11 листопада 1920 р. Михайло Шило на чолі авангарду 3-ї сотні Лубенського полку ім. Максима Залізняка під’їхав до крайніх хат с. Котюжани з північно-західної сторони. Він уже мав інформацію, що ворожий батальйон прийшов з Обухова. У бінокль добре бачив, як командир “гарцював на поганенькому коникові”, видаючи розпорядження червоноармійцям.
У цю хвилину під’їхав підполковник Август Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку ім. Максима Залізняка.
– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного комбата.
Що міг відповісти уродженець Відня Август-Йосип Кучера?
– Мало сил, щоб атакувати...
Здоровий глузд підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже сотник Лубенського полку Шило мав біля себе лише десять козаків і двох хорунжих. Але ж хлопці були неабиякі, самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зілінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківський, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.
Тринадцять шабель проти трьох сотень. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують.
Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Знав сотник і те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Та й моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.
І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку ім. Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.
Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела із с. Обухова до Котюжан, Михайло Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умовились атакувати одночасно – одразу як сотник двічі вистрілить у червоних.
Неочікувані постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали червоних. Їх охопила паніка. Про це свідчила метушня та безладна стрілянина в небо. Багато хто намагався втечею врятувати життя, інші кидали зброю і піднімали догори руки. А розлючені вершники вже врізались у московську гущу і безжалісно рубали.
– Таваріщі! – отямився комбат. – К аружію! Іх мало!..
Червоноармійці ніби й не чули свого командира – вони бачили лише, як на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.
Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.
І кацапня пішла врозтіч. Показав потилицю і комбат. Шило одразу рвонув за ним. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому радісно тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата.
У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійців, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”.
Як оцінив переможну операцію прихильник здорового глузду Август-Йосип Кучера? Які висновки зробив?..
Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський написав, що сотник Шило в бою під Котюжанами “предосконало підтвердив” військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.
Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку ім. Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою Миколи Любимця...
Герой бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку 21 листопада 1920 року. Його тіло залишилося на полі бою.
Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова 24 вересня 1926 р. здолали сухоти в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорні.
Доля інших героїв невідома. Напевно, опинилися вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів і думали: чому ж ми програли? Як так сталося?!
І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні ночі нескінченної польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, плигнувши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Сто історій Визвольної війни. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2015. – С. 198 – 200.
|
