Під час зйомок документального фільму “Краса правічна Михайла Горлового” художник Володимир Гарбуз, роздивляючись роботи Горлового, прорік: “Скульптор у кожному своєму творінні бачить себе, свій автопортрет”.
Виходячи з цієї логіки, автор сценарію Роман Коваль (під час прем’єри фільму) нагадав назви Михайлових робіт, які є його своєрідними автопортретами: “Арій”, “Скит”, “Мамай”, “Літописець кам’яної могили”, “Мізинський сопілкар”, “Трипільський Орій”, “Скит – мій пращур”, “Атілла і Одонацер”, “Князь Кий”, “Кирило Кожум’яка”, “Князь Острозький”, “Іван Богун”, “Іван Виговський”, “Пилип Орлик”, “Петро Болбочан”, “Василь Вишиваний”, “Григорій Косинка”, “Отаман Зелений”. “Це все Михайло Горловий. Це його лики”, – зробив висновок Роман Коваль.
Прем’єра фільму відбулася 12 березня 2025 р. в Києві в Музеї Революції гідності. Відкрив її бандурист Степан Щербак піснею “Чорна рілля ізорана”.
Далі промовляв Володимир Гарбуз, з яким Горловий ще 1994 року провів у Києві художню виставку “Ми – трипільці”. Це було вперше в українській історії. “Михайло – духовний воїн, – наголосив Володимира Гарбуз. – Його твори одухотворені. Він спілкується з духами наших мізинських предків, бере від них енергію. Його твори в камені та бронзі випромінюють світло, яке бачать тільки ті, кому дозволив Бог, – справжні українці, герої нашого часу, воїни духу. Михайло, довбаючи камінь, повертає нам пласти, яким тисячі років”.
Горловий глибоко шанував художницю Марину Соченко. Завдяки операторові Юрію Дереневському збережено думки Горлового про Марину. Вони звучать у фільмі.
На прохання Романа Коваля Марина Соченко відтворила образи діячів Визвольного руху, світлини яких не збереглися, – на основі їхніх словесних портретів, які розшукали Роман Коваль і Владислав Карпенко. Чому художниця зобразила їх разом? Бо вони наречені. Отже, вітайте: кошовий Таращанського коша “Запорозька Січ” Оверко Куравський і легендарна Маруся Соколовська знову разом!
І Марина Соченко вперше показала свою картину, яку шляхетна публіка зустріла оплесками.
У той вечір Марина ще й намалювала прекрасні портрети Степана Щербака та кінорежисера Михайла Іллєнка.
Промовляли народний художник України Олег Пінчук, який товаришував з Горловим з 1976 р., і молодий художник із Трипілля Ярослав Ткаченко, до якого Михайло Горловий ставився з шаною та надією.
Лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук нагадав поетичний рядок Горлового: “Горю, цвіту, полум’янію”. І продовжив: “Цей чистої води першовідкривач кришталю прадавнини так високо ткав свою «основу», що дивуєшся його глибинному розумінню неперевершеного тисячолітнього пласту скіфо-сарматської, трипільської ріллі, того святого карбу нашого праукраїнського світу”.
Художник Василь Корчинський про Горлового сказав просто і значущо: “Де б він не лишав знак, то цей знак був український”.
Леся Козенко зачитала останню поезію Михайла Горлового. Присвятив він її своєму другові Роману Ковалю.

І слава пращурів наш меч гострила.
Гримлять бої пекельні у степах,
Сини Вкраїни ворога зламають,
У нас козацький дух і шлях,
А вороги у пеклі хай палають.

Роман Коваль сердечно подякував меценатам фільму – Лесі Козенко, Тетяні Лемешко і Сергієві Лакизі, а також директорці Музею Михайла Грушевського Світлані Паньковій, Арсенієві Білодубу й лідерові гурту “Кому вниз” Андрієві Середі за допомогу у створенні фільму. Андріїв містичний голос допоміг гідно представити образ Михайла Горлового. Це неймовірні миті, коли геній говорить про генія.
22 січня 2014 р. беркутівці вбили Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Того дня Горловий був на вулиці Грушевського. На пам’ять про Сергія Нігояна та козаків Небесної сотні Василь Ковтун прочитав свій вірш “З неба тримаю слово”.
“Учасником Революції гідності був і сл. п. Ілля Гайдук із Кривого Рогу, – продовжив Роман Коваль. – Він командир Криворізької самооборони Майдану. Сповідував гасло Холодного Яру «Воля України або смерть». Навесні 2014 р. пішов до війська. Сержант 25-ї Окремої повітряно-десантної бригади. Загинув у небі над Луганськом 14 червня 2014 р. (у літаку Іл-76, який збили росіяни). Ілля – лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно). Ми прийняли його до лав нашого клубу (також посмертно), а відтак і до сонму козаків Історичного клубу «Холодний Яр», які загинули в боротьбі за Україну”.
Мати Іллі Надія Гайдук розповіла про свого сина, яким він був, як формувався. Роман Коваль вручив холодноярське посвідчення його мамі Надії та сестрі Іляні.
Уже перед самою прем’єрою фільму бандурист Степан Щербак зачитав вірш “Музика у камені і глині”, присвячений Михайлові Горловому – “Скиту з трипільських праглибин”.
Кінокартина про козака Історичного клубу “Холодний Яр”, лицаря Золотої Сварги Михайла Горлового тривала 22 хвилини... Про те, як вона творилася, розповів оператор і режисер Юрій Дереневський. Юрій наголосив, що такі фільми роблять творчі команди, а знімальна група цієї стрічки складалася лише з двох осіб...
Кінорежисер Михайло Іллєнко оцінив роботи скульптора Горлового як “частину захисного муру України”. “Ми не встигаємо за часом, – сказав Іллєнко. – Нині настільки змінився статус України, що це вимагає від нас переосмислення. Ми не встигаємо за нашими бійцями. Вони сформували такий портрет України, до якого нам треба ще поспішити. Сьогодні на екрані я побачив роботи, які випереджають свій час. Ці роботи своєю захисною енергією адекватні до нового статусу України. Я побачив дуже цікаві кадри, почув щирі слова і познайомився з людиною, з якою, на жаль, не був знайомий. А це людина-монумент! Я побачив на екрані роботи, які є частиною захисного муру України. І вони розставлені в больових точках. Якби зібрати цей мур, він буде фундаментальний... Це очевидно самоцінно. І я вдячний, що про нього створено такий екранний образ”.
А після прем’єри фільму (в інтерв’ю Софії Компаніченко) Михайло Іллєнко про творчість Горлового сказав: “Це вже не мистецтво, це щось вище”.
У вечорі пам’яті взяли участь заступниця генерального директора Музею Революції гідності Катерина Романова, поет Владлен Ковтун, мистецтвознавиця Анна Бартосік, краєзнавці Сергій Шевченко та Олександр Ірклієвський, письменники Володимир Петрук та Олександр Мельник, журналісти Володимир Дзюба, Софія Компаніченко та Ольга Дубовик, архітектор Кий Данилейко, викладачка хореографії Світлана Іллєнко, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин, Надія Віннік, Микола Гребінник, Марко Мельник, Оксана Герасимюк, Максим Селюзкін, Іляна Гайдук, Марина Соченко, Микола Владзімірський, Олег Заварзін, Анатолій Зборовський, громадські активістки Ольга Барик, Ірина Оксинь і Сталіна Чубенко, мама Степана Чубенка, якого закатували росіяни в липні 2014 р. на Донбасі.
Щира подяка Ігореві Рубцову, Володимиру Кривобоку, Олександрові Вакуленку за пам’ятні світлини з цього вечора та Євгенії Євдокименко за трансляцію вечора в мережі.
Завершив теплий товариський вечір бандурист Степан Щербак піснею на слова козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри “Любіть Україну” (на музику Віктора Лузана).
Слава батькам української культури, твори яких захищатимуть Україну вічно!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині Лесі Козенко – кінорежисери Михайло Іллєнко і Юрій Дереневський. Київ, Музей Революції гідності, 12 березня 2025 р.
Нижче – Михайло Горловий.

