилка і, звертаючися до пані, сказав спокійно:
– Коли ви, пані, справді космополітка, то скажіть мені, будь-ласка, чи вам все одно, чи побідять тепер японці чи русскіе?
– Ось, ось добре вдарив, – не витерпів Гаврилко.
Гарна пані почервоніла з обурення і, обкинувши погордливим зором ціле наше товариство, встала від стола.
Небаром усі ми встали. “Поважні” панове засіли переважно до карт, а молодіж розбрилася по саді.
В один момент зник мені тов. Андрій з очей. Пізною ніч[ч]ю товариство виїхало з двора Шеметів. Я остав ще у них і на другий день виїхав з Володимиром Шеметом до монастиря, де власне відбувалася проща. По дорозі довідався, що тов. Андрій вечером був на тайних зборах у селі... Я мусів вертати [до Австро-Угорщини]…

Лев ГАНКЕВИЧ
Дж.: Ганкевич Л. З підземної України // Календар “Впереду”. – 1920. – С. 86 – 88.
Публікація Євгена Нахліка.

Після поразки Визвольних змагань тисячі вояків Армії УНР, УСС та УГА змушені були шукати прихистку за кордоном, заново влаштовувати своє життя, здобувати нові професії та освіту. Значна частина ветеранів осіла у ЧСР, вступивши до Української господарської академії в Подєбрадах. Саме про долі та біографії цих козаків та старшин розповідає тритомник “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, що мені як редакторові історичної інтернет-спільноти надзвичайно став у пригоді. Третій том, який я нещодавно придбав, з’явився у світ завдяки зусиллям Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича. У ньому зібрано 320 біографій і світлин українських звитяжців. Важко навіть уявити, скільки годин напруженої праці в українських та чеських архівах коштувало авторам повернення із забуття цього історичного спадку.
Знайомлячись із долями героїв книги (кубанців, галичан, буковинців, волинян, чернігівців, слобожанців, наддніпрянців, подолян, таврійців, переважна більшість яких є вихідцями з українського села), не раз ловив себе на думці: наскільки ж талановитою є наша нація! На сторінках книги зустрічаєш творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. Воістину цвіт нації став в обороні Української держави! Загалом у трилогії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” зібрано понад тисячу життєписів, що робить її справжньою енциклопедією. За це низький уклін та щира подяка авторам цієї праці та видавцеві Марку Мельнику!
Читайте, передплачуйте, підтримайте: http://otamania.in.ua

Максим НОВАК, інтернет-спільнота “Визвольні змагання”

Наслухавшись криків про дискримінацію російської мови і російськомовних, вирішила розповісти історію про справжню дискримінацію. Мене в дитинстві…
Тата соввлада залишила працювати в Харкові, а маму, одразу після тримісячної декретної відпустки, відправила на хімічний комбінат десь у Дніпропетровську область (із проживанням у гуртожитку). Мене взяла до себе у Кринички бабуся Женя (в дівоцтві Козаченко). Вона виховувала мене українською мовою. Ходила я до українських ясел, потім до українського садка. Російської не знала взагалі.
Нарешті наша сім’я возз’єдналася. Прибула до Харкова і я.
Ось тепер про дискримінацію… У вас колись закладало вуха від намагання зрозуміти, що тобі кажуть виховательки в садку, і не просто кажуть, а вимагають щось зробити? Ти чуєш слова, хоч і схожі на ті, що знаєш, але не розумієш їх. Ти, маючи доброзичливу вдачу, стаєш заляканою і відлюдькуватою. З тобою не хочуть спілкуватися однолітки, бо вони тебе не розуміють, а ти їх. Тільки з батьками й можна розмовляти. Та з поодинокими старшими людьми в транспорті, які, зачувши твою українську, підходили поговорити чи просто послухати...
Я вчила українську абетку, а мала знати російську. Мала знати, бо всі вже знають і тебе окремо ніхто вчити не збирається. Дорогою до садка я могла прочитати тільки вивіску “Дари ланів” – на початку пр. Московського. Там була “і” з крапочкою. Я її твердо знала. Лани і дари – не зовсім. Але могла прочитати. Так і ходила, наспівуючи: дари-ланів, дари-ланів. Лагідне таке звучання. Воно заспокоювало. Ще були магазини “Тканини” і “Ковбаси”. Це я знала. Були й українські книжки, подаровані бабусею.
Російських слів я не розуміла. І ніхто не пояснював їх… Звісно, до 1-го класу я вивчила російську. Навіть стала відмінницею. Але, отримавши в 2-му класі підручник “Родная рєчь”, я знову нічого не зрозуміла. Бо це для мене особисто було неправильно. Для кого “родная рєчь”?!.
Зараз чи не всі російськомовні повивчали слово “дискримінація” й агресивно розмахують ним скрізь, де тільки звучить українська мова, де є тільки натяк на неї. Ні, ви нічого не знаєте про справжню дискримінацію… Я навіть не проситиму вас вчити українську. Не вчіть. І не розмовляйте. І не переходьте. Не треба.
Головне, що моє право розмовляти українською в моїй країні тепер закріплене законом. Як і право скаржитися на тих, хто мене буде за це ображати в країні, яка вже 30 років зветься Україною. Нарешті!

