Прем’єра документального фільму про геніального українського митця відбудеться:
Київ, 12 березня, 18.30, Музей Революції гідності (інформаційно-виставковий центр Музею Майдану): Майдан Незалежності, 18/2 (Будинок профспілок, 2-й пов.);
село Трипілля Обухівського р-ну, Київщина, 19 березня, 12.00. Трипільський ліцей: вул. Тараса Шевченка, 102;
Обухів, 19 березня, 16.00, Будинок культури: вул. Київська, 117, зуп. Піщана, біля “Велмарту”.

Михайло Горловий оживив і приручив камінь. Знайшов спільну мову з деревом, глиною, фарбами. Горловий бачить людську душу в камені, бронзі, у слові. Його поезія чуттєва.
Михайло Горловий – член Національної спілки письменників України, Національної спілки художників України, Історичного клубу “Холодний Яр”.
Вибуховий, щедрий, твердий у переконаннях, до ворогів України непримиримий.
Якщо сказати метафорично, Михайло не тільки видатний український скульптор, а й великий трипільський і мізинський скульптор, визначний скіфський митець, бо саме він возвеличив ці епохи у своєму мистецтві.
У фільмі взяли участь експерти: художники Володимир Гарбуз, Марина Соченко, Василь Корчинський, Петро Дейлик, Ярослав Ткаченко, письменники Петро Засенко і Роман Коваль.
Автор сценарію Роман Коваль. Оператор і режисер Юрій Дереневський.
Композитор Victor Verba Zhalnin.
Голос за кадром Андрія Середи, лідера гурту “Кому вниз”.
Ведучий Роман Коваль.

Якщо через тисячоліття з українського мистецтва залишиться тільки його творчість – поетична і скульптурно-образотворча, – про нас як про народ, про нашу землю залишиться пам’ять у космічному безмежжі.

Історичний клуб “Холодний Яр”

24 лютого татові – відомому (геніальному! – Ред. НН) українському письменнику-мовознавцю, дисиденту, просвітянину, борцю за незалежність України Олексі Різникову – виповнилося 88 років!
Народився у страшному 1937-му в м. Єнакієвому на Донбасі. Батько його був родом із с. Різниківки Сіверського району Донецької області, мати – з Вільшанського району, що на Кіровоградщині.
Був двічі репресований Москвою: 1959 року (півтора року таборів) і 1971-го (п’ять із половиною років). Після звільнення Олексі Різникову було заборонено повертатися до Одеси, тож він поселився в Первомайську. З 1995 р. живе в Одесі, активно друкується в періодиці, бере активну участь у громадсько-політичному житті міста, є козаком Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського та багатьох інших літературних премій.
Олекса Різників має логічний розум, тонке відчуття і рідкісний талант – зачарувати слухачів і глядачів поетичним словом.
Не обмежуючись літературною творчістю, працює ще й у галузі мовознавства. Він пропонує “людину розумну” (Homo sapiens) називати “людиною РозуМовною”, акцентуючи цим роль не лише розуму, а й мови у творенні справжньої особистості.
Результатом його копіткої багаторічної праці стали такі роботи, як: “Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші”, “Одноримки: словник омонімів та схожослів”, “Складівниця української мови”, “Їдло 33-го. Словник Голодомору”, “Українська мова – спадщина тисячоліть. Чим наша мова багатша за інші”, шість випусків книги “Словогрона українські” та інші.
У них автору вдалося зібрати українські мовні перли минулого і сьогодення, вдало і ясно закріплені в окремих словоформах. Він розробив спеціальну схему, яку назвав “Таблиця україномовних елементів” (за аналогією з таблицею Менделєєва).
Мовознавець Ярослав Радевич-Винницький наголошує на лінгводидактичному (педагогічному) значенні роботи: “«Українські словогрона» О. Різниківа – це нове слово в лексикографії, новий погляд на лексику, отже, і на цілу мову, на її пов’язаність з історичним буттям та духом народу, який творив і творить цю мову і є твореним нею.
Унікальний словник-словогронник стане цінним джерелом як для науковців, аспірантів, викладачів у дослідженні ними давнини української мови, а також її праслов’янських коренів, процесу словотворення, суфіксального багатства, так і для кожного українця, що має пишатися багатством своєї мови, давнім її походженням”.
У статті “З рідною мовою довгі літа” одеський журналіст Роман Кракалія підкреслює: “Олекса Різників роботу виконує таку, що під силу цілому інституту чи принаймні інститутському відділу. Подібною працею не завше заангажовані навіть установи, які лише називаються українськими, а часом і національними”.
Але тато досить критично ставиться до себе і часто іронічно підписує свої листи як “БджОлекса” – бджола Олекса, відсилаючи до свого вірша, написаного 1 лютого 2019 р. в поїздці до Кропивницького, де він отримав премію Євгена Маланюка.
А звучить вірш так:

На тлі Шевченка і Маланюка,
На тлі Франка, чи Вінграна, чи Лесі
Ти сам собі таким дрібним здаєшся,
Що годі вдень із ліхтарем шукать.
Але ти є. Існуєш. Ти живеш.
І комплекс меншості тебе пече і крає,
Аж поки ти не втямиш врешті-решт:
Бог Бджілку і Слона НЕ зіставляє.
Ти – не на тлі.
Ти сам собі.
БДЖОЛА є!!

А ще тато пише: “Я із вічної книги життя, я одна із дрібних її літер…”
Але ж саме з таких дрібних “літер” виписуються життя і доля нашого роду! З праці таких творчих і працелюбних “бджілок” виростає історія нашого народу!
З роси і води нашому БджОлексі!
Хай Господь дарує роки життя у творчості, здоров’ї та силі!
Таточку! Продовжуй свою працю, йдучи за своїм покликанням і призначенням!

