Минуле є для звичайного споживача історичної продукції таким, яким його бачить автор... “Неісторичні”, або, як казав Ольгерд Бочковський, поневолені, народи стикаються з фактом привласнення своєї історії народом державним, з імперською традицією, що посідав землі визискуваної нації протягом тривалого часу.
Німецький або австрійський літератор писав про Прагу як німецьке місто протягом тривалого часу, і лише після Весни народів 1848 р. ситуація почала мінятися, місто над Влтавою поволі ставало національно чеським. Змінювалися й орієнтири історичних наголосів. Знаковими стають не німецькі культурні діячі, а святий Вацлав, чеський князь, небесний покровитель Чехії; Ян Гус, символ чехів часів битви на Білій Горі; батько новітньої нації Франтішек Палацький та ін. Німецький дискурс відходить на другий план, хоч саме німці (або онімечені Пржемисловичі) збудували Злату Прагу, яка в часи Карла ІV Люксембурзького в середині ХV століття була столицею Священної Римської імперії німецької нації. Історики міста чеського спрямування малюють іншу перспективу, антинімецьку поставу Чехії і Праги, остання стає містом Т. Масарика, Е. Бенеша, Божени Немцової і Ярослава Гашека. Чеська перспектива стала домінантною.
Львів ХІХ ст. культурно був переважно польським містом, і це знайшло своє відображення в краєзнавчій літературі. Польськомовні путівники і краєзнавчу літературу в ХІХ – на початку ХХ ст. та в 1920 – 1930-ті творили Антоній Шнайдер, Володимир Дідушицький (Дзєдушицький), Александер Чоловський, Франтішек Баранський, Станіслав Кунашевич, Люція Харевичова. Але вже після Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. українці дали своє альтернативне національне бачення. “Історичні проходи по Львові” Івана Крип’якевича, книги з мистецтва міста Миколи Голубця, історико-географічні нариси Олени Степанів стверджують українську перспективу Львова. Сьогоднішня путівникова продукція українського Львова дуже різнорідна: Володимир Вуйцик, Ігор Мельник, Юрій Винничук, Володимир Александрович і багато-багато інших авторів. Їхні праці допомогли нам остаточно засвоїти ідею українського Львова.
Литовці тривалий час відвойовували простір литовського Вільнюса в польського Вільна. Це був тривалий процес, який привів до націоналізації столиці Литви ще в часах російсько-совєтської окупації 1940 – 1991 років. І це при тому, що стартові можливості міста, яке було столицею однієї з найбільших країн середньовічної Європи – Великого князівства Литовського, на час національної литовської революції 1917 –1920-х рр. були більш ніж скромні. Литовського національно населення було лише 2 % на часи Першої світової війни. Через що литовське місто стало в міжвоєнний період третьою-четвертою столицею польської Другої Речі Посполитої (після Варшави, Кракова, Львова), а не відродженої Литви.
Ситуація Києва подібна до культурно відвойованих історичних просторів Праги, Львова і Вільнюса. Дивно, але перший повноцінний україномовний путівник Києва з’явився в 1930-му р. за редакцією та авторством українізованого німця Теодора Ернста. Путівники з українським фльором і симпатією виходили російською в ХІХ ст. багаторазово. Проте усі вони намагалися вписати український складник у російську державну історію… Першим, хто намагався розділити ці різнозначні речі, був Михайло Максимович. Але й по ньому ця нерозділеність робила Київ у численних опусах путівникарів третьою столицею Російської імперії, а не столичним українським містом, що протистояло Москві й Пітеру…
Але існують й інші національні перспективи київської історії. Ф. Равіта-Ґавронський написав путівник під кутом зору польської історії та відновлення т. зв. історичної Польщі. Якби уявити собі, що Річ Посполита змогла б у 1920 р. втримати Київ у своїй державній орбіті, то символами Києва ХІХ – початку ХХ ст. були б Л. Ідзиковський, В. Городецький, В. Браницький та інші польські національні персонажі культури. Про польський і єврейський Київ пише сучасний міський історик Михайло Кальницький. Але ж нас цікавить передусім аспект того, чи маємо право казати про Київ як про українське місто…
За доби українізації Михайло Грушевський, працюючи у Всеукраїнській академії наук, у зредагованих ним збірниках “Київ та його околиця в історії і пам’ятках” (1926) та “Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва” (1930) порушив питання про необхідність українізації тисячолітньої історії міста Києва… Доба сталінщини і комуністичної диктатури не могла розвинути справи М. Грушевського в цьому напрямі. До ідеї українізації столичного простору повернулися вже після закінчення тоталітарної комуністичної доби – у 1990–2000-ті роки. Але інерція «російського» Києва все ще тяжіла над авторами путівниково-краєзнавчих досліджень. Імперський Київ М. Булгакова і К. Паустовського, А. Ахматової і М. Гумильова, О. Мандельштама і Б. Пастернака був зрозуміліший і миліший пересічному київському інтелігентові, ніж доба Визвольних змагань національного відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. та часів УНР. Поза увагою та інтересом масового читача опинилися факти, пов’язані з інтелектуальним внеском української інтелігенції в культурну скарбницю Києва. Титани українського відродження залишалися непоміченими, хоч саме Київ пов’язаний з діяльністю української трійки кирило-мефодіївців Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша. Тут був написаний гімн “Ще не вмерла Україна”. Тут постала Київська Громада з її світочами духу й інтелекту М. Драгомановим, В. Антоновичем, О. Кониським. Тут навчався автор “Самостійної України” М. Міхновський і виник задум написання цього першого твору про необхідність української самостійності. Тут поставала РУП, діяли перші активісти національного політичного руху С. Петлюра, В. Садовський, М. Порш, Л. Юркевич. Тут здобув право на громадянство модерний український літературний рух. Київ був містом не лише Лесі Українки, а й Олександра Олеся, М. Зерова, П. Филиповича, М. Рильського, В. Винниченка, Олега Ольжича, Д. Донцова, Є. Маланюка. Але для імперської людини ці події не мають культурологічної цінності. Бо ними не живе пересічний російський інтелігент…
Дискурс українського міста може перемогти в людині лише за умови сприйняття тези про окупацію Києва та інших наддніпрянських міст совєтсько-російським урядом і військом під час війни за незалежність 1917 – 1921 років. Питання відвоювання свого культурно-історичного простору розв’язується на рівні малих і великих міст і містечок України. Одним із них є Боярка, книжку про яку написав молодий історик, політолог і громадський діяч Андрій Ковальов.
І він зіткнувся з тим самим міщанським пріоритетом російських культурних цінностей, що втілилися в міф Боярської вузькоколійки Павки Корчагіна, виписаний у пропагандистському комуністичному романі М. Островського “Как закалялась сталь”. Усі дослідники її давно дійшли однозначного висновку про міфічність і легендарність цієї комсомольської будови, яка, втім, стала доконаним фактом історії Боярки. Фальшиві міфи живуть довго, у них власна історія функціонування. Водночас безперечний факт пов’язання минулого Боярки з такими реальними і важливими для української історії людьми, як О. Кониський, М. Грушевський, В. Самійленко, родина Матушевських і Кістяківських, що тут жили і бували, спорідненість цього місця з визначними постатями молодої України Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Левицьким, Є. Чикаленком не захоплюють зіпсованих вихованням на більшовицькому минулому мешканців Боярки і Києва. А шкода…
Закінчення у наступному числі

Ігор ГИРИЧ, доктор історичних наук

На світлині Олександра Гуліча – автор книги про Боярку Андрій Ковальов (у центрі).

