2 жовтня 1920 р. в бою поблизу с. Шарків (тоді Летичівського повіту Подільської губ., сьогодні – Деражнянського району Хмельницької обл.) ворожа кіннота з усіх боків оточила 5-ту Чорноморську стрілецьку бригаду Армії УНР. Українських вояків було мало – десь до 50 осіб, але вони героїчно відбивалися від радянських кавалеристів, намагаючись за будь-яку ціну вирватися з оточення. Однак сили були нерівні. Після того як чорноморці використали всі свої набої, вони потрапили до полону. Полонених старшин червоні вбили (зарубали) просто на місці, а рядових козаків погнали далі.
Наступного дня українські війська успішно контратакували й відбили втрачені місцевості. Завдяки цьому їм вдалося визволити нещодавно полонених козаків і знайти тіла кількох загиблих старшин. У бою поблизу с. Шарків 5-та Чорноморська бригада зазнала важких втрат – загинули два командири куренів, всі командири сотень і переважна більшість молодших старшин. Тіла двох старшин, яких вдалося знайти, відвезли в тил до найближчого містечка Михалполя (сьогодні – с. Михайлівка Ярмолинецького району Хмельницької обл.). Один з них – це уродженець с. Біляївки на Херсонщині, командир 13-го стрілецького куреня сотник Василь Мунтян, а другий – уродженець Іркутська, молодший старшина, хорунжий Валентин Ус.
4 жовтня 1920 р. відбулося поховання полеглих, на якому були присутні командувач Дієвої армії генерал Михайло Омелянович-Павленко та командир 2-ї Волинської дивізії генерал Олександр Загродський. “Глухе нудне містечко загуділо, – писав очевидець. – Почали збиратись люди… Куди не подивишся – заплакані лиця. Біля церкви, де була викопана велика яма, зібралось тисячі людей. Багацько військових і цивільних, навіть з другіх сіл. Чекати довго прийшлось. Стали долітати жалобні звуки похоронного маршу, і жалібна процесія показалась на дорозі. Попереду старшини несли чудовий хрест з живих червоних квіток, далі дві панночки в українських вбраннях несли «серце» з білих квіток з жовто-блакитними стрічками, за ними несли «кришки», а там далі старшини несли труни, в котрих лежали жертви останніх боїв. Сумно і зворушливо співали чорноморці, ховаючи своїх товаришів… Внесли покійників в церкву. Плакали навкруги, і тяжко стало… Скінчилась панахида, і дві труни опустили в землю. Останнє слово над гробом, і груди землі глухо забарабанили по трунам. Високий горбок та хрест були засипані квітами і гарним кровавим листям, котре теж вмирало в боротьбі з природою”.
Стара церква, на цвинтарі біля якої поховали двох українських старшин, не дійшла до нашого часу. Сільський цвинтар залишився там само, де й був, але чи зберігалася там могила? Скоріш за все, що ні, але місцеві люди, вочевидь, можуть пам’ятати місце, де поховані петлюрівці.
Андрій РУККАС |
