 Я мав нагоду познайомитися з колишніми вояками совєтської армії. Один родом із Запоріжжя, другий із Донеччини. Вік обох близько тридцятки. Один білявий, високий, зі сірими очима, другий чорнявий, присадкуватий, із широкими плечима і міцними грудьми. Його хода зосереджена на закаблуках, він моряк, а морякам треба для збереження рівноваги ступати твердо і певно по палубі корабля, що хитається на морських хвилях. Один попав у полон десь аж над Волгою, другий – на півночі, на Балтійському морі.
Життя кожного з них дає матеріял для цілого роману з напруженою драматичною дією або для сенсаційного фільму. Тепер вони в УВВ (Українськім Визвольнім Війську). Їхні думки зосереджені на подіях на українських землях. Поворот большевицької влади в Україну їх бентежить до глибини душі, бо вони на собі спробували всіх приємностей “сталінської конституції”. А проте вони не втрачають віри в ліпшу будучність українського народу і не вірять, щоб Москва могла опанувати всі народи Европи.
– Я пройшов пішки майже всю Московщину, – каже той, що із Запоріжжя, – і скажу вам: не достойний російський народ над нами панувати як над своєю колонією.
Він порівнює спосіб життя і народні звичаї в Україні та на Московщині і каже, що московити дуже низько стоять у культурі супроти українців.
– Московський імперіялізм стоїть на бюрократії, що й раніше, за царського режиму, набиралася переважно з чужинців, а тепер ще більше.
Отже, Москва асимілювала чужу інтелігенцію, жила чужим мозком, а московська народня маса так і залишилася на примітивному рівні життя. Як неофіти, мої знайомі жадібно розпитують про все, що діялося за останні двадцять років на українських західних землях та на еміграції, особливо ж їх цікавить культурна праця. Вони кидаються на кожну українську книжку, газету, шукають у них відповіді на свої наболілі питання. Вони все хочуть знати, про все розпитують, хочуть знати, бачити своїми очима людей, про яких чули або читали.
Деколи і в одного або в другого попадається в розмові російське слово або зворот. Помітивши те, вони стараються знайти відповідний український вислів, хоч не завсіди їм удається. Тоді я приходжу їм на поміч і даю відповідну українську фразу або слово. Вони дякують і кажуть:
– От добре, що ви вмієте нам педагогічно помогти. На біду, не всюди так буває. Ось ми були недавно в однім українськім комітеті, так нам сказав якийсь парубчак-службовець, що ми не українці, бо, мовляв, не знаємо добре рідної мови!
І широкоплечий моряк ударив себе кулаком у високі груди, аж загуло:
– Це я не українець!? Що мого батька розстріляли червоні за те, що був в українській армії! Чи розуміє той хлопчак, що це значить бути в совєтськім війську сім років? А я ж і з фінами в 1939 році мусів воювати. Там не тільки відвикнеш від рідної мови, деколи й власне ім’я забудеш. Невже ці люди не розуміють, що ми виростали в особливій, совєтській атмосфері і що до нас треба ставитися як до жертв страшного режиму. А вони вимагають від нас чистої, незасміченої мови. Це ж вузькоглядність, що не розуміє і не бачить далі власного носа і нічого не знає, крім словаря...
Я заспокоїв заклопотаних земляків. Та в нас, кажу, є на еміграції генерали й старшини української армії, що хоробро билися на фронті за Україну, але ще й досі добре української мови не знають. Не сама мова є ознакою патріотизму. Нашої мови може навчитися й чужинець, але він через те саме не буде українським патріотом. Патріотизм – це не слова, а діла. От ірландці втратили рідну мову, переважно говорять англійською, але почувають себе окремою нацією і вибороли собі самостійну державу.
До речі, зазначив я цим молодим патріотам, наш визначний історик Володимир Антонович за царського режиму, коли, здавалося, вже завмирало українське життя над Дніпром, ставив це питання. Він писав, що коли б царська Росія й встигла накинути українцям московську мову, то все одно українці залишились би українцями, бо вони і культурою, і вдачею відрізняються від москвинів.
Наша приятельська розмова тривала цілий вечір.
– Ех, якби з нами так говорили й вчили, як ви говорите! А то ми деколи при зустрічах з молодим поколінням, що виросло на еміграції та на західних землях, тільки чуємо якесь відчуження.
Цей вузький мовний націоналізм не може принести нічого доброго для України. Не відштовхувати, а притягати треба до нашої справи людей, що у них починає пробуджуватись національна свідомість. Коли це почуття закоріниться в серці, то вже людина і за чистоту мови подбає, і українську книжку буде шанувати, і на жертви для Рідного Краю буде готова.
Я попрощався з молодими приятелями і почав собі думати: “Дай Боже нашим патріотам не лише чуття, але й розуму. Бо та проповідь почуття й волі (“волюнтаризм”!), не контрольованих розумом, завела велику частину нашої молоді у сліпий кут. У нас часто люди звикли тримати язика за зубами і мати “серце на рукаві”, як у тій американській приказці. З цієї непродуманості, нездержливості виходять усякі непорозуміння і шкода для нашої національної справи. Отже, більше такту, більше зрозуміння, а менше зарозумілості і дрібничкової нетерпимости. Бо, як казав мені той моряк із Донбасу, коли нас будуть свої ж українці від себе відпихати, то цим нас женуть до московитів. Чи не час нам прислухатися більше до політичного розуму, засвоювати погляди державницьких народів?!
Дж.: А. К. Наука з розмов з добровольцями // Тижневик “Український доброволець”. – 1944. – № 53. – 20 травня. – С. 3
|