Нарешті відкрито пам’ятник батькові української самостійності Миколі Міхновському на його малій батьківщині – у Згурівці на Київщині (рідне село Міхновського Турівка – у Згурівському районі).
Вдячний меценатам проєкту (місцевим фермерам і підприємцям), голові райради Степанові Кузьмичу та ідейному натхненнику Валерію Мартишку. Приємно було творити погруддя близької за духом людини. Робив з почуттям вдячності від поколінь уже Самостійної України.
Миколі Міхновському слава!

Дмитро БУР’ЯН, Історичний клуб “Холодний Яр”

8 листопада в Моршині урочисто відкрито пам’ятник останньому Крайовому провіднику ОУН(б) в Україні поетові Зеновію Красівському (12.11.1929 – 20.09.1991).
Перше засідання ініціативної групи зі спорудження пам’ятника відбулося ще 21 лютого 2013 року. Найкращим визнано проєкт скульптора Василя Заляска, земляка Зеновія Красівського (обоє вихідці з Долинщини).
Для спорудження пам’ятника Зіновію Красівському пожертви склали й українці США, зокрема Володимир Козак із Нью-Йорка.
У церемонії відкриття пам’ятника взяли участь моршинський міський голова Руслан Ільницький, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, син Зеновія Красівського Ярослав, стрийський міський голова Олег Канівець, болехівський міський голова Іван Яцинин, скульптор Василь Заляско. Настоятелі моршинських Покровських храмів УГКЦ та ПЦУ о. Іван Пецюх та о. Йосиф Дорошевич здійснили чин освячення.
Вела церемонію доцент кандидат мистецтвознавства Оксана Король. Виступи Світлани Фединець та Софії Фединець (викладача та вихованки Моршинської школи мистецтв) створили чудову атмосферу свята.
У центрі курортного Моршина, на перетині центральної вулиці Івана Франка та вулиці 50-річчя УПА, на постаменті з натурального каменю, привезеного з рідного села Провідника, гордо стоїть бронзова постать Зіновія Красівського. З кептариком на плечах, характерним для жителів гірських районів, які завжди цінували волю, спершись руками на бартку-топірець горян, як символ боротьби, постать Лицаря духу нагадує, що боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу триває!