Світлана РИЖИКОВА
Харків

Від редакції. І згадалися давні слова педагога Костянтина Ушинського. “Із дому, із цього світлого раю, – писав він, – де все ясно, зрозуміло, близьке до серця, малоросійська дитина потрапляє до темного пекла – російської школи, де все темне, чуже, незрозуміле”. А Микола Міхновський додавав: “І справді, з вуст учителя дитина чує чужі для неї звуки, книжки наповнені словами й образами, які нічого не промовляють до розуму і серця дитини, на кожному кроці доводиться долати дивні поєднання. Механізм читання не дає дитині ніякої радості: для чого складати звуки, якщо з цього нічого не виходить? (…) Якщо вчитель не побоїться, то він зробить переклад, і тоді дитина зі здивуванням дізнається, що «зипун» – кожух або свита, що «телега» – віз. (…) Зробивши, одначе, такий переклад, учитель вчинить злочин, бо інспектори народних шкіл звільняють учителів від посад за пояснення дітям уроку малоросійською мовою. (…) В малоросійській мові є велика маса слів, які цілковито або майже збігаються у вимові з російськими словами, але мають у цих мовах абсолютно інше значення. Як приклад вкажу слово «люлька», що малоросійською означає «трубка», а російською «колиска» і т. і. Найпростіша російська фраза «Он пил воду» не буде зрозумілою для малоросійської дитини внаслідок співзвучностей, бо малоросійською «он» означає «ось», «пил» означає «пил (пилюка)» і т. і. Як нелегко розібратися з цими омонімами, переконує надрукований переклад поеми [Тараса] Шевченка: фразу «Пішла луна гаєм» перекладач Бєлоусов передає: «Вспыхнул месяц темный, лес минуя». Тим часом ця фраза дослівно означає: «По лесу раздалось эхо». Якщо освічений перекладач, що міг за змістом здогадатися про значення слова, збився з пантелику, що «луна» малоросійською означає «эхо», то чого ви хочете від дитини?” (Текст промови, виголошеної членом Харківського товариства грамотності Миколою Івановичем Міхновським на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р. // Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори. – Київ: Смолоскип, 2015. – С. 298 – 300).
За 30 років незалежної України росіяни з окупантів перетворилися на національну меншину. Для них це трагедія. Бажаючи і далі панувати в нашій державі, росіяни й верещать про нібито порушення прав їхнього “язика”. Мета одна: відвоювати його панівне становище. Дискутувати з ними нема сенсу, вони мусять виконувати закон.
Радіємо, що Україна повертає своє питоме обличчя.
Нехай повсюди звучить солов’їна!

На світлині –  Світлана та її бабуся Женя.

ПЕКЛО – це коли приїжджаєш з окопів додому, виходиш на вокзалі й бачиш байдужі обличчя.
ПЕКЛО – це коли перші тижні засинаєш тільки під звук телевізора або радіо, тому що незвична тиша давить на мозок. Хтось під горілку, хтось під седативні або транквілізатори...
ПЕКЛО – це коли твої сусіди не вітаються з тобою – або їм соромно, або наплювати на все.
ПЕКЛО – це коли твої колишні друзі в цивільному житті не знають, де ти, як ти, що з тобою, і навіть не телефонують. А може, і знати не хочуть, бо свої проблеми вирішують.
ПЕКЛО – це коли бачиш п’яних здоровенних червонопиких довбойо-ів типу чоловічої статі, коли проходиш повз кафе,  ресторан чи клуб.
ПЕКЛО – це коли в черзі чуєш, як довго, серйозно і нервово обговорюють якусь не варту ні копійки дурницю.
ПЕКЛО – це коли ввечері врубаєш телевізор, а в ньому щосили веселяться призовно-мобілізаційного віку типчики з “95-го кварталу” або заплилі салом лискучі пики твого верховного, прем’єр-міністра або просто міністра чи депутата заганяють фуфло по вухах, як щасливо ти живеш.
ПЕКЛО – це коли сходив на сеанс психосоціальної реабілітації, на якому соплива, нафарбована в усі кольори веселки юна матрьошка нав’язливо розпитує, скільки ЛЮДЕЙ вбив ти... “ЛЮДЕЙ”, прикиньте... й УБИВ, а не знищив. На війні знищують, а не вбивають, дитинко, запам’ятай на майбутнє.
ПЕКЛО – це коли йдеш провідати загиблих побратимів, які віддали життя за майбутнє України, а це майбутнє віддає свої голоси тим, хто привів цю війну в їхній дім. Хто ненавидить українське. Від цього болить найбільше.
ПЕКЛО – це коли тебе засуджують за те, що ти ризикував заради людей, не давши поширенню “рюського міра”, ризикнув за тих, хто не знає ні болю, ні запахів крові, поту і пороху, важких поранень, смерті, окопів.
Іноді виникає гостре бажання вбивати знову. Тільки тобі вже неважливо, якого ворога, – знищувати окупантів чи 5-ту колону, що руйнує твою Державу зсередини, цинічно і нахабно... І продовжує зраджувати тебе і твоїх братів...
Війна не ПЕКЛО. ПЕКЛО – це невдячність і неповага.
Ось чому багато хто хоче назад. До своїх. Де тебе поважають. Де ти свій серед своїх...

