Політики не довіряли Болбочанові, а вояцтво вірило йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.
Ідея встановити в Києві пам’ятник Петрові Болбочану належить Історичному клубові “Холодний Яр”. Виготовив погруддя козак Історичного клубу “Холодний Яр” скульптор Михайло Горловий у співпраці з Олександром Фурманом із Кривого Рогу. А прекрасний постамент зробили батько і син Віктор та Богдан Рябови.
Організаційно і фінансово допомогли реалізувати ідею Музбат, “Правий сектор”, ВО “Свобода”, Національний корпус та українці, які здійснили вагомі пожертви, серед них були і громадяни (чи мешканці) Швейцарії, США, Польщі та Росії.
Під час урочистостей директор Інституту національної пам’яті Антон Дробович сказав, що в нього Петро Болбочан “асоціюється зі славою української зброї”, та від імені уряду “надзвичайно сильно привітав цю подію”. “Цей пам’ятник нагадуватиме про славу української зброї та про українські перемоги”, – сказав він. Двоюрідний онук легендарного полководця Андрій Болбочан, який приїхав з родиною з Чернівців, признався, що емоції переповнюють його родину, ще недавно не можна було й уявити, що його діда так пречудово вшанують, та ще у в Києві.
Геніальні наші співаки Сергій Василюк і Василь Лютий на честь Петра Болбочана співали “Меч Арея” (автор слів і музики Василь Лютий). У почесній варті стояли реконструктори клубу “Повстанець”. Ведучий Олексій Пономаренко був убраний у форму старшини Армії УНР.
5 жовтня – день народження Петра Болбочана. До цього дня Роман Коваль та Юрій Юзич підготували книгу “Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. Наприкінці жовтня вона побачила світ у бібліотеці Історичного клубу “Холодний Яр” (серія “Видатні українці”, в-во Марка Мельника).
У книзі багато ілюстрацій, документів та спогадів побратимів, зокрема запорожців Бориса Монкевича, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Вартоломія Євтимовича, Володимира Сікевича, Петра Дяченка, Павла Шандрука, Миколи Письменного, Бориса Антоненка-Давидовича, Петра Содоля-Зілинського, Зенона Стефаніва, Івана Вислоцького, Хоми Рябоконя, Михайла Крата, Анатоля Тарнавського, Рудольфа Федоровича, січових стрільців Андрія Кігічака, Івана Андруха, козака Харківського вільного козацтваІвана Піддубного, ад’ютанта Симона Петлюри Федора Крушинського, членів Директорії Григорія Макаренка та Опанаса Андрієвського, державних інспекторів Миколи Гавришка і Володимира Кедровського, співзасновника Української партії хліборобів-демократів Сергія Шемета, нариси Романа Коваля, Юрія Юзича та Владислава Карпенка про Петра Болбочана, Всеволода Петріва, Миколу Сільванського, Генріха Романовського, Івана Лубяницького, Бориса Монкевича, Івана Забудського, Марію Болбочан, листи та звіти самого Петра Болбочана.
У книжці 440 стор. Ціна 335 грн (без вартості пересилки). Замовлення за вже доступне за посиланням: https://otamania.in.ua/pb
Замовляйте книгу для себе, своїх друзів та рідних!
Слава полковникові Болбочану та його запорожцям!

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлинах – пам’ятник Петрові Болбочану в Києві та обкладинка книги про нього. Світлини Марка Мельника.

Короткий звіт

У Холодному Яру відбулося відзначення Дня українського козацтва і Дня захисника України. Цього дня до різних локацій Холодного Яру приїхало близько тисячі козаків і козачок з усієї України.
Головною подією цьогорічних урочистостей став кінний козацький похід, який, за словами його організатора, відомого скульптора і письменника Руслана Найди, відбувався вперше за останні 30 років. Козаки на конях розпочали свій шлях 12 жовтня в Медведівці, пройшли через Головківку, Івківці, Буду, Мельники. Їхня поява в кожному з холодноярських сіл стала яскравою подією, що нагадала місцевим мешканцям і гостям урочистостей славне минуле козацького краю. Завершився кінний похід 15 жовтня в Жаботині. Козаки під час кінного походу вшанували загиблих за волю України отаманів і вояків давніх часів та сучасної війни. Вклонилися, зокрема, могилі сотника Івана Компанійця на території Мотриного монастиря та могилам холодноярців у Мельниках.
А члени Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль та Ігор Гаврищишин 13 жовтня на Переяславщині в с. Ташані поклали квіти до пам’ятного знака генералу-хорунжому Армії УНР Петрові Самутину, а надвечір на Кропивниччині в урочищі Чорний Ворон вшанували могилу Чорного Ворона і його товариства – з нагоди 100-ліття героїчного бою.
Урочистості 14 жовтня розпочалися поминальною молитвою о. Василя Циріля (за участі трьох капеланів 93-ї ОМБр “Холодний Яр”) та промовами на вшанування загиблих героїв у боротьбі за волю України біля пам’ятного знака 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
Опісля на хуторі Буда в козацькій церкві Св. багатостраждального Петра Калнишевського відбулося святкове, з нагоди Покрови, богослужіння, по завершенні якого настоятель храму протоієрей Василь Циріль звершив чин освячення зброї. Свою нову книгу “Семен Неживий – лицар Холодного Яру” про одного з лідерів Коліївщини, мешканця с. Мельників, як зброю в інформаційній війні, я теж освятив. Згодом презентував її зі сцени “Дикого хутора”. Також на літературній сцені відбулися презентації книг “Жінки у Визвольній війні” та “Донбас: радість і біль”, які провели Роман Коваль та Марко Мельник.
Після презентацій книжкових новинок Роман Коваль оголосив ім’я цьогорічного лауреата Премії імені Юрія Горліса-Горського. Ним став учасник АТО на Сході України і видавець Марко Мельник. Після вручення премії сцена “Дикого хутора” почала працювати в режимі “вільного мікрофона”. Запам’яталися промови організатора свята Покрови Лесі Островської та  Сергія Мокренюка – у 2013 – 2014 рр. – одного з лідерів руху Євромайдан-Крим, а нині – співкоординатора нещодавно відродженої Крайової ради українців Криму (КРУК). Він розповів про опір окупаційному режимові, який, попри смертельну небезпеку, чинять українці та кримські татари в Криму.
Також багатьох вразила театральна постановка “Пам’яті загиблого солдата...” у виконанні колективу “Натхнення” у складі Інеси, Івана, Дані Шпаків та О. Сушич.
Ще однією цікавою подією стало відкриття на території музейно-етнографічного комплексу “Дикий хутір” скульптурної композиції “Холодноярський Мамай”, яку було розміщено біля козацького храму. Спершу скульптуру освятив о. Василь Циріль, а потім заслужений діяч мистецтв України, ведучий Євромайдану Володимир Гонський привітав присутніх полум’яним словом і піснею.
Автором ідеї створення Холодноярського Мамая став скульптор із Черкащини, заслужений художник України Микола Теліженко, а виконав задум заслужений художник України скульптор В’ячеслав Гутиря з Бахмута на Донеччині. Мистецька композиція виконана з каменя висотою майже 3 метри і вагою майже 5 тонн, який 2010 року був привезений на Черкащину з Криму.
15 жовтня Роман Коваль з Ігорем Гаврищишиним та Григорієм Юриком побували в Кам’янському історичному музеї (директор – член Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Ляшко). А ми разом із членами КРУК вшанували борців за волю України в Мельниках, відвідали оновлену експозицію Медведівського історико-краєзнавчого музею (директор – член Історичного клубу “Холодний Яр” Богдан Легоняк), “Зерноленд” (засновник – член Історичного клубу “Холодний Яр” Назар Лавріненко), суботівську філію НІЕЗ “Чигирин” (керівник – Надія Кукса) та завершили свою подорож у столиці Війська Запорозького місті Чигирині.
Такою була цьогорічна холодноярська Покрова – багатою на події, емоції та зустрічі побратимів. Багато хто відвідав Холодний Яр цього року вперше. Через карантин у 2020-му так і не відбулися чимало традиційних заходів, зокрема й анонсовані ювілейні 25-ті вшанування героїв. Хочеться вірити, що наступний рік буде більш сприятливим для українських справ і все, що плануватиметься, вдасться успішно зреалізувати.
Дякуємо Лесі Островській за чудову організацію сонячної Покрови в Холодному Яру!