Микола ВОЄВОДА, секретар оргкомітету зі спорудження пам’ятника

Скульптор із Калуша, член Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Семак з нагоди 100-ліття обрання Костя Степового-Блакитного (Пестушка) Головним отаманом Холодного Яру створив його погруддя.
Оскільки Костя Блакитного обрали Головним отаманом Холодного Яру на повстанській раді в Медведівці, Ігор Семак вирішив подарувати погруддя Медведівському історичному музею, який очолює Богдан Легоняк, також член Історичного клубу “Холодний Яр”. Цінний подарунок уже в музеї. Експонується біля робіт члена нашого клубу Дмитра Бур’яна, на яких він зобразив отаманів Холодного Яру.
Шановні друзі, відвідайте Медведівський історичний музей, оцініть мистецькі твори та подякуйте Ігореві Семаку і Дмитрові Бур’яну за витончені роботи.
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Із запізненням на цілий рік я довідався про смерть Валерія Колінька – мого старшого товариша. Познайомилися в середині 1990-х. Пан Валерій, бувши 1-м заступником президента Національної телерадіокомпанії України, всіляко допомагав мені в поширенні правди про Визвольну боротьбу нашого народу. Це саме завдяки його підтримці з’явилися мої цикли радіопередач на Національному радіо в 1990-х.
Ось назви тих радіоциклів: “Холодний Яр” (3-й канал Українського радіо, 1997), “Отамани Гайдамацького краю” (1-й канал Українського радіо, 2000 – 2001), “Кубанська Україна” (1-й канал Українського радіо, 2002 – 2004), “Історія, яка не завершується” (радіо “Культура”, 2004 – 2005). Разом понад 800 передач по 20 і 40 хвилин! Окрім того, працівники радіокомпанії, бачачи прихильне ставлення до мене свого начальства, весь час запрошували мене до участі в інших передачах, зокрема в закритих тепер суботніх “Обріях” та багатьох інших.
Завдяки тихому сприянню Валерія Колінька мільйони українців змогли дізнатися правду про Визвольну боротьбу українського народу. Радіорозповіді про невідомих діячів Визвольного руху і їхні подвиги в ім’я України стали важливим фактором формування національного самоусвідомлення і викрешування покоління нових борців за волю нашого народу.
На основі одного радіоциклу я видав книжку “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. На її початку вмістив уривки з листів, які у великій кількості надходили на адресу Українського радіо. Ось один з них. “Ви розкриваєте сторінку нашої історії, в яку я завжди вірила, – писала Алла Клименко з Конотопа. – Не могла героїчна історія нашого народу зупинитися на запорозьких козаках”.
За всім цим стояв Валерій Колінько. Він завжди посилав журналістів на презентації моїх книжок, і репортажі (та анонси) звучали на хвилях Українського радіо. Для мене це було вкрай важливо, адже іншої підтримки я не мав.
Одного разу я привів до Валерія Колінька в кабінет бандуриста Віктора Лісовола. Під час його співу п. Валерій від зворушення плакав… Він дав розпорядження записати пісні Віктора Лісовола для Золотого фонду Українського радіо, що й було зроблено. На жаль, коли я разом з Ярославом Чорногузом робив аудіодиск пісень Віктора Лісовола, цих записів не вдалося знайти, але хочеться вірити, що вони не пропали і колись щасливий дослідник чи радіожурналіст знайде їх…
Валерій Колінько народився в сім’ї вчителів Юрія Панасовича та Надії Володимирівни (в дівоцтві Кульчицька). Мама народилася на Чигиринщині в с. Мельниках 1912 року. Була свідком загибелі Василя Чучупака, Головного отамана Холодного Яру. А Валеріїв батько в 1920 – 1930-х рр. був відповідальним секретарем Одеської організації Спілки радянських письменників, співредактором літературно-художнього і громадсько-політичного журналу “Металеві дні”. Потрапив у списки на арешт. Дізнавшись про це від брата майбутньої дружини, який приятелював із чекістом, що мав здійснити цей арешт, Юрій того ж дня разом з Надією покинув назавжди Одесу…
У 1970 р. Валерій Юрійович закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Від серпня 1990 р. він – директор Телерадіоагентства “Новини”, а від червня 1994 р. – головний редактор Головної редакції інформації, згодом 1-й заступник директора ТВО інформаційно-публіцистичних програм Українського радіо. До колег був уважний і добрий, завжди йшов їм назустріч. Знаю, що вони його шанували і любили. Один з них, Дмитро Понамарчук, згадував: “Валерій Юрійович Колінько був унікальним фахівцем. Він умів виокремлювати суть подій, міг для випуску новин зробити з «Війни і миру» інформацію на три абзаци. Валерій Юрійович – класик української радіожурналістики… З легкої руки Валерія Колінька я міг в етері розповісти про УГС і Народний Рух, про жовто-блакитний прапор, про прагнення українців до самостійности та багатопартійности. Головний редактор Валерій Колінько першим підписав випуск новин на закордон, де говорилося «в Україні», а не «на Україні». Це було вперше в державному ЗМІ. Останні роки Валерій Колінько глибоко переживав за долю Українського радіо, особливо – за його інформаційну політику, ремствував через занепад інформаційного мовлення як жанру… На Хрещатику, 26 багато радіостудій. Якщо одна з них буде названа іменем Валерія Колінька, тоді ми виросли правильними журналістами”.
“Людина-журналіст від бога, – писав Олександр Монзолевський, – з феноменальною пам’яттю, класичними знаннями, яка могла не тільки сказати, чому тут потрібно проставити кому, але й відразу нагадати правило. Самбіст із неймовірно потужним здоров’ям і надзвичайно міцною хваткою”.
Ось ще кілька відгуків: “Велетень, унікум, профі в царині інформаційної журналістики. Людина, знайомство і спілкування з якою сприймаєш як подарунок долі” (Жанна Міщерська). “Валерій Юрійович був справжнім, людяним, добрим і мудрим” (Олена Трохимович). “Добра, порядна, щира людина. Великий професіонал, журналіст із великої літери. Людина, яка допомагала усім, хто потребував допомоги” (Марія Коваль). “Який класний він був, приклад оптимізму і гумору. Поважала його” (Qanna Kor).
У 2014 р. Валерій Колінько, напередодні свого сімдесятиліття, пішов на війну. Він розповідав мені, як йому відмовляли у військкоматі, але все ж, змінивши дату народження в заяві, він потрапив в АТО, та невдовзі змушений був тікати до Києва, бо побив офіцера, який підставив під загибель своїх військовослужбовців, і Валерію загрожувало кримінальне переслідування.
Валерій Колінько був фізично міцним і хоробрим. Захоплювався самбо і полюванням. Розповів мені, як одного разу не промовчав і побив трьох нахабних молодиків, які нечемно звернулися до нього “ей, дєд”. На той час він уже мав далеко за 60 років.
Під час останньої нашої зустрічі розповів велику таємницю свого життя. Його дядько (мамин брат) був учасником українського підпілля. У середині 1950-х він приїхав у гості до сестри з Галичини. Погостювавши трохи, запропонував малого Валеру взяти на вакації в Карпати, у яких той ніколи не бував. Мати, нічого не підозрюючи, відпустила сина.
Якось дядько запитав:
– Хочеш я навчу тебе стріляти?
Ну який хлопчик відмовиться?!
Вчилися в лісі з “Вальтера”…
Потім дядько розповів про Визвольну боротьбу, про жорстокість окупантів, про наші жертви. Розповів і страшну історію, через яку і взяв із собою хлопця на Прикарпаття…
Начальник районного МҐБ мав заарештувати українського підпільника. Підійшовши до його оселі, замість зайти у двері, кинув гранату у відчинене вікно. У кімнаті мати якраз годувала немовля. Немовля і мати загинули. Підпільника вдома якраз не було. ОУН винесла смертний вирок катові. І дядько запропонував Валері виконати його…
Валерій Юрійович у деталях розповів мені, як його, дванадцятирічного, привели на сусідню вулицю, як він перебігав садок, як на порозі якогось будинку двічі вистрелив у ката, як біг назад через садок. На іншій вулиці його чекав віз із дядьком-підпільником, який, сховавши малого в сіні, привіз його на вокзал, дав квиток і відправив до мами додому…
З цим тягарем на серці Валерій Колінько 1964 року вступив на журналістський факультет Київського університету, просякнутого сексотами, потім працював у радянських газетах, зокрема кореспондентом газети “Радянський міліціонер”...
Керівник Українського радіо розповів мені, як працівник КҐБ, приставлений до журналістського колективу, не раз приходив до нього з документами Валерія Колінька і все казав, що тут щось не збігається. Каґебіст підозрював провідного журналіста Українського радіо, що той щось приховував у своїй біографії…
Поховали Валерія Колінька на Покрову 2019 р. в Гореничах – родинному селі мого батька Миколи, на кладовищі, де спочивають моя бабуся Одарка і мій старший брат Віталій.
Дружина п. Валерія Ольга, у дівоцтві Колумбет, походить із Гореничів. Мені батько казав, що гореницькі Колумбети – наші гарні родичі. Так що ми з п. Валерієм виявилися далекими родичами. Але головне, що ми близькі душі. Він цінував мою дослідницьку працю, я ж був глибоко вдячний йому за тиху багаторічну допомогу. На знак поваги висилав йому багато років нашу “Незбориму націю”, але в останні роки перестав…
Усе планував зустрінутися, щоб ще раз почути і записати в деталях оту найдраматичнішу історію його життя, коли він став учасником Визвольної боротьби українського народу. На превеликий жаль, часу так і не знайшов…
Дорогий пане Валерію, спочивайте з миром у рідній для мене гореницькій землі.
Вічна пам’ять! Вічна слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Марія Іванівна Запоточна була найближчою подругою моєї мами – Надії Василівни Курило. Ми жили в одному будинку в Києві на вул. Курській, 16. У лемківській родині Запоточних ми завжди святкували традиційне українське Різдво. А 1 січня раненько я завжди бігав до неї, щоб засіяти зерном її оселю і проспівати “'Сію-вію, повіваю...”. Марійці Іванівні було важливо, щоб у перший день Нового року до її хати завітав хлопчик, тож і щедро віддячувала.
Марійка Іванівна була дружиною Бориса Олексійовича Запоточного, рідного племінника великого українського поета з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича. І Марійка, і Борис опинилися на Львівщині внаслідок насильного переселення під час операції “Вісла” – примусового переселення українського населення з його малої батьківщини, яке здійснила комуністична Польща.
У цій родині завжди була Україна: портрети Івана Франка та Лесі Українки, українські книги, національні страви, величезна кількість вишивок та писанок, створених дбайливими руками Марійки Іванівни. У родині Запоточних звучала тільки українська мова. Пані Марійка завжди була мені рада, коли я з нашого 7-го поверху забігав на їхній 8-й. Завше пригощала мене різними смачними пундиками, або, як тепер кажуть, смаколиками. З братом Андрієм ми товаришували з донькою Запоточних – Наталкою. Вона була нам як сестра.
А ще в хаті Запоточних завжди була ідеальна чистота.
Марійка Іванівна мала непросту професію: працювала старшою медсестрою у психлікарні, зокрема у Глевасі…
Її Наталка взяла шлюб з угорцем Петером, який навчався в Києві на офіцера,  ще в часи СССР переїхала в Угорщину, у м. Сегет, викладала українську мову, літературу та культуру в Сегетському університеті, брала і бере активну участь у житті Української громади. Коли роки обмежили можливості, у 2000 р. Марійка Іванівна переїхала до дочки в Сегет. Допомогла їй вивчити дітей української мови.
Ще в жовтні ми говорили через скайп, Марійка Іванівна показувала свою затишну кімнату, хвалила дочку, що створила їй такі гарні умови. А залишалося жити в цьому затишку лічені тижні…
Вічна пам’ять, дорога пані Марійко!

