З Мирославом Симчичем я познайомився в 1992 році на Конференції українських націоналістів у Запоріжжі, де він тоді мешкав. Потім було кілька коротких зустрічей у Києві та виступ пана Мирослава в листопаді 2001 року на вечорі пам’яті героїв Базару, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”.
Запальний то був виступ!
Чітка, впевнена мова, голос твердий, молодечий, хребет прямий, обличчя відкрите, думка ясна, логічна, справедлива. Ще б чуба запорозького, і був би кошовий з далекого минулого!
– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – казав вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші й погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся.
Це вже Мирослав Симчич сказав іншим разом – під час нашого спілкування в його родинному селі Березові Вижньому.
Дізнавшись, що пан Мирослав ще в 1930-х виховувався на книзі Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, я вирішив запросити його на Холодноярщину.
І ось у травні 2008 р., на 86-му році життя, Мирослав Симчич уперше ступив на святу холодноярську землю. Пройшов стежками своїх улюблених героїв – Василя Чучупака, Андрія Чорноти, Чорного Ворона, Пилипа Хмари, Юрія Горліса-Горського... Побував на Мліївській гайдамацькій січі отамана Голого, де вшанував трьох орловецьких дівчат, зарубаних 1920 року будьонівцями.
Вклонився дубові Максима Залізняка, пригорнувся до нього. 1200 років! Навіть 85-літній Мирослав Симчич видавався біля нього хлопчиком!
Мотрин монастир, Гайдамацький став, де в різні віки козацтво освячувало свою зброю… У центрі с. Мельників квіти лягли до пам’ятника героям Холодного Яру. А в Медведівці, де почалася Коліївщина, Мирослав Симчич поклав квіти до пам’ятника Максимові Залізняку.
Наступного дня на хуторі Кресельці ми відвідали місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. У Мельниках на цвинтарі вшанували молитвою та букетами бузку могили Василя Чучупака, його матері Оксани та закатованих козаків.
Вклонився сотенний і гетьманові нашому Максимові Залізняку біля його пам’ятника в його родинних Івківцях (скульптурний образ створив Іван Гончар). У Суботові помолився в церкві Богдановій, пройшовся замчищем гетьмана Хмельницького, поспілкувався з молоддю, яка відчула святість моменту – адже перед ними стояв чоловік, який здобув з півсотні перемог над ворогом лютим, зажерливим, московським.
Побував ветеран Визвольної боротьби і в Чигирині. Відвідав Богданову гору, форт Дорошенка та пам’ятник Богданові Хмельницькому. А у Цвітному, родинному селі отамана Чорноліського полку Пилипа Хмари, сотенний УПА поклав квіти до пам’ятника отаманові Хмарі, поспілкувався з його двоюрідним племінником Юрком Хмарою.
У Цибулеві Знам’янського району Кіровоградської області Мирослав Симчич вшанував гайдамацького ватажка XVII ст. Марка Мамая, а також Євгенію та Миколку Бондаренків – дружину й сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Вгамував спрагу із 300-літньої гайдамацької криниці, з якої пили воду козаки Кібця-Бондаренка, Пилипа Хмари та інших отаманів, може, й Горлісові-Горському вона надала сил.
Останнім пунктом нашої подорожі було село Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. В урочищі Чорний Ворон, вклонившись братській могилі козаків загону Чорного Ворона, Мирослав Симчич прочитав молитву.
Враження від поїздки у всіх було світле. Старий вояк не раз повторював, що чекав від цієї подорожі багато, але дійсність перевершила сподівання. “Тут не тільки є могили наших героїв, а й люди, які за ними доглядають”, – радів він.
Мене ж вразив сам пан Мирослав. Попри неймовірно тяжке життя (6 років збройної боротьби та 32 з половиною роки московських тюрем і таборів), він залишився доброю, чуйною, делікатною і скромною людиною.
Я радий, що він здійснив поїздку на святі місця, поїздку, яка наповнила хоробре серце великого воїна тихою радістю і теплим світлом.
За півтора місяця Мирослав Симчич уже приймав мене на рідному Прикарпатті…
1 липня 2008 р., забравши його з коломийської лікарні, ми стареньким “Фольсвагеном-Джеттою” вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч від нього розповідав про свій “коронний” бій пан Мирослав, а на задньому сидінні я і Роман Пастух слухали й нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД, і лише у двох противники розходилися хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
У бою під селом Рушіром, що неподалік Космача, його сотня (212 – 220 стрільців) 15 січня 1945 р. розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир – підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Лише прикинув, що загиблих було близько двох сотень. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 чєлавєк. І 50 єщьо в госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєво атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката відповіла рішуче:
– Только висшая мєра, только висшая...
 
У липні 2012 року Мирослав Симчич разом з Михайлом Андрусяком і Тарасом Силенком узяв участь у презентації моїх книг на Прикарпатті, зокрема виступав у Коломиї, Рожнятові та Калуші. Ми знову могли напитися радістю спілкування.
5 січня 2013 р. в Коломиї, почесним громадянином якої є Мирослав Симчич, я взяв участь у вшануванні героя з нагоди його 90-ліття. Ось уривок з репортажу Івана Джинджури: “5 січня заля Народного дому була заповнена ущерть – Мирослав Симчич приймав вітання. Розпочав урочистості хор Братства ветеранів ОУН та УПА під орудою Марії Маївської. Разом з побратимами співав і Мирослав Симчич. Ювіляра поблагословив і побажав здоров’я та наснаги єпископ Микола Сімкайло. Для публіки показали відео­зйомку, де Мирослав Симчич співає свою улюблену пісню «Ой горе тій чайці», яку він уперше почув 1932 року в рідному селі від хору Дмитра Котка, створеного з ветеранів Армії УНР.
– На нього чигали тисячі смертей, – мовив про героя пись­менник Михайло Андрусяк, – однак він не лише уникнув смерті, а й не зачерствів душею, виховав двох синів, дочекався онуків разом із дружиною Раїсою Мороз, козачкою із Запоріжжя...
Влучно висловився про пана Симчича літописець повстанського руху в Україні Роман Коваль із Києва:

•  Ви хоч не майстер слова, зате – майстер кулеметних черг…

Схвильовано пригорнулися до свого дідуся онуки Мирослав та Катруся – мабуть, не сподівалися такого гучного й велелюдного віншування.
Ще довго зі сцени лунали слова шани на адресу головного винуватця свята – героя українського підпілля Мирослава Симчича.
Вела вечір Ольга Руданець. Довга черга вишикувалася на сцені, аби потиснути руку винуватцеві ювілею: гості зі Львівщини, Рівного, Одеси, Горлівки, Полтавщини, представники Українського козацтва, головний просвітянин області Степан Волковецький та голова Коломийської «Просвіти» Василь Глаголюк – всі бажали славному сотенному «Кривоносу» довгих літ життя”.
Так і сталося: Мирослав Симчич прожив ще 10 років. Вони були не дуже радісні: хоч він і був доглянутий, але втрачав слух, зір, пам’ять… Дякую його вірній дружині Раї, яка всі ці роки доглядала його, хоч і сама вже потребувала догляду.
Торік у листопадовому числі “Незборимої нації” з нагоди нагородження Мирослава Симчича найвищою державною нагородою я писав: “…Стан його здоров’я кепський: він уже не встає, практично нічого не чує, людей уже не приймає. Нагородження його званням Героя України майже запізнилося… І все ж ми вітаємо Указ Президента України № 699 від 14 жовтня 2022 р. про нагородження славного Мирослава Симчича званням Героя України «за героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України». Цей указ мали видати попередні президенти, а видав той, на кого ми найменше розраховували…”
І ось 5 січня ц. р. сотенному “Кривоносу” виповнилося 100 років. Уся Коломия святкувала, але не Мирослав Симчич. До його двору зійшлися колядники, духовий оркестр… Але до них вийшла тільки Раїса. Я запитав у неї: “Мирослав зрозумів, що йому сто років?” Вона відповіла: “Я йому кричала на вухо: «Скільки тобі сьогодні років?!» Він, мабуть, пожартував, сказав: «Двадцять п’ять». Тоді я йому: «Тобі сьогодні 100 років!» А він, подумавши, відповів: «Багато»”.
Легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич пережив усіх своїх ворогів –  і тих, з ким бився на полі бою, і тих, хто гнобив його в ув’язненні й “на волі”. Але прийшла і його хвилина прощання з білим світом.
Шість років у лавах УПА боровся Мирослав проти німецьких, мадярських та російських загарбників. А ще 11775 днів і ночей (32 роки!) в російських тюрмах і концтаборах відстоював честь української нації! Він не здався під тортурами, не зрадив, не видав нікого.
“Передавайте вітання всім нашим!” – сказав колись п. Мирослав козачкам Історичного клубу “Холодний Яр” Любі Криворот і Оксані Герасимюк, які відвідали його в Коломиї улітку 2019 року. І ми це з радістю робимо знову і знову, передаючи вітання всім, хто шанував великого воїна і дуже гарну людину.
Слава борцям за національну Україну!
Слава Мирославові Симчичу!

Від імені Історичного клубу “Холодний ЯР”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 18 січня 2023 р.

9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці в м. Києві загинули отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський, Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (Іван Грисюк), його помічник Михайло Куценко і “найвідданіший козак” Григорій Олійник із с. Княжичів, полковник Армії Української Держави Кость Здобудь-Воля з Кубані, козаки-холодноярці Олексій Добровольський і Корній Черкас, підпільник Іван Ляшенко з Піщаного Броду, хлопці з Галичини – сотники корпусу СС Армії УНР Микола Опока і Михайло Турок (усього 38 осіб).
Вечір пам’яті відбудеться 9 лютого 2023 р., о 18.00 (Київ, Майдан незалежності, Будинок профспілок, 2-й пов.). Ведучий – Роман Коваль.
Промовлятимуть Ігор Пошивайло, Юрій Юзич, гранатометник Юрій Сиротюк, Леся Островська, Лариса Ніцой, Юрій Левченко, Євген Букет, Максим Лободзінський, а також поети Павло Вольвач, Владлен Ковтун, Ярослав Чорногуз і Василь Ковтун.
Співатимуть Тарас Компаніченко, Сергій Василюк, Василь Лютий, Святослав Силенко, Михайло Гречкин, Валерій Гладунець.
Співорганізатори: Історичний клуб “Холодний Яр”, Музей Революції гідності.
Місце події: Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану,
Київ, майдан Незалежності, 18/2, II поверх Будинку профспілок.
Вхід вільний.

Історичний клуб “Холодний Яр” започаткував вшанування героїв Холодного Яру в далекому 1995 році. Холодноярська земля, за яку боролися і віддавали життя воїни різних епох, була місцем сили для Олега Куцина. На прикладі нескореності духу, стійкості та мужності холодноярських героїв Олег Куцин виховував своїх бійців, які зараз відвойовують українську землю в російського окупанта.
У День Соборності починаємо збір коштів на пам’ятник Олегові Куцину-“Куму” – 1-му віцепрезидентові Історичного клубу “Холодний Яр”, засновникові та командирові батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”, засновнику і першому командирові Легіону Свободи, 49-го Окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ України “Карпатська Січ”.
Пам’ятник плануємо поставити 18 червня (напередодні річниці загибелі Олега) на найвищій точці Холодного Яру, неподалік старовинного козацького кладовища, біля пам’ятного знака загиблим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, у лавах якої воював Олег Куцин. Під пам’ятник легендарному командирові Олегу Куцину буде закладено землю з місця його загибелі, окроплену його кров’ю.
Реквізити рахунку у ПриватБанку: 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк.
У цей день плануємо відкрити також пам’ятники командирові 5-го Легіону Андрію Жованику та командирові “Фрайкору” Георгію Тарасенку (кошти збиратимуть інші оргкомітети). Скульптор усіх пам’ятників – Ігор Семак із Прикарпаття.

Співголови оргкомітету Роман КОВАЛЬ, Леся ОСТРОВСЬКА (067-442-79-64), Богдан ЛЕГОНЯК (096-439-77-42, 095-069-07-74), секретарка проєкту Оксана ГЕРАСИМЮК
22 січня 2023 р.

Андрій Жованик – легенда націоналістичного руху, відчайдушний воїн і учасник багатьох зіткнень із Росією.
З 1989 р. він був членом Спілки націоналістичної української молоді. Потім став членом Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ) та Історичного клубу “Холодний Яр”. Творив у Києві СНПУ.
Воював на Донбасі з літа 2014 р. (з перервами). Учасник боїв на Савур-могилі (у складі ДУК “Правий сектор”), у Степанівці, Дебальцевому, Іловайську та на Світлодарській дузі. Учасник останнього бою Героя України Василя Сліпака.
З 24 лютого 2022 р. Андрій – командир загону спецпризначення LEGIO V у складі батальйону ОДЧ “Карпатська Січ”. З 1 травня 2022 р. – командир загону спецпризначення LEGIO V у складі ДУК “Правий сектор”.
Загинув від снайперської кулі у відкритому бою в Соледарі 2 серпня 2022 року.
Андрій Жованик – батько трьох дітей. Пішов за небокрай у 46 років.
Починаємо збір коштів на пам’ятник Андрієві Жованику, який плануємо встановити 18 червня на найвищій точці Холодного Яру, неподалік старовинного козацького кладовища, біля пам’ятного знака загиблим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, у зведених загонах якої воював і Андрій Жованик.
Скульптор пам’ятника – Ігор Семак із Прикарпаття.
Андрій “Татарин” Жованик – командир LEGIO 5 назавжди!
Реквізити ГО “5 ЛЕГІОН” (грн): ЄДРПОУ 40776214, IBAN: UA383052990000026004046230457. Карта Приват: 4246001002833899.
PayPal: Legio.five@gmail.com