Євген БУКЕТ, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині Володимира Гребінника – учасники вшанування полеглих вояків 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Холодноярське плато, 14 жовтня 2020 р.

Торік лауреатом став народний артист України Тарас Компаніченко – за популяризацію української визвольної пісні, за створення циклу пісень доби Української революції 1917 – 1921 років та з нагоди 50-ліття.
Цьогорічного лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр” оголошено в Холодному Яру під час Покрови 14 жовтня з головної сцени свята.
Ним став Марко Юрійович МЕЛЬНИК – “за участь у Визвольній боротьбі в лавах батальйону “Азов” у 2014 – 2015 рр., за книгу спогадів «Жадання фронту», за популяризацію Української визвольної ідеї – видання серії книг про Визвольну боротьбу, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності, утвердження національних цінностей у житті українського народу та з нагоди 30-ліття”.
“Велика честь і радість здобувати визнання від людей, яких поважаєш і на яких рівняєшся багато років, – сказав Марко Мельник. – Трохи дивно, коли тебе, ще донедавна новачка у видавничій справі і громадському житті, називають лауреатом, а твої здобутки – значними. Думаю, це визнання я ще маю відпрацювати в майбутньому. Великі справи ще попереду. А поки дякую нашому відданому українській справі колу однодумців за теплі слова та обіцяю й надалі підставляти плече та працювати на спільну мету”.
Щиро вітаємо борця за волю України, творця української культури Марка Мельника з високою нагородою!
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”
Хутір Буда, Холодний Яр, 14 жовтня 2020 р.

13 жовтня, у переддень свята Святої Покрови козаки та козачки Козачанського куреня Вільного козацтва, ветерани АТО та ООС, військові волонтери та артистичний десант Звенигородського РБК взяли участь в освячені меморіальної дошки засновникові Вільного козацтва Никодиму Петровичу Смоктію (1878 – 1943), встановленої з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр” на в’їзді у Звенигородку.
Слово до громади мовив почесний козак Козачанського куреня, письменник та етнограф Вадим Федорович Мицик. Він оповів про історію заснування Вільного козацтва. З вітальною промовою та словами подяки до захисників України та козаків звернувся отаман Козачанського куреня, член Історичного клубу “Холодний Яр” Олег Голуб. Від свого імені та від Романа Коваля висловив щиру подяку меценату Юрієві Васильовичу Лисогору, який власним коштом виготовив 2 дошки – Никодимові Смоктію, а трошки раніше – Семенові Гризлу.
Від міської ради присутніх вітав заступник міського голови Сергій Щербина. Освятив меморіальну дошку священник УПЦ отець Віктор Піхур.
Велика подяка всім, хто взяв участь у вшанування великого українця, Звенигородській міській раді та Звенигородській райдержадміністрації за підтримку. А співочому десанту районного РБК наш низький уклін та бурхливі оплески!

“Незборима нація”

Сердечно вітаємо з 30-літтям ветерана АТО, козака Історичного клубу “Холодний Яр”, видавця величезної серії книг про Визвольну боротьбу, лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Марка МЕЛЬНИКА! Бажаємо йому та його дружині Валі особистого щастя в Самостійній Україні! Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

3 жовтня 1925 р. від ран, отриманих у бою, помер сквирський отаман Шкурко – Антон Юхимович Шкарбуненко. Його загін з 1920 р. діяв на Сквирщині й частині Бердичівщини. Він здійснив “десятки терористичних актів, а саме: розгром совустанов, пограбування держпідприємств і установ, а також кількасот вбивств, як совслужбовців, [так] і партійців”.
У свій останній рейд на окуповану Батьківщину він вирушив 23 вересня 1925 р. о 1-й годині ночі. Невеличкий загін із чотирьох бойовиків перейшов кордон у районі м. Корця і попрямував до Сквири…
30 вересня 1925 р. післяобідню тишу в передмісті Сквири Раднянівці раптово розірвали постріли. Будинок Северина Підлісного, у якому переховувались повстанці, був оточений чекістами і красноармійцями на чолі з т. в. о. начальника Білоцерківського окружного відділу ҐПУ Черноусовим, уповноваженим з б/б (“боротьби з бандитизмом”) БЦО ҐПУ тов. Баші та командиром 298-го полку Зєлєнцовим. Бій тривав понад дві години. Гранати кидали з обох сторін. Від них загорілися будинок і сарай. Хлопці змушені були йти на прорив.
Северина Підлісного вбили, коли він вискочив зі своєї хати з гранатою в руці. Корнієвський, Загорулько та Шмалій загинули при переслідувані їх на городі між передмістям Раднянівкою і Липовецькою вулицею.
Антон Шкарбуненко теж вибіг з хати з гранатою в руці. Він заскочив на підводу і почав скидати з неї мішки, при цьому розірвалась бомба, яку він тримав у лівій руці. З відірваною рукою він побіг, сховався в річці, де по шию у воді сидів близько 2 годин, поки не стемніло. Вийшовши з річки, ослаблений від втрати крові, Шкурко з великими труднощами пройшов ще близько 2 верст і вліз через вікно в хату, де був затриманий і привезений в лікарню.
У звіті Черноусов зазначив, що повстанці тяжко поранили комвзводу Крівєнкова і співробітника Білоцерківського ҐПУ Фадєєва, легко поранили красноармійця.
Хата і сарай Підлісного згоріли вщент. Після того як завалилася стеля хати, ще протягом півгодини всередині лунали вибухи набоїв і гранат...
Антон Шкарбуненко втратив багато крові, а відкриті рани від перебування в тванистій річці сильно забруднилися, що викликало подальший швидкий розвиток гнильного зараження. Привезли його до лікарні пізно увечері. У нього було відірвано частину передпліччя, мав він і численні поранення лівої ноги та обличчя внаслідок вибуху бомби. Лікарі робили все, аби привести отамана до свідомості, щоб допитати. 3 жовтня Шкурка почали допитувати. Чекіст так описав умови допиту: “До цього додаю протокол допиту бандита Шкурка-Шкарбаненка (правильно: Шкарбуненка. – В. К.) Антона Юхимовича, зробленого мною у присутності нарсудді 9-ї діл. т. Золотаревича і голови райвиконкому Сквирського району т. Кононовича 3 жовтня ц/р з 16 до 20 години, а о 21 годині 43 хвилини Шкурко-Шкарбаненко помер.
Допитати його детальніше не було можливості, оскільки через тяжкий стан він мені відповідав періодично по декілька слів, а іноді нічого не відповідав на мої запитання, обіцяючи сказати «завтра». Уповноважений з б/б”.
3 жовтня співробітником ҐПУ Корнелішиним у в’язниці під час спроби втечі був убитий повстанець Шкурка – Демедь Возбранний. 4 жовтня 1925 р. о 19-й годині тіла 6 повстанців: Антона Шкарбуненка, Семена Корнієвського, Федора Загоруйка (Загорулька), Петра Шмалія, Северина Підлісного та Демедя Возбранного були поховані чекістами у Сквирі.
Про Антона Шкарбуненка мало що відомо. Знаємо, що в нього було два брати: Іван та Федір, а батька звали Юхим Данилович. Чекісти у обвинувальному вироку щодо “банди” Шкурка-Шкарбуненка писали: “Добуті в 1923 році при ліквідації банди «Трейка» документи, зокрема рапорт Шкурка на ім’я Партизансько-Повстанських Сил на Сквирщині про вбивство двох красноармійців, рапорт про його наліт на Шамраївську міліцію, рапорт про розстріл красноармійця, акт його про пограбування Шамраївського волвиконкому, наказ командиру терзагону № 2 за підписом Трейка, статут терзагону партизансько-повстанських сил на Сквирщині про знищення комуністів, агентів Чрезвичайних комісій та інших працівників, доповнення до статуту терзагону при польовому штабі названих повстанських сил на Сквирщині з достатньою переконливістю характеризують роль Шкурка та його банди як організацію контрреволюційно-терористичну, і, крім того, встановлено, що походженням із громадян м. Сквири Антон Юхимів Шкарбуненко з 1921 року вступив до банди «Трейка», що оперувала тоді на Сквирщині, й був призначений начальником терзагону”.
Світлин отамана у справі нема. Є тільки довідка, що фотокартки загиблих будуть надіслані до Білоцерківського ҐПУ. В архівній справі є опис Антона Шкарбуненка, зроблений підпільником Остапом Куцюком: “В даний час Шкурко ходить у кожушку чорному або в жовтому, а то й у плащі. Шапки різні бувають – і чорні, і сірі. Бороду та вуса голить і навіть голову іноді голить. Сам він рудуватий, років йому 26 – 28”. Про озброєння повстанців Куцюк сказав таке: “В них у кожного по два револьвери-маузери і по гвинтівці. У кожного сумка на плечах з набоями. Набоїв багато в них. Набої вони дістають у м. Сквирі”. Якось Куцюк запитав отамана Шкурка, де вони бувають, на що Антон сердито відповів: “Не твоя справа, хай тебе не цікавить моя дорога!”
В основу цієї розповіді лягли документи ГДА СБУ (спр. 12933 в 3 томах).
Слава отаманові Шкурку та його товаришам, які боролись до осені 1925 року!

Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”

3 жовтня 1925 р. від ран, отриманих у бою, помер сквирський отаман Шкурко – Антон Юхимович Шкарбуненко. Його загін з 1920 р. діяв на Сквирщині й частині Бердичівщини. Він здійснив “десятки терористичних актів, а саме: розгром совустанов, пограбування держпідприємств і установ, а також кількасот вбивств, як совслужбовців, [так] і партійців”.
У свій останній рейд на окуповану Батьківщину він вирушив 23 вересня 1925 р. о 1-й годині ночі. Невеличкий загін із чотирьох бойовиків перейшов кордон у районі м. Корця і попрямував до Сквири…
30 вересня 1925 р. післяобідню тишу в передмісті Сквири Раднянівці раптово розірвали постріли. Будинок Северина Підлісного, у якому переховувались повстанці, був оточений чекістами і красноармійцями на чолі з т. в. о. начальника Білоцерківського окружного відділу ҐПУ Черноусовим, уповноваженим з б/б (“боротьби з бандитизмом”) БЦО ҐПУ тов. Баші та командиром 298-го полку Зєлєнцовим. Бій тривав понад дві години. Гранати кидали з обох сторін. Від них загорілися будинок і сарай. Хлопці змушені були йти на прорив.
Северина Підлісного вбили, коли він вискочив зі своєї хати з гранатою в руці. Корнієвський, Загорулько та Шмалій загинули при переслідувані їх на городі між передмістям Раднянівкою і Липовецькою вулицею.
Антон Шкарбуненко теж вибіг з хати з гранатою в руці. Він заскочив на підводу і почав скидати з неї мішки, при цьому розірвалась бомба, яку він тримав у лівій руці. З відірваною рукою він побіг, сховався в річці, де по шию у воді сидів близько 2 годин, поки не стемніло. Вийшовши з річки, ослаблений від втрати крові, Шкурко з великими труднощами пройшов ще близько 2 верст і вліз через вікно в хату, де був затриманий і привезений в лікарню.
У звіті Черноусов зазначив, що повстанці тяжко поранили комвзводу Крівєнкова і співробітника Білоцерківського ҐПУ Фадєєва, легко поранили красноармійця.
Хата і сарай Підлісного згоріли вщент. Після того як завалилася стеля хати, ще протягом півгодини всередині лунали вибухи набоїв і гранат...
Антон Шкарбуненко втратив багато крові, а відкриті рани від перебування в тванистій річці сильно забруднилися, що викликало подальший швидкий розвиток гнильного зараження. Привезли його до лікарні пізно увечері. У нього було відірвано частину передпліччя, мав він і численні поранення лівої ноги та обличчя внаслідок вибуху бомби. Лікарі робили все, аби привести отамана до свідомості, щоб допитати. 3 жовтня Шкурка почали допитувати. Чекіст так описав умови допиту: “До цього додаю протокол допиту бандита Шкурка-Шкарбаненка (правильно: Шкарбуненка. – В. К.) Антона Юхимовича, зробленого мною у присутності нарсудді 9-ї діл. т. Золотаревича і голови райвиконкому Сквирського району т. Кононовича 3 жовтня ц/р з 16 до 20 години, а о 21 годині 43 хвилини Шкурко-Шкарбаненко помер.
Допитати його детальніше не було можливості, оскільки через тяжкий стан він мені відповідав періодично по декілька слів, а іноді нічого не відповідав на мої запитання, обіцяючи сказати «завтра». Уповноважений з б/б”.
3 жовтня співробітником ҐПУ Корнелішиним у в’язниці під час спроби втечі був убитий повстанець Шкурка – Демедь Возбранний. 4 жовтня 1925 р. о 19-й годині тіла 6 повстанців: Антона Шкарбуненка, Семена Корнієвського, Федора Загоруйка (Загорулька), Петра Шмалія, Северина Підлісного та Демедя Возбранного були поховані чекістами у Сквирі.
Про Антона Шкарбуненка мало що відомо. Знаємо, що в нього було два брати: Іван та Федір, а батька звали Юхим Данилович. Чекісти у обвинувальному вироку щодо “банди” Шкурка-Шкарбуненка писали: “Добуті в 1923 році при ліквідації банди «Трейка» документи, зокрема рапорт Шкурка на ім’я Партизансько-Повстанських Сил на Сквирщині про вбивство двох красноармійців, рапорт про його наліт на Шамраївську міліцію, рапорт про розстріл красноармійця, акт його про пограбування Шамраївського волвиконкому, наказ командиру терзагону № 2 за підписом Трейка, статут терзагону партизансько-повстанських сил на Сквирщині про знищення комуністів, агентів Чрезвичайних комісій та інших працівників, доповнення до статуту терзагону при польовому штабі названих повстанських сил на Сквирщині з достатньою переконливістю характеризують роль Шкурка та його банди як організацію контрреволюційно-терористичну, і, крім того, встановлено, що походженням із громадян м. Сквири Антон Юхимів Шкарбуненко з 1921 року вступив до банди «Трейка», що оперувала тоді на Сквирщині, й був призначений начальником терзагону”.
Світлин отамана у справі нема. Є тільки довідка, що фотокартки загиблих будуть надіслані до Білоцерківського ҐПУ. В архівній справі є опис Антона Шкарбуненка, зроблений підпільником Остапом Куцюком: “В даний час Шкурко ходить у кожушку чорному або в жовтому, а то й у плащі. Шапки різні бувають – і чорні, і сірі. Бороду та вуса голить і навіть голову іноді голить. Сам він рудуватий, років йому 26 – 28”. Про озброєння повстанців Куцюк сказав таке: “В них у кожного по два револьвери-маузери і по гвинтівці. У кожного сумка на плечах з набоями. Набоїв багато в них. Набої вони дістають у м. Сквирі”. Якось Куцюк запитав отамана Шкурка, де вони бувають, на що Антон сердито відповів: “Не твоя справа, хай тебе не цікавить моя дорога!”
В основу цієї розповіді лягли документи ГДА СБУ (спр. 12933 в 3 томах).
Слава отаманові Шкурку та його товаришам, які боролись до осені 1925 року!

Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”

11 листопада 1920 р. Михайло Шило на чолі авангарду 3-ї сотні Лубенського полку ім. Максима Залізняка під’їхав до крайніх хат с. Котюжани з північно-західної сторони. Він уже мав інформацію, що ворожий батальйон прийшов з Обухова. У бінокль добре бачив, як командир “гарцював на поганенькому коникові”, видаючи розпорядження червоноармійцям.
У цю хвилину під’їхав підполковник Август Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку ім. Максима Залізняка.
– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного комбата.
Що міг відповісти уродженець Відня Август-Йосип Кучера?
– Мало сил, щоб атакувати...
Здоровий глузд підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже сотник Лубенського полку Шило мав біля себе лише десять козаків і двох хорунжих. Але ж хлопці були неабиякі, самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зілінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківський, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.
Тринадцять шабель проти трьох сотень. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують.
Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Знав сотник і те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Та й моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.
І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку ім. Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.
Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела із с. Обухова до Котюжан, Михайло Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умовились атакувати одночасно – одразу як сотник двічі вистрілить у червоних.
Неочікувані постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали червоних. Їх охопила паніка. Про це свідчила метушня та безладна стрілянина в небо. Багато хто намагався втечею врятувати життя, інші кидали зброю і піднімали догори руки. А розлючені вершники вже врізались у московську гущу і безжалісно рубали.
– Таваріщі! – отямився комбат. – К аружію! Іх мало!..
Червоноармійці ніби й не чули свого командира – вони бачили лише, як на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.
Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.
І кацапня пішла врозтіч. Показав потилицю і комбат. Шило одразу рвонув за ним. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому радісно тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата.
У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійців, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”.
Як оцінив переможну операцію прихильник здорового глузду Август-Йосип Кучера? Які висновки зробив?..
Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський написав, що сотник Шило в бою під Котюжанами “предосконало підтвердив” військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.
Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку ім. Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою Миколи Любимця...
Герой бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку 21 листопада 1920 року. Його тіло залишилося на полі бою.
Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова 24 вересня 1926 р. здолали сухоти в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорні.
Доля інших героїв невідома. Напевно, опинилися вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів і думали: чому ж ми програли? Як так сталося?!
І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні ночі нескінченної польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, плигнувши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Сто історій Визвольної війни. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2015. – С. 198 – 200.

У серії “Видатні українці” бібліотеки Історичного клубу “Холодний Яр” вийшла дивовижна книга Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917–1930” (Київ: В-во Марка Мельника, Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020).
Це унікальне видання є, по суті, першою спробою зібрання та систематизації значного обсягу найрізноманітніших матеріалів (документи, спомини, нариси, світлини) про славних українок-революціонерок, які в буремні роки доби УНР і подальшої російсько-більшовицької окупації поруч із чоловіками виборювали вільну Україну в лавах оборонців Української держави, виявляючи чудеса хоробрості, відваги, розсудливості та милосердя. Тим, що вміли і воювати, і гоїти рани, бувши військовими командирами, отаманшами, розвідницями, зв’язковими, підпільницями, сестрами милосердя, присвячено понад 400 сторінок великоформатного видання, у якому крізь призму жіночих доль представлено один із найвеличніших і найтрагічніших періодів в історії України.
Книга починається статтею сірожупанника, графіка Павла Ковжуна “Українська жінка в огні революції”, яка вперше побачила світ у 1939 році в емігрантському виданні “Свобода”. У ній автор зазначає: “Ми зробимо величезну кривду наступним поколінням, коли не передамо їм того, що ми бачили, що ми пережили, що ми знаємо про ті часи й події”. І в цьому контексті особливу увагу він звертає на “українських геройок”, про яких так мало збережено спогадів: “Ми виступаємо з дуже вбогим матер’ялом про жінку-революціонерку, про жінку-вояка, так, наче б жінка, наша українська жінка, відважна і смілива, не брала тієї участи в найбільшому національному і соціальному зриві…”
Здається, на етапі 100-річчя Української революції книга Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні”, що видана коштом Союзу українок Америки, значною мірою заповнює цей пробіл. У ній на основі документів ГДА СБУ, ЦДАВО України, закордонних архівів, численних еміґрантських джерел і приватних архівів подано історії, біографії, спогади, щоденники, свідчення, а також неповний список понад 350 учасниць Визвольної боротьби 1917 – 1930 років. Зокрема, у цьому добротному фоліанті можна знайти оповіді про хорунжу УГА Катерину Горбай (див. фото з обкладинки книги), легендарну отаманшу Марусю Соколовську, хоробрих воячок Тіну Пекарчук, Світлану Харченко, Юзефу Лисогор, Марію Волосевич, Ганну Осадчу, героїчних підпільниць Віру Бабенко (мешканка Веселих Тернів на Криворіжжі), Марію Бесарабенко-Трейко, сестер милосердя Галину Ліневич, Ірину Шміґельську-Климкевич, Марію Волосевич, Марусю Заржицьку та інших.
Дуже цікаві маловідомі факти із життя дружин і доньок українських провідників і командирів – Єлизавети Скоропадської, Марії Болбочан, Лариси Петлюри, Ярини Гризло, Насті Терпило, дружини Нестора Махна Галини Кузьменко. Не оминули Роман Коваль та упорядники книги Владислав Карпенко і Юрій Юзич й постаті письменниць-борчинь – Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської та Валерії О’Коннор-Вілінської. У книзі подано також чимало біографій членкинь Союзу українок першої половини ХХ ст. Окремими розділами книги ідуть ще й фотододатки – до списку учасниць Визвольної боротьби 1917 – 1930 рр. і 1914 – 2014 рр., у яких розміщено світлини з українських архівів і бібліотек, збірок старшин УСС та Армії УНР, приватних архівів та емігрантських видань.
Це неймовірне зібрання, яке можна сміливо назвати історією українського героїчного жіноцтва, здатне захоплювати, дивувати і надихати – як жінок, так і чоловіків. І особливо може бути корисним для української юні, якій сьогодні так потрібен яскравий приклад справжнього громадянства, патріотизму, героїчної звитяги і самопожертви, що сторіччя тому демонстрували українські жінки на полі бою, у льохах і катівнях денікінських контррозвідок і більшовицьких “чрєзвичайок” у боротьбі “за краще завтра Нації”.