Роман КОВАЛЬ

25 р. тому в Холодному Яру поставлено перший пам’ятний знак на славу Василеві Чучупаці та його козацтву…
Усе почалося з того, що я начитався Горліса-Горського…
Серед проєктів рішень, які писав, готуючись до 5-го з’їзду Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, було й звернення під назвою “І повіє огонь новий з Холодного Яру”. Починалося воно так: “75 років тому славні сини України утворили в сплюндрованій російською ордою рідній землі Холодноярську республіку. Знову Холодний Яр, як і за Коліївщини, став на герць за волю і честь України. Нащадки холодноярців, як і козаки ХVIII ст., святили ножі й обмивали їх у крові ворога. Чи згадала сьогодні Україна вірних своїх синів?..” Делегати одноголосно підтримали проєкт резолюції із закликом увічнити пам’ять холодноярців.
Уже за рік, 27 жовтня 1995 р., у Чигиринському будинку культури ми провели вечір пам’яті холодноярських героїв, а на другий день, 28 жовтня, на хуторі Кресельці урочисто відкрили меморіальний знак на їхню честь (виготовила його Запорізька ОО ДСУ).
У той день на кожному перехресті, починаючи від повороту з черкаської траси на Медведівку, стояли в парадних одностроях доброзичливі працівники міліції. Вони в усьому намагалися нам допомогти.
На меморіальному мітингу, який я вів, промовляли голова Чигиринської ради народних депутатів Володимир Єременко, його перший заступник Степан Коцуренко, гетьман Українського козацтва Володимир Мулява, останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, народний депутат України Микола Поровський, заступник голови ДСУ Володимир Захарук, голова Заліщицької районної організації ДСУ Роман Посіда, на жаль, уже покійний.
Освятив пам’ятник Святійший Патріарх Всієї України-Русі Філарет.
Військовослужбовці Білоцерківського гарнізону салютом вшанували пам’ять холодноярських героїв.
1997 року холодноярську естафету від ДСУ перейняв Історичний клуб “Холодний Яр”. І провів – разом з однодумцями – 24 вшанування героїв Холодного Яру. 25-те вшанування цього року не дала провести пандемія коронавірусу, але сподіваємося, що наступного року ми це здійснимо. І передамо естафету іншим, молодим і наполегливим.

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”

7 листопада – день народження Миколи Вінграновського. Маю вірша, йому присвяченого. Того дня місто Первомайськ надавало йому звання почесного громадянина. Ми сиділи у президії. Промовці говорили суржиком і довго. І нам було сумно, образливо і прикро.

Як він читав! Слова іскрили
і розлітались навкруги,
вуста обвуглено жахтіли
від слів вселенської ваги!
І горло зболено шаліло
вірша виштовхуючи в світ,
і тіло, як у породіллі,
то в холод кидало, то в піт!
Душа, немов печі осердя,
за вінця променила біль.
А очі, вперті і отверзті,
шукали відгуку в юрбі…
Напівбайдуже, мов підкова,
юрба поета облягла,
не розуміючи ні слова –
бо іншомовною була.

Олекса РІЗНИКІВ
2002

Про “Незбориму націю” дізнався від сл. п. Сергія Бабича і вже кілька років передплачую її. На мою думку, “Незборима нація” є сконденсованим, сконцентрованим літописом, що білі поля незнаної нами нашої історії повертає, освідомлює нас. Громадянами стаємо. Шаную “НН”, що згадує про дорогих мені людей: Миколу Оцуна, Антона Цедіка-“Енея”, Василя Литвина, Сергія Бабича. Дізнаємось про Петра Болбочана, отамана Орлика, Ігоря Сметанського, Тараса Силенка, Віру Чумак, Андрія Тегерешвілі, Богдана Галайка, “Дядю Генріха” (Романовського), жагучу правду про Миколу Міхновського. Щиро дякую за подвижництво редакції газети. Многая літа вам!

Броніслав ВРУБЛІВСЬКИЙ
Житомир

Основною метою діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українського народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.
Члени Історичного клубу “Холодний Яр” зробили чимало добрих справ.
Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.
Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – ланкою між героями доби УНР і нинішнім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної України та вояків УПА.
Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”, просимо надсилати пожертви на наш рахунок. Код отримувача: 41265356, рахунок отримувача у форматі IBAN: UA683206490000026003052681886, ПАТ КБ “Приватбанк”. Призначення платежу: “безповоротна фінансова допомога”.
Здійснити внесок можна і на картку скарбника Історичного клубу “Холодний Яр” Марини Хаперської, ПриватБанку: 5168 7427 1193 6546.
Щиро дякуємо за бажання допомогти у шляхетній праці Історичного клубу “Холодний Яр”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Відвідав майстерню скульптора Миколи Крижанівського, який завершує роботу над першим класичним пам’ятником Героям Коліївщини на Вінниччині. Меморіал уособлює страту одного з вождів національного повстання українців Івана Ґонти в с. Сербах. Автор – скульптор, художник, письменник, козак Микола Крижанівський (на світлині праворуч). Пам’ятник 5-метрової висоти постане на великому кургані-могилі в центрі села Гонтівки Чернівецького району Вінниччини.
От як оцінив проєкт пам’ятника-меморіалу, присвяченого гайдамакам та Івану Ґонті, народний художник А. Гайдамака: “Ґонта зображений у стані передсмертного афекту в позі козацького бойового гопака. Він ледь торкається землі ногою, в відрубана рука (його четвертували) ще тримає шаблю. Козацький пояс, як символ духу, тримає усю фігуру і злітає до її кінчика. Дещо неприродно повернута чубата голова гайдамаки, покидаючи землю, все ще страхає ворога”.
Фігура виготовлена зі сталі (дух сталевий), відблискуватиме сріблом (благородство Івана Ґонти), адже, за словами автора, її стиль і внутрішній зміст, динаміка руху відображають титанічну внутрішню силу волі Івана Ґонти і незламність уманського полковника, співорганізатора Коліївщини. Меморіал присвячений не тільки Іванові Ґонті, а й усім гайдамакам – учасникам національного повстання, які були страчені разом із Ґонтою в с. Сербах (нині Гонтівка) в 1768 році.
Дай Боже авторському задуму, який підтримала Гонтівська територіальна громада в особі голови Михайла Бея, втілитися в життя найближчим часом. Адже ініціатива і праця над задумом, його практичною реалізацією мають історію в 15 років. Жодного разу обласна влада і держава не підтримали святу справу вшанування наших національних героїв-гайдамаків (попри мої та ініціаторів неодноразові звернення). Тому покладаємося лише на власні сили.
Ви можете підтримати цей проєкт особистим внеском, адже завершення робіт і встановлення пам’ятника потребують значних фінансових ресурсів. Детальніше: https://www.facebook.com/101798701589490/posts/106009727835054/ Реквізити для безготівкового переказу коштів у гривнях: карта ПриватБанку (Микола Крижанівський) 5168742730276734; у доларах (USD): карта ПриватБанку (Kryzhanivskyi Mykola), 5168742730276718
Вічна слава і шана Героям Коліївщини!