Отаман Мірошниченко уродився в с. Піщана на Кременчуччині в старій заможній козацькій родині. Мав він 29 років. Росту був середнього, чорнявий, мав бороду й вуса. Був рішучий, відважний, вдачі сильної, а проте дуже доброї й лагідної. Освіту здобув вищу, був інженіром.
Завжди боровся із собою, коли треба було когось покарати. У війську не служив. З військовою справою познайомився тільки під час Визвольної боротьби. Своїми політичними переконаннями наближався до хліборобів-демократів. Мав великий вплив на своїх підлеглих. Був людиною дуже скромною, не честолюбною і маловажив значіння своєї роботи. Мав великі організаторські здібності. Не посідаючи ні теоретичного, ні практичного військового підготовання, все надолужував своєю хоробрістю й холодним спокоєм у бою.
Загін отамана Мірошниченка складався із селян Піщаної та околичних сіл. З цим загоном він разом з отаманом Григоріївим відійшов до ст. Знаменка. Коли цю стацію захопили большевики, він знову разом із Григоріївом відійшов до ст. Хирівка. Тут Григоріїв остаточно зліквідував свої поїзди й рішив покинути залізницю.
Старих, вірних от. Григоріїву, козаків залишилося всього на всього коло двох десятків, а взагалі повстанців на cт. Хирівка було до 700 людей. Половина з них це був кавказький кінний дивізіон, який під час успіхів повстанців перейшов на їх бік від большевиків. Коли кавказці побачили, що от. Григоріїв залишає залізницю й мав перейти на партизанку, вони постановили захопити його й знову повернути[ся] до большевиків, щоб здобути їх ласку. Довідавшися про це, Мірошниченко, що мав у свойому відділі до 200 козаків, розігнав цю продажну зграю кулеметним вогнем.
Вкупі з от. Григоріївом він залишив після цього ст. Хирівку й відійшов до найближчого ліса. Залишивши там отаману Григоріїву до 50 козаків, він вирушив на північ. На Київщині вибухло в тому часі повстання, й він мав на думці підвести свій відділ під команду повстанчого центру.
3 червня 1919 року от. Мірошниченко вирушив з району ст. Хирівка із своїм загоном у кількості до 150 козаків. Старшин у цьому відділі було п’ять. З-поміж них відзначався Сердюк. Була це людина здібна до командування невеликим відділом, але національно малосвідома. Всі люди у відділі мали рушниці, було 2 кулемети Максима й один Люїса. Набоїв було мало. Постачали відділ селяни. Марші роблено піхотою.
За 3 і 4 червня отаман Мірошниченко перейшов до с. Лебедина. У Лебедині в тому часі відпочивав загін отамана Юрка Тютюника. Разом із от. Тютюником відділ Мірошниченка, перейшовши через м. Шполу, заночував у с. Лозоватці. При переході через Шполу червона влада розбіглася, залишивши великі харчові склади. Все те отаман Мірошниченко використав для свого постачання. Із Лозоватки 6 червня він вирушив до с. Топільна, де згідно з умовою з отаманом Тютюником мав відпочити 2 – 3 дні.
Мірошниченко вирішив переводити свої операції координовано з Тютюником.
8 червня о годині 5-й пополудні на с. Топільну наскочили недобитки 7-го совітського стрілкового полку. Цей полк того самого дня робив наступ на с. Козацьке, де перебував отаман Тютюник. Тютюник большевиків розбив, і вони втікали на село Топільну.
Отаман Мірошниченко зустрів большевиків кулеметним і рушничним вогнем і пішов на них в наступ. Большевики втекли до м. Шполи, залишивши один кулемет, набої, рушниці, п’ятеро коней із сідлами і з десяток полонених.
Увечорі 8 червня відділ от. Мірошниченка перейшов до с. Кирилівки, де остаточно приєднався до загону Тютюника. Його відділ залишився й надалі окремою частиною, підлягаючи от. Тютюникові. Згодом отаман Мірошниченко вкупі з Юрком Тютюником приєднався до Армії УНР і брав участь у захопленні Жмеринки. Пізніше він уступив із свого становища – як невійськовий.