Володимир СТЕЦЮК, журналіст, Кривий Ріг
Газета “День”

Член Центральної Ради від студентських організацій Києва Михайло Михайлович Єреміїв (Єремієв) був сином почесного мирового судді Михайла Стефановича Єремієва, власника маєтку в с. Забуянні (тепер Макарівської ОТГ, що на Київщині).
Освіту Михайло Єреміїв здобував у київських навчальних закладах: у 2-й та 8-й гімназіях, Університеті Св. Володимира та Політехнічному інституті. В інституті очолював Українську студентську громаду і відбув перше “політичне” покарання за переконання – 6 тижнів у Лук’янівській в’язниці за співпрацю в студентському оргкомітеті зі святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Юнацька активність стала для нього сходинкою до великої політики. Він був добре знайомий з М. Міхновським, Є. Чикаленком, Д. Дорошенком, П. Понятенком, М. Синицьким, І. Стешенком, С. Єфремовим та іншими діячами того часу. Як представника студентських організацій Києва його було обрано на Всеукраїнському національному конгресі 1917 року членом Центральної Ради. Єреміїв увійшов до складу ЦК УСДРП і репрезентував партію в Малій раді, обіймав посаду секретаря УЦР (6.12.1917 – 23.03.1918), редагував “Вісти з Української Центральної Ради”. За доби Директорії УНР долучився до творення української дипломатичної служби: працював секретарем Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії (1919 – 1920), редагував її друковане видання “La Voce del Ucraina”. Після завершення діяльності місії 1921 року переїхав до Відня, потім – до Праги, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах (1924 – 1927), заснував і очолив Український центральний спортивний союз. Від 1928-го (з деякими перервами) до смерті 16 вересня 1975 р. мешкав у Женеві.
У спогадах Михайла Єреміїва “За лаштунками Центральної Ради”, опублікованих у журналі Українського історичного товариства “Український історик” (Нью-Йорк – Мюнхен, 1968, № 1 – 4), що мені люб’язно надали Юрій Юзич і Роман Коваль, які зараз разом роблять книгу про Миколу Міхновського, куди буде вміщено отой матеріал, є цікавий фрагмент, пов’язаний з історією Макарівщини і подіями на її теренах у XVIII ст. і в 1914 році. “На самому початку [Першої світової] війни на Україні сталися деякі події, які залишилися невідомі історикам, а тому про них варто згадати, – писав М. Єреміїв. – При оголошенні мобілізації на Київському Поліссі, де був наш родинний маєток, а саме в Макаровській окрузі, вибухли досить великі розрухи. Цього можна було очікувати, бо наш район був знаний ще з часів Гайдамаччини як бурхливий та небезпечний. Тут ходив колись Чортовус з своєю ватагою, тут переховувався Залізняк перед повстанням і населення ще за моїх часів зберегло старі козацькі ціхи (характерні риси. – Ред.). В кожній хаті була рушниця, гарно вирізьблена порохівниця, видовбана в оленячім розі, а також мисливська торба, зроблена традиційно з борсучої шкури з випханою соломою головою. Хлопці ходили на засідки, не питаючи чий ліс, подорожувати вночі було небезпечно, і навіть під большевиками моє рідне село Забуяння ставило завзятий опір червоним під проводом отаманші Марусі, колишньої товаришки моїх дитячих забав.
Отже, як тільки мобілізація була оголошена, декілька тисяч хлопців на місце (замісць. – Ред.) того, щоб зголоситися, втекли в ліси, потворили ватаги і декілька днів ходили від села до села, накладаючи харчову контрибуцію на дідичів і підмовляючи селян до повстання. Але вони не мали справжніх ватажків, ні політичного проводу і справа закінчилася в Макарові, старо-козацькому сотенному містечку, де урядник Лисиця застрелив одного хлопця, а решта, не маючи інших виглядів, зголосилися до військової округи і не були покарані”.
Як бачимо, член УЦР Михайло Єреміїв вважав своїм рідним селом Забуяння, але за метричними даними, які віднайшла докторка історичних наук, професорка Ірина Матяш, він народився 7 лютого 1889 р. в с. Новоселиці Новоград-Волинського повіту, де його батько, Михайло Стефанович Єремієв, працював у той час суддею. Але працював, вочевидь, недовго, бо, як відомо з його мемуарів, дитинство майбутнього члена УЦР минуло в урочищі Тростянка, на північно-західній стороні села Забуяння.
Запорозький козак Семен Чортоус, якого згадав М. Єреміїв, і справді діяв у волинських лісах наприкінці 1750-х – на початку 1760-х років. Говорили, що його повстанці “перетворили на попіл ціле містечко” в Овруцькому повіті, а євреїв вирізали до ноги. Переказ про Залізняка, який перед Коліївщиною разом із Іваном Бондаренком інспектував на Макарівщині старі козацькі схрони, знаходимо в спогадах Володимира Покотила.
Чимало інформації міститься в документах унікальної колекції Михайла Єреміїва, яка з початку 1980-х рр. зберігається в Національному архіві Канади (тепер – Бібліотека і архіви Канади). Щоправда для користування ними необхідне отримання спеціального дозволу від представників родини Михайла Єреміїва, які передали його архів на зберігання. У складі фонду Михайла Єреміїва – особисті та родинні документи (зокрема й відомості генеалогічного характеру), дипломатичні документи, приватне та офіційне листування, фото, газетні вирізки тощо. Сподіваюся, з часом усі вони будуть введені до наукового обігу.

Євген БУКЕТ, Історичний клубу “Холодний Яр”

У ч. 10 газети “Незборима нація” натрапив на посмертну згадку “Павло Степанович Щириця”… Розгорнув родинний альбом і замисливсь над світлиною перших літстудійців Київського державного університету – тогочасних студентів філологічного та журналістського факультетів. Присіли на лавочці в парку навпроти університету Володимир Коломієць, Олесь Лупій, Василь Діденко, Олекса Вусик і Павло Щириця. На фото, люб’язно подарованому мені (на поминальному вечорі мого брата Володимира 2 листопада 2017 р.) Олесем Лупієм, стоїть дата: 16 листопада 1956 року. І пригадалось, як Володимир ще в ті часи розповідав нашим батькам – вчителям – і мені, маленькому, про ту саму студентську “СіЧ” (“Студія імені Чумака”). Читав чимало ліричних рядків. От, наприклад, строфа вірша, написаного на честь юного поета часів Української революції Василя Чумака, “Чумаченько”:

Березневий каламуте, – ти не змий фіалок синь
У світанку-перламутрі ожива Чумак Василь.
Ось він: юний, кучерявий, у сорочці нарозпах –
Наче пісня, наче слава, мов сміливий сокіл-птах!

А з нагоди 60-річчя народження Володимира Сосюри Володимир Коломієць написав вірш “Україна моя”. Там є такі рядки:

З солов’ями  щебече ліщина,
Ясен-день понад світом встає.
Хто терзає тебе, Україно, –
Той розстрілює серце моє!