Ярослава РІЗНИКОВА
Одеса

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”,
голова оргкомітету 30-х вшанувань героїв Холодного Яру

Пожертви на 30-ті вшанування героїв Холодного Яру просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту);
PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com

Помер видатний інженер-винахідник, меценат української справи Іван Омелянюк, щедрий помічник ЗСУ, тероборони і ПЦУ.
А ще Іван Омелянюк не один рік фінансово підтримував Історичний клуб “Холодний Яр” та газету “Незборима нація”, здійснював сотні передплат нашої газети для бібліотек, шкіл, ліцеїв, університетів Східної та Південної України, купував наші книги для бібліотек, організовував презентації наших книг у Ковелі, брав участь у заходах Історичного клубу “Холодний Яр”, самовіддано боровся за поширення української мови.
Пане Іване, ми з вдячністю пам’ятатимемо Вас і Ваші добрі справи.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Борис Гуменюк шалено любить соняхи. Вони – у його картинах у різноманітних кольорових інтерпретаціях: від помаранчевих, натхнених Ван Гогом, до вугільно-чорних, що завжди нагадуватимуть українцям про гаряче донбаське літо 2014-го. Соняхи – так само один із важливих образів Борисових віршів з війни, де традиційна квітка українського пейзажу перетворилася на вояка, замученого, покритого кіптявою, та все одно вперто стійкого. “А що буде з соняхами на третій на четвертий рік?” А що буде з соняхами на одинадцятий рік? А що з Борисом на третій рік невідомості?
Поет Борис Гуменюк востаннє виходив на зв’язок 27 грудня 2022 р. з-під Кліщіївки на Донеччині, де тривали люті бої з російсько-кадирівськими військами. Відтоді родина і друзі не мали жодних відомостей про нього, але й далі вірять, що він – Є, що повернеться та ще багато всього скаже й напише. Своєрідним підтвердженням спільних сподівань став “Вечір надії”, організований Національним музеєм літератури України та доньками письменника Оксаною та Христиною. Літературно-музичний захід відбувся в Києві 30 січня – у день 60-річчя митця.
Відзначати ювілей без ювіляра – неабиякий виклик, бо найліпше свої вірші читає сам автор, бо серйозність літературно-критичних сентенцій він би урівноважував жартами, а на щось реагував би несподівано сором’язливо для його суворої постаті й великої натури. А з іншого боку, Борис все одно був незримо поруч – на фотографіях, що миготіли упродовж усіх трьох годин, в експонованих картинах, у відчуттях й історіях побратимів, зрештою, у самих текстах, що лунали на вечорі. Коли Борис Гуменюк повернеться з імовірного полону, ми всі готові повторити цей вечір, який тоді називатиметься вже не “Надії”, а – “Перемоги”!
Донька письменника Оксана озвучила те, що відчувають упродовж кількох років усі, хто любить і знає Бориса, – велику нестачу спілкування з ним, брак його уваги і порад, якусь порожнечу від відсутності його гучного голосу в житті та й у культурному просторі. Оксана розповіла про той бік особистості Бориса Гуменюка, про який знають лише члени родини: яким він є батьком, як виховував своїх дівчат, як навчав їх вірити в людей і добро.
Голова ОУН Богдан Червак порівняв Бориса Гуменюка з тими українськими поетами, яких неможливо було вберегти від активної участі у війні, переконати в тому, що слово теж є важливою зброєю, з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. Для Бориса Гуменюка стати добровольцем у 2014, а потім у 2022 році було природним рішенням українського чоловіка, для якого чин є важливішим за поезію, а захист Батьківщини – нормальним і закономірним рішенням.
На ювілейний вечір до “Кармелюка” (позивний митця в ЗСУ) прийшли друзі, побратими з роти УВО і БПКР 23-го батальйону – “Тор”, “Пішохід”, “Хабіб”, мама загиблого побратима “Пархома”, колеги з ОУН, режисер театру української традиції “Дзеркало” В. Петранюк, журналісти і прості шанувальники потужного поетичного слова Бориса. Мабуть, найбільша відповідальність лягла на актора і барда Дмитра Лінартовича, який відкривав літературно-музичну частину віншування. Виконувати легендарний “Заповіт” Бориса Гуменюка – це непросто, особливо коли в мережі існує безліч відео з авторським читанням. Та якраз декламація Дмитра Лінартовича й визначила загальне емоційне тло ювілею – непафосного, щирого, світлого, в якому йшлося буденно про героїчне, весело про сумне, просто про величне.
Друг і побратим, письменник Сергій Пантюк нагадав про своєрідну вимогу Бориса – творити позитивні мислеформи, які неодмінно втіляться, і закликав вірити в те, що “Кармелюк” живий і обов’язково повернеться. Іван Андрусяк навіть вигадав слово на означення туги за другом, зазначивши, що в його житті тепер геть “безборисно”. Він також проанонсував видання найновішої книжки віршів Бориса Гуменюка, яка невдовзі має вийти друком у видавництві “НК Богдан”.
Василь Живосил Лютий, який до поранення служив разом із Борисом, розповів, чому ця війна покликала до зброї митців: письменників, музикантів, акторів, танцівників, співаків. Лідер легендарного гурту “Рутенія” Анатолій Сухий та бард Віктор Нестерук виконали улюблені пісні Гуменюка – “Скоростріл, куфайка”, “Хлопчики, хлопчики”.
Літературознавці, критики й журналісти Павло Вольвач, Ніна Головченко, Олександр Хоменко наголосили на внеску письменника в сучасну мілітарну літературу. Заслужений артист України, актор театру і кіно Олександр Ігнатуша прочитав текст “Як народжується солдат”, а бард Ігор Двигало став, мабуть, одним із небагатьох музикантів, які наважилися покласти вірші Бориса на музику, тож “Ромашкове поле” стало своєрідним подарунком ювіляру.
Модерувала вечір поетка і громадська діячка Тетяна Шептицька.
Щемним фіналом ювілею Бориса Гуменюка став відеозапис його виступу, де прозвучав той самий “Заповіт”, яким вечір і розпочинався:

А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

Тетяна ШЕПТИЦЬКА

На світлині – Борис Гуменюк і Дмитро Лінартович.