Події кінця 1919 року дуже тяжко вплинули на Мірошниченка. Він передбачав катастрофу ще за декілька місяців перед любарськими подіями.
Про дальшу долю отамана Мірошниченка нічого певного невідомо; згідно з одними вістками, він помер на тиф у початку зими 1919-20 рр.; а за другими – емігрував за кордон. Частина людей із відділу отамана Мірошниченка з одним старшиною опинилася [в полоні] у добровольців, звідкіля негайно втікла до своїх. Поручник Сердюк перейшов до москалів і пізніше служив в армії генерала Перемикіна (яка в 1920 р. приєдналася до Армії УНР. – Ред.).

Олександр ДОЦЕНКО
Дж.: Доценко О. Рейд отамана Мірошниченка: ст. Хирівка – с. Кирилівка (з циклу: Чотири повстанські рейди і їх ліквідація) // Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 1.

На світлині – Олександр Доценко, автор спогаду.

Світлину козаків 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького і Мефодія Мацкового зберегла Людмила Матієнко, Мефодієва племінниця, вчителька української мови, слухачка моїх радіопередач ще наприкінці 1990-х. У листі до мене вона написала: “Слухала радіопередачі Романа Коваля «Отамани Гайдамацького краю» і подумала: «А ці ж події торкнулися і моєї долі, мого родоводу»”.
Невдовзі подарувала мені цю унікальну світлину. На її звороті написано: “Дорогій любій сестрі Лимпіаді. 28.III.19. М. Мацковий (підпис)”. А вже іншим почерком, олівцем, зазначено: “Ананьїв, 10 березня 1919 р.”.
Олімпіада Дмитрівна Остапенко (Мацкова, Куд) – молодша сестра Мефодія. Ось що про неї написала Людмила Матієнко: “Заарештували і молодшу мамину сестру – Куд Олімпіаду Дмитрівну, 1902 року народження. Вона була зв’язковою в повстанців (разом з моєю матір’ю носили повстанцям їжу, одяг, коли ті переховувались). Її було кинуто в ту ж саму тюрму, звідки ми з мамою вже вийшли. Мати продала телицю, за ці гроші їй вдалося викупити свою сестру. З тюрми Олімпіада, молода гарна дівчина, вийшла зовсім сивою”. Її світлину я опублікував у “Незборимій нації” 1998 року та в книзі “Батькам скажеш, що був чесний”.
У моїй колекції світлина Олексія Здоровецького і Мефодія Мацкового – на виду, на почесному місці, у рамочці, яку зробила дочка Олексія Здоровецького Тамара, козачка нашого клубу. Стоїть фотографія біля погруддя Юрія Горліса-Горського, яке створив скульптор Дмитро Бур’ян, учасник українсько-російської війни, козак Історичного клубу “Холодний Яр”.
На моє прохання Людмила Матієнко 1998 року написала спогад “Повстанська родина Кудів”. Опублікував його в газеті “Незборима нація” та в книгах “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001) та “Батькам скажеш, що був чесний”.
Завдяки цій світлині Тамара Здоровецька довідалася, що її батько “був у Петлюри”, боровся за Самостійну Україну. І серце її наповнилося радістю та гордістю за батька, за свій рід-родину. Я і пані Тамару спонукав написати спогади, які не раз публікував у газеті “Незборима нація”.
А найбільше мене вразило, що Мефодій Мацковий на кольбі своєї рушниці вирізав печально-пророчі слова: “Загину за Україну”.
Ось така історія цієї світлини.
Вічна слава козакам Армії УНР!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

У дитинстві дідусь здавався мені наймудрішою людиною у світі. Він часто сидів у своєму улюбленому кріслі, уважно гортав газету і ніби розмовляв із нею. А потім ми разом схилялися над розділом з телепрограмою, обираючи фільми чи мультфільми, які планували неодмінно подивитися. Цей простий, але особливий ритуал залишився в моїй пам’яті назавжди.
Зараз газети поступово зникають з нашого життя, як і часописи. Вони стають частиною історії, яку ми часто не встигаємо належно оцінити. Але для мене дотик до паперових сторінок – це щось більше. Коли я тримаю в руках старі видання, я ніби оживляю людей, про яких читаю. Вони вже давно стали героями мемуарів чи історичних досліджень, але на пожовклих сторінках газет вони знову дихають, їхні голоси звучать у текстах, думках, роздумах.
Нещодавно мені пощастило познайомитися з Романом Ковалем, редактором газети “Незборима нація” та очільником Історичного клубу “Холодний Яр”.
Ми зустрілися через любов до історії.
Я шукала примірник книги про “Подєбрадський полк”. І знайшла! Я із захопленням замовила всі три томи... А тепер з нетерпінням чекаю, коли зможу тримати в руках нові примірники газети, щоб знову відчути ту атмосферу, яка нагадує про щасливе дитинство і дідуся, якого вже давно немає.
“Незборима нація” – це не просто щомісячник, а можливість, бо ми маємо розповідати дітям про наше коріння, показувати, що історія – це не лише дати й факти, а живі голоси, збережені на сторінках часописів і газет.
Це дотик до минулого, відчуття причетності до великої історії, яку так важливо передати наступним поколінням. Можливо, саме в цьому – секрет любові до своєї культури і незалежності України.
Тому щиро рекомендую кожному оформити передплату на “Незбориму націю”. Газета виходить щомісяця, і це чудова можливість зробити подарунок собі або тому, хто теж любить історію так, як я.
Я оформила передплату через сайт Укрпошти – зручно й швидко. Тепер щомісяця листоноша приноситиме новий примірник просто в поштову скриньку. Хіба це не мило?

Руслана ВІЛЬЄГОРСЬКА

На світлині – Руслана Вільєгорська у Подєбрадському замку.