https://www.facebook.com/valeriy.stoajnov

Про цю подію мені вперше розповів у 1988 р. Петро Зотович Андрухов. Його батько служив в Армії УНР і добре пам’ятав усі події, які відбувалися в той час в Острозі. Тому, вшановуючи героїв Крут, маємо пам’ятати, що і в нас були свої молоді герої.
Ще навесні 1917 р. в Острозі була створена “Січ” ім. Івана Богуна. Базою своєю січовики зробили острозький замок. Здебільшого це були учні Острозької гімназії. Практично весь 1917 р. єдиною владою, яка тримала порядок у місті, були січовики.
Юних козаків підтримували солдати з Рильського піхотного полку, що базувався в Острозі. У полку після Лютневої революції був створений Український комітет, який тісно співпрацював з гімназистами. Можливо, він і дав січовикам зброю. Можливо, що й керівниками “Січі” були солдати чи офіцери з Українського комітету.
Станом на грудень 1917 р. виникла загроза нападу на місто загонів російського війська, які повертались із фронту.
Недалеко від Острога, на станції Кривин (поблизу с. Старого Кривина, що в Хмельницькій області) відбувся бій, подібний до бою під Крутами. 40 учнів Острозької гімназії зайняли оборонні позиції, захищаючи від більшовицьких військ рідне місто.
Більше про цих гімназистів майже нічого не відомо. Після того бою двох старшин було поховано в спільній могилі на Замковій горі в Острозі. Гімназистів, які були місцевими, поховали на острозьких кладовищах біля своїх рідних. За переказами, старшини були родом із Полтавщини, але прізвища хоч і називаються, проте, на мою думку, вони не відповідають особам загиблих.
На поховання, що ще й зараз є на Замковій горі, вказував адміністративний старшина армії УНР Оникій Богун. Він пише, що бій відбувся в 1917 р. (хоч частина місцевих переказів свідчать і про 1919 рік). З його слів незрозуміло, з ким був бій – з більшовиками чи поляками. Якщо врахувати, що Оникій Богун писав замітку про мітинг біля цієї могили 25 травня 1927 р. і тут же вказує, що поховання здійснене в 1917 році, то ця дата видається вірогідною. За 10 років ще добре мали пам’ятатись і події, і дати. Те, що за Польщі дозволяли проводити мітинги біля цієї могили, вказує, що бій був проти  більшовиків.
Під час розкопок могили острозький археолог Олександр Бондарчук визначив, що поховання проведено в зимовий час, тому що земля була збита в грудки (замерзлі); якби  тоді була тепла пора, то ґрунт був би пухкішим.
Публікація у львівській пресі про бій і про поховання гімназистів в Острозі була. Сподіваємося, що знайдемо її.