26 січня 2025 р. після важкої хвороби відійшов у вічність Іван Васильович Омелянюк – інженер-винахідник, генеральний директор науково-виробничого підприємства “Квант-Ефір”, почесний громадянин м. Ковеля, засновник і меценат БФ “Майбутня Волинь – Україна”.
Його життя – це вболівання за долю України, її мови, культури, майбутнього. Він любив свій Волинський край до глибини душі. Створений ним у січні 2007 р. Благодійний фонд “Майбутня Волинь – Україна” безперервно діяв, особлива увага мецената була спрямована на розбудову ПЦУ, національного виховання молоді та адаптивного фізичного виховання “Спарта”.
Багато уваги пан Іван приділяв просвітництву, фінансував патріотичні фільми. Один із них – “Шлях поколінь” – про життя і боротьбу легендарної зв’язкової Ганни Зеленої. Видав чимало книг, здійснював передплату преси для бібліотек та окремих громадян. Фінансував мистецькі конкурси, підтримував дитячу художню школу, увічнював пам’ять славетних митців Андроника Лазарчука та Валентина Данилюка.
У часи епідемії коронавірусу виділяв значні кошти для придбання захисного одягу, кисневих концентраторів, портативного рентгенівського апарата для лікарень.
З початком повномасштабної війни діяльність фонду Івана Омелянюка набула нового змісту. Вже в лютому 2022 р. він підтримав місцеву тероборону. Переказав сотні тисяч гривень для ЗСУ. Виділяв кошти волонтерам для придбання приладів нічного бачення, тепловізорів, радіостанцій, старлінків тощо.
“Працюємо в ім’я України і перемоги”, – казав Іван Омелянюк.
Глибоко сумуємо від непоправної і важкої втрати.

Галина ГОЛУБОВИЧ
На світлині Романа Коваля – Іван Омелянюк із сестрами біля побудованого ним пам’ятника своєму братові Іванові Омелянюку, вбитому російськими окупантами. На честь брата його й назвали. Родинне село Підсинівка, Волинь, 6 жовтня 2015 р.