25 лютого 2025 р. відійшов у засвіти Василь Йосипович Гурин – учасник національно-демократичного відродження України наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років, педагог-новатор, людина щедрого серця та лицарських чеснот, вірний товариш і побратим, скромний і невтомний працівник Державного архіву Вінницької області...
Народився Василь 2 січня 1961 р. в с. Романівці Тернопільського району в сім’ї політв’язнів Йосипа Гурина та Марії Кузьми. До речі, саме з ініціативи Йосипа Гурина у Вінниці 1989 р. було створено громаду Української греко-католицької церкви та споруджено величний храм УГКЦ. Саме пан Йосип став ініціатором насипання першої на Вінниччині символічної могили Українським січовим стрільцям на Хмельницькому шосе, де й дотепер проходять патріотичні та пам’ятні акції. Разом із дружиною Марією виховав у любові до України двох синів – Любомира та Василя.
Молодший, Василь, закінчив природничо-географічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. Працював у навчальних закладах Вінниці й Тернополя. За часів незалежності України очолював кабінет національного виховання Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.
 Василь Гурин – один з організаторів створення на Вінниччині Народного руху України, один із перших учасників мітингів за незалежність України, член оргкомітету зі скликання перших Великих зборів НРУ в 1989-му  і делегат цього з’їзду. Тривалий час очолював Вінницьку крайову організацію НРУ, був членом Центрального Проводу НРУ.
Очолював і Вінницьку обласну організацію Конгресу українських націоналістів (1995 – 2001). Багато років був незмінним головою Вінницької обласної організації Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса.
Залишив слід Василь Гурин і в галузі друкованого слова як член редколегії тернопільської обласної газети “За віру і волю” та кореспондент часописів “Тернопіль вечірній” і “Шлях перемоги” (Київ). 15 років співпрацював із Вінницьким міським і обласним радіомовленням. З 2009 р. – член Національної спілки журналістів України.
Василь Гурин – співавтор книги “Нескорені: національно-визвольний рух на Вінниччині 40-50-х років XX ст. мовою документів та досліджень” (Вінниця, 2009; 304 с.). Книгу він присвятив своєму батькові – члену ОУН-бандерівців на Тернопіллі, завдяки якому, як і матері, сформувався українцем”.
У планах Василя Йосиповича було написати книгу про свого батька. Але тривала і підступна хвороба завадила цим планам.
Світла пам’ять про Василя Гурина, єдиним змістом життя якого була синівська любов до Матері-України, навічно житиме в серцях його сучасників та нащадків.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Історичний клуб “Холодний Яр”
Вінниця

Люди згадували як лаялися їхні рідні. Це своєрідні шедеври.
Трясця твоїй матері.
А щоб ти стежки руками лапав!
Дурний піп і дурна його молитва.
Цур тобі! Пек тобі!
Матері твоїй ковінька!
Щоб тобі добро було.
Насеру ж твоїй мамі!
Щоб тебе Перун тріснув!
Ах, ти ж, харцизяка! Бісів син!
Дідька лисого! Хай тобі грець!
Щоб тебе ґедзь вжалив!
А щоб тебе пранці з’їли!
Бісової віри дитина! Бісова кров!
Псяча кров! Бісова душа.
Трясця його матері.
А щоб ти череп’ям срав!
Щоб ти на кутні засміявся!
Щоб ти скис! Аби тобі добро було!
Лизни козі гузно.
Ет, йолоп отакий! Хай ти сказишся!
Сибірки на тебе немає.
Ех ти, сукин котик!
Ах ти ж гадина солона!
Шляк би тебе трафив.
Холєра ясна! Гімна тобі на лопаті.
Курвиного стерва син!
Ти стара холера. Пес би тебе цілював.
А щоб в тебе пір’я в роті поросло!
Матері твоїй ковінька.
А срав би тобі пес на голову!
Всрався – не вдався.
Сукиного сина падлюка (образа для трьох поколінь).
Грім тебе побий на наглій дорозі.
Як з гівна батіг.
Свиняче копито!
А щоб тебе било по сухій дорозі! (щоб на тебе напала епілепсія).
“Бодай ти виздихав ще в яйцях!” – так селянка проклинала курчат, які зайшли на її грядку. А я подумав про Путіна... А ви про кого?
Давайте вертати ці перли у нашу мову. Особливо, коли згадуємо москалів.

Підготував Роман КОВАЛЬ

У Холодному Яру встановлено пам’ятний знак “Меч Арея”, присвячений мілітарній ідентичності українського народу. Ми нація воїнів, а не рабів!
Молоде покоління має виховуватися сильним. Та знати свою історію. І, прагнучи миру, готуватись до війни.
Дякуємо усім причетним до цієї події!
Ще не одне покоління буде гартуватись у місці сили.

ГО “Гордість Нації”, ГО “Скіфський Воїн”,
3-тя ОШбр (3-й армійський корпус),
ГО “Центурія”, Національний парк “Холодний Яр”

18 травня йому буде поставлено пам’ятник у Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям.

Андрій народився 24 червня 1996 року в с. Хутори Черкаського району. Добрий, світлий, чуйний. Із дитинства мав глибоку повагу до людей, був щирим, уважним, чесним. Завжди казав: “Мамо, я мушу жити так, щоб за мене тобі не було соромно”.
Уже в дорослому віці з усмішкою згадав, як у дитинстві вірив, що черкаський завод “Азот” виготовляє хмари – бо той завжди димів. А коли дізнався правду – то було його перше дитяче розчарування.
Коли вітчим Андрія (грек) приїхав уперше в Україну, Андрій узявся “вчити” його любові до цієї землі. Він розповідав про українську історію, козацький дух, про мову й красу рідного краю. Казав йому, що в Україні все найкраще – і небо синіше, і море глибше, і ліси густіші, і дівчата красивіші, і трава пахучіша. Він так говорив, бо справді так думав.
Андрій мав чорний пояс із тхеквондо, відкрив власну школу бойових мистецтв у Греції. Знавець шести мов – української, грецької, польської, англійської, французької та мови ворога. 
Особливе місце в його душі посідали українські письменники. Тарас Шевченко, Василь Симоненко і Ліна Костенко були його натхненням. Він не просто читав – він жив їхніми словами. Андрій розмовляв літературною українською. У школі посідав призові місця з історії та математики. Пишався, що народився на Черкащині – землі Холодного Яру.
Коли почалася повномасштабна війна, Андрій залишив усе й добровольцем повернувся в Україну.
Тут він зустрів дівчину – Іринку, волонтерку. Тендітну, добру, щиру. Закохався з першого погляду. Писав їй листи від руки, надихаючись Симоненком. Про силу цих почуттів я дізналась уже з розповідей самої Іринки.
У середині березня 2023 р. Андрій мав отримати відпустку після бойових позицій. Хотів поїхати до Іринки й освідчитися їй у коханні. Уже сів у потяг – але пролунав телефонний дзвінок командира, і мусив повертатися. Відпустку скасували. Точка призначення – Бахмут...
У березні та на початку квітня Андрій разом із побратимами прикривав “дорогу життя” – єдиний шлях евакуації поранених. Завдяки його точності, знанням математики та ювелірній роботі з мінометом були врятовані десятки життів.
2 квітня 2023 р. ворожий танковий снаряд обірвав його життя.
Йому було лише 26 років.
Молодшого брата він завжди називав “Козаком”. І з Бахмута написав йому:
“Козак, в моєму серці завжди жила мрія, щоб ти виріс справжнім патріотом нашої України. Тому я прошу тебе, вчи рідну мову та нашу історію, бо вона вчить нас мужності, мудрості та гідності. Хай любов до рідної землі буде твоїм щитом, а знання – мечем.  З любов’ю...”
Андрій жив чесно, віддано, з любов’ю до України.
І пішов у вічність зі світлим серцем.

