 2011 року вийшла книжка Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – про революціонера, скульптора, січового стрільця, повстанського отамана з Полтавщини М. Гаврилка. І ось – нова знахідка: спогад Лева Ганкевича про членів Революційної української партії. На жаль, цей матеріал до книги не увійшов, але читачі “Незборимої нації” мають можливість ознайомитися з ним. (…) На другий день рано ми (із с. Турівки, де гостювали в родини М. Міхновського. – Ред.) поїхали до Лубень. Там мешкала мати Олексія [Назаріїва] з донькою. Мешкали в своїм домі, з великим, гарним садом, над самою Сулою. Коли вечером ми з Олексієм відпочивали в його кімнаті і він десь відійшов був на хвилинку – почув я нечайно під вікном спів та музику. За хвилину відчинилися двері і в кімнату вскочив козак. В сивій, високій шапці, в синім жупані, червоних шараварах та з торбаном в руці.
– Здоров, брате Олексію, – і урвав (заграв на торбані. – Ред.).
Витріщив [я] очі – розпростер руки й занімів. Я не підносився з місця і з неменшим здивуванням дивився на нього. Так познайомився я з [Михайлом] Гаврилком, співаком полтавських степів та “курієром” української революції. З торбаном в руці перебігав він міста та села Полтавщини, а всі його там знали, всі радо витали й всі його любили.
А коли на другий день поїхали ми човнами по Сулі, познайомився з тов. Андрієм Лівицьким, судією в Лубнях та головою тамошньої організації Р. У. П., Володимиром Шеметом, Павлом Кратом та другими. Тут бачив я вперше українську, нелєґальну народню школу, яку вела у себе дома жінка Андрія Лівицького [Марія]. Володимир Шемет приїхав тоді, щоби запросити все товариство на імянини батька, поміщика під Лубнями.
Їхали ми кільканайцятьми повозками Шемета. Дивне це було товариство. Побіч наших товаришів і товаришок всякі урядники, лубенський поліцмайстер, якийсь “одставний ґенерал” та инші.
Я їхав в одній повозці з поліцмайстром та з п. Назаріївою. З візником на переді сидів Гаврилко в своїм козацькім жупані із своїм торбаном та співав всю дорогу на велике невдоволення пана поліцмайстра.
Цей випитував мене про “Европу” (Лев Ганкевич приїхав з Австро-Угорщини. – Ред.). Передовсім про театри, а потім перейшов на теперішнє “неспокійне время” в Росії, а головно на Україні.
– Бачите, їздять тепер усілякі аґітатори, бунтують народ, а навіть, як зачуваю (тут моргнув лукаво), то й із заграниці “мазепінці” висилають тут своїх аґентів. Це обурююче – неправда ж?
Я не перечив – та Назаріїва, що пильно слідила за розмовою, запитала в тій хвилині про здоровля якоїсь знайомої поліцмайстра, і він забув за порядки в Росії. Ми їхали знов полтавським степом.
За приміром Гаврилка пішли й другі повозки, і за хвилину у степі загомоніла пісня. Одна йшла за другою, а вторував та диригував Гаврилко з повозки поліцмайстра. І знову поліцмайстер порушився (розхвилювався. – Ред.)...
Десь на останній повозці зразу несміло, тихо, а потім сильніше й сильніше рознеслося по степу: “Шалійте, шалійте…” [Шалійте, шалійте, скажені кати,
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми,
До бою сто тисяч робітників встане,
Порвем, порвем, порвем ці кайдани. За волю народу, за його права
Не страшні кайдани, солодка тюрма,
Бо вільного духу не скути в кайдани,
На смерть, на смерть вам, тирани! Гаврилко аж перегнувся над інструментом – музик[а] почав рвати струни. Вони наче плакали, стогнали. А вже з усіх повозок ішов могутній гимн!
– Що це таке? – звертаючися до п. Назаріївої, заговорив поліцмайстер.
– Студентська петербурська пісня (насправді це “Український революційний марш”, який співали львівські студенти-українці, написана Олександром Колессою та Анатолем Вахнянином, її використовували також польські, а згодом російські студенти. – Ред.).
Та ось зазеленіли садки, забілілися хатки і ми в’їхали в село й опинилися перед панським двором Шеметів.
Назустріч нам вийшов старий, поважний мущина із своїми тр[ь]ома синами (Сергієм, Володимиром, Миколою. – Ред.). З нашою громадою негайно почав витатися сердечно Володимир [Шемет], будучий посол до II Думи, будучий редактор першої леґальної газети “Хлібороб” та знаний уже широко в цілій Полтавщині, що ніде й ніколи, ні в приватному, ні в публичному життю не говорив інакше, як по українськи.
Нас завели на велику веранду, де вже стояв великий, добре заставлений стіл.
Я мимохіть подивився на товариство при столі. Поміщики, урядники та військові заняли середину і правий бік стола. Молодіж заняла лівицю. І так сиділи напроти себе, наче два світи. Один говорив по московськи, був поважний, гордий і пишний та свідомий своєї сили, а другий – цей український, зухвалий, розсіяний – заховувався “демократично” і демонстративно іґнорував тамтих.
Я сидів десь у середині лівиці. Праворуч мене – Андрій Лівицький, ліворуч – Назаріїв. Напроти нас сиділа пані X., донька одставного, присутного тут генерала, а подруга якогось вищого лубенського урядника.
Я замітив, що вона пильно прислухується нашим розмовам, хоч на вид здавалося, що дуже занята розмовою з якимсь офіциром. Та ось Андрій подав їй якусь страву. Вона набрала, подякувала і, звертаючися до нього, по московськи заговорила:
– На каком, собственно ґаваря, язикє ви ґаварітє з етім (себто мною) ґаспадіном?
– По українськи, – із злосливою усмішкою відповів Андрій.
– Як? – дуже здивовано питала пані. – Па хахлацьки? Па хахлацьки ґаварю только з ґорнічніми у сєбя дома і з мужічкамі на базарє.
– А це чому так? – наївно тягнув далі Андрій.
– Я космополітка, – відповіла пані.
Нечайно над моєю головою я почув схвильований голос:
– А від коли ж це ви, пані, забули по українськи? А ще в ґімназії ви говорили? – це неспокійний Гаврилко вмішався до дискусії.
Та Андрій взяв за руку Гаврилка і, звертаючися до пані, сказав спокійно:
– Коли ви, пані, справді космополітка, то скажіть мені, будь-ласка, чи вам все одно, чи побідять тепер японці чи русскіе?
– Ось, ось добре вдарив, – не витерпів Гаврилко.
Гарна пані почервоніла з обурення і, обкинувши погордливим зором ціле наше товариство, встала від стола.
Небаром усі ми встали. “Поважні” панове засіли переважно до карт, а молодіж розбрилася по саді.
В один момент зник мені тов. Андрій з очей. Пізною ніч[ч]ю товариство виїхало з двора Шеметів. Я остав ще у них і на другий день виїхав з Володимиром Шеметом до монастиря, де власне відбувалася проща. По дорозі довідався, що тов. Андрій вечером був на тайних зборах у селі... Я мусів вертати [до Австро-Угорщини]… Лев ГАНКЕВИЧ
Дж.: Ганкевич Л. З підземної України // Календар “Впереду”. – 1920. – С. 86 – 88.
Публікація Євгена Нахліка.  |
