 (26.07.1944, с. Петрівка Петрово-Роменського р-ну, згодом Гадяцького р-ну Полтавської обл. – 11.10.2019, Київ) Із запізненням на цілий рік я довідався про смерть Валерія Колінька – мого старшого товариша. Познайомилися в середині 1990-х. Пан Валерій, бувши 1-м заступником президента Національної телерадіокомпанії України, всіляко допомагав мені в поширенні правди про Визвольну боротьбу нашого народу. Це саме завдяки його підтримці з’явилися мої цикли радіопередач на Національному радіо в 1990-х.
Ось назви тих радіоциклів: “Холодний Яр” (3-й канал Українського радіо, 1997), “Отамани Гайдамацького краю” (1-й канал Українського радіо, 2000 – 2001), “Кубанська Україна” (1-й канал Українського радіо, 2002 – 2004), “Історія, яка не завершується” (радіо “Культура”, 2004 – 2005). Разом понад 800 передач по 20 і 40 хвилин! Окрім того, працівники радіокомпанії, бачачи прихильне ставлення до мене свого начальства, весь час запрошували мене до участі в інших передачах, зокрема в закритих тепер суботніх “Обріях” та багатьох інших.
Завдяки тихому сприянню Валерія Колінька мільйони українців змогли дізнатися правду про Визвольну боротьбу українського народу. Радіорозповіді про невідомих діячів Визвольного руху і їхні подвиги в ім’я України стали важливим фактором формування національного самоусвідомлення і викрешування покоління нових борців за волю нашого народу.
На основі одного радіоциклу я видав книжку “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. На її початку вмістив уривки з листів, які у великій кількості надходили на адресу Українського радіо. Ось один з них. “Ви розкриваєте сторінку нашої історії, в яку я завжди вірила, – писала Алла Клименко з Конотопа. – Не могла героїчна історія нашого народу зупинитися на запорозьких козаках”.
За всім цим стояв Валерій Колінько. Він завжди посилав журналістів на презентації моїх книжок, і репортажі (та анонси) звучали на хвилях Українського радіо. Для мене це було вкрай важливо, адже іншої підтримки я не мав.
Одного разу я привів до Валерія Колінька в кабінет бандуриста Віктора Лісовола. Під час його співу п. Валерій від зворушення плакав… Він дав розпорядження записати пісні Віктора Лісовола для Золотого фонду Українського радіо, що й було зроблено. На жаль, коли я разом з Ярославом Чорногузом робив аудіодиск пісень Віктора Лісовола, цих записів не вдалося знайти, але хочеться вірити, що вони не пропали і колись щасливий дослідник чи радіожурналіст знайде їх…
Валерій Колінько народився в сім’ї вчителів Юрія Панасовича та Надії Володимирівни (в дівоцтві Кульчицька). Мама народилася на Чигиринщині в с. Мельниках 1912 року. Була свідком загибелі Василя Чучупака, Головного отамана Холодного Яру. А Валеріїв батько в 1920 – 1930-х рр. був відповідальним секретарем Одеської організації Спілки радянських письменників, співредактором літературно-художнього і громадсько-політичного журналу “Металеві дні”. Потрапив у списки на арешт. Дізнавшись про це від брата майбутньої дружини, який приятелював із чекістом, що мав здійснити цей арешт, Юрій того ж дня разом з Надією покинув назавжди Одесу…
У 1970 р. Валерій Юрійович закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Від серпня 1990 р. він – директор Телерадіоагентства “Новини”, а від червня 1994 р. – головний редактор Головної редакції інформації, згодом 1-й заступник директора ТВО інформаційно-публіцистичних програм Українського радіо. До колег був уважний і добрий, завжди йшов їм назустріч. Знаю, що вони його шанували і любили. Один з них, Дмитро Понамарчук, згадував: “Валерій Юрійович Колінько був унікальним фахівцем. Він умів виокремлювати суть подій, міг для випуску новин зробити з «Війни і миру» інформацію на три абзаци. Валерій Юрійович – класик української радіожурналістики… З легкої руки Валерія Колінька я міг в етері розповісти про УГС і Народний Рух, про жовто-блакитний прапор, про прагнення українців до самостійности та багатопартійности. Головний редактор Валерій Колінько першим підписав випуск новин на закордон, де говорилося «в Україні», а не «на Україні». Це було вперше в державному ЗМІ. Останні роки Валерій Колінько глибоко переживав за долю Українського радіо, особливо – за його інформаційну політику, ремствував через занепад інформаційного мовлення як жанру… На Хрещатику, 26 багато радіостудій. Якщо одна з них буде названа іменем Валерія Колінька, тоді ми виросли правильними журналістами”.