Оксана СИРІГОС

На світлині – Ігор Семак, “Андрій Воробкало-«Грек»”, глина.

До початку повномасштабного вторгнення я знав Вовчика лише через соціальні мережі – як взірцевого “двіжуна”, який ніколи не дає задню. У нього було чого повчитися – Володимир послідовно, багато років, нищив коріння русифікації.
Він завжди прагнув ризикованої роботи, не боявся зійтися з ворогом у герці. Він волів бути попереду – щоб не наражати побратимів на ризики.
Коли на початку вторгнення ми зібралися нашою великою “грядкою” у військовій частині неподалік Житомирської траси, я нарешті побачив Вовчика. Було приємно та цінно відчути, що під час рукостискання “по венах” Володимир мене впізнав.
Він виявився душевним і добрим.
3 березня 2022 р., у день його загибелі, ми коротко поговорили, обмінялися жартами та домовилися ввечері потеревенити. Але з бойового завдання він не повернувся...
Володимир пішов дорогою хоробрих.
Ось його коротка біографія.
Закінчив КПІ. ІТ-фахівець.
Учасник Революції гідності, руху “С14” та “Суспільства майбутнього”.
Волонтер “Польової пошти”. Співтворець Муніципальної варти Києва.
2018 року відзначений Подякою київського міського голови, а наступного – медаллю “За жертовність і любов до України” Патріарха Філарета (2019).
Доброволець ЗСУ з 24 лютого 2022 року.
Козак 142-го центру ССО ЗСУ.
Загинув під час виконання бойового завдання.
Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
Його щиру працю продовжує рідний брат – майор Євген Карась.
І вся наша “грядка” поруч – плече в плече.

18 травня Володимирові буде поставлено пам’ятник у Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям.

Ігор ШОЛТИС

На світлині – Ігор Семак, “Володимир Карась”, глина.

Ярослав народився богатирем з неймовірно чистими очима, від яких випромінювалася любов до людей. Коли в пологовому будинку його принесли мені, старенька акушерка сказала: “Нате вашого Кличка”. Я образилась...
Ярослав ріс швидко, змалечку мав незвичайну силу, був непосидючим. Його завжди тягнуло до спілкування з людьми.
До великого спорту прийшов у 14 років. Тренувався в бійцівському клубі “Ахіллес”. Через 5 місяців виграв чемпіонат України і був покликаний до збірної України.
Ми проживали в с. Вергунах Черкаської області, тож були проблеми, як добратися до Черкас на тренування та повернутися додому після тренувань. Але Ярослав на це не зважав, бо в нього до цього виду спорту була неймовірна тяга та бажання стати кращим.
Уже на першому для себе чемпіонаті світу в Білорусі здобув для України два срібла. Було йому тоді 14 років.
Потім були чемпіонати світу з панкратіону в Баку, Казахстані, Словаччині. У 18 років син виграв чемпіонат світу, який уперше проходив в Україні (в Харкові), – став чемпіоном світу в греплінгу – це вид боротьби, який передбачає використання і поєднання різних прийомів з інших бойових мистецтв.
Захистив звання абсолютного чемпіона України, мав їхати на дуже важливий чемпіонат світу в Абу-Дабі. Але вирішив захищати Батьківщину. У 2023 р. підписав контракт із 73-м морським центром ССО.
Я не знаю всього його бойового шляху, але знаю, що він брав участь в операціях на “вишці Бойка”, Тендеровій косі та в Курській операції, яка стала останньою для нього.
18 травня моєму синочкові буде поставлено пам’ятник у Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям.

Лариса СТРІЛЕЦЬ

На світлині – Ігор Семак, “Ярослав-Стрілець-«Тяж»”, глина.

Я знаю, що про всіх загиблих воїнів говорять добре. І я теж розкажу про Олександра Мегеля тільки добре. І може здатися, що це ще один біль за знайомою людиною. Але просто хочу, щоб ви повірили, що ми як країна втратили дуже багато. Дуже.
Саша – прекрасний митець, терплячий вчитель. Коли ми усиновили дітей, він підійшов і сказав, що з радістю буде вчити їх малювати.
Саша  – директор громадської організації БПП МироДім – унікального для України проєкту фонду Ministry2Ukraine. Це будинок підтриманого проживання для дорослих людей-сиріт з особливими потребами. В Україні функціонує всього 4 – 5 таких будинків, де в людей є надія на соціалізацію, прийняття, самостійне життя, розвиток.
Саша – приклад людини, яка бачить душу, а не викривлене тіло, спотворений розум, неприємний запах. Приклад милосердного серця.
Саша мав покликання на Землі, жив відповідно до нього. А це скарб, про який мріє багато людей.
Саша не збирав тисячі людей, не вплинув на всю країну. Але все своє життя він віддав іншим людям, більшість із яких ніколи не змогли б йому віддячити або принести славу, гроші.
Саша загинув у запеклому бою за свободу України. Під Бахмутом. Його серце зупинилось 10 квітня 2023 р., від кулі снайпера, під час масованого обстрілу російських окупантів, убивць та загарбників.
Я не пишу про Сашу в минулому, бо як християнка вірю у вічне життя. У те, що Саша вже на небі, поруч із Богом. Він не соромився своєї віри і жив відповідно до того, що читав у Біблії, вірив Богу до кінця – хоча й не шукав долі воїна, але сміливо прийняв виклик.
Життя цієї людини – це приклад життя людини, яка не тільки знає, як правильно, чи вчить інших, а яка скромно і тихо робить те, що має, те, у що вірить.
Честь!