Микола БЕНДЮК  
На фото острозькі гімназисти

Я мав нагоду познайомитися з колишніми вояками совєтської армії. Один родом із Запоріжжя, другий із Донеччини. Вік обох близько тридцятки. Один білявий, високий, зі сірими очима, другий чорнявий, присадкуватий, із широкими плечима і міцними грудьми. Його хода зосереджена на закаблуках, він моряк, а морякам треба для збереження рівноваги ступати твердо і певно по палубі корабля, що хитається на морських хвилях. Один попав у полон десь аж над Волгою, другий – на півночі, на Балтійському морі.
Життя кожного з них дає матеріял для цілого роману з напруженою драматичною дією або для сенсаційного фільму. Тепер вони в УВВ (Українськім Визвольнім Війську). Їхні думки зосереджені на подіях на українських землях. Поворот большевицької влади в Україну їх бентежить до глибини душі, бо вони на собі спробували всіх приємностей “сталінської конституції”. А проте вони не втрачають віри в ліпшу будучність українського народу і не вірять, щоб Москва могла опанувати всі народи Европи.
– Я пройшов пішки майже всю Московщину, – каже той, що із Запоріжжя, – і скажу вам: не достойний російський народ над нами панувати як над своєю колонією.
Він порівнює спосіб життя і народні звичаї в Україні та на Московщині і каже, що московити дуже низько стоять у культурі супроти українців.
– Московський імперіялізм стоїть на бюрократії, що й раніше, за царського режиму, набиралася переважно з чужинців, а тепер ще більше.
Отже, Москва асимілювала чужу інтелігенцію, жила чужим мозком, а московська народня маса так і залишилася на примітивному рівні життя. Як неофіти, мої знайомі жадібно розпитують про все, що діялося за останні двадцять років на українських західних землях та на еміграції, особливо ж їх цікавить культурна праця. Вони кидаються на кожну українську книжку, газету, шукають у них відповіді на свої наболілі питання. Вони все хочуть знати, про все розпитують, хочуть знати, бачити своїми очима людей, про яких чули або читали.
Деколи і в одного або в другого попадається в розмові російське слово або зворот. Помітивши те, вони стараються знайти відповідний український вислів, хоч не завсіди їм удається. Тоді я приходжу їм на поміч і даю відповідну українську фразу або слово. Вони дякують і кажуть:
– От добре, що ви вмієте нам педагогічно помогти. На біду, не всюди так буває. Ось ми були недавно в однім українськім комітеті, так нам сказав якийсь парубчак-службовець, що ми не українці, бо, мовляв, не знаємо добре рідної мови!
І широкоплечий моряк ударив себе кулаком у високі груди, аж загуло:
– Це я не українець!? Що мого батька розстріляли червоні за те, що був в українській армії! Чи розуміє той хлопчак, що це значить бути в совєтськім війську сім років? А я ж і з фінами в 1939 році мусів воювати. Там не тільки відвикнеш від рідної мови, деколи й власне ім’я забудеш. Невже ці люди не розуміють, що ми виростали в особливій, совєтській атмосфері і що до нас треба ставитися як до жертв страшного режиму. А вони вимагають від нас чистої, незасміченої мови. Це ж вузькоглядність, що не розуміє і не бачить далі власного носа і нічого не знає, крім словаря...
Я заспокоїв заклопотаних земляків. Та в нас, кажу, є на еміграції генерали й старшини української армії, що хоробро билися на фронті за Україну, але ще й досі добре української мови не знають. Не сама мова є ознакою патріотизму. Нашої мови може навчитися й чужинець, але він через те саме не буде українським патріотом. Патріотизм – це не слова, а діла. От ірландці втратили рідну мову, переважно говорять англійською, але почувають себе окремою нацією і вибороли собі самостійну державу.
До речі, зазначив я цим молодим патріотам, наш визначний історик Володимир Антонович за царського режиму, коли, здавалося, вже завмирало українське життя над Дніпром, ставив це питання. Він писав, що коли б царська Росія й встигла накинути українцям московську мову, то все одно українці залишились би українцями, бо вони і культурою, і вдачею відрізняються від москвинів.
Наша приятельська розмова тривала цілий вечір.
– Ех, якби з нами так говорили й вчили, як ви говорите! А то ми деколи при зустрічах з молодим поколінням, що виросло на еміграції та на західних землях, тільки чуємо якесь відчуження.
Цей вузький мовний націоналізм не може принести нічого доброго для України. Не відштовхувати, а притягати треба до нашої справи людей, що у них починає пробуджуватись національна свідомість. Коли це почуття закоріниться в серці, то вже людина і за чистоту мови подбає, і українську книжку буде шанувати, і на жертви для Рідного Краю буде готова.
Я попрощався з молодими приятелями і почав собі думати: “Дай Боже нашим патріотам не лише чуття, але й розуму. Бо та проповідь почуття й волі (“волюнтаризм”!), не контрольованих розумом, завела велику частину нашої молоді у сліпий кут. У нас часто люди звикли тримати язика за зубами і мати “серце на рукаві”, як у тій американській приказці. З цієї непродуманості, нездержливості виходять усякі непорозуміння і шкода для нашої національної справи. Отже, більше такту, більше зрозуміння, а менше зарозумілості і дрібничкової нетерпимости. Бо, як казав мені той моряк із Донбасу, коли нас будуть свої ж українці від себе відпихати, то цим нас женуть до московитів. Чи не час нам прислухатися більше до політичного розуму, засвоювати погляди державницьких народів?!

Дж.: А. К. Наука з розмов з добровольцями // Тижневик “Український доброволець”. – 1944. – № 53. – 20 травня. – С. 3

