Чи можна закохатися в місто, якого ніколи не бачив?
Одного дня зовсім випадково до моїх рук потрапила невелика збірка Василя Короліва-Старого “Нечиста сила”. Мова автора зачарувала, стилістика полонила, і я почала дізнаватися про нього. Так я натрапила на топонім, що раніше нічого для мене не означав, – Подєбради. Та варто було лише заглибитись у його історію, як переді мною почали вимальовуватися силуети людей, подій, місць. Українська господарська академія, військові емігранти, життя, розкидане війною по Європі…
Хотілося побачити це місто на власні очі.
І ось у грудні 2024 р. ми із сином вперше заїхали до Подєбрад. Сонце стояло високо, коли на горизонті з’явився замок. Донині я бачила його лише на сторінках архівних документів, пожовклих знимках та в спогадах людей, які залишили Україну назавжди. А тепер він був переді мною – справжній, мовчазний, ніби тримав у собі історію тих, хто тут колись жив, працював, мріяв про повернення.
Колись у цих стінах діяла Українська господарська академія – унікальний осередок науки, створений для українців, які змушені були будувати своє майбутнє у вигнанні. Її відкрили 1922 року за ініціативою Українського громадського комітету в Празі. Академія стала місцем, де народжувалося нове покоління української інтелігенції.
Чи можна передати словами той трепет, коли місто, що досі існувало лише в уяві, раптом оживає? Коли з мосту через Лабу відкривається панорама, яку знаєш лише з ілюстрацій у книзі “«Подєбрадський полк» Армії УНР”? Тій самій, що вела мене крізь сторінки історії та зрештою привела сюди.
Я розшукала одного з авторів видання – Романа Коваля, засновника Історичного клубу “Холодний Яр”. Листування, розмови – і ось уже всі ці події сплітаються у великий проєкт. Його мета – збереження українських меморіалів, які постали тут у часи, коли хвиля політичної й військової еміграції винесла українців у далеку Чехословаччину. Багато хто знайшов тут останній прихисток.
Минає майже століття, а історія повторюється. Ті, хто колись шукав захисту в Подєбрадах, здаються тінями наших сучасників – нової хвилі вимушених емігрантів. Чи знаємо ми власну історію? Чи усвідомлюємо, що вона не минула, а лише змінила декорації?
Я вдячна Романові Ковалю, Вікторові Моренцю та Юрієві Юзичу за їхню працю. Без неї цього шляху, можливо, й не було б. Але тепер він є. І ним варто йти.
Руслана ВІЛЬЄГОРСЬКА
Світлина авторки. |