Анна ЖЕЛТЯКОВА

Алла Пушкарчук-“Рута” – учасниця Революції гідності.
Від серпня 2014-го до квітня 2018 р. працювала в 5-му Окремому батальйоні УДА як журналістка та фотографиня.
Після демобілізації – редакторка в журналі “Тиждень”, працювала й у виданні “Читомо”.
Під час повномасштабної війни Алла стала разом зі своїм коханим до лав ЗСУ.
25 квітня 2024 р. на Донеччині вона загинула через російський обстріл.

Олександр КРЮКОВ

7 квітня 1930 р. російські окупанта розстріляли останнього отамана Київщини Пилипа ДРАНИКА-“КОСАРЯ”, просвітянина, підпільника, голову повстанкому Київського повіту та 10-го району ППШ, сотника Армії УНР. Він вів збройну боротьбу проти російських окупантів 12 років.
Разом з ним окупанти безжалісно позбавили життя і його п’ятьох побратимів. Розстріляли їх у час, коли по всій Україні вибухнули повстання проти російської окупаційної влади. З 20 лютого до 2 квітня 1930 р., за даними ҐПУ, в Україні відбулося 1716 повстань, 15 з яких чекісти кваліфікували як широкі повстання проти їхньої влади.
Причиною арешту отамана “Косаря” стала українська пісня.
Ось протокол допиту Олександра Синявського із с. Ясногородки, стрільця охорони Південно-Західної залізниці. 9 грудня 1929 р. на допиті в ҐПУ він розповів: “В х. Балки Київського району мешкає Олександра Якимівна Башенко, на якій 20 листопада одружився. Перебуваючи в неї вдома, я якось заспівав пісню: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю».
Олександра сказала: «Ех, якщо б ти знав, хто цю пісню співає».
На моє запитання, хто її співає, вона відповіла, що не скаже.
Пізно ввечері, вже всі спали, дружина почала розпитувати, чи знаю я «Пилипа із Княжичів». Відповів їй, що знаю, тоді дружина призналась: цей Пилип переховується у них. Далі розповіла, що Пилип дуже добре озброєний: має три револьвери системи маузер, наган і браунінг, карабін і п’ять-шість гранат. Потім переповіла, що Пилип казав їй, що весною 1930-го обов’язково буде війна з Польщею та іншими західними країнами.
Коли ж почнеться війна, Пилип підніме на Київщині повстання. І, як казав Пилип, за ним підуть всі молоді селяни, а зброї в нього є нібито дуже багато”.
І ось фінал... “Дело «Забытые» (...) После сознания БАШЕНКО у него на квартире была организована засада в составе трех человек, усиленная 25 декабря еще двумя сотрудниками. В ночь на 27/12 [1929] в 10 ч. вечера КОСАРЬ-ДРАННИК по приглашению жены БАШЕНКО явился от своей сестры на квартиру БАШЕНКО, где он и был арестован... При задержании оказал сопротивление”. 
Ми маємо із вдячністю пам’ятати тих, хто не змирився з поневоленням, хто продовжував боротьбу проти російських окупантів.

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО

Готуємо до перевидання книгу Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни” (Київ, 2015). Ось одна з історій.

Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика.
Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено “бандіта”...
Ось і командир – скрипить чоботами по снігу.
– Ти кто? – запитав, витираючи масні губи.
– Іван Максимчук.
– Бандіт?
– Повстанець із ватаги Дорошенка, – спокійно відповів той.
– Мноґо вас?
– Не знаю.
– С кєм в сєлє імєєтє связь?
– Не знаю.
Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.
Виступила кров...
– Так с кєм, ґаваріш, знаєшся в сєлє?
– Не знаю.
– А ну-ка пащєкачітє єво.
Максимчука прив’язали до стовпа. У руках червоноармійця з’явилася швайка.
І помутився світ козакові в очах...
Та новий удар швайкою знову нагадував, що він ще живий. Біль пронизував усе тіло. Нелюдський крик усе ж вирвався з козацьких грудей:
– А-а-а-а!..
– Ну что, будєш ґаваріть? – вдоволено запитав командир.
– Буду... Розв’яжіть тільки...
Хвилину він використав для того, щоб врівноважити дихання. І, зневаживши смертельну небезпеку, несподівано заспівав “Ще не вмерла Україна...”.
Більшовики спів прикоротили швидко. Вистачило кількох ударів.
А командир 407-го полку повернувся до попівської хати продовжувати вечерю.

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Радзієвський С. Кров за кров (Спомини мої за 1920 – 1921 рік, проведені в повстанню на Поділлю) // ЦДАВОВУ. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 755 – 756.

На світлині – Степан Радзієвський, автор спогаду. Публікується вперше.
Фото надав Юрій Юзич.

Як мало ми знаємо про це щире і чисте войовниче дитя – сина дорошенківського полку! Спасибі сл. пам. працівникам журналу “Дороговказ”, які зберегли дорогий для нас образ. Радіємо, що він увійшов до Юнацького пантеону борців за волю України, який ми творимо з Юрієм Юзичем, готуючи книгу “Діти у Визвольній війні”. Це розділ з неї.