Ці рядки викарбувані на могильному пам’ятникові Володимира Коломійця у Ржищеві. Ці вірші не дозволено було включати до першої збірки поета “До серця людського” 1959 року…
Студію “СіЧ” у 1970-х рр. перейменували, щоб не асоціювалась із Запорозькою Січчю, а також щоб не нагадувала про українського революціонера Василя Чумака.
Чимало написано про письменників-шістдесятників. І це добре. Але набагато менше знаємо про їхніх попередників. Та, власне, більшість шістдесятників з них і вийшло, але ж не називати їх п’ятдесятниками, аби, грішним ділом, не переплутати з релігійною течією! Це наводить на думку, що вже тоді, коли починалася “українська відлига”, наша талановита молодь активно реагувала на віяння часу. Пригадую запис брата в його юнацькому щоденнику того ж 1956 р.: “Відчуваю себе  Оводом-Ріверсом, який розбив попереднього кумира”. Йшлося про героя роману Е. Войнич “Овід” та розвінчаного ідола Сталіна.
Це все мені пригадалося напередодні 85-ї річниці народження мого старшого брата Володимира Коломійця. Прийшов він у світ 2 листопада 1935 р. в с. Вовчкові на Переяславщині. Багато хотілося б сказати про нього та про його товаришів – студентів 1950-х. Зокрема, про письменника-історика Олеся Лупія, поета Василя Діденка (пригадується популярна його пісня “На долині туман”), Олексу Вусика та Павла Щирицю, який відійшов 18 вересня 2020 року.
Наш обов’язок про них пам’ятати.

Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО, поет, краєзнавець, учасник Переяславської “Просвіти”, член Національної спілки письменників України

Під час недавнього відкриття пам’ятника Петрові Болбочану одна жіночка тихенько сказала: “Ось би тепер пам’ятник Чикаленку поставити”. Саме це є метою активістів нашого Просвітницького центру: поставити пам’ятник великому українському меценатові в Києві у сквері Чикаленка.
У листі до Чикаленка В. Винниченко писав: “Настане час, Євгене Харлампійовичу, коли будуть думати, де вам пам’ятник поставити”. Зараз для цього і час настав, і місце знайдене гарне.
Але колись могутній національно-патріотичний рух зів’яв і зник. Одні з націонал-патріотів померли, інші постаріли чи втомилися, інші продалися або комфортно вмостилися у квартирах з європейським ремонтом. Їм не до пам’ятника Чикаленку. Їм уже навіть не до Тараса Шевченка. Колись на день народження Кобзаря та 22 травня до його київського пам’ятника приходили тисячі людей. Останніми роками сюди приходить людей трохи більше, ніж маємо зареєстрованих національно-патріотичних партій і громадських організацій. Тому й наважилася “зелена влада” заблокувати українське національне відродження.
Але пам’ятник Євгенові Чикаленку мусить постати в Києві!

Юрій ГНАТКЕВИЧ, голова Просвітницького центру ім. Є. Чикаленка, народний депутат України трьох скликань
Георгій ЛУК’ЯНЧУК, прес-секретар центру

Він боровся як міг

Він боровся – як міг. І не схибив в бою.
Він не зрадив братів. І не став на коліна.
А як світ почорнів – долю рідну свою
Запалив у свічу. Щоб прозріла Вкраїна.
І горить смолоскипом. Горить не згаса
Світла мрія борця, як вогонь Прометея.
А душа, наче птах, вже летить в небеса,
Щоб дорогу сліпим освітити зорею.

© Василь КОВТУН, 17 жовтня 2020 р.
Пам’яті бійця АТО Миколи Микитенка, який вночі на Майдані 11 жовтня 2020 р. на знак протесту проти повзучої окупації України Росією і незгоди з діями влади в цьому питанні вчинив акт самоспалення. Прощання із загиблим відбулося 17 жовтня 2020 р. на Майдані Незалежності.

У кінці листопада 1970 р. українська громада у Вінніпезі, а разом з нею вся наша спільнота в Канаді та у вільному світі стратила ще одного культурного і громадського діяча, що його важко буде заступити.
Дня 24 листопада 1970 р. в лікарні у Вінніпезі, після короткої, але важкої недуги відійшов у вічність загально відомий і люблений бл. п. Сергій Полікша, бувший старшина Української Визвольної Армії, один з будителів Волині, керівник театральних груп, співак і актор та виховник молоді й акторського нарібку в українській вінніпежській громаді.
Народився у Києві в сім’ї Бориса і Мотрі Полікшів. Мама з дому Грунченко походила зі старого роду городового козацтва (прадід Грунько). Батька розстріляли за “Єжовщини” в 1938 році. Гімназію (середню школу) відвідував у Черкасах і просто із шкільної лавки пішов у повстанці в Холодному Ярі до отамана Пивоваренка (був начальником кулеметної команди у григор’євського отамана Федора Уварова, який об’єднався зі збройними силами Холодного Яру; про перебування в Холодному Яру залишив яскравий спомин. – Ред.). З хвилиною створення регулярної армії У.Н.Р. вступив в її ряди і був у Третій [Залізній] дивізії полковника, а згодом генерала [Олександра] Удовиченка, стрільцем-кулеметчиком на тачанці.
З відступом Армії на захід був інтернований у Каліші. Там скінчив Юнацьку підстаршинську школу в ранзі хорунжого. Був нагороджений Лицарським Хрестом Симона Петлюри з відповідною грамотою.
Вийшовши з табору, подався на Волинь і тут почав свою культурно-освітню працю. Помагає у праці Товариства “Просвіта”, засновує нові, організує драматичні гуртки, грає в театральних ансамблях А. Дубіновського (тепер священик в Англії) та М. Зінченка. Мав добрий, ліричний тенор, співав у мандрівному чоловічому хорі під диригентурою Созонтія Кальмуцького; працював у Культурно-Мистецькому Клюбі, був секретарем у товаристві “Українська Школа” в Рівному. В Золотієві (біля Рівного) організував драматичний гурток, з яким давав часті вистави на місці та виїздив в околиці.
У цей час, як грали “Наталку Полтавку”, познайомився на сцені з Антоніною і з нею одружився. Обоє любили театр і хор і продовжували працю у тій ділянці під час большевицької, а згодом німецької окупації України, що на Волині прибрала особливо гострі форми. Був ув’язнений, та вдалося при помочі добрих людей врятуватися перед розстрілом.
У 1944 р. з дружиною і донею Галиною залишають рідні землі і через Карпати мандрують до Австрії. В м. Штокерау біля Відня працював на фабриці в новонабутому фаху електрозварювача; згодом переїжджають до Баварії, спочатку мешкають у м. Фільсбібурґ, а потім у таборі Ляндсгуті. Тут зорганізовує гурток аматорів сцени і взагалі бере активну участь у громадському і політичному житті “та­борової України”.
В червні 1948 р. переїхав з родиною до Канади, де майже рік був у Саскачевані, а під кінець 1949 р. переїхав до Вінніпегу. Тут включається в громадську і культурну працю, організовує драматичний гурток при “Інституті Просвіта”, з яким працює довгі роки. Пізніше зорганізував драматичний гурток при Соборі Св. Покрови, який також відзначився успіхами у Вінніпезі й околиці. Два літа викладав драму на курсах українознавства при Колегії Св. Андрея.
Взагалі, бл. п. Сергій Полікша був “молодий духом”, і тому молодь його любила, а він любив працювати з нею. З дружиною постійно працювали в Товаристві “Волинь” і в Інституті дослідів Волині. На “хліб насущний” заробляв у Вінніпезі, спочатку у фірмі “Перт”, водночас скінчив курси противогневого інженера 3-ї кляси.
Був людиною скромною, лагідної вдачі, доброго серця, кришталево-чистого характеру. Обоє з дружиною зразково виховали свою дочку Галину, заміжню за мистцем Романом Ковалем. Тішився ростом і поступами свого внука-пластуна Богдана. Для кожного мав розкриті двері своєї гостинної хати, щире серце і жертвенну та помічну руку. Громада Св. Покрови, де Покійний був членом, буде довго відчувати його втрату.
Дня 27 листопада 1970 р. в соборі Св. Покрови настоятель прот. С. Кішок у сослуженні протопресв. С. Геруса і свящ. С. Ярмуся та при участі Владики Бориса, членів родини і багатьох приятелів і знайомих відслужив панахиду. Похорон з Св. Літургією відбувся з цієї ж церкви у суботу 28 листопада. Похоронено бл. п. Сергія на православній секції цвинтаря “Ґлен Іден”.
У глибокому смутку залишилися дружина, дочка, зять, внук. В Україні залишилися сестри Лена і Ольга (Нуся згинула під час обстрілу Черкас) і брат Михайло.
Вічна йому пам’ять!