Великою проблемою у війську є самовільне залишення частини. Які причини СЗЧ та як до цього ставитися?
У нашій роті перші СЗЧ-шники з’явилися влітку 2024 року. Це були військовослужбовці зазвичай не найкращі (боягузи, пияки, балаболи, “зальотчики”), переведені до нас з інших частин.
Почалося з того, що наш підрозділ передали в підпорядкування до іншої бригади. І ротний втрачає можливість повноцінного управління своїми людьми. Командир стає адміністратором-спостерігачем, і це негативно впливає на особовий склад. А коли воєнні дії постійно активні, дехто ламається психологічно, дуже рідко фізично. Виявляється, що мотивації недостатньо або вона майже зникає. Основна причина цього – це страх втратити життя. Тільки одиниці в цьому можуть признатися (“краще в тюрму, зате живий”).
Ті, хто вживав алкоголь у цивільному житті, вважають нормою вживання його й у війську. Іноді, щоб приборкати страх, – перед виходом на позиції, іноді, щоб зняти стрес, – після. Біда ще й в тому, що деякі командири з “радянським мисленням”, не знаючи традицій українського війська, сприяють цьому.
Той, хто перед виходом на бойові запевнятиме, що “рватиме ворогів на шмаття”, – перший кандидат на СЗЧ після повернення з позицій.
Втома. За першими хвилями СЗЧ-шників з’явились нові. Не раз чув від них: “Нехай інші повоюють, нам досить, ми втомились”. Фізична втома в цій війні явище рідке, втома морально-психологічна – часте. Якщо порівняти втому вояків УНР у Першому зимовому поході, воїнів УПА і ситуацію в ЗСУ – це абсолютно різні явища. Якщо вам хтось скаже, що він рік воює, це зовсім не означає, що він навіть шість місяців “сидів на нулі”. У нас такого і близько не було.
Якщо військовослужбовець відмовлявся виконувати бойовий наказ, силою його ніхто не змушував. І до кримінальної відповідальності не притягували.
Оскільки швидкої та жорсткої відповідальності за СЗЧ немає, то, керуючись принципом “нас багато, всіх не посадять”, пішли й інші.
Допоки не буде реального механізму покарання за СЗЧ, ніяких масових повернень до військових частин не буде. Жоден із СЗЧ-шників нашої роти, які втекли ще до листопада минулого року, досі не повернувся до війська.
Вважаю, що СЗЧ-шники – негідні, слабкі, безвідповідальні громадяни нашої країни, зрадники, які покинули своїх побратимів, зрадивши військову присягу.
Боляче та гидко ще й тому, що серед них трапляються ті, у кого ми вірили. На жаль, за чиюсь слабкість розплата може прийти для всіх.
Учіть історію своєї країни, бісові діти!
Про СЗЧ-шників в інших підрозділах говорити не берусь (кожен випадок потрібно розглядати окремо). Гадаю, що після війни списки цих “героїв” мають бути у відкритому доступі.
Суспільний осуд та певні обмеження для цієї категорії громадян мають бути обов’язковими.
Ігор ГАВРИЩИШИН, командир роти 135-го батальйону 114-ї бригади,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Чи можна закохатися в місто, якого ніколи не бачив?
Одного дня зовсім випадково до моїх рук потрапила невелика збірка Василя Короліва-Старого “Нечиста сила”. Мова автора зачарувала, стилістика полонила, і я почала дізнаватися про нього. Так я натрапила на топонім, що раніше нічого для мене не означав, – Подєбради. Та варто було лише заглибитись у його історію, як переді мною почали вимальовуватися силуети людей, подій, місць. Українська господарська академія, військові емігранти, життя, розкидане війною по Європі…
Хотілося побачити це місто на власні очі.
І ось у грудні 2024 р. ми із сином вперше заїхали до Подєбрад. Сонце стояло високо, коли на горизонті з’явився замок. Донині я бачила його лише на сторінках архівних документів, пожовклих знимках та в спогадах людей, які залишили Україну назавжди. А тепер він був переді мною – справжній, мовчазний, ніби тримав у собі історію тих, хто тут колись жив, працював, мріяв про повернення.
Колись у цих стінах діяла Українська господарська академія – унікальний осередок науки, створений для українців, які змушені були будувати своє майбутнє у вигнанні. Її відкрили 1922 року за ініціативою Українського громадського комітету в Празі. Академія стала місцем, де народжувалося нове покоління української інтелігенції.
Чи можна передати словами той трепет, коли місто, що досі існувало лише в уяві, раптом оживає? Коли з мосту через Лабу відкривається панорама, яку знаєш лише з ілюстрацій у книзі “«Подєбрадський полк» Армії УНР”? Тій самій, що вела мене крізь сторінки історії та зрештою привела сюди.
Я розшукала одного з авторів видання – Романа Коваля, засновника Історичного клубу “Холодний Яр”. Листування, розмови – і ось уже всі ці події сплітаються у великий проєкт.  Його мета – збереження українських меморіалів, які постали тут у часи, коли хвиля політичної й військової еміграції винесла українців у далеку Чехословаччину. Багато хто знайшов тут останній прихисток.
Минає майже століття, а історія повторюється. Ті, хто колись шукав захисту в Подєбрадах, здаються тінями наших сучасників – нової хвилі вимушених емігрантів. Чи знаємо ми власну історію? Чи усвідомлюємо, що вона не минула, а лише змінила декорації?
Я вдячна Романові Ковалю, Вікторові Моренцю та Юрієві Юзичу за їхню працю. Без неї цього шляху, можливо, й не було б. Але тепер він є. І ним варто йти.

Руслана ВІЛЬЄГОРСЬКА
Світлина авторки.

Пройшовши Галичину, німці визволили нас від совдепії і встановили свій жорстокий, але зрозумілий порядок.
Ми не любили німців, але не боялись їх – кожний знав ту межу, до якої він був у повній безпеці. Німці відразу дали зрозуміти кожному, що він має право поскаржитись на будь-якого німця, який порушує встановлені правила. Інша річ, що охочих скаржитись на німців було дуже мало, по-перше, тому що німці переважно не порушували власні закони, а по-друге, і це основне, ніхто не був упевнений, що скарга підтвердиться. Мені відомо всього два випадки, коли місцеві жителі поскаржились на німців. Скарги, на щастя, підтвердились, і з того часу винуватців більше ніхто ніколи не бачив. Не думаю, що з ними сталося щось особливе. Для винуватців це означало кінець життя в тилу, час відправки на Східний фронт. Так галичани “допомагали” німецькій адміністрації виконувати “план” з відбору кандидатів для відправки на Східний фронт. Можливо, це одна з причин, що німці охоче підтверджували скарги.
Траплялося, що під час окупації німці залучали місцеве населення до виконання якихось робіт (облаштування доріг, риття шанців і таке інше), у цьому разі всі роботи оплачували. Взагалі, німці не порушували встановленого ними порядку, але й суворо вимагали цього від місцевого населення.
Неможливо, наприклад, уявити собі п’яного німця, а вже про зґвалтування чи щось подібне не могло бути й мови, тому коли я бачу в совєтських фільмах, як німці ганяються за курками, ловлять їх і мало не відразу поїдають, то в мене це викликає роздратований сміх. Наскільки пам’ятаю, німці заходили до нас на подвір’я, ніколи не забуваючи спитати, чи можна зайти.
– Я, я, – відповідав батько (тобто дозволяв. – Ред.).
Усі проблеми з німцями батько вирішував до порога – далі він їх не пускав. Досі не можу збагнути, звідки в нього бралася сміливість так поводитися з німцями. Правда, задовго до приходу німців батько вже побував у Німеччині, Франції, Бельгії, так що німецькі порядки знав.
Якщо вже німці заходили на подвір’я чи до хати та ще й господар запрошував сісти, то такі візити обов’язково закінчувалися цукерками чи шоколадом для дітей – я донині пам’ятаю смак цих ласощів.
Згідно з порядком, встановленим окупаційною владою, жоден німець не мав права звертатися до господаря з якими б то не було вимогами без представника місцевої влади. Якщо ж таке траплялося, то це вже могло бути підставою для скарги. Пам’ятаю, що до нас неодноразово заходили німці без представника місцевої влади, але в цих випадках вони, як я вже зазначав, не забували спитати дозволу.
Мій родич А. Юрків так характеризував німців: я від німця сховаюся за дверима, а прийде москаль, то викопає мене з-під землі. І справді, пам’ятаю, бувало, заходить до нас у хату німець, щось незрозуміле для мене “шкваркне”, дістане відповідь від моїх батьків, повертається і йде геть.
Один раз німці прийшли до нас із представником місцевої влади. Це було вже серйозно. Було це взимку, пізно ввечері, ми вже спали. Хтось постукав у двері.
Батько одягнувся і вийшов, потім повернувся і сказав нам: прийшли німці. І знову вийшов. Через деякий час ми почули страшенну лайку. Якими тільки словами батько не обзивав німців і тих, хто їх привів. Потім все стихло, батько зайшов до хати і сказав: “Пішли”. Тобто з чим прийшли, з тим і пішли. А виявилося, що вони хотіли забрати корову. Уявімо собі, що було б, якби на місці німців виявилися москалі…
Порівняймо, кого нищили німці, а кого – росіяни. Німці нищили калік, злодіїв, жебраків, психічно неповноцінних і т. ін. До людей підприємливих, багатих, розумних німці ставилися з повагою. Кого нищили росіяни? Якщо коротко, то навпаки. Вони нищили еліту, інтелект нації…
Вважаю, якби у Другій світовій війні перемогли німці, то моя нація оздоровилась би. Не впевнений, що вижив би, може, ще багато хто не вижив би, але загалом нація вийшла б з війни оздоровленою.
(Публікуємо зі скороченнями)