Прочитав цікаву книжку спогадів підстаршини УГА Василя Волицького “На Львів і Київ” (Торонто, 1963). Автор – талановита людина. Гарною мовою висвітлив драматичні події українсько-польської війни, перехід Галицької армії р. Збруча, похід разом з військом Петлюри на Київ та подальшу невеселу епопею галичан.
Для мене були дуже цікавими короткі згадки про головнокомандувача УГА Михайла Омеляновича-Павленка, командира саморобного бронепотяга “Богунець” Осипа Твардовського (Твердовського), отаманів Зеленого, Олександра Стовбуненка, Юліана Мордалевича та їхнє козацтво, яке брало участь у визволенні Києва 30 – 31 серпня 1919 року. Галицький підстаршина наддніпрянських вояків висвітлив прихильно.
Ось його згадка про Михайла-Омеляновича-Павленка: “Своєю зовнішністю він нічим не нагадував колишніх генералів дореволюційної служби. Лице погідне, привітне, з підстриженою «вклин» русявою борідкою, на голові – шапка УГА із золотим тризубом. У синіх, під густими бровами, очах ясніла якась особлива думка, що підвладного змушувала коритися і поважати. Ліва рука – на чорному, через шию, бандажі, високі чоботи, штани галіфе і новий френч. (…) Вертаючись, головнокомандуючий (начальний вождь) УГА тут і там задержувався перед стрільцями [які стояли в лаві] і, з помітним впливом московської мови в слові, розпитував про їхній вік, про літа військової служби, рідні сторони, родинний стан, як довго на українському фронті, про те, чи мали відпустку, які у стрільців бажання і т. п.”.
Твардовського Василь Волицький назвав “одчайдушним «батьком»”, який на своєму імпровізованому “«панцеропоїзді «Богунець» (…) увігнався між червоних і їх розігнав”. Було це у Василькові 24 – 25 серпня 1919 року. Про Васильків В. Волицький писав так: “Васильків – привітне і чисте, в широкій лагідній долині, місто, посеред якого сріблилася річка Стугна, будило у стрілецтва піднесені настрої”.
А ось його згадка про отамана Олександра Стовбуненка-Заїченка з Білої Церкви: “По вояцькому запрезентував себе сот. Стовбуненко, командир партизанського відділу в кількості 30 вояків-піхотинців. Замітною постаттю в тому відділі був хор. Мишакин, студент Київського комерційного інституту, відважний в боях і завжди, в найскладніших ситуаціях, зрівноважений. Корисне враження робив також отаман Мордалевич, що в розпорядження куреня поставив 200 повстанців, якими обсадив доручені йому становища на Васильківському напрямку, між містом та зал. станцією”.
Олександр Стовбуненко зі своїми повстанцями влився у 3-й курінь 24-го полку піхоти УГА і взяв участь у визволенні Києва від більшовиків. Але свято душі швидко перетворилося на катастрофу: вже 31 серпня курінь роззброїли денікінці.
“Золотопогонники накинулися тепер на сот. Стовбуненка, погрожуючи йому «расстрелом» за «мазепінскую ізмєну атєчества», – писав Василь Волицький. – В справу мусіли вмішатися старшини сотні. «Ваше, панове офіцери, – звернувся до них чет. Балицький, – офіцерське слово про незайманність нас, обеззброєних старшин УГА, обов’язує вас також у відношенні до сот. Стовбуненка, який є старшиною УГА». Цей аргумент прискромнив «доблєснєйних», і вони сот. Стовбуненка залишили в спокою, потурбувавши його трохи, але й він не приймав зневаг пасивно”.
Коли денікінці посадили полонених у табір у Дарниці, Стовбуненко “зараз же першого дня втік”. Ширше про Олександра Стовбуненка-Заїченка та його дружину Марію Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”) читайте в т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”.
Василь Волицький засвідчує участь і повстанців отамана Зеленого у визволенні Києва 30 – 31 серпня. Коли я писав книжку “Отаман Зелений”, про це ще не знав.
Ось свідчення Волицького. Коли його рій марширував по Васильківській на Хрещатик, то побачили повстанців. “І знову нам назустріч повстанці із загону от. Зеленого з групою полонених”. Ось ще картина: “На вуглі двох вулиць, на бруку, перед 4 чи 5-поверховим домом – величезна п’ятираменна звізда з потовченими жарівками (лампочками. – Ред.). Повстанці от. Зеленого скинули її з найвищого поверху, з-над ревкому. Недалечко 2 трупи, мабуть, члени ревкому”.
До слова, повстанці не дали себе обеззброїти. “Виходили з дорогого Києва оповиті гнітючим сумом ряди вояків українських армій, – згадував Василь Волицький, – кінні і піші партизани отамана Зеленого, його артилерія, вояки УГА, технічні сотні і відділи Червоного Хреста. Над збройною струєю вояцтва гомонів болем насичений баритон якогось запорожця: «Ой не гаразд, запорожці, не гаразд вчинили…» Проспівавши, замовк, а по хвилі загудів знову: «І чи не досада це, що двісті гармат перед двадцяткою уступає?»”.
А як могло бути інакше, коли Петлюра наказав не стріляти в денікінців?..
Додав Василь Волицький і нових деталей до звільнення галичан з полону в дарницькому таборі. “Несподівано в третій декаді вересня зайшли в наш табір два елегантно одягнені в денікінські однострої молоді вояки – «вольноопределяющиеся» («однорічні добровольці»). Вони представилися нашому комендантові пор. Струцюку як українці з Полтавщини і довірочно проінформували, що вони на службі  [в] от. Зеленого, який прислав їх до табору з метою допомогти нам в утечі і вможливити поворот до УГА”.
Поручник В. Стуць скликав нараду старшин, проінформував про представників Зеленого. Як перевірити, чи то справді вояки Зеленого, чи провокатори? Нарада вирішила спочатку послати до Зеленого своїх парламентарів, щоб пересвідчитися. “До цієї місії призначили чет. Степана Мазяра, хор. Романа Зеленого і хор. Василя Гречаника”.
На 3-й чи 4-й день посланці повернулися з Трипілля, де тоді стояв отаман Зелений (Данило Терпило). “Для от. Зеленого, який прийняв їх дуже прихильно, вони не мали слів похвали (тобто не могли нахвалитися. – Ред.)”.
Втечу запланували на 9 жовтня. Вона детально описана в моїй книжці “Отаман Зелений”. Скажу коротко, що зеленівці організували втечу 184 вояків Галицької армії, які змогли за два тижні повернутися в лави рідного війська.
Радію, що спогади галицького підстаршини Василя Волицького підтвердили мої висновки про отаманів Зеленого, Стовбуненка та інших наших повстанців як борців за Українську державу, які, коли треба було, вміли підпорядкуватись вищій команді.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 8 січня 2021 р.