Співголови оргкомітету
Арсеній БІЛОДУБ, Ігор МАЛЯКІН, Сергій МУРЗІН
Електронна пошта: Legio.five@gmail.com

9 лютого ц. р. виповнюється 100 р. від дня повстання в Лук’янівській в’язниці отаманів Холодного Яру, Київщини і січових стрільців. Століття героїчної загибелі наших лицарів Історичний клуб “Холодний Яр” планує відзначити вечором пам’яті.
Уперше в історії вшанування холодноярських героїв було проведено 27 жовтня 1995 р. в Чигиринському будинку культури – ще до заснування нашого клубу. Його організатор –  Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” (голова Роман Коваль). Але зараз хочу нагадати, як ми вшановували отамана Холодного Яру і Чорного лісу Мефодія Голика-Залізняка на його батьківщині з нагоди його 100-ліття, нагадати умови, у яких ми починали свою працю.

10 жовтня 1997 р. в с. Богданівці Знам’янського району Кіровоградської області з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр” та за підтримки богданівських сільських організацій Народного руху України і Всеукраїнського об’єднання ветеранів війни і праці відзначено 100-річчя від дня народження отамана Холодного Яру та Чорного лісу Мефодія Голика-Залізняка.
Промовляли члени Історичного клубу “Холодний Яр” Лариса Шевчук, В’ячеслав Шкода, Анатолій Пиріг, голова оргкомітету Олександр Голінько та сільський голова Анатолій Олексійович Іващук, у промові якого було все – “і вашим і нашим”... 
Олександр Голінько розповів деталі вечора: “По краях сцени висіли портрети Маркса і Леніна, які керівництво села не дозволило зняти навіть на час урочистостей. Вони аж ніяк не пасували до портрета Голика-Залізняка, який висів посеред сцени між жовто-блакитним і чорним прапором полку гайдамаків Холодного Яру з гаслом «Воля України або смерть!». Прикро, що, залякані агітацією місцевого комуністичного осередку, відмовилися виступити більшість учасниць хору Будинку культури села. Гірко й те, що не прийшли відзначити (хоч вони й запрошені) племінниця і племінник Голика-Залізняка – Людмила Костянтинівна Дубова (вчителька української мови!) та Анатолій Костянтинович Голік”.
У статті про цей вечір сл. п. В’ячеслав Шкода писав: “На вечорі мав виступити з головною доповіддю голова ДСУ, президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль, але він не прибув через хворобу. За його дорученням слово про «лицаря лісів» Мефодія Голика-Залізняка проголосила Лариса Шевчук. Вона пояснила присутнім, що цей матеріал, підготовлений Романом Ковалем, буде надруковано у книзі «Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії»... Присутні стали свідками першого оприлюднення цілісної біографії земляка-отамана – людини з легенди... Затамувавши подих, учасники урочистостей слухали передсмертне послання Голика-Залізняка до батьків, рідних і близьких, до України, врешті, до них. Це було прощання із життям і заповіт без каяття...” (“Боротьба традицій лицарства і зради продовжується”, “Незборима нація” (Київ). – 1999. – Ч. 3 (158). – Лютий. – С. 2).
Ось цей поетичний заповіт:

Прощай, мамо, спасибі тобі,
Що ти вивчила мене
Пізнавати добро.
Не плачся ти, мамо, на мене,
Що зарані тебе покидаю.
Я не погодився, признаюсь по правді,
Але умираю спокійно.
Прощайте ви, рідні брати,
І ти, моя рідна сестра,
Я плачу за вами.
Та мури товсті,
І не видно через них
Моїх дрібних гірких сліз…
Хай живе вільна Вкраїна!

Присутні вшанували пам’ять борця за волю Україну хвилиною мовчання.
Намагалися зірвати вшанування колишній голова колгоспу Іван Родіонович Лелека і колишній директор СШ № 2 Шубодьоров. Вони вголос обурювалися вшануванням українського героя, а виступ сільського голови Богданівки Анатолія Іващука “був явно спрямований «на захист» присутніх від «крамольних» досліджень Історичного клубу «Холодний Яр»”. “Мені шкода, – сказав А. Іващук, – що сьогоднішнє зібрання, присвячене конкретній історичній даті, ми перетворили на мітинг... Влада, яка встановлюється в державі, починає історію підробляти під себе. Це призводить до непоправних помилок, які потім виправляти нащадкам дуже важко (?! – Ред.)”. На погляд В’ячеслава Шкоди, цей “захист” був невдалим...
В’ячеслав Шкода зафіксував і “мудрість” керівника хору Леоніда Петровича Боровика, який пояснив свою відмову допустити хор до участі у вшануванні земляка так: “Тепер, знаєте, кожен колектив має право на власну думку” (насправді єдиної думки не було, але перемогли комуністки – співачки хору).
Голова Кіровоградської ОО ДСУ Анатолій Пиріг висловив жаль, що дехто не змінив “рабської психології на психологію вільної людини”, а В’ячеслав Шкода слушно поставив питання: “До якого часу український отаман Голик-Залізняк перебуватиме під арештом?!”
І все ж, попри спротив малоросів, отамана Голика-Залізняка ми таки вшанували! Щира подяка учням і вчителям середніх шкіл № 1 і № 2 с. Богданівки! Діти прочитали твори Тараса Шевченка “Холодний Яр”, “Розрита могила”, “Чигирине, Чигирине”, “Стоїть в селі Суботові”. Гурт під керівництвом Олени Шмурко показав своєрідну хореографічну інтерпретацію “Бенкет у Лисянці” (уривок з поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”). Викладачка музичної школи, бандуристка Ірина Марченко виконала пісні “Ой у полі криниченька”, “Ішов козак потайком”. Разом з донькою Валентиною заспівала Ганна Донець – учасниця хору “відмовників”. Вела концерт “місцева красуня” Наталка Наводнича. Її виступ став “апофеозом концерту”. Думаю, що ці чудові богданівські діти (і знам’янські діти, які також взяли учать у вечорі пам’яті) тепер захищають Україну в лавах ЗСУ.
Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує гідно вшанувати наших лицарів  9 лютого – у день їхнього прощання з Батьківщиною, за яку вони поклали свої буйні голови (о 18.00 в Музеї Революції гідності, що в Будинку профспілок на Майдані Незалежності в Києві).
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – Мефодій Голик-Залізняк.