Ілля ОНУФРІЙЧУК
Дж.: Онуфрійчук І. Ті, що відійшли від нас. Бл. п. Сергій Полікша// Літопис Волині. – Вінніпег, 1972. – Рік Х – ХІ. – Ч. 10 – 11. – С. 167 – 168.
Особливості мови збережено.

7 травня 1920 р. підрозділи 6-ї дивізії Армії УНР звільнили станцію Боярка, а 10 жовтня 2020 р. в Боярці на будинку Дитячої школи мистецтв урочисто відкрито меморіальний барельєф на честь командира 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР Марка Даниловича Безручка.
На барельєфі, який створив скульптор Олександр Михайлицький, зображено дивізійний знак 6-ї дивізії. Це вже п’ята скульптурна робота Олександра Михайлицького в Боярці. Раніше він створив барельєфи на честь повстанського отамана Марка Шляхового та полковників Армії УНР Євгена Коновальця, Юрія Отмарштейна, Івана Чмоли.
Меморіальний барельєф створено та встановлено з ініціативи депутата Боярської міської ради, члена Національної спілки краєзнавців України та Історичного клубу “Холодний Яр” Андрія Ковальова коштом Боярської міської ради.
Урочисто відкрили барельєф внучатий племінник, мешканець Боярки Анатолій Безручко й учасник російсько-української війни, доброволець 1-ї танкової бригади, а згодом 56-ї бригади ЗСУ Юрій Романченко. Почесну варту біля барельєфа несли військово-історичні реконструктори з ВІК “Повстанець”, які дали зі своїх гвинтівок урочисту сальву на честь героїв 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Протоієреї Димитрій Присяжний, Ярослав Чорненький та Василь Бумба відслужили панахиду за козаками Армії УНР та освятили меморіальний барельєф.
Андрій Ковальов презентував громаді Боярки сигнальний примірник своєї нової книги “Як гартувалася державність” – нариси до історії Боярки-Будаївки та околиць Києва в часи Української революції.
До присутніх звернувся і міський голова Олександр Зарубін, який підтримав встановлення меморіального барельєфа на честь Марка Безручка та системно протягом 5 років проводив українські зміни в політиці національної пам’яті в Боярці.
На завершення урочистого мітингу гурт “Хорея козацька”під керівництвом народного артиста України Тараса Компаніченка заспівав пісні Визвольних змагань, написані в 1920 році.
Андрій Ковальов щиро дякує Павлові Подобєду та Благодійному фонду “Героїка” за допомогу в організації вшанування Марка Безручка, а Маркові Мельнику та Любі Криворот – за організацію просвітницької книжкової крамниці.
Подяка всім, хто прийшов вшанувати українського командира!

Історичний клуб “Холодний Яр”

У Чикаго у віці 97 р. відійшов у вічність великий українець д-р Юрій Лукіан Сас-Подлуський – колекціонер українських скарбів, щедрий меценат, лікар-радіолог. Він викупив на аукціонах сотні безцінних речей і передав на зберігання до Українського національного музею в Чикаго.
“Ми стали близькими друзями по духу понад 20 років тому, – написала кураторка Українського національного музею в Чикаго Марія Климчак, – і впродовж 20 років щочетверга він приходив з візитами до Українського національного музею у Чикаго з цінним подарунком, кавою для дівчат-працівників і солодкою усмішкою батька. У калейдоскопі чиказьких подій його життя – лікарська практика. Він надавав допомогу усім, лікував і викладав, тримаючи руку на пульсі історії: колекціонував, вивчав, записував, щоб усе передати музеєві, як частину збереженої ним історії та культури України. Про таких як він кажуть: даровані Богом, бо народжуються один раз на століття!”
“Бачився з ним двічі, – відгукнувся журналіст Вахтанг Кіпіані. – І кожен раз він передавав музеєві якісь фантастичні речі, які коштували тисячі і тисячі доларів, і дуже з того тішився. Я його запитав, чи не шкода йому витрачати свої кровні, може, краще лишити щось родині? Він сказав, що вирішив не лишати ніяку спадщину синові-американцеві. Питаю: чому? Відповідь: він не любить Україну. Тому п. Юрій усі свої статки перевів у цінні дари для наступних поколінь”.
Доктор медицини Юрій Сас-Подлуський – меценат Українського національного музею в Чикаго, почесний президент Американського нумізматичного товариства, військовий значковий Українського вільного козацтва, генеральний осавул відділу нумізматики і козацької геральдики генеральної управи Українського вільного козацтва, член Українського лікарського товариства в Чикаго та Світової федерації лікарських товариств.
Народився в червні 1923 р. в Перемишлі в українській боярській родині. “У нашій родині усі жінки марили музикою, – згадував п. Юрій. – У кожному домі стояло фортепіано, і не можна було собі уявити, щоби на свята чи у будні вечорами не лилася музика. Ми мешкали у Перемишлі. Мій батько Володимир Подлуський був суддею. Він знався на музиці, але коли за фортепіано сідала наша мама Марія, не міг відвести від неї погляду. Найбільшою радістю була гра бабуні – Ольги Літинської. У свій час вона навчалася у відомого піаніста Кароля Мікуля, учня Шопена. А коли її улюблена онука Любка перейняла піаністичний хист, гордості бабуні не було меж”.
Юрій Подлуський закінчив гімназію в Перемишлі, медичні студії розпочав у м. Гданську, а завершив у Мюнхені. На початку 1950-х п. Юрій із дружиною і маленьким сином виїхали до Америки. Його знають у науковому світі, адже він особисто брав участь у міжнародних наукових лікарських конференціях та конгресах, підготував багато фахівців, викладав у медичному університеті в Чикаго. Вільно розмовляв п’ятьма мовами.
У збірках одного з найвідоміших фалеристів світу збережено символи національної гордості українців, що є надзвичайно важливо в час, коли мужні воїни відстоюють незалежність у війні з російським агресором на Сході України. Поруч із козацькими клейнодами (а це булава, бунчук, пірнач) – шеврони бійців АТО, батальйонів територіальної оборони, ЗСУ. Усіх, хто відвідує музей у Чикаго, вражають столітні мазепинки – головний убір УСС, розроблений Левком Лепким у 1916 р., який використовували вояки Галицької армії та УПА. У металі орденів та медалей закарбовано подвиги минулого, нашу славу і перемоги.
Юрій Подлуський у 1960-х рр. в американському журналі “The Medal Collector” описав найважливіші події доби Визвольної боротьби за незалежність України. Завдяки йому в журналі започатковано розділ “Нагороди України”. 1963 року на виставці Central States Numismatic Society п. Юрій уперше на американському континенті представив експозицію “Nations in struggle against Communism”. Його знали і шанували генерал­-хорунжий Армії УНР Олександр Загродський; старшина Армії УНР, художник Микола Битинський, автор проєкту Хреста Симона Петлюри; секретар Капітули Залізного Хреста Іван Винник, редактор журналу “Українське козацтво” сотник Антін Кущинський, генерал УНА Павло Шандрук та багато інших.
У 1967 р. за проєктом д-ра Юрія Подлуського видано Хрест Карпатських Січовиків. За його участі побачили світ Побратимська відзнака УВК, Хрест УВК з мечами та без них. На замовлення українських комбатантських організацій у 1960-х Юрій Подлуський перевидав низку відзнак для колишніх українських вояків, а також відзнаку VI стрілецької дивізії, Хрест Директорії та інші. Це лише маленька частка величезного поля діяльності людини, що присвятила своє життя збереженню матеріальної культури України. А ще Юрій Подлуський зібрав паралельно велику колекцію чорнобильських нагород та відзнак.
На початку 2013 р. пан Юрій подарував музею рояль, який належав його двоюрідній сестрі – видатній піаністці львів’янці Любці Колессі, яка здобула блискучу музичну освіту у Віденській академії музики. Його хрещеним був професор Олександр Колесса, батько піаністки, талановитий мовознавець і літературознавець, поет, дипломат і депутат австрійського парламенту. Серед родичів п. Юрія – єпископ Іоан Ступницький, полковник УНР Борис Палій-Неїло, генерал польської армії Іван Ромер…
Український національний музей у липні 2015 р. відкрив виставку, присвячену 150-річчю від дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Експозиція складалася з особистих речей митрополита: колекції хрестів, нагород, 2 перснів, чаші, митрополичого жезла. Ці реліквії, а також колекцію нагород Василя Вишиваного (Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген) передано музеєві.
За меценатську діяльність д-р Юрій Подлуський нагороджений грамотою від Блаженнішого Святослава (Шевчука), глави УГКЦ.
Вічна слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлина Вахтанга Кіпіані