Володимир БАРЦЬОСЬ, краєзнавець

14 жовтня 2020 р. 3-тю бригаду оперативного призначення Національної гвардії названо ім’ям славетного Петра Болбочана, а вже 5 листопада погруддя полковника Болбочана роботи Михайла Горлового та Олександра Фурмана було встановлено в розташуванні частини. Передали цінний подарунок Історичного клубу “Холодний Яр” його президент Роман Коваль та представники Музбату Валерій Суботін і Оксана Пономарьова.
Участь в урочистостях взяли комбриг полковник Олександр Буравков, заступник начальника Східного теруправління Національної гвардії полковник Сергій Ховайло, начальник служби культурно-просвітньої роботи Управління по роботі з особовим складом Головного управління Національної гвардії полковник Олександр Чорний (Київ), офіцери частини. Для історії слід зазначити, що ідея найменування 3-ї бригади оперативного призначення іменем Петра Болбочана належить полковникові запасу Ігорю Володимировичу Степаненку (Київ).
Того ж дня відбулася презентація книжки Романа Коваля та Юрія Юзича “Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. Серед іншого Роман Коваль сказав: “Протягом першого року Світової війни Петро Болбочан узяв участь «у 37 бойових операціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й місяць». Був поранений і контужений. За хоробрість на лацкани його френча, ще як поручника, впали ордени Святого Станіслава 2-го і 3-го ступенів, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів…
У війську Центральної Ради армії 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана був найкращим полком бригади Натієва, а згодом Запорозької дивізії і Запорозького корпусу. У його складі служили Батьківщині чотири тисячі вояків, з них майже 80 % становили старшини та інтелігенція. На полковому прапорі, довкола тризуба, був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу – вперед за Україну».
Після звільнення Києва, Полтави, Харкова, Олександрівська (Запоріжжя) та Криму, вже в добу Української Держави, 2-й Запорозький полк Петра Болбочана охороняв державний кордон від Мілового, що в сучасній Луганщині, до Стародуба, що тепер у складі Брянської області, відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.
Вояцтво довіряло йому безмежно. «Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку». За висновком історіософа В’ячеслава Липинського, полковник Болбочан був «одним з найвидатніших представників українців»”.
Роман Коваль і представники Музбату Валерій Суботін та Оксана Пономарьова привітали офіцерів з найменуванням частини ім’ям легендарного воєначальника Петра Болбочана.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини 3-ї бригади оперативного призначення ім. Петра Болбочана.

“23 листопада 962 р. народився Оттон 1-й Великий, перший імператор Священної Римської імперії. Через тисячу і три роки, 23 листопада 1965 р., народився Олег Куцин. Він просто перший. Перший у Тячеві – ще в часи СССР – кинув публічно червоний прапор на підлогу, перший повісив синьо-жовтий прапор над Тячівською районною радою, перший із тячівців поїхав на голодування на Майдані в жовтні 1990 р., перший у 1990 р. вивісив синьо-жовтий прапор над Говерлою, став першим організатором і головою Закарпатської ОО ДСУ першої націоналістичної організації на Закарпатті в 1990-х, перший із закарпатців узявся відроджувати славу Холодного Яру, перший почав розкопки замучених мадярами січовиків Карпатської України, перший повстав проти планів угорців поставити свого орла на кордоні з Галичиною, перший відродив бойову формацію «Карпатська Січ». Не здивуюсь, якщо його «Карпатська Січ»першою ввійде в окупований москалями Донецьк”, – так я сказав 5 років тому, відкриваючи вечір з нагоди піввікового ювілею мого товариша Олега Куцина, що відбувся в Києві в Інституті українознавства.
Багато достойних українців прийшло тоді привітати Олега Куцина, серед них і керівник оборони Донецького аеропорту з вересня 2014 р. бойовий генерал Олег Мікац. Генерал-майор високо оцінив бойову здатність “Карпатської Січі” на передовій російсько-української війни. Оце, мабуть, найголовніше досягнення Олега Куцина в житті, по вінця наповненому державотворчими і просто добрими справами. Я знаю про них, бо ми з Олегом товаришуємо з 1990 року.
Непомітно пролетіли 5 років нашого буття, нашої війни з Росією. Олегові вже 55.
Пандемія коронавірусу не дала належно вшанувати ювіляра, тож він поїхав подихати повітрям свободи в Холодний Яр, який відіграв важливу роль у його житті.
Дякую тобі, Олеже, за тридцятилітню дружбу, за створення бойового підрозділу, за влучні постріли в бік російських окупантів! Пам’ятаємо і про кров твою, пролиту в обороні Батьківщини. Довгих літ у відвойованій Україні!
Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація” 

Роман КОВАЛЬ

За фінансової підтримки Житомирської обласної держаної адміністрації спільно з департаментом культури молоді і спорту Житомирської ОДА  та відділом освіти молоді і спорту Радомишльської ОТГ проведено спортивно-патріотичну теренову гру “Криївки отаманів Соколовських-2020”. Головний організатор – ГО “Захист прав молоді та релігійних громад” (інстаграм @zahystmolodi).
Протягом трьох днів і двох ночей у лісовій місцевості відбувалося таборування молоді. Локацію (с. Горбулів Черняхівського району) обрано не випадково, адже тут народилися отамани Соколовські, тут вони формували повстанські загони.
Учасники таборування перейнялися гордістю, що є нащадками тих, хто сміливо боронив Батьківщину, хто заснував українську гімназію, згуртував навколо себе свідомих українців (учителів, випускників духовних семінарій тощо). 
У тереновій грі взяло участь близько 100 осіб. Окрім неї, було прочитано тематичні лекції, проведено бесіди, гутірку з пані Лізою Соколовською, онучкою отаманів, перегляд документальних і художніх фільмів, пейнтбол, тир, вишкіл з тактики та медицини…
Багато проєктів організації спрямовані на формування в молоді історичної пам’яті про діяльність повстанських загонів, формування позитивного образу повстанця та стимулювання до подальшого вивчення історії рідного краю. Наша організація планує в 2021 р. реалізувати на Черкащині проєкт під назвою “Криївки Холодного Яру”, який присвятити козакам Холодного Яру.