27 грудня в Рівному відзначили лауреата Мистецької премії імені Тараса Силенка.
Тарас Силенко для багатьох був наче братом – як і для мене особисто. Аби його справа жила, було вирішено заснувати мистецьку премію його імені. Фундатор – Всеукраїнське об’єднання “Мистецький Вектор” – організація, заснована спільно з Тарасом.
Тарас – живе втілення мандрівного кобзаря, палкий прихильник української традиції та світоглядної мудрості українського народу, збирач та відновлювач історичних пісень, дум і балад. Тараса можна побачити в українському кіно – він грав самого себе. Бо кобзарство – це було його життєве кредо. Тарас був багатогранний, неординарний.
17 грудня в Києві відбулася презентація книги “Тарас Силенко, співець непримиренної України”, де зібрані спогади багатьох людей про великого українського кобзаря, надзвичайну людину Тараса Силенка (за редакцією Романа Коваля), а в м. Богуславі, що на Київщині, одна з вулиць тепер називатиметься ім’ям Тараса Силенка.
Відзначення відбулося вперше. Визначати було досить складно – номінанти сильні, відомі. Основний змаг відбувався між двома учасниками – Назаром Волощуком та Андрієм Ляшуком. Живосил Василь Лютий (голова журі) зазначив: “Два достойних кандидати. Сильні виконавці. Кожен має власну харизму. Але вибір є вибір”. Отож за підсумком обговорень та голосування переможцем і лауреатом Мистецької премії імені Тараса Силенка став рівнянин Андрій Ляшук. Почесну відзнаку Премії здобув рівненський бандурист Назар Волощук. У матеріальному еквіваленті премія становить 15000 грн.
Особлива вдячність високоповажному журі конкурсу:
Живосилу-Василеві Лютому (голова) – бандуристові, народознавцю, рок-музикантові, композитору, авторові музичних творів, військовослужбовцю ЗСУ;
Ользі Вільгуцькій – заслуженій працівниці культури України, членкині Національної спілки кобзарів України, викладачці-методистці вищої категорії Львівської музичної школи № 1 ім. А. Кос-Анатольського, членкині журі міжнародних та всеукраїнських конкурсів, лауреатці міжнародних та всеукраїнських конкурсів, композиторці;
Тарасові Компаніченку – кобзареві, бандуристові і лірнику, очільникові гурту “Хорея Козацька”, народному артисту України;
Ігореві Харитону – завідувачеві кафедри хорового диригування Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, кандидату філософських наук, доцентові, керівнику чоловічого вокального ансамблю “Браво”.
Дякуємо кожному! Внесок кожного неоціненний, особливо коли Тарас Компаніченко та Василь Лютий водночас служать у ЗСУ. Останній зараз у шпиталі через контузію, яку дістав під Бахмутом.
Відзначення поєдналося з вечором пам’яті Тараса Силенка. На заході були присутні рівненські митці, що свого часу брали участь у спільних заходах, коли Тарас приїздив до Рівного. Неймовірна вдячність Галині Швидків (заслужений працівник культури України) та Миколі Швидківу (заслужений артист України), що беззастережно погодилися підтримати ініціативу вшанування пам’яті Тараса.
Найприємнішою подією став приїзд Святослава Силенка – Тарасового сина. Святослав гідно наслідує кобзарську майстерність та справу батька.
Вдячний і господарям мистецької оселі Рівненській обласній філармонії (зал камерної та органної музики), зокрема директорці Елеонорі Стеценко за гостинне прийняття. Саме тут, у цій залі в Рівному, колись вперше ми з Тарасом вийшли на одну сцену.
Також вдячний Наталії Кривко за допомогу у створенні дизайнерського шедевру з інсталяцій.  Вдячний усім, хто допомагав організувати вечір. Адже мені вдалося прибути лише в день самого відзначення. Усю неоціненну роботу виконали Олена Шульжук, Світлана Малько, Анна Столярчук, Оксана Пінська та Анжела Петришина.
Впевнений, що пісня і справа мого духовного брата – Тараса Силенка – житиме!

Юрій ЯЦИКА, засновник Мистецької премії ім. Тараса Силенка
Примітка. Святослав Силенко збирає кошти до встановлення пам’ятника на могилі Тараса. Кошти, які надійдуть на окремий рахунок у Монобанку, підуть на побудову пам’ятника:  https://send.monobank.ua/jar/8YWRcpGMKT
На світлині Віталія Пилипенка – Андрій Ляшук, Юрій Яцика і Назар Волощук.

22 лютого 2022 р., напередодні російського вторгнення, не стало Богдана Піргача, геніального художника, який відродив образи козаків і старшин різних частин Армії УНР. Мабуть, Богдана мали ховати 24-го. Але тоді була інша домінанта...
Богдан Піргач із дитинства грався в солдатики – в СССР могли бути тільки радянські солдатики...
Богдана завжди цікавила вояцька уніформа різних народів. І раптом у совєтському фільмі про Щорса він побачив образи українських вояків. Це його дуже здивувало і зацікавило.
Далі цитую або переказую з документального фільму Олександра Домбровського “Богдан Піргач. Історична ілюстрація” (“Культура”, 2014). Хрипкий голос, спокійна розповідь глибокої людини, захопленої красою української вояцької уніформи.
Богдан каже, що уніформа – це частина культури. Говорить про історичну тяглість одностроїв. “А де ж наше місце? Виявилося, що і в нас є традиція. І дуже потужна”.
Богдан читав мої книги, шукав у них автентичні деталі для своїх образів – бо в музеях їх не було, хіба в колекціях за кордоном. Дуже допомогли йому оприлюднені Ярославом Тинченком накази по війську в добу Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Він читав ці накази і надихався. Вишукував деталі – у якій частині шлик був чорний, у якій червоний, у якій жовтий. Адже досліджень про українську уніформу не існувало. Звичайно, допомагали фотографії тих часів, але ж вони чорні-білі…
Богдан накопичував знання, почав малювати для себе. А потім побачив, що це цікаво й іншим. І почав публікувати образи козаків – богданівців, сердюків, синьожупанників, чорних запорожців… Найбільше в поширенні малюнків Піргача зробило видавництво “Темпора”.
“Українські однострої виражали ідею, – розповідав Богдан Піргач. – Так одягалися, щоб задекларувати національну ідею, вплинути на ворога. Українська уніформа поетична, яскрава”. Богдан стверджував, що українська уніформа 1917 – 1920-х рр. мала “суто національний характер”. “Це, – казав він, – яскрава сторінка історії для формування національного міфу. Вона важлива – щоб вояк надихався традицією”.
Пригадую, як у мене на кухні, під час товариської вечері (був ще Володимир Савченко, двоюрідний онук отамана Савченка-Нагірного), Богдан цитував мої книжки, цитував те, що збуджувало його творчу уяву. Згадав козака-кулеметника, який із захопленням говорив про “кольтик”, який він легкий і зручний у користуванні! На жаль, не зміг знайти цей фрагмент, щоб належно проілюструвати Богданове захоплення.
Минув рік по смерті великого художника Богдана Піргача. За цей час мало хто написав про нього. У Неті я знайшов тільки замітку Я. Тинченка, який оприлюднив назви своїх книг, ілюстрованих Піргачем. І все.
Ось назви цих книжок: “Новітні Запорожці. Війська Центральної Ради. Березень 1917 – квітень 1918” (Київ: Темпора, 2010), “Військово-морські сили України, 1917 – 1921 рр.” (Київ: Темпора, 2012), “Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917 – 1920 роках” (Київ: Темпора, 2014), “Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української Держави, травень – грудень 1918 року” (Київ: Темпора, 2014); “Дієва армія УНР, листопад 1918 – листопад 1919 р.” (Київ: Темпора, 2017).
А ще Богдан був приязною людиною, яка цінувала творчість інших. У моїй колекції є його подарунок – мініатюри петлюрівців – козаків і старшини, а також кінного чорного запорожця…
Фільм, завдяки якому збережено дорогий нам образ Богдана Піргача, його мову і вимову, створили режисер Олександр Домбровський (член Історичного клубу “Холодний Яр”) та оператор Олександр Ящиковський. Велика подяка їм!
Вічна пам’ять і вдячність Богданові Піргачу! Впевнений, що реконструйовані ним образи будуть використані в майбутніх фільмах про перемоги українського війська над московськими загарбниками.