2 жовтня 1920 р. в бою поблизу с. Шарків (тоді Летичівського повіту Подільської губ., сьогодні – Деражнянського району Хмельницької обл.) ворожа кіннота з усіх боків оточила 5-ту Чорноморську стрілецьку бригаду Армії УНР. Українських вояків було мало – десь до 50 осіб, але вони героїчно відбивалися від радянських кавалеристів, намагаючись за будь-яку ціну вирватися з оточення. Однак сили були нерівні. Після того як чорноморці використали всі свої набої, вони потрапили до полону. Полонених старшин червоні вбили (зарубали) просто на місці, а рядових козаків погнали далі.
Наступного дня українські війська успішно контратакували й відбили втрачені місцевості. Завдяки цьому їм вдалося визволити нещодавно полонених козаків і знайти тіла кількох загиблих старшин. У бою поблизу с. Шарків 5-та Чорноморська бригада зазнала важких втрат – загинули два командири куренів, всі командири сотень і переважна більшість молодших старшин. Тіла двох старшин, яких вдалося знайти, відвезли в тил до найближчого містечка Михалполя (сьогодні – с. Михайлівка Ярмолинецького району Хмельницької обл.). Один з них – це уродженець с. Біляївки на Херсонщині, командир 13-го стрілецького куреня сотник Василь Мунтян, а другий – уродженець Іркутська, молодший старшина, хорунжий Валентин Ус.
4 жовтня 1920 р. відбулося поховання полеглих, на якому були присутні командувач Дієвої армії генерал Михайло Омелянович-Павленко та командир 2-ї Волинської дивізії генерал Олександр Загродський. “Глухе нудне містечко загуділо, – писав очевидець. – Почали збиратись люди… Куди не подивишся – заплакані лиця. Біля церкви, де була викопана велика яма, зібралось тисячі людей. Багацько військових і цивільних, навіть з другіх сіл. Чекати довго прийшлось. Стали долітати жалобні звуки похоронного маршу, і жалібна процесія показалась на дорозі. Попереду старшини несли чудовий хрест з живих червоних квіток, далі дві панночки в українських вбраннях несли «серце» з білих квіток з жовто-блакитними стрічками, за ними несли «кришки», а там далі старшини несли труни, в котрих лежали жертви останніх боїв. Сумно і зворушливо співали чорноморці, ховаючи своїх товаришів… Внесли покійників в церкву. Плакали навкруги, і тяжко стало… Скінчилась панахида, і дві труни опустили в землю. Останнє слово над гробом, і груди землі глухо забарабанили по трунам. Високий горбок та хрест були засипані квітами і гарним кровавим листям, котре теж вмирало в боротьбі з природою”.
Стара церква, на цвинтарі біля якої поховали двох українських старшин, не дійшла до нашого часу. Сільський цвинтар залишився там само, де й був, але чи зберігалася там могила? Скоріш за все, що ні, але місцеві люди, вочевидь, можуть пам’ятати місце, де поховані петлюрівці.

Андрій РУККАС

Проти ночі на 11 жовтня, одягнувши бойові нагороди, на Майдані Незалежності в Києві вчинив самоспалення Микола Микитенко – 49-річний фронтовик, який не зміг змиритись зі страшною несправедливістю й жахливою політикою президента у сфері оборони України.
З останніх дописів Миколи Микитенка у Фейсбуку можна зрозуміти, що він обурений політикою Володимира Зеленського щодо бійців, які захищають Україну від агресора. У соцмережі Микола закликав усіх виходити на протест, як це зробила громадськість 24 серпня на День Незалежності.
Микола Микитенко-“Ворон” був активним учасником Самооборони Майдану. У 2014 р. брав участь у боях під Слов’янськом у складі добровольчого батальйону Національної гвардії України ім. Сергія Кульчицького. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні Микола дістав поранення, має групу інвалідності. Після лікування служив у різних бойових підрозділах в зоні ООС.
“Мотиви [самоспалення] суто політичні, – розповіла Миколина дочка Юлія в коментарі Суспільному. – Незгода з діями влади, а саме розведення військ на лінії розмежування і повзуча окупація Росії. Він був абсолютно при тверезій пам’яті й чітко усвідомлював, що робить. Не намагався себе загасити. Загасити намагалася молодь, яка підбігла”. Свій останній пост на сторінці у ФБ Микола опублікував за 5 хвилин до самоспалення: “Зараз 3.25. Мені дуже хочеться, щоб Україна була самостійною”.
Душа хороброго воїна відлетіла на Покрову – 14 жовтня.
Вічна слава герою, який своєю смертю намагався попередити Україну про небезпеку!

“Незборима нація”

18 жовтня виповнилося б 90 років з дня народження мого батька – Юліана Мечиславовича Конечного, відомого травника, цілителя, патріота, націоналіста, почесного члена “Просвіти”, жертводавця багатьох храмів та пам’ятників видатним українцям, збудованих у різних куточках України.
Пам’ять про нього житиме в його справах, які були спрямовані на друк та розповсюдження патріотичних книг, поповнення шкільної та сільської бібліотеки новинками українських видань. “Із собою я нічого не заберу” – ці слова втілено в його заповіті: пенсійні заощадження за два останні роки життя заповів на пам’ятник Тарасові Шевченку в селі, де він залишився назавжди.
У такому патріотичному дусі він виховав дітей, онуків.
Неоціненним скарбом є його напрацювання з народної медицини. Перевірені рецепти та підходи до профілактики і лікування багатьох захворювань продовжують жити у справі, яку він передав мені, синові Тарасу.
Батько і дідусь Юліан завжди житиме в наших серцях.

Тарас НАКОНЕЧНИЙ

Від редакції. “Незборима нація” з вдячністю пам’ятає свого передплатника і жертводавця, який фінансово допомагав нам у складні часи. Вічна пам’ять Юліану Наконечному!