На світлині 1918 року бачимо Миколу Сокола – малого козака 4-ї сотні 1-го полку ім. Петра Дорошенка Запорозької дивізії. Миколі 15 років. Біля нього – козак цієї сотні, видно, опікун, “дядько”.
Як мало ми знаємо про цього юного романтика Миколу!
Знаємо, що не погинув у боротьбі, опинився на еміграції, спершу, очевидно, у Польщі, а тоді перескочив через океан у Канаду, розшукав побратимів, став у лави комбатантської організації – був членом 5-ї станиці Союзу бувших українських вояків Канади.
За участь у Визвольній боротьбі за Українську державність під проводом Симона Петлюри нагороджений Хрестом Симона Петлюри (ч. 3321) та Воєнним хрестом  (ч. 194, 19.10.1961).
Відійшов у засвіти 15 липня 1968 р. – на 65-му році життя, значить, народився орієнтовно 1903-го. Поховали його “зі всіма належними українському воякові почестями” на цвинтарі “Проспект” у Торонто. Прощальне слово виголосив Іван Липовецький, голова Генеральної управи СБУВ: “І знову стоїмо над свіжою могилою Українського Вояка, який назавжди залишає наші вояцькі лави. І хочеться переповненими смутком і болем душею та серцем звернутися в благальній молитві до Всевишнього: Милостивий Господи, завчасно приходимо ми тут, зачасто хилимо наші прапори в журбі і смутку над цими свіжими могилами наших побратимів”.
У некролозі Миколу Сокола називали то підпоручником, то поручником Армії УНР Насправді він був юнаком Армії УНР.
Слава нашим дітям – козакам-романтикам та учасникам Визвольної боротьби за волю і щастя нашого народу!

Роман КОВАЛЬ

1. Знання історії – основа піраміди знань.
2. Не зв’язуй собі руки своїм довгим язиком.
3. Любов до Бога без сорому перед ним поверхова, адже страх дає любові глибину.
4. Радій, що живеш, і не журись, що інші живуть краще.
5. Не запитуй себе: “А чим я гірший за інших?” Запитуй: “А чим я кращий?”
6. Повір у себе, щоб себе пізнати; пізнай себе, щоб собою стати.
7. Будь тим, хто грає, а не тим, ким грають.
8. Бери нектар із квітки, не пошкодивши квітки.
9. Позбудься схильності до нав’язливих повчань. Повчати інших краще мовчки.
10. Вір у себе, не втрачаючи самокритичності.
11. Підключайте свій розум і дух до енергетики великих ідей.
12. Не шукай Бога високо в небі, адже Він – глибоко в тобі.
13. Бійся Бога – і страхи твої відступлять; люби Бога – і віра врятує тебе.
14. Перетворюй свої страждання на випробування, які треба здолати.
15. Стань гідним істини – і ти її пізнаєш.
16. Знання містяться на вістрі запитання.
17. Пам’ятай: витрачаючи марно слова, ти позбавляєш Слово своє могуті.
18. Сумуй не за втраченим добром, а за тим, яке ти не зміг зробити.
19. Вчись воскрешати минуле і підпорядковувати його своїй волі творити майбутнє.
20. Не ускладнюй людям життя своїм наміром його покращити.
21. Не бажай надмірного, щоб не накликати на себе небажане.
22. Не протиставляй силу й істину. Сила та істина – єдині.
23. Будь розумнішим за інших, але, бажано, непомітно.
24. Думай про життя, не забуваючи жити.
25. Навіть єдино правильний шлях правильний до певної крапки, яку вчасно треба поставити.

Андрій КОВАЛЬ, історик
На світлині – Андрій Коваль і Роман Коваль

22 березня, у день весняного рівнодення, у Тетерівському коші на Житомирщині встановлено пам’ятний знак кобзарю Тарасові Силенку. Цього дня виповнилося 13 років від заснування Тетерівського коша, який став місцем сили, осередком народного духу, традицій та обрядів. Це простір, у якому Тарас розчинявся та надихався світлою енергетикою української природи та її дітей.
Близько сотні людей з різних куточків України зібралися на церемонію відкриття. Дійство розпочалося зі співу трембіт та обряду козацького вшанування. Додали музичних барв гурти “Буття” та “Осяйна і Живосил”. Лірично співав пісні свого батька  Святослав Силенко.
До вшанування долучився мандрівний кобзар з Очакова Богдан Сновидей (Козловський), чиї авторські пісні чарували неповторною магією. Оживив захід своїми піснями й Андрій Ремез. А Олександр Ліщенко натхненно читав поезію Тараса Шевченка.
У Тетерівському коші панував дух єднання неповторних людей, яких за життя згуртував Тарас.
Скульптор із с. Букатинки Олекса Альошкін виготовив пам’ятний знак з подільського ракушняка, що сяє білими переливами. Він став відображенням світла, яке полум’яніло в Тарасові Силенку.

Надія ВІННІК, Історичний клуб “Холодний Яр”

Цю книгу я чекав давно – і ось нарешті вона побачила світ у видавництві Марка Мельника. Автори знайшли вдалу назву, тому що Тарас, за спогадами сучасників і друзів, любив малювати дерева, бувати в саду – про це писано-переписано...
А Тарасів сад з пагінця верби в місті Форт-Шевченко – один-єдиний у Мангишлацькій пустелі. Нині це не просто оаза, а одне з творінь нашого Тараса, образно кажучи, його природний Кобзар, у якому замість віршів – кількасот дерев. А скільки з того верболоззя посаджено та виросло дерев в Україні! Але в цьому виданні мова про родовий Шевченків сад, з датами, архівними матеріалами та світлинами – це треба читати і бачити.
В основі книги (як у передмові до видання зазначають автори Євген Матвієнко, Євген Букет і Олексій Дєдуш) – розкриття родоводу Тараса Шевченка, як по батькові, так і по матері. Автори дослідили архівні документи, які раніше не були повною мірою доступні для загалу, щоб детально описати переплетіння різних гілок роду Шевченків та з’ясувати, як пов’язаний з іншими родами сіл Кирилівки (Шевченкове) і Моринців. Особлива увага в книзі приділена не лише родичам Тараса Шевченка, а й особам з оточення поета...
У передмові вміщено заспів до книги кандидата філологічних наук Галини Карпінчук, де справедливо зазначено: “Генеалогічне дослідження суттєво збагачує біографію поета, значна частина книжки присвячена сучасникам Тараса Шевченка. На її сторінках розгортаються долі тих, з ким мешкав і співдіяв Шевченко, хто в різний час належав до його світу і залишився в пам’яті митця”.
Усім, хто цікавиться родоводом духовного пророка – Тараса Шевченка, пише та досліджує його долю, – ця книга як знахідка.