“Людина-журналіст від бога, – писав Олександр Монзолевський, – з феноменальною пам’яттю, класичними знаннями, яка могла не тільки сказати, чому тут потрібно проставити кому, але й відразу нагадати правило. Самбіст із неймовірно потужним здоров’ям і надзвичайно міцною хваткою”.
Ось ще кілька відгуків: “Велетень, унікум, профі в царині інформаційної журналістики. Людина, знайомство і спілкування з якою сприймаєш як подарунок долі” (Жанна Міщерська). “Валерій Юрійович був справжнім, людяним, добрим і мудрим” (Олена Трохимович). “Добра, порядна, щира людина. Великий професіонал, журналіст із великої літери. Людина, яка допомагала усім, хто потребував допомоги” (Марія Коваль). “Який класний він був, приклад оптимізму і гумору. Поважала його” (Qanna Kor).
У 2014 р. Валерій Колінько, напередодні свого сімдесятиліття, пішов на війну. Він розповідав мені, як йому відмовляли у військкоматі, але все ж, змінивши дату народження в заяві, він потрапив в АТО, та невдовзі змушений був тікати до Києва, бо побив офіцера, який підставив під загибель своїх військовослужбовців, і Валерію загрожувало кримінальне переслідування.
Валерій Колінько був фізично міцним і хоробрим. Захоплювався самбо і полюванням. Розповів мені, як одного разу не промовчав і побив трьох нахабних молодиків, які нечемно звернулися до нього “ей, дєд”. На той час він уже мав далеко за 60 років.
Під час останньої нашої зустрічі розповів велику таємницю свого життя. Його дядько (мамин брат) був учасником українського підпілля. У середині 1950-х він приїхав у гості до сестри з Галичини. Погостювавши трохи, запропонував малого Валеру взяти на вакації в Карпати, у яких той ніколи не бував. Мати, нічого не підозрюючи, відпустила сина.
Якось дядько запитав:
– Хочеш я навчу тебе стріляти?
Ну який хлопчик відмовиться?!
Вчилися в лісі з “Вальтера”…
Потім дядько розповів про Визвольну боротьбу, про жорстокість окупантів, про наші жертви. Розповів і страшну історію, через яку і взяв із собою хлопця на Прикарпаття…
Начальник районного МҐБ мав заарештувати українського підпільника. Підійшовши до його оселі, замість зайти у двері, кинув гранату у відчинене вікно. У кімнаті мати якраз годувала немовля. Немовля і мати загинули. Підпільника вдома якраз не було. ОУН винесла смертний вирок катові. І дядько запропонував Валері виконати його…
Валерій Юрійович у деталях розповів мені, як його, дванадцятирічного, привели на сусідню вулицю, як він перебігав садок, як на порозі якогось будинку двічі вистрелив у ката, як біг назад через садок. На іншій вулиці його чекав віз із дядьком-підпільником, який, сховавши малого в сіні, привіз його на вокзал, дав квиток і відправив до мами додому…
З цим тягарем на серці Валерій Колінько 1964 року вступив на журналістський факультет Київського університету, просякнутого сексотами, потім працював у радянських газетах, зокрема кореспондентом газети “Радянський міліціонер”...
Керівник Українського радіо розповів мені, як працівник КҐБ, приставлений до журналістського колективу, не раз приходив до нього з документами Валерія Колінька і все казав, що тут щось не збігається. Каґебіст підозрював провідного журналіста Українського радіо, що той щось приховував у своїй біографії…
Поховали Валерія Колінька на Покрову 2019 р. в Гореничах – родинному селі мого батька Миколи, на кладовищі, де спочивають моя бабуся Одарка і мій старший брат Віталій.
Дружина п. Валерія Ольга, у дівоцтві Колумбет, походить із Гореничів. Мені батько казав, що гореницькі Колумбети – наші гарні родичі. Так що ми з п. Валерієм виявилися далекими родичами. Але головне, що ми близькі душі. Він цінував мою дослідницьку працю, я ж був глибоко вдячний йому за тиху багаторічну допомогу. На знак поваги висилав йому багато років нашу “Незбориму націю”, але в останні роки перестав…
Усе планував зустрінутися, щоб ще раз почути і записати в деталях оту найдраматичнішу історію його життя, коли він став учасником Визвольної боротьби українського народу. На превеликий жаль, часу так і не знайшов…
Дорогий пане Валерію, спочивайте з миром у рідній для мене гореницькій землі.
Вічна пам’ять! Вічна слава! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ 
|
