(12.03.1940, с. Дубрівка Руська, тепер у межах м. Сяніка, Польща – 14.11.2020, м. Сегет, Угорщина)
Марія Іванівна Запоточна була найближчою подругою моєї мами – Надії Василівни Курило. Ми жили в одному будинку в Києві на вул. Курській, 16. У лемківській родині Запоточних ми завжди святкували традиційне українське Різдво. А 1 січня раненько я завжди бігав до неї, щоб засіяти зерном її оселю і проспівати “'Сію-вію, повіваю...”. Марійці Іванівні було важливо, щоб у перший день Нового року до її хати завітав хлопчик, тож і щедро віддячувала.
Марійка Іванівна була дружиною Бориса Олексійовича Запоточного, рідного племінника великого українського поета з Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича. І Марійка, і Борис опинилися на Львівщині внаслідок насильного переселення під час операції “Вісла” – примусового переселення українського населення з його малої батьківщини, яке здійснила комуністична Польща.
У цій родині завжди була Україна: портрети Івана Франка та Лесі Українки, українські книги, національні страви, величезна кількість вишивок та писанок, створених дбайливими руками Марійки Іванівни. У родині Запоточних звучала тільки українська мова. Пані Марійка завжди була мені рада, коли я з нашого 7-го поверху забігав на їхній 8-й. Завше пригощала мене різними смачними пундиками, або, як тепер кажуть, смаколиками. З братом Андрієм ми товаришували з донькою Запоточних – Наталкою. Вона була нам як сестра.
А ще в хаті Запоточних завжди була ідеальна чистота.
Марійка Іванівна мала непросту професію: працювала старшою медсестрою у психлікарні, зокрема у Глевасі…
Її Наталка взяла шлюб з угорцем Петером, який навчався в Києві на офіцера, ще в часи СССР переїхала в Угорщину, у м. Сегет, викладала українську мову, літературу та культуру в Сегетському університеті, брала і бере активну участь у житті Української громади. Коли роки обмежили можливості, у 2000 р. Марійка Іванівна переїхала до дочки в Сегет. Допомогла їй вивчити дітей української мови.
Ще в жовтні ми говорили через скайп, Марійка Іванівна показувала свою затишну кімнату, хвалила дочку, що створила їй такі гарні умови. А залишалося жити в цьому затишку лічені тижні…
Вічна пам’ять, дорога пані Марійко!
Роман КОВАЛЬ |