Роман КОВАЛЬ

Ми проголосили незалежність у 1991 році. Постало питання створення армії. Був підписаний наказ, і 6 грудня 1991 р. мій чоловік, Яків Устимович Беренфус, на той час підполковник ракетних військ і артилерії, присягав на вірність вільній Україні!
Після виходу на пенсію навчав школярів військової справи. Ніхто з них не думав, що колись це стане в пригоді.
Боліла душа за українську армію! Зброю передавали Росії, президенти про армію не згадували ніколи. Не шанували військових! Мало хто знав, що 6 грудня – День Збройних сил України. І далі 23 лютого дарували чоловікам шкарпетки та крем для гоління!
Ще у 2022 р. дехто зі знайомих намагався вітати мого чоловіка з цією датою.
23 лютого 1918 р. – це день створення “красной армії”, нащадки якої прийшли зараз вбивати нас за те, що ми любимо волю! Ми не раби! І царя нам не треба!
Забувайте 23 лютого! Пам’ятайте 24 лютого!
Шануйте наших воїнів!
Слава Україні! Героям слава!

Тетяна ГМИРЯ

14 січня 1898 р. с. Демидівці, тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл., прийшов у світ Юрій Городянин (“Залізняк”, Горліс-Горський), поручник Армії УНР, півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, командир українського відділу фінської армії, автор книг “Ave diсtator!”, “Отаман Хмара”, “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” та “Холодний Яр”, учитель.
Ось як починається моя розповідь про нього у книжці “Ми ще повернемось!”.

Юрій мав не тільки багато прізвищ і псевдонімів, а й різні місця та дати народження. Та і по-батькові писав то Юрійович, то Георгійович. У власноручно написаному життєписі дату народження він подав як 4 січня 1898 року, у свідоцтві ж про шлюб зазначено інший день – 14 січня. А дружина Галина стверджувала, що він “до­дав собі 4 ро­ки”, щоб скоріше опи­ни­ти­ся на фронті. Невже це означає, що Юрій 1902 року?
Доля його була настільки бурхлива, закручено-звивиста, жорстока і милосердна, що найрізноманітніші чутки про Юрія кружляли ще півстоліття після його таємничого зникнення: “поінформовані” стверджували, що він агент шести розвідок, що то не він написав роман “Холодний Яр”, а 1956 року, вже після смерті, був радником угорського генерала Кішбарнака.
Юрій мав стільки іпостасей, що для людей пересічних його біографія виглядала підозрілою. Ось його життєві образи: хорунжий Кабардинського полку Кавказької кавалерійської “туземної” дивізії, півсотенний Богданівського полку, кармелюківець, болбочанівець, чорний запорожець, заступник отамана полку гайдамаків Холодного Яру, “совєтський міліціонер” у Кам’янці, співробітник Повстансько-партизанського штабу генерала Тютюнника, подільський підпільник, терорист-експропріатор, наш чоловік в агентурному відділі Подільського губернського ҐПУ, багатолітній політичний в’язень та пацієнт-симулянт психіатричних лікарень, старший санітар Лук’янівської в’язниці, письменник, автор споминів, видавець, фотограф, учитель, журналіст Німецького радіо, шинкар, агент Абверу, можливо, й польських спецслужб, диверсант-парашутист, співредактор української газети, помічник американської та англійської розвідок... “Незбагнені шляхи Аллаха! Мені доводилося в своєму житті бути багато ким – поетом також”, – писав Юрко в передмові до своїх “Тюремних поезій”.
Його ув’язнювали більшовики, румунські прикордонники та гестапівці. Сидів він і за польськими “дружніми” дротами. Його розстрілювали, а він тікав. Друзі двічі проводили по ньому панахиду, а він виривався з обіймів смерті. “Віддих смерті” Юрій чув не раз – і га­ря­чий поцілу­нок кулі, і кри­жа­ний пан­цир бе­рез­не­вої Ти­си, і за­шморг на шиї. Не раз вда­ряв в очі і блиск во­ро­жої шаблі.
Юрій по­бу­вав у “царстві смерті” з її лип­ким смо­ро­дом гни­лої крові – в льо­хах Єли­са­вет­градсь­кої ЧК. Вий­шов жи­вим з Лук’янівської в’яз­ниці, хоч “дід Лук’ян” рідко ко­го ви­пу­с­кав зі своїх хо­лод­них рук. “По­ка­зав ду­лю” Юр­ко і тюр­мам Вінниці, Пол­та­ви, Хер­со­на. І психлікар­ням теж. Без грізної “му­зи­ки не­без­пек” він, здається, не уяв­ляв собі жит­тя, відтак не роз­лу­чав­ся зі своїм бра­ти­ком-ре­воль­ве­ром навіть під час лю­бов­них при­год у Га­ли­чині.
Юрій – не­спокійний дух, ка­зав Улас Сам­чук, для ньо­го “клімат війни те са­ме, що для ри­би во­да”. “Огонь за­пек­лих не пе­че”, – міг би до­да­ти й Та­рас Шев­чен­ко.
Юркові “незбагненні шляхи” пролягли через європейські країни, які палали у вогні Першої світової, через Київ, де він творив перший полк відродженої української армії, рідну Полтавщину та Харківщину, які він визволяв під проводом Петра Болбочана. Очевидно, брав участь Юрій і у Визвольному поході полковника Болбочана на Крим. “Незбагненні шляхи” привели Юрія до Холодного Яру, на Поділля, в Румунію, Галичину, на Херсонщину, Дон, Кубань, в Поволжя, Москву, Білорусь, на Волинь, Лемківщину, в Польщу, Карпатську Україну, ще раз Румунію, Югославію, Грецію, Туреччину, Сирію, Єгипет, Францію, Берлін, Фінляндію, Ленінград, Австрію, знову Німеччину…
Володимир Скуйбіда визначив Юрія як вояка-фронтовика, вояка-партизана, революціонера-підпільника та революціонера-в’язня. А ще він, додала Галина Гришко, захисник скривджених, друг дітей, “джентльмен до жінок”, талановитий письменник і “безнадійний романтик”.
Юрій Го­ро­дя­нин-Лісовсь­кий про­жив не жит­тя, а при­год­ниць­кий ро­ман. Але він ри­зи­ку­вав не за­для чергової до­зи ад­ре­наліну чи роз­ваг – крізь кри­ваві при­го­ди він йшов, щоб обо­ро­ни­ти нашу Батьківщину. “Бий во­рогів – ря­туй Ук­раїну” – так мож­на сфор­му­лю­ва­ти кре­до йо­го жит­тя.
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ

25 грудня, на Різдво, наші серця завмерли – стало відомо про смерть чотирьох відважних українських козаків-диверсантів на території РФ.
Їхнім смертям раділи пропагандисти російських телеканалів. І на це у ворогів були причини – наша партизанська четвірка наводила жах і спричиняла хаос на їхній землі.
Оцінити в повному обсязі масштаб їхньої місії ми зможемо не раніше, ніж впаде Росія, – тоді можна буде говорити про все відкрито.
Світ має запам’ятати імена наших лицарів: Тарас Карпюк-“Тарасій”, Юрій Горовець-“Святоша”, Максим Михайлов-“Непийпиво” і Богдан Лягов-“Аполлон”. Вони любили життя, заряджали інших своєю енергією та рішучістю. “Романтики на полі бою”, – казали про них. Навіть у своїй ризикованій місії вони були артистами та авантюристами – у хорошому сенсі цього слова. Кожен із них був неповторним, яскравим, ідейним, світлим, чистим і життєлюбним, а разом вони творили потужну синергію.
Прийде час, і про них зніматимуть фільми. Їхні образи, героїчні вчинки, їхня весела вдача надихатимуть наступні покоління. Екранізація їхнього життя відкриє наших лицарів світові. Ми ставитимемо їм пам’ятники. Називатимемо їхніми іменами вулиці. Їхні біографії вивчатимуть на уроках історії у школах. Великі та малі українці будуть рівнятися на них.
У цій четвірці найріднішим для мене був Максим. Ми познайомилися на Мегамарші вишиванок. Потім бачилися під стінами Верховної Ради, коли ухвалювали закон про мову. Зустрічалися й на інших патріотичних заходах.
Як громадський активіст, він впливав на різні культурологічні та політичні процеси. Дотепно відповідав, сміливо викривав колаборантів і терпляче настановляв своїх читачів у соцмережах на шлях українства.
Його “прошивка” була бездоганною. Вона виражалася у вірності Україні, ясності думки, відкритості, сміливості. Він жив на повні груди, вів за собою людей.
Епічний красень, світлочолий та характерний! Ні на кого не схожий. Саморобна люлька, шабля, кобза та клавесин, на яких він грав. Максим з’являвся в різних козацьких образах. Одяг шив сам. Вивчаючи історію, він розумівся і на історії костюма. Еклектика, наявна в його образах, була відображенням його смаку – як митця та дизайнера. Він власноруч вишивав свої сорочки. Робив це з великим захопленням та завзяттям. Самотужки шив жупани і шаровари.
Максим  утілював ідеї так шалено, з таким смаком і з такою любов’ю до життя! Робив це в окопах, у бою, на культурному та інформаційному фронті.
Викликає подив, як він міг бути таким помітним серед нас і таким непомітним на ворожій території.
Його диверсійна практика почалася не з початком війни, як дехто міг подумати, а раніше. На той час він здійснював антиурядові політичні вилазки на Ставропільщину та, зрештою, навіть був заарештований за свою діяльність.
Максим – парамедик батальйону “Братство”. Брав участь у роботі однойменної партії. Я радо дивилася ефіри Всесвітньо-Броварського телебачення, коли на них з’являвся Максим. Він був наставником у дитячому таборі “Козацька Фортеця”. Уявляю, з яким захопленням дивилися на нього діти, якщо навіть ми, дорослі, не приховували цього.
Кілька років тому він відкрив свою, як він назвав, “Постапокаліптичну кав’ярню” –  ветеранський заклад у Києві на вул. Орлика, 10. Її простір був мистецьки оформлений у козацькому та вояцькому стилі. Це було місце, де тебе ніхто не міг напружити духом зросійщеної столиці. Це так гарно, коли ти створюєш свій світ і запрошуєш до нього найдостойніших! Таких, які не лише розділять твоє дозвілля, а й підуть із тобою аж на смерть.
Казали, що він був характерником. Не знаю, у чому це виявлялося, але людиною він був надзвичайною і колоритною. Куди б він не приходив, завжди навколо нього були люди – Максим був окрасою будь-якого культурного заходу. Всі охоче з ним фотографувалися. Завдяки цьому ми маємо чималий архів Максимових світлин.
Максим – веселий, дотепний, жартівливий, залюблений дівчатами. Свою коротку біографію він описував так: “Лаборант інституту вуличної політики і прикладної політології, отаман ордену пишних жупанів, провокатор і вічний романтик”. А інколи з іронією казав про себе: “Козак з бідою, як риба з водою”.
Кількість пригод у його житті захмарна. Життя любило його та не відпускало, аби він устиг насолодитися ним. Ця думка мене втішає. Він справді прожив яскраве життя.
Здається, він не згаяв жодної його хвилини. Друзі писали про нього: “Він жив як герой фільму і загинув як герой”. Іноді складалося враження, що він свідомо йшов назустріч смерті. Це додавало його життю сенсу, смаку та довершеності…
Маю віру, що світло їхніх життів горітиме незгасно. Легенди про цих відважних козаків мандруватимуть з епохи в епоху. Вони увійшли в героїчну історію нашого народу, вплелися в неї, а історія вплелася в них.
Ми оплакуємо їх. Як жаль, що такі добірні козаки не залишили по собі нащадків! Але мене не покидають мрії, що в новій Україні – у тій, що розкинеться від Сяну по Кавказ, – вони матимуть багато духовних нащадків.
Доземна подяка батькам, які зростили таких козаків і подарували їх Україні! Співчуття батькам, Максимовій сестрі, рідним та друзям.
Максим казав: “Істинного себе не побачиш на сонці, лише в тіні смерті”. Ми бачили Максима істинним і в житті, і в “тіні смерті”. А ще він стверджував: “Без болю немає перемоги!” Справді, коли думаєш про смерть лицарської четвірки, серце огортає біль. Але віриш, що подвиг друзів прокладає шлях до нашої перемоги над Росією. Бо, якщо Україна має таких синів, перемогти її неможливо.