Ярослав ГОШОВСЬКИЙ
Житомирська обл.
Дж.: Гошовський Я. “Німці заходили на подвір’я, не забуваючи запитати, чи можна” / Незборима нація (Київ). – 2001. – Ч. 10 (187). – Жовтень. – С. 2.

95 років тому, 8 березня 1930 р., у с. Терешках, тепер Шполянського району Черкаської області, у бою загинув черкаський отаман Андрій Блажевський.
1 вересня 2004 р. в Києві тихо помер совєтський письменник Іван Логвиненко.
Який зв’язок між цими діячами?
Один – борець за волю України, другий – вірний слуга Москви, який у своїх творах ганьбив українського героя, борця проти російських окупантів.
Зі статті у Вікіпедії дізнаємося, що Іван Логвиненко – полковник міліції, кандидат юридичних наук, почесний працівник МВС, член Спілки письменників України, кавалер орденів Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня, нагороджений медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За оборону Ленінграда”, “За перемогу над Німеччиною”, медаллю ім. Макаренка, українським орденом Богдана Хмельницького III ст., медаллю “Захисник Вітчизни”.
Отак щедро відзначений захисник Москви. У Вікіпедії ні слова, що Логвиненко – автор творів проти борців за волю України. А ще у вікіпедійній статті є єзуїтський розділ “Окрема точка зору на твори”. Цитую: “Точка зору автора не завжди збігалася з поглядами дослідників історії. Зокрема, щодо книжки 1974 року «Без страху і докору» у дослідника історії Холодного Яру Романа Коваля існує окрема думка. Так, у розділі «Вовча зграя», котрий присвячений діяльності повстанців Блажевських, героями стали винятково чекісти та радянські посадовці”. Мовляв, що поробиш, є й точка зору, яка не збігається з позицією українського письменника Логвиненка...
Оця “окрема точка зору” – з мого нарису “Брати Блажевські”: “На завдання комуністичної партії совєтський письменник Іван Логвиненко написав 1974 року книгу «Без страху і докору». В ній був розділ «Вовча зграя», цілком присвячений діяльності повстанців Блажевських та їхнього батька Теофіла, дяка Покровської церкви села Ксаверового, що неподалік Городища. Героями книги, звісно, стали не вони, а ті, хто намагався знищити народних месників: чекіст Павло Олександрович Орлов, активіст Гурко Освітній та голова Орловецької сільської ради Пантелій Сидорович Одерій”.
Брехливу і підлу книгу написав Іван Логвиненко. Ось присвята до неї: “Чекісту ленінського гарту, моєму вчителеві, Михайлові Стратоновичу Бондаренку, присвячу. Автор”. Далі можна не продовжувати... Та все ж ось думка зрадника про героїчну родину Блажевських: “Революція позбавила сім’ю дяка всіх привілеїв – багатства, влади і, головне, права визискувати селян, – писав ні сіло ні впало Іван Логвиненко. – Отож і не дивно, що дяк і його сини стали скаженими ворогами нового ладу. Сини спочатку були в банді петлюрівського отамана Юрка Тютюнника, а потім організували вовчу зграю, яка наводила жах на жителів сіл». Блажевські справді наганяли страху, але на кого? На тих, хто закріплював на українській землі владу російського народу” (“Коли кулі співали”, Київ, 2006).
Які висновки може зробити сучасний читач Вікіпедії – школяр чи студент? Що був-творив український письменник, лицар ордена Богдана Хмельницького III ст., ну є, щоправда, “окрема точка зору на (його) твори”, але що з того?..
На мій погляд, це ідеологічна диверсія проти України, яка зараз особливо гостро потребує нових борців, нових Блажевських, нових захисників Батьківщини.
Злочин совєтського письменника не засуджено. Отже, його твори не втратили “виховного значення”.
Чи може Україна виграти війну з Росією, якщо не засуджено тих, хто опльовував борців за волю України?!
І держава не пропагує твори, у яких возвеличено борців за волю України.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

18 травня йому буде поставлено пам’ятник у Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям.