1 лютого відзначатиме свій 90-літній ювілей Кім Олександрович Бей – талановитий актор, поет і композитор, учитель, почесний громадянин Синельниківського району, щирий патріот України і просто добра людина, мешканець селища Первомайського (Січеславщина). Його батько, Олександр Бей (1897 – 1966), боровся за незалежність України в повстанському загоні, отаманом якого був його старший брат Павло Омелянович Бей. Загін діяв на терені Більської, Заїченської, Опішнянської волостей Зіньківського повіту на Полтавщині. А осередком базування загону були околичні ліси села Глинського, рідного села козаків Беїв.
Навесні 1921 р. більшовицька влада оголосила т. зв. амністію для повстанців. Отаман Павло Бей навідріз відмовився від пропозиції здатися більшовикам. Він волів загинути в боротьбі. Тоді окупанти ухвалили знищити отамана. Під час чергових переговорів улітку 1921 р. оперуповноважений по боротьбі “з бандитизмом” у Більській волості пострілом у спину вбив Павла Бея. Оперуповноважений – колишній товариш Павла, раніше був у його загоні, а потім піддався на амністію і став служити окупантам.
Повстанський рух в Україні згасав. Але залишки загону Павла Бея боролися ще щонайменше до початку 1924 року. Серед тих, хто продовжував боротьбу, був і молодший брат Олександр Бей (батько ювіляра), який на певний час став отаманом невеличкого загону сміливців. Він залишився живий. Через поранення кульгав усе життя.
Олександр Бей змушений був залишити рідну Опішнянщину і часто міняти місця проживання впродовж усього життя. Маскуючись, навіть меншого сина назвав Кімом, на честь Комуністичного інтернаціоналу молоді. Лише в 1950-х розповів синові про своє минуле.
Кілька років тому, під час декомунізації, в Опішньому з’явилася вулиця Отамана Павла Бея, яка поєднує між собою три вулиці: Тараса Шевченка, Івана Франка й Івана Мазепи.
 А нащадку українських повстанців Кімові Олександровичу Бею я бажаю міцного козацького здоров’я, нових творчих здобутків і дожити до 100 років.

Віктор МІЩАНИН, провідний наук. співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства, к. і. н.

На світлинах – Кім Бей і Віктор Міщанин. Первомайське, 4.10.2017.
Вулиця Отамана Павла Бея в гончарській столиці України.

Вікторія Жданова – викладачка у 137-й школі Дніпра. Розповідає учням про те, що російська мова – мова ворогів, що росіяни – вороги і вони вбивають українців. Розповідає про жахи, які творив Сталін, займається просвітою та національно-патріотичним вихованням.
У районі міста, де розташована школа, – понад 80 % російськомовного населення.
Батьки вимагають звільнити викладачку за проукраїнську позицію. “Мой ребенок дома начал говорить на украинском!” – кричать обурено вони.
А я нею пишаюсь.

Сергій ГНЕЗДІЛОВ

…Заслуговує, щоб згадати “незлим, тихим словом”, член полуботківського клюбу, високоталановитий артист-різьбар Сашко Теремець. Він був рівно талановитий і сильний у мистецькому виразі в скульптурі, малярстві й архитектурі, студіюючи їх у Київській художній школі одночасно (зберігся його горельєф “Селянин з волами” на Бессарабському критому ринку в Києві. – Ред.); до всього – гострий карикатурист, неабиякий поет-гуморист; свої гуморески читав тільки близьким приятелям, до яких належав і автор цих рядків.
Цей вогненний патріот мав тоді яких 30 літ і догоряв у сухотах.
Сновигав по залитих сонцем київських вулицях і, де тільки, бувало, здибає кількох вояків, зараз же зачинає мітинґ. Говорить про Україну... Не так блискучо, як М. Міхновський, бо ж не був фаховим промовцем, але... якось усім своїм єством – щиро, переконливо кликав творити українське військо. Проклинав своє здоровля, що не дає йому змоги вступити до війська, що засуджує його на безславну смерть у ліжку, в шпиталі для сухітників...
При зустрічі, бувало, питає:
– Братіку! Коли ж, коли? Може, ти знаєш – потіш... засудженого! Коли ж вона для України – “блисне булава”? Де ж Гетьман наш? Коли об’явиться? Чом не приходить? Господи мій, Боженьку Любий! Дай же Ти мені радости тієї єдиної дочекатись! Я ж більш нічого не прошу!.. Братіку, чи... доживу до того щастя? – і у великих сивих очах тремтить сльоза...
Не дочекався... Осінню 1917 року помер, сердега...

Вартоломій ЄВТИМОВИЧ
Дж.: Євтимович В. Військо йде. Спогад про Миколу Міхновського в днях відбудови Української держави // Календар української родини на переступний рік. – Канада, Мондер, Альберта: видавництво й друкарня отців Василіан, 1948. – Річник 9. – С. 82 – 83.