З невеликими скороченнями

Віктор ЖАДЬКО, доктор філософських наук, професор, біограф Тараса Шевченка

Ця світлина зафіксувала щасливу мить у житті малого козака – він стоїть попереду батька Івана, міського голови Кам’янця-Подільського, за два дитячі кроки від Симона Петлюри. І не просто спостерігає, як Головний отаман Армії УНР приймає рапорт командира почесної варти Спільної юнацької школи, а й сам віддає по-вояцькому честь. А поруч виструнчилися українські легенди – генерали Всеволод Петрів, Володимир Сальський, міністр віросповідань Іван Огієнко, полковник Микола Лорченко, прем’єр Андрій Лівицький... Навряд чи Ігорко знав їх, навряд чи розумів, що в цю мить опинився в центрі української історії...
Було малому козакові лише 7 рочків. А він уже здолав тисячі кілометрів у лавах Харківського слобідського коша від Харкова до Кам’янця-Подільського. Був і під обстрілами...
Розповідь про Ігорчика Кобзу вже написано. Плануємо опублікувати її в книзі Романа Коваля і Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні”.

У Києві, на території школи № 223 у Святошинському районі, нарешті демонтували пропагандистський пам’ятник “Альошці” – з написом “Слава Героям, павшим в боях за свободу Родины”. Рішення про його демонтаж Київрада ухвалила ще 4 липня 2024 року.
Такі однотипні пам’ятники не мають нічого спільного зі вшануванням пам’яті учасників Другої світової війни. Ці пам’ятники на територіях шкіл Києва мали на меті суто пропаганду серед наших дітей російського мілітаризму.
Київрада (в рамках політики деколонізації) проголосувала за усунення з публічного простору 254 об’єктів. З них не демонтовано аж 131.
Дякую за добру справу Комунальному підприємству “Київблагоустрій”!

Олег СЛАБОСПИЦЬКИЙ

Вони любили Холодний Яр, але в бій ішли за Україну...
18 травня в Холодному Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям (біля Мотриного монастиря), постануть пам’ятники полеглим борцям за Українську державу. Ось їхні імена:
БУКАРЬОВ-“БІЛОТУР” Дмитро Євгенович (19.04.1971, Хмельницький – 28.07.2022, с-ще Оленівка Донецької обл.). Заступник командира Окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” (з артилерії), полковник (посмертно).
ВОРОБКАЛО-“ГРЕК” Андрій Станіславович (24.06.1996, с. Хутори Черкаського р-ну – 2.04.2023, м. Бахмут). Доброволець УДА, командир мінометного розрахунку 9-го Окремого стрілецького батальйону ЗСУ, бойовий медик.
КАРАСЬ Володимир Васильович (28.06.1982, Київ – 3.03.2022, с. Мотижин, Київщина). Козак 142-го Центру ССО ЗСУ.
СТРІЛЕЦЬ-“ТЯЖ” Ярослав Олександрович (25.05.2003, Черкаси – 10.09.2024, Курщина). Чемпіон світу з панкратіону (2021). Старший матрос (водолаз-підривник) ССО з 2019 р.
НАЗАРЧУК-“ФРІЦ” Олексій Олександрович (30.03.1997, с. Піщаний Брід – 9.10.2024, с. Ступочки, Донеччина). Доброволець ОДЧ “Карпатська Січ” (із 28.02.2022). Командир відділення 5-ї ОШБр (з 27.04.2022).
ЛЮБУНЯ-“ІНСТРУКТОР” Володимир Васильович (21.10.2003, Вінниця – 20.12.2023, с. Терни Донецької обл.). Козак Вінницького полку ім. Івана Богуна (2007). Доброволець полку “Азов” (2022), козак спецпідрозділу Нацгвардії “Донбас” (2023, гранатометник-протитанкіст).
Скульптор усіх пам’ятників – Ігор Семак, архітектор Олександр Бучацький.
Заплановано спорудити і пам’ятний знак полеглим воякам 31-го полку (Черкаси).
Пожертви на вшанування просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту);
PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com

У програмі ХХХ вшанувань – Музичний фестиваль за участю видатних артистів, кобзарів та письменників, вшанування могил козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру та учасників нинішньої війни, освячення зброї, вручення нагороди “Лицар Холодного Яру”, освячення дзвіниці храму Калнишевського на хуторі Буда, фестиваль документальних фільмів, книжковий ярмарок.
Детальну програму читайте в наступному числі “Незборимої нації”.

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, голова оргкомітету ХХХ вшанувань героїв Холодного Яру
Леся ОСТРОВСЬКА, заступниця голови оргкомітету
Богдан ЛЕГОНЯК, заступник голови оргкомітету

“ЄС може відправити військових в Україну без згоди РФ, – така позиція президента Франції Макрона. – Україна суверенна. Якщо вона просить розмістити на своїй території союзні війська, приймати це чи ні – не справа Росії. Коли Росія каже, що припинення вогню стане перепочинком для армії України, вона заявляє про наміри повернутися та йти далі. Тобто атакувати інші країни”.

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 650 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 350 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 400 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 200 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового” –  300 грн.

Юрко Сиротюк закликає
передплачувати світоглядні газети – “Незбориму націю” та “Шлях перемоги”, які змінюють свідомість, які виховують нові покоління холодноярців і бандерівців, які є літописом Визвольної боротьби, щоденником героїчних діянь українського народу.
“Незборима нація”, Передплатний індекс – 33545.
“Шлях перемоги”. Передплатний індекс – 30504.

Архів “Незборимої нації”
https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Nezboryma_Natsia

Читайте, передплачуйте!
http://otamania.in.ua

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.
Читайте і книги Історичного клубу “Холодний Яр”: http://otamania.in.ua

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць.
Передплатний індекс 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна на рік 152 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.