Якби сьогодні голлівудські режисери запитали мене, про життя і службу кого з військових я порадила б зняти фільм і кого не потрібно “змальовувати героєм”, бо він таким і є, я б однозначно скерувала б їх до постаті полковника Дмитра Букарьова. На відміну від свого побратима Дениса Прокопенка (“Редіса”), теж командира “Азова”, Дмитро про себе розповісти вже не зможе: росіяни спалили його в Оленівці під час теракту наприкінці липня 2022 року.
Онук двох дідусів-військових з високими званнями і син шанованих черкаських інженерів, він успадкував незламний характер, патріотизм, особисту організованість і вдумливість, скрупульозність, уважність при виконанні абсолютно кожної справи в житті. “Але найголовніше, що згадують про нього побратими ще з 2015 р. на Донбасі і слухачі Львівської бізнес-школи Українського католицького університету, куди його як яскравого оповідача запрошували у 2017 р. читати лекцію про військове лідерство, – це вміння брати на себе відповідальність за підлеглих, – каже мені Тетяна Лісова, рідна сестра Дмитра, організаторка багатьох заходів у Черкасах для родин полонених і загиблих. – Він лягав на розтяжки в Широкиному у 2015-му, щоб убило його, а не його хлопців, він перед виходом у полон у травні 2022 р. детально інструктував їх, як робити так, щоб не боятися болю під час катувань і що саме говорити під час допитів, щоб ворог не “вирахував” побратимів, які теоретично теж можуть постраждати. В Оленівці ділився з хлопцями чаєм і їжею, бо вважав, що лідер – це не про зверхність, а про “разом і в радості, і в біді”.
За спиною в “Білотура” (він був рідновіром і саме таке давньослов’янське ім’я обрав собі як псевдо) – дві вищі військові освіти, робота в СБУ, заснування “Азова” і його розбудова, служба в контррозвідці і командування підрозділом артилеристів. “Він добре знав англійську мову (вивчив її самотужки!) і тому створив для нас англо-український словник артилерійських термінів, – згадують побратими. – Саме з ним Святослав Паламар (“Калина”), заступник командира 12-ї бригади спецпризначення “Азов” НГУ, радився стосовно багатьох англомовних формулювань, озвучених іноземним журналістам у Маріуполі навесні 2022 р. перед виходом азовців у полон. І не лише англомовним, і не лише журналістам”.
Рідні “Білотура” часто бувають у Холодному Яру на Черкащині. “Це місце, яке він дуже любив, – розповідає сестра Тетяна. – Тому нам, його найріднішим, видається логічним, якщо серед вшанованих у холодноярському Меморіалі козакам-добровольцям буде і прізвище нашого Дмитра”.
Серед рідних, які вболівають за це, – син Тетяни, військовий з 10-річним досвідом, названий 30 років тому на честь її брата Дмитра Букарьова Дмитром...
Прийдіть, вшануйте полковника “Білотура”!

Оксана ЛЕВКОВА
На світлині – Ігор Семак, “Білотур”, глина.

Друг “Кобра” загинув 6 березня 2022 р. в бою за Ірпінь...
Кирило Бабенцов народився в Одеській області, мешкав переважно в Києві та Ужгороді. На війну пішов у 2014-му, коли Росія напала на Україну. Воював у добровольчих батальйонах ОУН і “Карпатська Січ”,  батальйонах МВС “Гарпун” та “Миротворець”, працював у “Госпітальєрах”. У 2015-му між Пісками і Донецьком зазнав двох поранень.
Був активістом націоналістичних організацій, проводив вишколи для підлітків і дітей.
Вічна слава!

Кость ЗАЦАРІННИЙ

26-річний старший солдат Олег Дробоцький-“Художник” загинув 6 березня 2023 р. в бою з окупантами біля с. Оріхово-Василівки на Донеччині.
Олег навчався на образотворчому мистецтві у Кременецькому коледжі імені Тараса Шевченка. У 2019-му закінчив Львівську академію мистецтв. Писав картини. Влаштовував виставки, одна з них мала назву “20/242: Донецьк. Аеропорт”. Після випуску Олег пішов до ЗСУ.
Під час повномасштабного російського вторгнення “Художник” захищав Україну у складі 67-ї ОМБр ЗСУ на посаді стрільця-санітара. Брав участь у боях на найзапекліших ділянках фронту.
“Він мені завжди допомагав. Був однією з найсвітліших людей, яких я знав. Він пахав. Буває, зайду о 2-й ночі до нього в кімнату в гуртожитку, він малює, а на фоні чути відео про війну на Донбасі. Він це все переживав!” – написав товариш Андрій Дяків.
У смутку залишилися Олегові батьки, брат, кохана.

Перше, що кинулося в очі після нашого переходу за Збруч, було те, що молоде, здорове покоління по широких просторах залитої народніми військами Великої України під час того, як ішла боротьба за життя і смерть, – спокійно сиділо в хаті, цікавилося надходячими жнивами та йшло між собою о заклад, “чия возьме”: Леніна, Петлюри чи Денікіна?..
Вечерами та ночами йшла по селі широка забава молоді від гри на гармонії аж до стріляння собі у вікна.
Галицький стрілець, збідований, знужденілий, обдертий, стужений за своєю землицею та ріднею, переходив боєм село за селом і, видячи це все, – кляв усіх та вся; не солодко він згадував і всіх тих, що колись йому говорили або писали, що з нашим приходом на Велику Україну підніметься все, що живе, до бою з ворогами...