Катерина ЗВЄРЄВА
Київ

“Було це в осени 1916 р. на позиції під Ямницею за Станиславовом. Сидів я у свойому бліндажі й читав «Кобзаря». Увіходять до мене мої помічники: н-к команди зв’язку, підпоруч. [Дмитро Якович] Поляків і мій помічник (ад’ютант) з оперативної частини, підпоручник Моєтов, у минулому – сільські вчителі. Зацікавилися моєю лектурою й попросили, щоб я їм щось прочитав. Навмання розгорнув «Кобзаря» й зачав рецитувати. Рідко коли трапляється заробити на таке узнання, як було того разу, бо коли я докінчив читати, то обидва мої слухачі й третій, мій гайдук, полтавський козак, Остап Р...ко, – плакали. Поляків, родом поліщук, сказав: «Аж тепер я знаю, хто я. Оттак само говорив мій дід, і так говорять наші селяни». А Моєтов, родом Зорянин, говорить: «Мой народ ешьо несчастней твоево, Варфаломей Тіменович. Ви богачі, ви імеєте Шевченка, а ми...» – він тяжко заридав.
За кілька днів обидва вже роздобули «Кобзаря» й навипередки почали вчитися по українськи. Поляків із переконання, що він українець, а Моєтов – із симпатій до українців, що мають Шевченка. Моєтова забили червоні в січні 1918 р. під час штурму на Київський арсенал, а Поляків від р. 1917 служив в Українській армії, в р. 1919, додавши до свого прізвища «Галайда», був у Запорозькій Січі командантом Учебного куріня [а також командиром 27-го кінного Чортомлицького полку Армії УНР]. Гадаю, що подібні випадки траплялися в практиці кожного свідомого українця, якщо тільки він не був надто обережним...”

Варфоломій ЄВТИМОВИЧ

У ГДА СБУ зберігається справа на сотника Георгія Гресса, а в ній – невідома світлина отамана Ілька Струка та полковника Ричарда Кейхеля. На звороті – дарчий напис отамана, датований 21 серпням 1921 року. Саме тоді, вирушаючи за кордон і передаючи повноваження заступникові, Струк подарував цю світлину, можливо, як своєрідне уповноваження. Струк написав: “На пам’ятку помошнику свойому сот. Жоржу Грессу. В часи великої горожанської війни за візволення люду України і люду всіх країн, яки знаходяться під игом насильників комунистив. Хай буде незабутньою в твойому житті. Буду жив, вернусь, вручу другу, як умру, то хай буде незабутий. Бо маю тільки одну з тої жизні... Отаман Київщини пол.[ковник] Струк. 21/VIII 21 року”.
Ймовірно, світлину зроблено під час перебування Ілька Струка в рядах Збройних сил Півдня Росії на чолі “1-го Малороссийского добровольческо-партизанского отряда по борьбе с коммуной и анархией”. У Струка – погони полковника зі смугою внизу погона. На думку Богдана Піргача, ця смуга з брузументу білого металу нашита на золоті російські полковничі погони за зразком погонів дореволюційних зауряд-полковників, що зроблено на позначення особливого рангу Струка в денікінській армії – “отаман-полковник”. Саме таке звертання до Струка було оголошено в наказі по денікінській армії.
Щиро дякую працівникам Галузевого державного архіву СБУ та її директору Андрієві Когуту за можливість ознайомитися з цією справою.
 
 Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”

Українська пошта ввела в обіг художні поштові марки, присвячені уніформістиці Армії УНР та Армії Української Держави. Це марки із зображенням козака 1-го полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького (1917), козака 1-ї Синьожупанної дивізії (1918) та козака Осадного корпусу Січових стрільців (листопад-грудень 1918).
Поштова марка має номінал 9 гривень, що відповідає тарифу стандартного поштового відправлення по Україні. Кожна з трьох художніх марок вийшла накладом 130 тисяч примірників.
Автор-художник марок – киянин Валерій Руденко. Він не лише намалював їх, а й мистецьки оформив поле маркованого аркуша. На маркованому аркуші полку ім. Богдана Хмельницького – сцена бою богданівців за залізничну станцію, де на передньому плані бачимо кулеметний розрахунок. На маркованому аркуші, присвяченому Синьожупанній дивізії, – дивізія на марші. А на верхньому полі маркованого аркуша, присвяченого Осадному корпусу Січових стрільців, бачимо сцену параду корпусу на Софійській площі, де січових стрільців вітають Михайло Грушевський та Євген Коновалець.
До поштових марок випущено тематичні конверти “Першии? день”, кожен накладом 2000 штук, що означає, що незабаром ці конверти стануть філателістичною рідкістю і цінністю. З нагоди виходу марок виготовлено штемпель спецпогашення.
Нагадаю, що Укрпошта раніше вже випустила дві перші марки з цієї серії “Збройні формації Української революції 1917 – 1920-х років, а саме із зображенням козака Кінного полку Чорних запорожців (1919) та стрільця УГА (1919).
Укрпошта з 2017 р. випустила також поштові марки на честь 100-ліття початку Української революції, 100-ліття проголошення незалежності УНР, 100-ліття проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР, століття перших поштових марок ЗУНР і УНР, поштовий блок із зображенням державних печаток доби Української революції і Визвольних змагань, а ще поштову марку, присвячену Залізному хресту за Зимовий похід та бої.
В Укрпошті заявили про ініціативу продовження серії марок, присвячених підрозділам Армії УНР. З нетерпінням чекаємо!

Андрій КОВАЛЬОВ, краєзнавець

21 листопада в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Заболотного відбулася презентація книги “Семен Неживий – лицар Холодного Яру” головного редактора газети “Культура і життя” Євгена Букета.
Книжка “Семен Неживий – лицар Холодного Яру” гармонійно доповнює дві попередні монографії автора, присвячені діяльності ватажків Коліївщини Івана Бондаренка та Микити Швачки. Євген Букет розповідає про життя і діяльність одного з найавторитетніших повстанських ватажків на широкому тлі історичних подій того часу. Семен Неживий був підступно захоплений російськими військовими і відправлений на каторгу. Повстанський загін Неживого, незважаючи на запеклий опір, був розбитий російським військом.
У передмові до книги кандидат історичних наук Іван Синяк зазначив: “Прагнучи всебічно дослідити постать Семена Неживого, автор вивчив наявні у джерелах біографії його підопічних, зібрав і прокоментував усі згадки про ватажка, що збереглися у народній пам’яті – легендах і переказах, присвятив окремий розділ інтерпретації образу Неживого в художній літературі, образотворчому мистецтві та кінематографі. Автора цих рядків, як історика-джерелознавця, чи не найбільш приваблює робота Євгена Букета з джерелами. Його критичний підхід до архівних джерел та опублікованих документів і майстерне володіння методами аналізу та синтезу були, мабуть, головними компонентами для успішного розв’язання поставлених дослідником завдань. Надзвичайно імпонує й відсутність у дослідника страху перед «чорновою» роботою, про яку свідчать численні посилання на архіви та фонди рукописів бібліотек. Це зайвий раз підтверджує, що автор володіє широким дослідницьким інструментарієм”.
У заключному розділі, названому рядком із поезії Тараса Шевченка “І повіє огонь новий з Холодного Яру”, Євген Букет висвітлює боротьбу за вшанування героїв-гайдамаків у радянські часи та в наш час. Лісничий Креселецького лісництва Олександр Найда почав ще в 1960-ті рр. увічнювати пам’ять борців за волю України на теренах Холодного Яру. Ця проблема була піднята на рівень керівництва Черкаської області і керівництва України – хоча в Москві плани увічнення пам’яті українських повстанців назвали націоналістичними. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був звинувачений у хибах у національній політиці і поплатився своєю посадою.
У незалежній Україні вшанування борців за волю української нації і у ХVІІІ ст., і у ХХ ст. стало традиційним завдяки патріотичній  громадськості. Євген Букет пише: “Від 1995 р. письменник Роман Коваль та очолюваний ним Історичний клуб «Холодний Яр» (від часу заснування у 1997 р.) збирають українців у серці козацької землі, на овіяних легендами заповідних пагорбах Холодного Яру. Щорічні вшанування Героїв Холодного Яру вже стали «часом паломництва» для багатьох патріотів. І справді, словами важко описати відчуття піднесення і гармонії, що панують у квітневі дні на Чигиринщині”.
У 2003 р. в Медведівці Богданом Легоняком було започатковано спортивно-краєзнавче свято Холодноярські ігри. Під патріотичними гаслами в Холодному Яру з 2015 р. щорічно проходить Фестиваль нескореної нації “Холодний Яр” (Грушківка, Суботів), з 2017 р. – етномотофест “Склик” (с. Івківці), з 2018 р. – Фестиваль старовинних мистецтв “Крутий заміс” (с. Мельники).
2007 року в Холодному Яру на берегах Гайдамацького ставу Роман Коваль та його побратими відродили традицію освячення зброї. Справжні українські патріоти готувалися до відбиття збройної агресії Росії. Перше освячення у третьому тисячолітті здійснив архієпископ Кіровоградський та Голованівський, керуючий Кіровоградською єпархією УПЦ КП Серафим (Верзун). Під час 24-х вшанувань Героїв Холодного Яру, 14 квітня 2019 р., зброю було освячено на території Мотрониного монастиря. 
Євген Букет відзначає: “У Холодному Яру переповідають легенду, що Україна утвердиться лише тоді, коли буде належно вшановано лицарів-гайдамаків та їхній героїчний чин, коли буде спростовано всю брехню і облуду, що її наплодили про Коліївщину наші вороги. Дотримуючись критеріїв справедливості, маємо визнати, що трактування повстання в позитивному світлі в середовищі українського народу є ознакою морально-політичного здоров’я української нації”.
Книга “Семен Неживий – лицар Холодного Яру” багато ілюстрована репродукціями портретів історичних діячів і старовинних малюнків та сучасними фото.
На презентації Євген Букет також представив журнал “Пам’ятки України: національна спадщина” (№ 1 – 3 за 2020 р.), який об’єднав найсучасніші статті про Богдана Хмельницького.
Презентовані видання високо оцінили доктори історичних наук Тарас Чухліб, Сергій Сегеда, Ігор Гирич, кандидат історичних наук Іван Синяк, кандидат геологічних наук Ксенія Бондар, журналістка Тетяна Череп-Пероганич, вікіпедист Юрій Пероганич, Роман Коваль, Юрій Сиротюк та інші добродії. 
Семенові Неживому вічна слава і вдячна наша пам’ять!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Нелегко згадувати однодумців та друзів у минулім часі, коли вже неможливо з ними зустрітись у реальному бутті, хіба що – уві сні… Але ж – залишаються їхні твори: книги, картини, пісні. І тоді пригадуються перші зустрічі, враження, розмови. Закарбувалися значущі слова й важливі справи та їхнє здійснення.
З Олесем Васильовичем Доріченком я познайомився на весільній вечірці мого старшого брата – молодого тоді письменника Володимира Коломійця – 8 жовтня 1966 року. До цього я бачив Доріченка лише на світлинах, які брат привіз батькам на початку 1965 року. Ось одна з них – троє елегантно вбраних молодих та дужих побратимів-літераторів: Вадим Крищенко, Володимир Коломієць та Олесь Доріченко (тоді соліст народного танцю при Державному хоровому ансамблі ім. Григорія Верьовки й автор лірико-патріотичної збірки “Промені”).
Коли після першого застілля розпочалися танці, Олесь Васильович та я залишилися сидіти за столом. На чиєсь запрошення взяти участь у танцях жартівливо відповів: “Я й так сьогодні натанцювався”. І от у нас зав’язалася розмова: “Чував від Володимира, що ти хоч і дев’ятикласник, а непогано орієнтуєшся в нашій літературі й історії. Тому хотів би бути з тобою щирим”. Згадували ми тоді про Михайла Грушевського, Олександра Кошиця, Івана Дзюбу…
Пам’ятаю наші зустрічі і в наступні роки – вже в мої студентські – то в брата, то в помешканні Олеся. Він залюбки на програвач ставив платівки, привезені з Канади, де бував на гастролях. Особливе враження на мене справили пісні у виконанні Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка під керуванням Григорія Китастого, а також співаків – Петра Гончаренка, Володимира Луціва та Андрія Добрянського. Зачаровували українські танго і вальси Богдана Веселовського та інших музикантів нашої діаспори.
Олесь показував унікальні українські зарубіжні видання, наприклад “Золотий Київ” Олекси Повстенка, який у 1941 р. врятував Софіївський собор, дивовижні мистецькі альбоми Михайла Дмитренка, Юхима Михайліва, Якова Гніздовського та інших художників, які виходили тоді в Америці. Все це справляло надзвичайне враження на мене й на мого брата Володимира. Ми немовби відкривали для себе якийсь новий прекрасний світ – і то був світ наш, український, який від нас можновладці ретельно приховували й навіть залякували, застерігали від нього… Та все ж – ми доторкалися до нього й відчували оту Справжність, яку було жорстоко в нас віднято Москвою…
Поезії Олеся Доріченка властиві романтична пристрасть, туга за героїзмом. Ось строфа з його вірша “Україна”, написаного 1968 року:

Тебе народили у герцях,
у вольних козацьких степах!
Дали Тобі пісню у серце
й чорнозем, що кров’ю пропах.

І тепер, коли поета вже немає з нами, особливо проникливо звучать такі його рядки з вірша  “Тобі останній подих мій”:

У полі маком Заповіту,
В Дніпрі лиш крапелькою буду,
Край шляху терном я зійду –
І цим вже вічности здобуду.

А ще Олесь Доріченко був талановитим художником. Головною його темою була козаччина. Сподіваюся, що ми повертатимемось до його доробку неодноразово. Бо, на мій погляд, його поезія та малярство ще належно не осмислені й не поціновані. А хочеться вірити, що раніше чи пізніше в нашій державі це буде неодмінно зроблено.
Бо що може бути ближче нам по духовній глибині і звучанню, як те, що залишили нам славетні майстри слова й пензля?! І серед них велично сяятиме ім’я – Олесь Доріченко.

Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО, член Національної спілки письменників України

Переяслав

В літа дрімучі, коли страх ще не розвіявсь,
Серед червоно-сірих хмаровищ, –
З’явивсь юнак, який про барви мріяв,
Героїв намагавсь вгадати між облич…
І пропливаючи між вільними світами, –
не забував про наш печальний світ.
Господніми обласканий дарами, –
став Вістовим всеукраїнських гордих літ!
Та хто це знав? Хіба всього лиш жменька…
(Або, як Стус писав: “малесенька шопта”)
Бо майже всі зневірившись тихенько,
що колись прийде знову Воля та…
А він в глибинах дум та прагнень – вірив!
Вона таки прийшла… в сиві літа…
Долаючи “земляцьку” гниль зневіри, –
з небес засяла Україна золота!
Він дочекавсь її – і встиг чимало
здійснити небуденних справ та мрій –
Щоб в пам’яті лишитись чітко й дбало –
Як непохитний Український Вістовий!
Як лицар Танцю Вічної Свободи.
Як мудрий громадянин і митець –
Під сонячно-блакитним небозводом.
яким нас наділив Творець!

Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО
Переяслав

Після встановлення 18 липня ц. р. пам’ятного хреста на кордоні Житомирської та Рівненської областей, в урочищі Модрина, де відбувся останній бій Івана Трейка, до нас звернулись місцеві жителі. Вони повідомили про могилу вояка УПА неподалік встановленого нами монумента. Це поховання з’явилось у лісі після того бою.
Наші братчики вирішили вшанувати невідомого вояка і встановили на його могилі дерев’яний хрест.
Героям слава!

Володимир БАРЦЬОСЬ

4 жовтня у Києві відбулася видатна подія – на Лук’янівці, у сквері навпроти кінотеатру “Київська Русь”, урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник одному з найбільш талановитих українських полководців – Петрові Болбочану. Подякувати за це необхідно передусім невтомному борцю за історичну правду, президентові Історичного клубу “Холодний Яр” Романові Ковалю.
Полковник Болбочан – організатор найбільш боєздатних військових формувань УНР, один з керівників придушення більшовицького заколоту в січні 1918 р. у Києві, герой визвольного походу Армії УНР на Східну та Південну Україну, керівник українських військ у славетній Кримській операції квітня 1918 року.
Київ поступово, але невпинно наповнюється символами та об’єктами на честь героїв української історії та культури. Зараз це вже може когось дивувати, але ще донедавна це було чимось зі сфери фантастики. Ще якихось 5 років тому публічний простір наших міст був наповнений пам’ятниками і назвами вулиць на честь чужих героїв – тих, які насаджували принесену на багнетах московську владу, 70 років топили Україну у крові репресій, створювали пропагандистські твори, метою яких було переконати українців у тому, що вони є “молодшими братами” росіян, а їхня культура є другосортною у порівнянні з “величчю російської культури”.
Згодом, майже 20 років від часу проголошення незалежності, Україна жила у стані світоглядної шизофренії, коли, для прикладу, у Києві вулиця борця за незалежність В’ячеслава Чорновола впиралась у сквер організатора Голодомору Косіора (нинішній сквер Петра Болбочана).
Процес декомунізації після Євромайдану став тим скальпелем, який дозволив хірургічним шляхом зняти ці чужорідні культурні нашарування, привнесені московською владою і залежними від неї місцевими маріонетками-виконавцями. А тепер цей вакуум у символічному просторі, який утворився, крок за кроком заповнюється іменами і пам’ятниками на честь героїв української історії. Немає сумніву, що цей процес продовжиться надалі.
Звісно, не всі кияни і не всі українці сприймуть ці зміни. Для когось українські герої назавжди залишаться чужими – і прізвища їм будуть “не такі”, і заслуги “сумнівними”, і “блохи” у біографіях шукатимуть. Це природньо для постколоніального суспільства, яке перебуває у процесі транзиту (тобто переходу) від колоніальної до національної державності. Це дуже складний шлях суспільної еволюції, але ми його здолаємо – звісно, лише у тому випадку, якщо Україна зуміє втримати і відстояти свою незалежність у нинішній війні з Росією. Але зробити цього без імен і без вшанування наших героїв ми не зможемо ніяк. Героям слава!

Тиміш МАРТИНЕНКО
Київ

1 листопада виповнилося 25 р. командиру 1-ї Окремої штурмової роти ДУК ПС Дмитру КОЦЮБАЙЛУ – другу “ДА ВІНЧІ”.
Вітаю від імені всіх командирів та бійців корпусу! Хай молодість, поєднана з бойовим досвідом, дає гарячий результат у боротьбі за Україну!
Будь веселий, надійний, розсудливий для побратимів! Будь жорсткий, безкомпромісний та безжальний до ворогів!
Хай Господь тебе оберігає на шляху боротьби!

Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ, командир ДУК ПС

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 335 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 370 грн.
Роман Коваль. “Донбас: радість і біль. 2014” – 175 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн.
Роман Коваль. “Отаман Зелений” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р.М. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 75 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 1) – 300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Ціни вказано станом на листопад 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 370 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 410 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії.

Роман Коваль. Донбас: радість і біль. 2014 – 2020 / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., 2020. – 124 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 12). – 210 грн.
Українсько-російська війна 2014 – 2020 рр. на Донбасі представлена через долі її учасників. Окрім нарисів Романа Коваля, у книжці опубліковано спогади учасників війни – айдарівця Євгена Городничука-“Гриця”, командира 1-ї штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитра Коцюбайла (друга “да Вінчі”) та його побратима “Санти” (Володимира Регеші), командира ОДЧ “Карпатська Січ” Олега Куцина, добровольця Євгена Карася, офіцера 9-го БТО Олександра Серпака, роздуми айдарівця Євгена Дикого та козачки батальйону “Січ” Ірини Цвіли, сповідь снайпера з Горлівки Миколи Вороніна, уривок зі щоденника козака “Правого сектору” Сергія Табали-“Сєвєра”, слово волонтерів Ганни Гарус і Аліни Косівської, художників Дмитра Бур’яна і Марини Соченко, розмову з майором Віктором Скатерним, комбатом 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців. Це книжка про український народ, який гідно промовляє до російського загарбника – і кулями, і мистецтвом. У збірці представлено нариси волонтерок і журналісток Наталки Слюсар, Ірини Соломко, Ольги Омелянчук, Люби Криворот, Тетяни Виноградової, Дар’ї Цимбалюк, Тетяни Голуб, Олександри Людченко, Ірини Ревунової, Марти Бордуляк, Тетяни Близнюк, Юлії Дембовської, Тетяни Виговської, Віолетти Киртоки, Наталії Крісман, Лесі Порут, журналістів та волонтерів Юрія Бутусова, Павла Вольвача, Юрія Юзича, Яна Осоки, Юрія Майбороди, Михайла Ухмана, Романа Давиденка, Романа Сініцина, Олексія Вертія, Назара Приходька, Віталія Горбенка, Олексія Сороки, Артема Мірошниченка, Олексія Чупи та Костянтина Климчука.

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 275 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 1. – 325 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 175 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 275 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 110 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.
Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/