22 лютого 2022 р., напередодні російського вторгнення, не стало Богдана Піргача, геніального художника, який відродив образи козаків і старшин різних частин Армії УНР. Мабуть, Богдана мали ховати 24-го. Але тоді була інша домінанта...
Богдан Піргач із дитинства грався в солдатики – в СССР могли бути тільки радянські солдатики...
Богдана завжди цікавила вояцька уніформа різних народів. І раптом у совєтському фільмі про Щорса він побачив образи українських вояків. Це його дуже здивувало і зацікавило.
Далі цитую або переказую з документального фільму Олександра Домбровського “Богдан Піргач. Історична ілюстрація” (“Культура”, 2014). Хрипкий голос, спокійна розповідь глибокої людини, захопленої красою української вояцької уніформи.
Богдан каже, що уніформа – це частина культури. Говорить про історичну тяглість одностроїв. “А де ж наше місце? Виявилося, що і в нас є традиція. І дуже потужна”.
Богдан читав мої книги, шукав у них автентичні деталі для своїх образів – бо в музеях їх не було, хіба в колекціях за кордоном. Дуже допомогли йому оприлюднені Ярославом Тинченком накази по війську в добу Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Він читав ці накази і надихався. Вишукував деталі – у якій частині шлик був чорний, у якій червоний, у якій жовтий. Адже досліджень про українську уніформу не існувало. Звичайно, допомагали фотографії тих часів, але ж вони чорні-білі…
Богдан накопичував знання, почав малювати для себе. А потім побачив, що це цікаво й іншим. І почав публікувати образи козаків – богданівців, сердюків, синьожупанників, чорних запорожців… Найбільше в поширенні малюнків Піргача зробило видавництво “Темпора”.
“Українські однострої виражали ідею, – розповідав Богдан Піргач. – Так одягалися, щоб задекларувати національну ідею, вплинути на ворога. Українська уніформа поетична, яскрава”. Богдан стверджував, що українська уніформа 1917 – 1920-х рр. мала “суто національний характер”. “Це, – казав він, – яскрава сторінка історії для формування національного міфу. Вона важлива – щоб вояк надихався традицією”.
Пригадую, як у мене на кухні, під час товариської вечері (був ще Володимир Савченко, двоюрідний онук отамана Савченка-Нагірного), Богдан цитував мої книжки, цитував те, що збуджувало його творчу уяву. Згадав козака-кулеметника, який із захопленням говорив про “кольтик”, який він легкий і зручний у користуванні! На жаль, не зміг знайти цей фрагмент, щоб належно проілюструвати Богданове захоплення.
Минув рік по смерті великого художника Богдана Піргача. За цей час мало хто написав про нього. У Неті я знайшов тільки замітку Я. Тинченка, який оприлюднив назви своїх книг, ілюстрованих Піргачем. І все.
Ось назви цих книжок: “Новітні Запорожці. Війська Центральної Ради. Березень 1917 – квітень 1918” (Київ: Темпора, 2010), “Військово-морські сили України, 1917 – 1921 рр.” (Київ: Темпора, 2012), “Під зіркою Давида. Єврейські національні формування в Україні в 1917 – 1920 роках” (Київ: Темпора, 2014), “Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української Держави, травень – грудень 1918 року” (Київ: Темпора, 2014); “Дієва армія УНР, листопад 1918 – листопад 1919 р.” (Київ: Темпора, 2017).
А ще Богдан був приязною людиною, яка цінувала творчість інших. У моїй колекції є його подарунок – мініатюри петлюрівців – козаків і старшини, а також кінного чорного запорожця…
Фільм, завдяки якому збережено дорогий нам образ Богдана Піргача, його мову і вимову, створили режисер Олександр Домбровський (член Історичного клубу “Холодний Яр”) та оператор Олександр Ящиковський. Велика подяка їм!
Вічна пам’ять і вдячність Богданові Піргачу! Впевнений, що реконструйовані ним образи будуть використані в майбутніх фільмах про перемоги українського війська над московськими загарбниками. Роман КОВАЛЬ 
|