З мемуарів сотника УГА Осипа Левицького “Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня 1919”

На світлині грудня 1942 року – українські шуцмани із с. Зарогу Оржицької округи на Полтавщині. Організатор української поліції – В. Тригуб, з родини “розкуркулених”. Зрештою, кожен, хто пішов у поліцію, мав свої рахунки з більшовиками. Тож, коли прибігли жінки із сусіднього села, і, плачучи, просили старшого підрозділу шуцманів Іващенка заступитися за своїх чоловіків, які заарештували за сприяння червоним партизанам, В. Тригуб закричав на них: “А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров’ю плакати! Ми двадцять років плакали від вас!”.

Андрій ЧОРНИЙ

30 січня 2025 р. відбулося засідання вченої ради Донецького національного технічного університету. Одне з питань, яке розглядалося: “5.1. Перейменувати кафедру військової підготовки ДонНТУ на військову кафедру Петра Болбочана. Доповідачі: в. о. ректора Денис Шиленко і Роман Коваль, президент Історичного клубу «Холодний Яр»”.
Роман Коваль у доповіді сказав: “Одним з найвизначніших військових діячів доби Української Держави та УНР був Петро Болбочан. 5 листопада 1918 р. Гетьман України Павло Скоропадський за переможні бої 2-го пішого Запорозького полку Петра Болбочана в обороні українського кордону підвищив його до звання полковника Армії Української держави з формулюванням «ЗА БЛИСКУЧЕ СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ». Це була оцінка професійного військового, генерала-лейтенанта Павла Скоропадського
«Блискуче служіння Україні» виявив Петро Болбочан і в інших боях та походах.
Найславетніший його похід почався на початку березня 1918 р. в Києві й проліг через Бориспіль – Баришівку – Березань. У виданні «Похід Болбочана на Крим» йдеться про перемоги запорожців Петра Болбочана в боях за Яготин, Ромодан, Полтаву, Лубни, Миргород, Харків, Лозову, Олександрівськ (тепер Запоріжжя), форсування Сиваша, визволення Криму, тріумфальну зустріч козацтва Болбочана в Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу.
Історичний клуб «Холодний Яр» причетний до перейменування в Києві  вулиці та скверу іменем Петра Болбочана, встановлення йому високомистецького пам’ятника в Києві на вулиці Січових стрільців (автори Михайло Горловий та Олександр Фурман, архітектор Кий Данилейко) та перейменування 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана Національної гвардії України.
Історичний клуб «Холодний Яр» видав спогади Бориса Монкевича «Похід Болбочана на Крим» і дослідження Романа Коваля та Юрія Юзича «Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи».
Історичний клуб «Холодний Яр» (у співпраці з Максимом Коляденком та Олексієм Мушаком – благодійні фонди «GloryUA» та «Україно! Я за тебе!») виготовив пам’ятник Петрові Болбочану на ст. Балин, де він завершив своє життя (скульптор Ігор Семак).
Історичний клуб «Холодний Яр» підтримує ініціативу ректора Донецького національного технічного університету Дениса Жиленка про перейменування військової кафедри університету ім. Петра Болбочана”.
Позитивне рішення ухвалено одноголосно.
Нехай нові болбочанівці здобудуть Україні перемогу в незавершеній війні з Росією!
Слава полковникові Петру Болбочану!

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – Петро Болбочан.

1. Пізнання свого покликання – вершина самопізнання.
2. Догматизм – фетишизм ідеї, фанатизм – фетишизм у дії.
3. Якщо вам не довіряють, значить, вас чудово знають.
4. Усі історичні шляхи Росії ведуть у глухі кути історії.
5. У клітці доктринальної системи істина не живе, бо вона волелюбна і контрсистемна.
6. Думка існує лише в просторі знань, розум здатен долати їхні межі.
7. Сучасність – жива історія, майбутнє – історія, яка буде, минуле – історія, яка може трапитися знову.
8. Політика часом актуалізує теорії, час яких, здавалося б, минув.
9. У боротьбі матеріалізму та ідеалізму, врешті-решт, перемагає реалізм.
10. Віра, що не знає сумнівів, – агресивна, вона породжує хижі химери.
11. Виправдано все, що утверджує нашу Правду; справедливо все, що примножує нашу Силу.
12. Росіян ностальгія за пеклом вабить сильніше за райську насолоду.
13. Те не гріх, що у всіх.
14. Нерішучість – хвороба волі й тавро невдах.
15. Знання – вмістилище сили, невігластво – форма безсилля.
16. Справжній дурень не той, хто каже дурниці, а той, хто керується ними.
17. В історичної істини немає єдино правильної інтерпретації.
18. Мораль вища за реалії світу, реалії сильніші за мораль.
19. Коли все смішно, але невесело, сміятися зовсім не хочеться.
20. Нестача проникливості – брак розуму.
21. Щира молитва збільшує наші сили, розширює можливості і збагачує відчуття життя.
22. Проникливі небагатослівні, їм є про що мовчати.
23. Істина говорить тихо, але переконливо.
24. У світовій історії навіть минуле не є константою.
25. Мудрість заздрості не знає.