На світлині – Вартоломій Євтимовичю

Вийшла у прокат 90-хвилинна документальна стрічка про нащадків українських емігрантів, яким підкорилася головна вершина Національної хокейної ліги – Кубок Стенлі. Фільм називається “Юкі. Історія перемог вільних українців”. “Юкі” – так в НХЛ говорили на хокеїстів-українців. Понад півсотні етнічних українців стали володарями Кубка Стенлі – найвищої, для багатьох недосяжної, вершини НХЛ. Наприклад, Террі Савчук – найвідоміший голкіпер в історії хокею – був стовідсотковим українцем. Майк Боссі – легендарний форвард “Нью-Йорк Айлендерс” у 1970 – 1980-х рр. – онук січового стрільця. І навіть у жилах найкращого хокеїста всіх часів та народів – Вейна Грецкі – тече 50 % української крові. А Ерік (Юрій) Нестеренко, “славний канадійсько-український” хокеїст команд “Торонто Мейпл Ліфс” та “Чикаго блек хоукс”, виявився сином хорунжого Армії УНР Якова Нестеренка – героя книг Романа Коваля. Запросив Романа Коваля до участі у створенні фільму як експерта Володимир Мула –  співавтор, режисер і продюсер фільму.
Пропонуємо вашій увазі уривки з інтерв’ю “Футбол 24” із прес-аташе Андрія Шевченка Миколою Васильковим, який став співавтором унікального фільму. Інтерв’ю узяв Олег Бабій.
Майк Боссі з “Нью-Йорк Айлендерс” чотири рази поспіль завойовував Кубок Стенлі. А він – Михайло Босий. Його дідусь боровся із совєтською владою, виїхав за кордон із великими проблемами і навіть збирав гроші на повалення СССР…
Одним з головних героїв фільму є Вейн Грецький, з ним Володимирові Мулі вдалося взяти інтерв’ю… Коли записували Кена Данейка, дізналися, що для нього факт смс-спілкування із Грецьким – це надзвичайно статусно, прирівнюється до здійснення мрії. І то каже Данейко, а він непересічна величина, який сам тричі брав Кубок Стенлі з “Нью-Джерсі Девілз”! До останнього ми навіть не мріяли, що Вейн нам дістанеться хоч якось, хоч краєм... Мати  у фільмі Грецького – це шалений успіх... До слова, непросто було дістатися навіть його батька – Волтера (Володимира) Грецького. Посередники казали нам: “Камон, як ви можете просити про інтерв’ю, якщо будь-яка його поява на події коштує 100 тисяч баксів?”.
Допоміг Келлі Груді, ексголкіпер, який грав із Грецьким за “Лос-Анджелес”. Виявилося, що вони досі в “коротких” відносинах. Коли В. Мула полетів утретє до США – записати Федотенка в Тампі, – мені прилітає повідомлення. “Ти знаєш, маю суперновину. Груді повідомив, що домовився із Грецьким”.
Зустріч призначили в Сент-Луїсі. Вейн виділив Мулі півгодини, а в нас було запитань годин на шість. Починаємо компресувати все, щоб втиснутися. Залишили 15 найголовніших питань – Володя їх озвучив. Після інтерв’ю зробили селфак і Грецький йому каже: “Ну ти мені пиши” (сміється). Мула вийшов з усмішкою як у каймана – на 25 тисяч зубів. Одразу набрав мене: “Ти не уявляєш! Я записав його!”
Ми Грецького “качали” на українство. Одвічна суперечка з цього приводу між росіянами, білорусами, поляками і нами: чий же Грецький, точніше – його половина? Тато – Волтер – чистий українець. Батько Волтера і бабуся – також українці. Інша половина Вейна – ірландсько-англійська, тут без питань. Отож ми пройшлися по Волтеру. Його батько Терентій жив на Берестейщині, в с. Огдемері. Це коли перетнути кордон на Волині через Прип’ять – там також наша історична територія. Українські етнічні землі простягаються аж до Пінська, Мозиря та Берестя-Литовського. Руські претендують на Грецького, бо в ті часи там панувала Російська імперія. Білоруси – бо зараз це сучасна Білорусь. А поляки претендують, бо Марія Годенецька, мати Волтера, – із с. Пановичів, це під Підгайцями, Тернопільська область. Але в Канаді Марія говорила лише українською мовою! Українська мова – беззаперечне свідчення українського походження! Україна – не імперія, тому українською, на відміну від російської чи польської, розмовляли лише українці за походженням.
Вейн Грецький підтвердив, що спочатку він спілкувався з бабусею лише українською. Вона навчала його нашої мови, тому що не знала англійської.
Він дуже багато розповів про своє українство. Крім того, виявилося, що Грецький чудово розуміється на сучасній геополітиці й тямить, хто є хто. Він підтримує українських фронтових лікарів, розуміючи, що між Україною та Росією йде війна. Надсилає їм медикаменти. З ним солідарний Юджин Мельник – власник клубу “Оттава Сенаторс”.
Волтер, батько Вейна Грецького, розмовляв з нами українською – давав окремі фрази, все розумів…
– Якщо запитати, хто найвідоміший українець в НХЛ, – каже Вейн Грецкі, – відповідь буде – Террі Савчук…
Історія Тараса Савчука дуже цікава, щоправда, ніяких секретів у ній немає – є книжки, екранізації, дослідження. Ми поспілкувалися з його сином – Джеррі. Він, на жаль, уже не знає української мови так, як знав її батько Тарас. Під час нашого інтерв’ю Джеррі навіть розплакався. Одразу – на першому чи другому запитанні. Буквально ридав півтори хвилини, знявши окуляри – це один із найемоційніших моментів нашого кіно…
Ми проїхали автомобілем із Нью-Йорка до містечка Вейла під Денвером близько двох тисяч миль, щоб знайти Еріка Нестеренка – він також грав у ті часи. Міг зустріти на вулиці Савчука і привітатися українською…
Щиро вітаємо авторів фільму про видатних хокеїстів НХЛ українського походження!