Надія ВІННІК, Історичний клуб “Холодний Яр”

Загинув Олег Юрченко – одна з найсвітліших особистостей молодіжного і націоналістичного руху. Батько 5 дітей, з яких четверо неповнолітні. У юності – морський піхотинець. Багаторічний активіст СУМ в Україні, адміністратор відомого дому на вул. Ярославів Вал. Співорганізатор гри “Джура”, де був найкращим бунчужним. Активіст усіх можливих наших революцій і майданів.
У 2016 – 2018 рр. працював заступником голови Новоайдарської військово-цивільної адміністрації Луганської області, самовіддано працював над українізацією району. У кожній школі району був осередок “Джури”. Багато дітей завдячуватимуть саме Йому українським світоглядом, козацьким характером. Останніми роками працював у дуже важливій структурі Сил оборони. Звання – майор. Робив що міг для перемоги. Загинув як сумівець-воїн, про якого співає СУМ у своєму славні.
Нагороджений медалями “25 років Незалежності України”, “За жертовність і любов до України” ПЦУ, орденом “За мужність” III ст. (20.02.2019), відзнакою Президента України “За участь у терористичній операції”, почесною відзнакою СУМ в Україні “Хрест сумівця-бійця” (2021). Вічна слава!
Підтримати родину Олега (дружину Люду та 5 дітей) можна, переказавши кошти на окремо створений рахунок: https://send.monobank.ua/64YBxSTjeq
Номер картки: 4441 1111 5099 9302.

Юрій ЮЗИЧ

22 грудня 2022 р. загинув Володимир Єжов – розробник комп’ютерних ігор, зокрема гри Stalker. Володимир Рибка – він так був підписаний у соцмережевому просторі. А більшість побратимів його знали як друга Вуса.
Мав честь із ним познайомитися влітку 2015-го на одній з акцій проти ментівсько-суддівського свавілля. У громадсько-політичному житті Володя брав участь ще напередодні Майдану Гідності. Коли ми познайомилися, він був активістом ГО “Синдикат”. Разом з побратимами Вовчик організовував вишколи з військової підготовки молоді. Як показав час, недарма. Бо з початком повномасштабної частини війни довелося практикувати те, чого навчалися на тих вишколах.
 Зі своїми вихованцями Володя вирушає добровольцем на фронт. Боронить Україну в лавах роти “УВО” в складі 23-го батальйону спецпризначення. Спочатку це був київський фронт, а потім той жорсткий і незламний Бахмут, у боях за який Володимир відійшов у вічність...
Щирі співчуття рідним і близьким! А побратиму нашому Царство Небесне!
І, звісно ж, царства пекельного рашні!
Сергій БОЙКО

У бою під Бахмутом загинув крайовий отаман Буго-Гардівської паланки Українського козацтва, командир стрілецького батальйону Української добровольчої армії ЗСУ Віктор Григорович Шарий. Мужня і світла людина, учасник АТО, доброволець. Надійний товариш, нащадок козацької України.
Висловлюємо щирі співчуття родині та побратимам.
Поховали отамана на Алеї слави Рівнянського кладовища в м. Кропивницькому.
Слава Україні! Козакам слава!

Помічнянська сотня Буго-Гардівської паланки Українського козацтва

Учасник Мовного майдану і Революції гідності, сотник самооборони Майдану.
Учасник українсько-російської війни (у 2014 – 2016, батальйон, потім полк “Азов”; 2022 – 2023, оператор-аерозвідник 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців).
Герой оборони Києва в березні 2022 року.
Активний діяч Фонду “Героїка”. Боровся за увічнення пам’яті про борців за державність України – своїми руками створив велику кількість пам’ятників воякам Армії УНР.
20 лютого 2019 р. за заслуги під час Революції гідності Олег Собченко нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Екоактивіст: намагався врятувати річку Рось від забруднення та обміління. Лицар ордена “За мужність” II ст. (2022).
Однодумець і товариш Історичного клубу “Холодний Яр”.
Вічна слава!

• Не показуй свою вихованість там, де треба показати характер.
• Скажи своїм ворогам, що пробачаєш їм, – хай вони втратять пильність.
• Чим краще вихована людина, тим гірше вона пристосована до життя.
• Культура починається із заборон, мистецтво – з прагнення до забороненого.
• Шляхи Бога і диявола часом перехрещуються в серці людини.
• Мудрий живе з надією, дурень живе надією.
• Будь добрим з добрими людьми, а з іншими – справедливим.
• Економте слова, говоріть афоризмами.
• Пізнай добро, щоб творити його; пізнай зло, щоб уникати його; пізнай межу між добром і злом – вона проходять через твоє серце.
• Не зв’язуй собі руки своїм довгим язиком.
• Не запитуй себе: “А чим я гірший за інших?” Запитуй: “А чим я кращий?”
• Позбудься нав’язливих повчань. Повчати інших краще мовчки.
• Не шукай Бога високо в небі, адже Він – глибоко в тобі.
• Бійся Бога – і страхи твої відступлять; люби Бога – і віра врятує тебе.
• Вір у себе, не втрачаючи самокритичності.
• Перетворюй твої страждання на випробування, які треба здолати.
• Пам’ятай: витрачаючи марно слова, ти позбавляєш Слово своє могуті.
• Не шукайте славу, а робіть свою справу. І якщо справа ця справжня, слава вас сама знайде.
• Не сприймай неприємну правду як образу. Відповідай тим же.
• Не ускладнюй людям життя своїм наміром його покращити.
• Не бажай надмірного, щоб не накликати на себе небажане.
• Будь розумнішим за інших, але, бажано, непомітно.
• Чим прекрасніші наші ілюзії, тим небезпечніша зустріч із реаліями.
• Навіть єдино правильний шлях правильний до певної точки, яку вчасно треба поставити.
• Життя – це шлях із небуття в небуття.

Андрій КОВАЛЬ, історик (1956 – 2022)

МОЛИТВА

Святойванського зілля
подай, переходню, подай!
Я каліка німий, божевільний, –
без рук, і без ніг, і без яй!
Тільки очі та вуха,
тільки серце, мов рана, й душа.
Я живий одним духом,
та й той мене, брате, лиша…
Святойванського!!

Святойванського зілля
подай, переходню, мерщій!
Я хмарина, я вилляв
бездонні солоні дощі.
Так могло ж воно вирости,
зілля-спасілля моє, –
бо вже сили, і віри,
і міри мені не стає?!
Зілля!!!

