 Вийшла книга Андрія Ковальова “Як гартувалась державність” Минуле є для звичайного споживача історичної продукції таким, яким його бачить автор... “Неісторичні”, або, як казав Ольгерд Бочковський, поневолені, народи стикаються з фактом привласнення своєї історії народом державним, з імперською традицією, що посідав землі визискуваної нації протягом тривалого часу.
Німецький або австрійський літератор писав про Прагу як німецьке місто протягом тривалого часу, і лише після Весни народів 1848 р. ситуація почала мінятися, місто над Влтавою поволі ставало національно чеським. Змінювалися й орієнтири історичних наголосів. Знаковими стають не німецькі культурні діячі, а святий Вацлав, чеський князь, небесний покровитель Чехії; Ян Гус, символ чехів часів битви на Білій Горі; батько новітньої нації Франтішек Палацький та ін. Німецький дискурс відходить на другий план, хоч саме німці (або онімечені Пржемисловичі) збудували Злату Прагу, яка в часи Карла ІV Люксембурзького в середині ХV століття була столицею Священної Римської імперії німецької нації. Історики міста чеського спрямування малюють іншу перспективу, антинімецьку поставу Чехії і Праги, остання стає містом Т. Масарика, Е. Бенеша, Божени Немцової і Ярослава Гашека. Чеська перспектива стала домінантною.
Львів ХІХ ст. культурно був переважно польським містом, і це знайшло своє відображення в краєзнавчій літературі. Польськомовні путівники і краєзнавчу літературу в ХІХ – на початку ХХ ст. та в 1920 – 1930-ті творили Антоній Шнайдер, Володимир Дідушицький (Дзєдушицький), Александер Чоловський, Франтішек Баранський, Станіслав Кунашевич, Люція Харевичова. Але вже після Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. українці дали своє альтернативне національне бачення. “Історичні проходи по Львові” Івана Крип’якевича, книги з мистецтва міста Миколи Голубця, історико-географічні нариси Олени Степанів стверджують українську перспективу Львова. Сьогоднішня путівникова продукція українського Львова дуже різнорідна: Володимир Вуйцик, Ігор Мельник, Юрій Винничук, Володимир Александрович і багато-багато інших авторів. Їхні праці допомогли нам остаточно засвоїти ідею українського Львова.
Литовці тривалий час відвойовували простір литовського Вільнюса в польського Вільна. Це був тривалий процес, який привів до націоналізації столиці Литви ще в часах російсько-совєтської окупації 1940 – 1991 років. І це при тому, що стартові можливості міста, яке було столицею однієї з найбільших країн середньовічної Європи – Великого князівства Литовського, на час національної литовської революції 1917 –1920-х рр. були більш ніж скромні. Литовського національно населення було лише 2 % на часи Першої світової війни. Через що литовське місто стало в міжвоєнний період третьою-четвертою столицею польської Другої Речі Посполитої (після Варшави, Кракова, Львова), а не відродженої Литви.
Ситуація Києва подібна до культурно відвойованих історичних просторів Праги, Львова і Вільнюса. Дивно, але перший повноцінний україномовний путівник Києва з’явився в 1930-му р. за редакцією та авторством українізованого німця Теодора Ернста. Путівники з українським фльором і симпатією виходили російською в ХІХ ст. багаторазово. Проте усі вони намагалися вписати український складник у російську державну історію… Першим, хто намагався розділити ці різнозначні речі, був Михайло Максимович. Але й по ньому ця нерозділеність робила Київ у численних опусах путівникарів третьою столицею Російської імперії, а не столичним українським містом, що протистояло Москві й Пітеру…
Але існують й інші національні перспективи київської історії. Ф. Равіта-Ґавронський написав путівник під кутом зору польської історії та відновлення т. зв. історичної Польщі. Якби уявити собі, що Річ Посполита змогла б у 1920 р. втримати Київ у своїй державній орбіті, то символами Києва ХІХ – початку ХХ ст. були б Л. Ідзиковський, В. Городецький, В. Браницький та інші польські національні персонажі культури. Про польський і єврейський Київ пише сучасний міський історик Михайло Кальницький. Але ж нас цікавить передусім аспект того, чи маємо право казати про Київ як про українське місто…
За доби українізації Михайло Грушевський, працюючи у Всеукраїнській академії наук, у зредагованих ним збірниках “Київ та його околиця в історії і пам’ятках” (1926) та “Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва” (1930) порушив питання про необхідність українізації тисячолітньої історії міста Києва… Доба сталінщини і комуністичної диктатури не могла розвинути справи М. Грушевського в цьому напрямі. До ідеї українізації столичного простору повернулися вже після закінчення тоталітарної комуністичної доби – у 1990–2000-ті роки. Але інерція «російського» Києва все ще тяжіла над авторами путівниково-краєзнавчих досліджень. Імперський Київ М. Булгакова і К. Паустовського, А. Ахматової і М. Гумильова, О. Мандельштама і Б. Пастернака був зрозуміліший і миліший пересічному київському інтелігентові, ніж доба Визвольних змагань національного відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. та часів УНР. Поза увагою та інтересом масового читача опинилися факти, пов’язані з інтелектуальним внеском української інтелігенції в культурну скарбницю Києва. Титани українського відродження залишалися непоміченими, хоч саме Київ пов’язаний з діяльністю української трійки кирило-мефодіївців Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша. Тут був написаний гімн “Ще не вмерла Україна”. Тут постала Київська Громада з її світочами духу й інтелекту М. Драгомановим, В. Антоновичем, О. Кониським. Тут навчався автор “Самостійної України” М. Міхновський і виник задум написання цього першого твору про необхідність української самостійності. Тут поставала РУП, діяли перші активісти національного політичного руху С. Петлюра, В. Садовський, М. Порш, Л. Юркевич. Тут здобув право на громадянство модерний український літературний рух. Київ був містом не лише Лесі Українки, а й Олександра Олеся, М. Зерова, П. Филиповича, М. Рильського, В. Винниченка, Олега Ольжича, Д. Донцова, Є. Маланюка. Але для імперської людини ці події не мають культурологічної цінності. Бо ними не живе пересічний російський інтелігент…
Дискурс українського міста може перемогти в людині лише за умови сприйняття тези про окупацію Києва та інших наддніпрянських міст совєтсько-російським урядом і військом під час війни за незалежність 1917 – 1921 років. Питання відвоювання свого культурно-історичного простору розв’язується на рівні малих і великих міст і містечок України. Одним із них є Боярка, книжку про яку написав молодий історик, політолог і громадський діяч Андрій Ковальов.
І він зіткнувся з тим самим міщанським пріоритетом російських культурних цінностей, що втілилися в міф Боярської вузькоколійки Павки Корчагіна, виписаний у пропагандистському комуністичному романі М. Островського “Как закалялась сталь”. Усі дослідники її давно дійшли однозначного висновку про міфічність і легендарність цієї комсомольської будови, яка, втім, стала доконаним фактом історії Боярки. Фальшиві міфи живуть довго, у них власна історія функціонування. Водночас безперечний факт пов’язання минулого Боярки з такими реальними і важливими для української історії людьми, як О. Кониський, М. Грушевський, В. Самійленко, родина Матушевських і Кістяківських, що тут жили і бували, спорідненість цього місця з визначними постатями молодої України Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Левицьким, Є. Чикаленком не захоплюють зіпсованих вихованням на більшовицькому минулому мешканців Боярки і Києва. А шкода…
Закінчення у наступному числі 
Ігор ГИРИЧ, доктор історичних наук
На світлині Олександра Гуліча – автор книги про Боярку Андрій Ковальов (у центрі).
|
