У ч. 10 газети “Незборима нація” натрапив на посмертну згадку “Павло Степанович Щириця”… Розгорнув родинний альбом і замисливсь над світлиною перших літстудійців Київського державного університету – тогочасних студентів філологічного та журналістського факультетів. Присіли на лавочці в парку навпроти університету Володимир Коломієць, Олесь Лупій, Василь Діденко, Олекса Вусик і Павло Щириця. На фото, люб’язно подарованому мені (на поминальному вечорі мого брата Володимира 2 листопада 2017 р.) Олесем Лупієм, стоїть дата: 16 листопада 1956 року. І пригадалось, як Володимир ще в ті часи розповідав нашим батькам – вчителям – і мені, маленькому, про ту саму студентську “СіЧ” (“Студія імені Чумака”). Читав чимало ліричних рядків. От, наприклад, строфа вірша, написаного на честь юного поета часів Української революції Василя Чумака, “Чумаченько”:
Березневий каламуте, – ти не змий фіалок синь
У світанку-перламутрі ожива Чумак Василь.
Ось він: юний, кучерявий, у сорочці нарозпах –
Наче пісня, наче слава, мов сміливий сокіл-птах!
А з нагоди 60-річчя народження Володимира Сосюри Володимир Коломієць написав вірш “Україна моя”. Там є такі рядки:
З солов’ями щебече ліщина,
Ясен-день понад світом встає.
Хто терзає тебе, Україно, –
Той розстрілює серце моє!
Ці рядки викарбувані на могильному пам’ятникові Володимира Коломійця у Ржищеві. Ці вірші не дозволено було включати до першої збірки поета “До серця людського” 1959 року…
Студію “СіЧ” у 1970-х рр. перейменували, щоб не асоціювалась із Запорозькою Січчю, а також щоб не нагадувала про українського революціонера Василя Чумака.
Чимало написано про письменників-шістдесятників. І це добре. Але набагато менше знаємо про їхніх попередників. Та, власне, більшість шістдесятників з них і вийшло, але ж не називати їх п’ятдесятниками, аби, грішним ділом, не переплутати з релігійною течією! Це наводить на думку, що вже тоді, коли починалася “українська відлига”, наша талановита молодь активно реагувала на віяння часу. Пригадую запис брата в його юнацькому щоденнику того ж 1956 р.: “Відчуваю себе Оводом-Ріверсом, який розбив попереднього кумира”. Йшлося про героя роману Е. Войнич “Овід” та розвінчаного ідола Сталіна.
Це все мені пригадалося напередодні 85-ї річниці народження мого старшого брата Володимира Коломійця. Прийшов він у світ 2 листопада 1935 р. в с. Вовчкові на Переяславщині. Багато хотілося б сказати про нього та про його товаришів – студентів 1950-х. Зокрема, про письменника-історика Олеся Лупія, поета Василя Діденка (пригадується популярна його пісня “На долині туман”), Олексу Вусика та Павла Щирицю, який відійшов 18 вересня 2020 року.
Наш обов’язок про них пам’ятати.
Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО, поет, краєзнавець, учасник Переяславської “Просвіти”, член Національної спілки письменників України
|