Андрій КОВАЛЬ, історик

17 квітня 1928 р. в Корсуні рано-раненько батько пішов святити паску, а коли повернувся додому, його дружина Марія вже народила донечку Катю, четверту дитину в родині. 
Катерина Дмитрівна розповідала нам про родину і дитинство:. “Життя тоді було уже при радянській владі. Жити ставало з кожним днем важче. У той час уже організовували колгоспи і змушували людей йти туди працювати. Їздили підводи, вишукували і забирали в людей зерно, звалося, що воно для людей «лишнє». Потім зерно висипали в річки, щоб звільнити мішки. А люди залишалися ні з чим. Щоб вижити і врятувати родину, батько поїхав на заробітки у Кривий Ріг, де знайшов роботу на шахті. У 1929 р. мати Марія зібрала пожитки та всіх дітей і разом поїхали на вокзал. Там три доби чекали потяг. Батько винайняв квартиру, влаштував старшого сина Сашу працювати на шахту, а згодом працювати влаштувалася ще й мама.
Почався Голодомор. Шахта працювала, і родині вдалося вижити, бо працювало троє.
У 33-му родина повернулася до Корсуня у свою стареньку хатину. Батьки господарювали, а діти пішли навчатися до школи. Навчалися на відмінно. Я не встигла закінчити 7-й клас, бо почалася війна. Батько і старший брат Саша пішли на фронт. Старшу сестру Олю забрали німці на примусові роботи до Німеччини. Після війни я влаштувалася на роботу на пошту, де працювала 5 років. 
У жовтні 1949-го помирає мама Марія. Це була велика втрата для родини.
Зі своїм чоловіком Василем вона прожила щасливе життя в любові та злагоді. Мали велику сім’ю – діти, онуки, правнуки. Кожного з них обігрівали своєю любов’ю”.
Незважаючи на важке життя, Катерина Дмитрівна завжди була усміхнена та допомагала багатьом людям. Хотіла навчатися, але такої можливості не було, тому багато читала і писала оповідки. Писала вишуканою літературною мовою. Хочу навести приклад характеристики мого дитинства з її допису, опублікованого в моїй книзі: “...Дитя збагачувалося від Матінки-землі і від природи. В селі дідуся і бабуні він бігав босоніж, обіймався з деревами, слухав, як вони ростуть, дивився, як річка парою дихає, як вітерець щось у вуха нашіптує, як сонечко сяє, як співають пташки… Він пізнавав світ”.
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 р. припало на 94 рік життя Катерини Дмитрівни. Вона завжди вболівала за Україну, молилася і сподівалася, що за її життя війна закінчиться…
Президент нашого клубу Роман Коваль мав нагоду познайомитися з Катериною Дмитрівною, поспілкуватися, відчути гостинність її хати та щиру симпатію до неї. Після цього знайомства Катерина Дмитрівна стала постійною читачкою “Незборимої нації”. 
Я щасливий, що протягом усього свого життя мав спілкування з такою чудовою сусідкою – мудрою і доброю людиною з великою душею і серцем, сповненим любові до людей і України.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Владлен КОВТУН

У Звенигородській публічній бібліотеці імені Юхима Кримського вшанували кошового Звенигородського коша Вільного козацтва Семена Гризла. Згідно з метричним записом, він народився 15 (3 за ст. ст.) лютого 1885 р. в Катеринополі (тепер Калинопіль). Про Гризла та його рід ідеться в моїй книзі “Семен Гризло: невідома історія відомого отамана”.
Захід розпочав Олексій Лабунець піснею “Чорна рілля ізорана”. Зала бібліотеки була переповнена небайдужими, тими, хто цікавиться героїчною історією боротьби за право України бути державою. Учасників було стільки, що, здавалося, стільців не вистачить. Багато було працівників культури, творчої інтелігенції, здобувачів освіти Звенигородського центру підготовки та перепідготовки робітничих кадрів, учнів Звенигородського ліцею № 1 та Звенигородського опорного закладу загальної середньої освіти імені Тараса Шевченка.
Виступи отамана Козачанського куреня Вільного козацтва Олега Голуба та заслуженого працівника культури України Дмитра Вовка зі Шполи були сповнені гордості за козацький рід і славне минуле. Дмитро Вовк представив пісню про отамана Шаповала “Козацька слава” (сл. Віктора Подороги, муз. Дмитра Вовка) та “Стрілецький романс” (сл. Степана Галябарди, муз. Павла Зіброва).
Промовляли директорка Звенигородського краєзнавчого музею Олена Наріжна і голова Звенигородської районної ради Сергій Струк.
На завершення учасники вшанування з піднесенням виконали “Червону калину” – разом із вокальним чоловічим тріо у складі Ігоря Подоляка, Олексія Лабунця та Анатолія Люшняка.
Гості оглянули тематичну виставку козацького одягу, амуніції та муляжів зброї, картини і малюнки художників сл. п. Михайла Іванченка і Василя Гелетка, книгу спогадів Івана Лютого-Лютенка “Вогонь з Холодного Яру” з дарчим підписом його сина Юрія...
У цей день ми поклали квіти до символічної могили організатора Вільного козацтва Семена Григоровича Гризла.
Слава борцям за волю України!

Олег ШАТАЙЛО, краєзнавець
На світлині Олега Голуба – Олег Шатайло.

До поетичної збірки бійця 3-ї штурмової бригади ЗСУ Олекси Бика #приголосніголосні ввійшли вірші, написані впродовж останніх трьох років. Це згустки пасіонарності, досвіду та болю – правдиві й непри­крашені рефлексії про людину в нашому складному часі й у позачассі вічности.

…І він їй говорить: “Чого тобі треба ще?
Ось тобі тремор у пальцях, на серці щем.
Лінія долі – ламана, обрію – пóгнута,
Коси твої невагомі, випалені дощем,
Зрештою, вся ця населена нами Terra incognita”.

Щирість і любов пронизують ці поезії, сила та світло сповнюють їх вірою у тривкість, енергію, глибину людини та нації.
Обкладинка: тверда. Видавництво “Смолоспип”, 2025. 64 сторінки.
Ілюстрації Христини Лукащук.

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 650 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 350 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 400 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 200 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового” –  300 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.
Читайте і книги Історичного клубу “Холодний Яр”: http://otamania.in.ua

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Передплачуйте видання ОУН “Шлях Перемоги”