(17.04.1928 – 18.01.2025)
17 квітня 1928 р. в Корсуні рано-раненько батько пішов святити паску, а коли повернувся додому, його дружина Марія вже народила донечку Катю, четверту дитину в родині.
Катерина Дмитрівна розповідала нам про родину і дитинство:. “Життя тоді було уже при радянській владі. Жити ставало з кожним днем важче. У той час уже організовували колгоспи і змушували людей йти туди працювати. Їздили підводи, вишукували і забирали в людей зерно, звалося, що воно для людей «лишнє». Потім зерно висипали в річки, щоб звільнити мішки. А люди залишалися ні з чим. Щоб вижити і врятувати родину, батько поїхав на заробітки у Кривий Ріг, де знайшов роботу на шахті. У 1929 р. мати Марія зібрала пожитки та всіх дітей і разом поїхали на вокзал. Там три доби чекали потяг. Батько винайняв квартиру, влаштував старшого сина Сашу працювати на шахту, а згодом працювати влаштувалася ще й мама.
Почався Голодомор. Шахта працювала, і родині вдалося вижити, бо працювало троє.
У 33-му родина повернулася до Корсуня у свою стареньку хатину. Батьки господарювали, а діти пішли навчатися до школи. Навчалися на відмінно. Я не встигла закінчити 7-й клас, бо почалася війна. Батько і старший брат Саша пішли на фронт. Старшу сестру Олю забрали німці на примусові роботи до Німеччини. Після війни я влаштувалася на роботу на пошту, де працювала 5 років.
У жовтні 1949-го помирає мама Марія. Це була велика втрата для родини.
Зі своїм чоловіком Василем вона прожила щасливе життя в любові та злагоді. Мали велику сім’ю – діти, онуки, правнуки. Кожного з них обігрівали своєю любов’ю”.
Незважаючи на важке життя, Катерина Дмитрівна завжди була усміхнена та допомагала багатьом людям. Хотіла навчатися, але такої можливості не було, тому багато читала і писала оповідки. Писала вишуканою літературною мовою. Хочу навести приклад характеристики мого дитинства з її допису, опублікованого в моїй книзі: “...Дитя збагачувалося від Матінки-землі і від природи. В селі дідуся і бабуні він бігав босоніж, обіймався з деревами, слухав, як вони ростуть, дивився, як річка парою дихає, як вітерець щось у вуха нашіптує, як сонечко сяє, як співають пташки… Він пізнавав світ”.
Повномасштабне вторгнення росії у 2022 р. припало на 94 рік життя Катерини Дмитрівни. Вона завжди вболівала за Україну, молилася і сподівалася, що за її життя війна закінчиться…
Президент нашого клубу Роман Коваль мав нагоду познайомитися з Катериною Дмитрівною, поспілкуватися, відчути гостинність її хати та щиру симпатію до неї. Після цього знайомства Катерина Дмитрівна стала постійною читачкою “Незборимої нації”.
Я щасливий, що протягом усього свого життя мав спілкування з такою чудовою сусідкою – мудрою і доброю людиною з великою душею і серцем, сповненим любові до людей і України.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Владлен КОВТУН |
