4 жовтня у Києві відбулася видатна подія – на Лук’янівці, у сквері навпроти кінотеатру “Київська Русь”, урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник одному з найбільш талановитих українських полководців – Петрові Болбочану. Подякувати за це необхідно передусім невтомному борцю за історичну правду, президентові Історичного клубу “Холодний Яр” Романові Ковалю.
Полковник Болбочан – організатор найбільш боєздатних військових формувань УНР, один з керівників придушення більшовицького заколоту в січні 1918 р. у Києві, герой визвольного походу Армії УНР на Східну та Південну Україну, керівник українських військ у славетній Кримській операції квітня 1918 року.
Київ поступово, але невпинно наповнюється символами та об’єктами на честь героїв української історії та культури. Зараз це вже може когось дивувати, але ще донедавна це було чимось зі сфери фантастики. Ще якихось 5 років тому публічний простір наших міст був наповнений пам’ятниками і назвами вулиць на честь чужих героїв – тих, які насаджували принесену на багнетах московську владу, 70 років топили Україну у крові репресій, створювали пропагандистські твори, метою яких було переконати українців у тому, що вони є “молодшими братами” росіян, а їхня культура є другосортною у порівнянні з “величчю російської культури”.
Згодом, майже 20 років від часу проголошення незалежності, Україна жила у стані світоглядної шизофренії, коли, для прикладу, у Києві вулиця борця за незалежність В’ячеслава Чорновола впиралась у сквер організатора Голодомору Косіора (нинішній сквер Петра Болбочана).
Процес декомунізації після Євромайдану став тим скальпелем, який дозволив хірургічним шляхом зняти ці чужорідні культурні нашарування, привнесені московською владою і залежними від неї місцевими маріонетками-виконавцями. А тепер цей вакуум у символічному просторі, який утворився, крок за кроком заповнюється іменами і пам’ятниками на честь героїв української історії. Немає сумніву, що цей процес продовжиться надалі.
Звісно, не всі кияни і не всі українці сприймуть ці зміни. Для когось українські герої назавжди залишаться чужими – і прізвища їм будуть “не такі”, і заслуги “сумнівними”, і “блохи” у біографіях шукатимуть. Це природньо для постколоніального суспільства, яке перебуває у процесі транзиту (тобто переходу) від колоніальної до національної державності. Це дуже складний шлях суспільної еволюції, але ми його здолаємо – звісно, лише у тому випадку, якщо Україна зуміє втримати і відстояти свою незалежність у нинішній війні з Росією. Але зробити цього без імен і без вшанування наших героїв ми не зможемо ніяк. Героям слава!
Тиміш МАРТИНЕНКО
Київ |
