11 листопада виповнилося 102 роки, як скінчилася Перша світова. Пропоную вашій увазі прецікавий фрагмент зі спогаду Вартоломія Євтимовича “Військо і національно-політичне виховання” про роль “Кобзаря” в окопах Першої світової війни.
“Було це в осени 1916 р. на позиції під Ямницею за Станиславовом. Сидів я у свойому бліндажі й читав «Кобзаря». Увіходять до мене мої помічники: н-к команди зв’язку, підпоруч. [Дмитро Якович] Поляків і мій помічник (ад’ютант) з оперативної частини, підпоручник Моєтов, у минулому – сільські вчителі. Зацікавилися моєю лектурою й попросили, щоб я їм щось прочитав. Навмання розгорнув «Кобзаря» й зачав рецитувати. Рідко коли трапляється заробити на таке узнання, як було того разу, бо коли я докінчив читати, то обидва мої слухачі й третій, мій гайдук, полтавський козак, Остап Р...ко, – плакали. Поляків, родом поліщук, сказав: «Аж тепер я знаю, хто я. Оттак само говорив мій дід, і так говорять наші селяни». А Моєтов, родом Зорянин, говорить: «Мой народ ешьо несчастней твоево, Варфаломей Тіменович. Ви богачі, ви імеєте Шевченка, а ми...» – він тяжко заридав.
За кілька днів обидва вже роздобули «Кобзаря» й навипередки почали вчитися по українськи. Поляків із переконання, що він українець, а Моєтов – із симпатій до українців, що мають Шевченка. Моєтова забили червоні в січні 1918 р. під час штурму на Київський арсенал, а Поляків від р. 1917 служив в Українській армії, в р. 1919, додавши до свого прізвища «Галайда», був у Запорозькій Січі командантом Учебного куріня [а також командиром 27-го кінного Чортомлицького полку Армії УНР]. Гадаю, що подібні випадки траплялися в практиці кожного свідомого українця, якщо тільки він не був надто обережним...”
Варфоломій ЄВТИМОВИЧ |