Використано матеріали Олега БАБІЯ
На світлинах – Володимир Мула і Вейн Грецький: хорунжий Армії УНР Яків Нестеренко і його син Юрій (Ерік) Нестеренко.

У липні 1974 р. в концтаборі № 36 випав град. І ми почали збирати у склянки-кварти великі градинки. Розтануть – будемо пити чисту, проозонену воду! І я збираю, а в голові моїй почався вірш – “Назбираю склянку граду з градопаду”. І пішов, пішов нанизувати слово за словом... Я навіть здивувався, як вірш повернув до наших політв’язнів, які віддавали життя, щоби проозонити, освіжити затхлу атмосферу імперсько-вампірського застою, болота... І отак вийшов оцей симпатичний вірш, присвячений нашим героям, які гинули за Україну. Через 15 років він увійшов до моєї першої книжечки “Озон”, виданої в Одесі у видавництві “Маяк”. До речі, мене прийняли до Спілки письменників з цією єдиною на той час книжечкою. Та ще й моя касаційна скарга під промовистою назвою “Я винен тим, що українець” була надрукована в №№ 36 і 37 журналу “Україна” 1990 р., якраз під час всесвітнього поетичного фестивалю “Золотий гомін”, до участі в якому був запрошений і я. І продавався цей журнал у всіх кіосках Києва і України. Зараз, на жаль, журналу “Україна” не знайдеш у жодному кіоску України… А в часі “Золотого гомону” 12 поетів-політв’язнів виступало в Жовтневому палаці, де в 1937 – 1938 рр. розстрілювали українців... Погасили світло в залі, на сцені горіла свічка – і ми читали по два вірші. Я прочитав оцей “Озон”…

Усім, що гинули за Україну
Назбираю склянку граду з градопаду,
А він тане і тікає – нема зладу.
Назбираю склянку граду, назбираю
Серед літа, серед липня, серед раю.

На листочки на зелені, на травини
Понизалися градини, мов перлини.
Ці небесні самозванці, нечеканці,
Неболюбці, себегубці, себеданці.

Відчайдушно, занедбавши небезпеку,
Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло,
Так прозоро-кришталево, так відверто:
Просвіжити, проозонити –
І вмерти.

Назбираю склянку граду, назбираю,
А він тане і тікає, і стікає,
Він зливається з травою і землею,
Не годиться для оглядин і музею.

Олекса РІЗНИКІВ
Концтабір № 36, 5.08.1974 р.

“Життя – це тире між датою народження і датою смерті”, – писав Володимир Черняк. “Якби життя починалося зі смерті, люди жили б змістовніше”, – це теж його думка. І ось перестало битися серце автора цих слів, людини, яка вміла афористично висловити філософські думки.
Володимира Черняка не стало вночі 18 січня після довготривалої боротьби з ковідом. Доктор економічних наук, народний депутат СРСР (1989 – 1991), народний депутат України III (1998 – 2002) і IV (2002 – 2006) скликань. Співзасновник Народного руху України. Завідувач відділу теорії та методології Інституту економіки НАН України,  головний науковий співробітник Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів України.
Добра і щедра людина. Він увесь світився бажанням робити добрі справи. І щиро радів чужому успіхові. Був великодушним. Він завжди платив за всіх.
З Володимиром Черняком та моїм братом Андрієм Ковалем ми спільно зробили книжку “Українська афористика. 100 майстрів української афористики” (Київ, 2001). Одним з цих великих майстрів був Володимир Черняк. Його розділ називався “Перед смертю всі ми рівні, перед безсмертям – ні”. Була там і така думка: “Живі смертні, мертві – безсмертні”.
Володимир Кирилович устиг чимало зробити для України. І ми, його друзі, маємо писати про нього, про його життя, здобутки, щоб ім’я цієї чудової людини назавжди залишилося на скрижалях української історії. Пам’ятаймо його настанову: “Наше лише те, що увійшло в гени”. Вічна пам’ять і вдячність!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ

В Україну український полк ім. кошового отамана Костя Гордієнка вирушив у Різдвяну ніч 1917 року. Вийшли з білоруського містечка Пісочне.
У поліському селі Тимоновичі скликали раду, яка ухвалила текст присяги. “В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що зобов’язаний боронити інтереси українського трудового народу...” Присягу дали вранці 26 грудня 1917 р. в Тимоновичах, біля мечеті. Прийнявши присягу, козаки поскидали шапки та почали стискати один одному руки, кажучи: “Всім та тобі присягаю...”
“Це була присяга Гайдамацького загону...” – згадував командир Всеволод Петрів, батько якого походив зі шведського роду, а матір була норвежкою.
Невдовзі в лісі відділ натрапив на стовп із надписом “Мінська губернія”. З другого боку було написано – “Волинська губернія”. Козаки не витримали і прибили інші надписи: “Білорусь – Україна”.
Дж.: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.

На світлині – Всеволод Петрів.