Святойванського зілля
подайте, подайте, молю!!
Я оголений нерв –
я не їм, я не п’ю, я не сплю.
Дайте руки і ноги –
поповзу, побіжу, утечу!!
Бо вростаю у землю,
вже порухи кореня чуть…
Подайте!!!

Олекса РІЗНИКІВ
1973 – 1974 рр. Росія, табір № 36, поруч із Тарасом Мельничуком за бараком, улітку, лежали на бушлатах і писали кожен сам собі.

У Богуславі на Київщині відтепер є вулиця Тараса Силенка – кобзаря, етнографа, заслуженого артиста України, популяризатора історії Визвольних змагань, зокрема медвинського повстання. Таке рішення ухвалили депутати Богуславської міської ради 30 листопада, перейменувавши вулицю Петра Чайковського (улюбленого російського композитора Сталіна) на честь Тараса Силенка.
Богуславщина – батьківщина кобзаря, адже звідси, а саме із села Лютарів, неподалік Богуслава, родом його мати, поетка Леся Силенко. Тут Тарас провів чимало часу – і дитиною, і в дорослому віці. Багато виступав він на вшануваннях медвинських повстанців, а також в освітніх і культурних закладах тодішнього Богуславського району. У 2019 р. Тарас знявся в документальному фільмі “Медвинське повстання”, розповідаючи про ідеолога повстання, бандуриста Антіна Митяя та виконавши пісню “Чорна рілля ізорана”. 17 серпня того ж року востаннє побував у Медвині, на 100-річчі з початку антибільшовицького повстання.
22 червня 2021 р. Тараса не стало. Поховали кобзаря в рідних Лютарях, коло матері.
Перейменування відбулося в ювілейний для Тараса рік, адже 29 грудня 2022 р. він святкував би своє 50-річчя. Ще 2 липня в Публічній бібліотеці Богуславської міської ради відбувся пам’ятний захід на пошану Тараса Силенка, де згадували нашого геніального земляка і говорили про те, що в місті має бути його вулиця. І ось цей задум здійснився.

Марина ГОГУЛЯ, співзасновниця освітньої ініціативи “Медвин. Повстання”
м. Богуслав

У Тячеві на школі, де навчався командир 49-го батальйону “Карпатська Січ” Олег Куцин, встановлено меморіальну дошку (скульптор Іван Семак). Вічна слава!
На фото – батько Іван, мама Ліда, син Тарас і Олеговий товариш Володимир Гапун.

З ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр” 22 січня в м. Володимирі відбулося вшанування вояків Першої козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР, що базувалась у Володимирі-Волинському, та інших достойників, які понад сто років тому боролися за Україну, а тепер поховані на Ладомирському кладовищі міста.

Руслан ПИЛИП’ЮК

Останні дані свідчать про те, що Росія занурюється у хаос, – заявили спецслужби Польщі. “Масові затримання в Москві, панічні дії внутрішніх служб, вуличні облави на призовників, пожежі, що знищують російські міста, вибухи на військових базах – останні дані свідчать про те, що Росія занурюється у хаос”, – заявив уповноважений уряду з питань безпеки інформаційного простору Польщі Станіслав Жарин.
Він наголосив, що до цього додаються наростаюча в РФ економічна криза, нездатність Росії забезпечити громадян “навіть елементарними послугами”.
“Війна проти України послаблює Росію. Це гарні новини!” – додав він.

З телеграм-каналу

Часопис ОУН “Шлях Перемоги” можна передплатити у відділеннях “Укрпошти”. Кияни можуть також передплатити й одержувати часопис у редакції (Київ, вул. Ярославів Вал, 9). Для закордонних передплатників умови передплати залишаються без змін. Також можна оформити передплату електронного варіанта газети.
Газета виходить двічі на місяць. Передплатний індекс 30504.
Просимо підтримати газету передплатою для себе, своїх близьких і рідних, учасників Визвольних змагань, бібліотек та пожертвами.
Хто бажає отримати додаткові консультації, може зателефонувати за номерами (067)-959-733-46, (044)-279-81-33 або написати листа на адресу vorog1970@gmail.com
До зустрічі на сторінках “Шляху Перемоги” у 2023 році!
Вартість річної передплати 300 грн.

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць. Передплатний індекс 33545.
Ціна “НН” на рік – 95,44 грн.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Передплачуйте видання ОУН “Шлях Перемоги”

На сесії Харківської обласної ради депутати перейменували Харківський академічний обласний театр російської драми імені Пушкіна. Тепер це просто драматичний театр і без імені.
Як повідомив голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов, питання про перейменування порушувалося ще у вересні, але тоді на сесії його підтримали лише 44 депутати. А 24 грудня постанова набрала 81 голос. Що ж, можна констатувати, що російські обстріли роблять депутатів розумнішими. А без обстрілів порозумнішати було ніяк?
То що тепер? Радіти з перейменування? Але радіти не хочеться.
Подивився репертуар. А в ньому п’єси “Онєгін” за твором недавнього патрона театру Пушкіна, “джентльменський набір” Чехова (“Три сестри”, “Вишневий сад”, “Чайка” – от тільки “Дяді Вані” бракує), “Герой нашого часу” за Лермонтовим, “Нігілісти” за Тургенєвим, “Біг” і “Пушкін. Плем’я” за Булгаковим... І в інформації про вистави: “Спектакль ідьот на русском язикє”.
Не менш цікаві й анотації. “Спектакль построен на воспоминаниях и образах из детства” – це про “Трьох сестер”. А щоб у глядача виникали “правильні” асоціації з дитинством, щоб публіка відчула ностальгію, вистава супроводжується пісеньками з радянських мультфільмів.
То що, кажете, театр не російської драми і не імені Пушкіна?
Зараз багато хто перелицьовується на ходу. І недавно молоді письменники, які вешталися до Москви, Мінська, Єревана на різні збіговиська, проплачені феесбешним фондом гуманітарного співробітництва держав-учасниць СНД. І “ветерани” вечорниць “Чєсть імєю прігласіть” Яна Табачника, що обіймалися на тих вечорницях з Кобзоном, Колєй Басковим та іншими “хорошими” росіянами. І продюсери, які засмічували наші екрани московськими наративами. І ще чимало хто.
Усі вони – нехай навіть несамохіть – спричинилися до війни, бо в Кремлі вважали, що українці достатньо русифіковані, щоб не чинити спротиву нашестю “русского міра”.
Їм би скромно відійти в тінь. Зникнути. Але ж не зникають. Ще й розповідатимуть потім, як під час війни несли людям мистецтво.
Їхнє місце мало б бути в Дантовому Чистилищі, у такому собі передпокої, де треба чекати, куди тебе покличуть – до Раю чи все ж до Пекла.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник